Школа Добра і Зла

4 Три Відьми з кімнати 66

Софі не знала напевне, чому потрібно саме шість вовків замість одного, щоб мучити її, але вирішила, що це необхідно для того, щоб провести показове покарання. Вовки прив’язали її до рожна, засунули яблуко до рота й промарширували із нею, наче з бенкетною свинею, усіма шістьма поверхами гуртожитку Зла. Притискаючись до стін, нові учні тицяли в неї пальцями й сміялися, але сміх перетворився на злість, коли вони усвідомили, що цей виродок у рожевому стане однією з їхніх сусідок. Вовки протягли скиглійку Софі повз кімнати 63, 64, 65, а потім штовхнули двері до кімнати під номером 66 і увіпхнули її досередини. Софі юзом посунулася долівкою, аж поки не ввігналася головою в чиюсь ногу, вкриту бородавками.

— Я була певна, що вона дістанеться нам, — виголосив роздратований голос.

І досі прив’язана до рожна, Софі поглянула на високу дівчинку з масним чорним волоссям (окремі пасма були пофарбовані в червоний), чорною помадою на вустах і кільцем у носі. Навколо її шиї виднілося жаске татуювання демона з червоним черепом і оленячими рогами. Дівчинка подивилася на Софі чорними холодними очима.

— Вона навіть смердить, як ЩАСЛИВИЦЯ.

— Невдовзі її заберуть феї, — долинув чийсь голос з іншого кутка кімнати.

Софі повернула голову. Там сиділа дівчинка-альбінос зі смердючим білим волоссям, білою шкірою й запалими червоними очима. Вона годувала тушкованим м’ясом із казанка трьох чорних щурів.

— Шкода. Ми могли б перерізати їй горло й повісити у залі для прикраси.

— Пхе, як грубо, — промовила третя. Софі обернулася до усміхненої дівчинки з каштановим волоссям, гладкої, наче кулька, наповнена розпеченим повітрям. У кожному пухкому кулаку вона тримала по одному шоколадному льодянику.

— До того ж убивати учнів — це проти правил.

— А як щодо того, щоб трохи її скалічити? — запитала дівчинка-альбінос.

— Я гадаю, що вона незвичайна, — сказала опасиста, кусаючи цукерку. — Не кожен лиходій повинен смердіти й виглядати пригніченим.

— Вона не лиходійка, — гримнули в унісон альбіноска й татуйована дівчинка.

Софі позбулася мотузок, витягла шию і вперше огледіла кімнату. Колись, можливо, це були хороші, затишні апартаменти, перш ніж хтось організував тут пожежу. Цегляні стіни були випалені вщент. Чорні й коричневі сліди полум’я виднілися на стелі, а підлога була похована під шаром попелу. Навіть меблі виглядали підсмаженими. Але що довше Софі роззиралася, то глибше усвідомлювала, що з кімнатою взагалі колосальна проблема.

— Де дзеркало? — видихнула вона.

— Дай відгадаю, — пирхнула у відповідь татуйована дівчинка. — Перед нами Белль, чи Аріель, чи Анастасія.

— Воно більше схоже на Жовтець або Льодяник, — сказала альбіноска. — Або Кларабель, або Червону троянду, або Вербу-на-морі.

— Софі. — Софі стояла у хмарі сажі. — Мене звуть Софі. Я не «лиходійка», я не «воно», і так, мені, очевидно, тут не місце, тож… — альбіноска й татуйована дівчинка зігнулися від сміху.

— Софі! — гигикнула друга. — Це гірше, ніж будь-хто міг уявити!

— Усьому, що має ім’я Софі, тут не місце, — прохрипіла альбіноска. — Йому місце в клітці.

— Мені час до іншої вежі, — сказала Софі, намагаючись бути вищою за їхню в’їдливість, — тому що мені потрібно побачити Директора Школи.

— Мені потрібно побачити Директора Школи, — передражнила альбіноска. — А може, краще вистрибнути з вікна й подивитися, чи він зловить тебе?

— У вас погані манери, — прочавкотіла гладуха повним ротом. — Я — Дот. Це Естер, — сказала вона, вказуючи на татуйовану дівчинку. — А цей промінь сонячного світла, — сказала Дот, вказуючи на альбіноску, — Анаділь.

Анаділь сплюнула на підлогу.

— Ласкаво просимо до кімнати 66, — промовила Дот і помахом руки струсила золу з незайнятого ліжка.

Софі скривилася від вигляду поїденої міллю ковдри зі зловісними плямами.

— Я ціную теплий прийом, але я дійсно мушу… — пробелькотіла вона, відступаючи до дверей. — Чи могли б ви направити мене до офіса Директора?

— Правитель буде вкрай збентежений, побачивши тебе, — сказала Дот. — Більшість лиходійок не схожі на принцес.

— Вона не лиходійка, — простогнали Aнаділь і Естер.

— Чи повинна я записатися на прийом, щоб побачити його? — наполягала Софі. — Чи, може, потрібно послати йому записку, чи…

— Я гадаю, що ти могла б злітати до нього, — сказала Дот, витягуючи ще два шоколадні яйця зі своєї кишені. — Але стімфи можуть тебе з’їсти.

— Стімфи? — перепитала Софі.

— Ті птахи, які принесли нас сюди, любонько, — Дот виглядала потворно, коли жувала. — Ти повинна будеш пройти повз них. Ти ж знаєш, як вони ненавидять лиходіїв.

— Востаннє повторюю, — вистрілила Софі. — Я не лихо…

Щось закалатало на сходах. Солодкий дзвін, такий витончений, такий делікатний, що це могли бути тільки…

«Феї». Вони йдуть по неї!

Софі ледь стримала крик. Вона не сміла сказати дівчаткам, що її порятунок неминучий (хто знає, наскільки серйозні їхні наміри щодо оздоблення нею зали). Вона позадкувала до дверей і прислухалася до дзвону, що ставав дедалі гучнішим.

— Я не знаю, чому люди вважають, що принцеси привабливі, — сказала Естер, вона відщипнула бородавку з пальця на нозі. — Їхні носи такі малі, наче маленькі ґудзики, їх так і хочеться відірвати.

«Феї на нашому поверсі!» — Софі захотілося стрибати на радощах. Щойно вона потрапить до Замку Добра, прийме найтривалішу ванну у своєму житті!

— І їхнє волосся завжди таке довге, — сказала Анаділь, вимахуючи мертвою мишею, що мала стати щурячим десертом, — що в мене завжди виникає бажання видрати його геть усе.

«Ще кілька кімнат і все…»

— І ці фальшиві посмішки, — зауважила Естер.

— І одержимість рожевим, — додала Анаділь.

«Феї поруч!»

— Не можу дочекатися, щоб убити свою першу принцесу, — промовила Естер.

— Сьогоднішній день так само для цього придатний, як і будь-який інший, — сказала Анаділь.

«Вони тут!» — Софі розпирало на радощах — нова Школа, нові друзі, нове життя!

Але феї пролетіли повз її кімнату.

Серце Софі розбилося на друзки. Що сталося? Як вони могли її проминути? Вона кинулася до дверей повз Анаділь й відчинила їх, перед нею промайнуло вовче хутро. Софі сахнулася, шокована. Естер зачинила двері.

— Через тебе нас усіх покарають, — прогарчала Естер.

— Але вони були тут! Вони шукали мене! — прокричала Софі.

— Ви впевнені, що ми не можемо вбити її? — знову запитала Анаділь, спостерігаючи, як її щури зжирають мишу.

— То з якого Лісу ти до нас завітала, любонько? — поцікавилася Дот у Софі, поглинаючи шоколадну жабу.

— Я не з Лісу, — нетерпляче сказала Софі й визирнула у вічко. Безсумнівно, вовки прогнали геть фей. Їй потрібно повернутися до мосту і відшукати їх. Але зараз у залі стояли три вовки-охоронці. Вони їли смажену ріпу з чавунних тарілок.

«Вовки їдять ріпу? Виделками?»

Але було ще щось дивне на вовчих тарілках.

Феї чистили ріпу для чудовиськ.

Очі Софі розширилися від здивування.

Гарненький хлопчик-фея поглянув на неї. «Він бачить мене!» Склавши руки, Софі подумки почала благати: «Допоможи!» Казковий хлопчик посміхнувся з розумінням й зашепотів щось вовкові на вухо. Вовк зиркнув на Софі й закрив вічко, люто гепнувши в двері. Софі відсахнулася, почувши передзвін тоненького хихотіння, що впліталося у грубий регіт.

Феї не мали наміру рятувати її.

Усе тіло Софі затремтіло, вона була готова заридати.

Аж раптом вона почула, як хтось покашляв, і обернулася.

Три дівчинки споглядали її з однаковими спантеличеними виразами.

— Що ти маєш на увазі під словами «я не з Лісу»? — запитала Естер.

Софі просто не мала змоги відповідати на безглузді запитання, але тепер ці горлорізки були її єдиною надією знайти Директора.

— Я з Гавалдона, — відповіла вона, стримуючи сльози. — Ви троє, здається, знаєте чимало про це місце, так що я була би вдячна, якби ви могли сказати мені, де…

— Це поблизу Буркітливих Гір? — запитала Дот.

— Тільки Нещасливці живуть неподалік Буркітливих Гір, дурепо, — промимрила Естер.

— Поруч із Веселковим Вихором, присягаюся, — сказала Анаділь. — Звідти приходять найбільш набридливі Щасливці.

— Я вже розгубилася, — насупилася Софі. — Щасливці? Нещасливці?

— Щось на кшталт Рапунцель, зачиненої в башті, — сказала Анаділь. — Це пояснює все.

— Щасливцями ми називаємо тих, хто робить добрі справи, любонько, — сказала Софі Дот. — Пригадуєш усю цю маячню про «Жили Довго й Щасливо»?

— То ви через це нещасні? — вигукнула Софі, пригадуючи колони з літерами у залі з гвинтовими сходами.

— У нас тут усе навпаки: ніякого Довгого й Щасливого, — насолоджувалася Естер. — Рай для тих, хто скоює лихі справи. Ми будемо мати нескінченну силу за відсутності «Довго і Щасливо».

— Керувати часом і простором, — продовжила Анаділь.

— Набувати нових форм, — сказала Естер.

— Розщеплювати наші душі.

— Перемагати смерть.

— Тільки найпідступніші потрапляють туди, — сказала Анаділь.

— Найкращі з-поміж нас, — додала Естер. — Більше нікого. Кожен лиходій отримає своє власне царство.

— Вічна самотність, — додала Анаділь.

— Звучить жалюгідно, — зауважила Софі.

— Це люди жалюгідні, — відповіла Естер.

— Агаті б тут сподобалося, — пробурчала Софі.

— Гавалдон… що біля Пустотливих Пагорбів? — безтурботно сказала Дот.

— О, заради Добра, він ні біля чого, — простогнала Софі.

Вона підняла свій розклад, зверху було написано «Софі з Нескінченних Лісів».

— Гавалдон у Лісі. Він оточений Лісом зусібіч.

— Віддалені Ліси? — промовила Естер.

— А хто ваш король? — спитала Дот.

— У нас немає короля, — відповіла Софі.

— А хто твоя мати? — запитала Анаділь.

— Вона померла, — сказала Софі.

— А твій батько? — запитала Дот.

— Він працює мірошником. Ви ставите досить особисті запитання…

— А з якої казкової сім’ї він? — поцікавилася Анаділь.

— О, тепер вони знущаються. Нічия сім’я не є казковою. Він зі звичайної сім’ї, зі звичайними вадами, як будь-хто з-поміж ваших батьків.

— Я знала, — сказала Естер Анаділь.

— Знала що? — запитала Софі.

— Що Читачі винятково тупі, — відповіла Анаділь Естер.

Софі почервоніла.

— Вибачте, але я не дурна, якщо я єдина людина, хто тут уміє читати, то чому б вам не зазирнути в дзеркало, тоді ви б мали нагоду розгледіти справжніх…

«Читачі».

Чому ніхто тут не сумує за домом? Чому всі вони пливуть ровом до вовків, замість того щоб утікати, рятуючи життя? Чому вони не плачуть за матерями або не намагаються втекти від змій біля воріт? Чому всі вони так багато знають про цю Школу?

«З якої він казки?»

Софі відшукала очима тумбочку Естер. Поруч із вазою з мертвими квітами, свічкою у вигляді пазурів і стосом книжок («Як перехитрити сироту», «Чому лиходіїв спіткає невдача», «Найпоширеніші помилки відьом») стояла різьблена дерев’яна рамка. У неї був вставлений незграбний дитячий малюнок із гротескною відьмою перед будинком. Солодким будинком — із коржиків і цукерок.

— Мати була простачкою, — сказала Естер, беручи рамку до рук. На її обличчі промайнув сум. — Піч? Прошу! Приготуй їх на грилі. І жодних проблем.

Вона стиснула зуби.

— Я зроблю краще.

Софі поглянула на Анаділь — і в її животі все обірвалося. Наприкінці її улюбленої казки відьму крутили у діжці з цвяхами, поки від неї залишився тільки браслет із кісток маленьких хлопчиків. Тепер цей браслет красувався на зап’ястку її сусідки по кімнаті.

— Вона обізнана із відьомством, — Анаділь поглянула скоса. — Бабуся буде задоволена.

Софі повернулася до плаката над ліжком Дот. Гарний чоловік у зеленому щосили лементував, коли сокира ката відрубувала йому голову.

РОЗШУКУЄТЬСЯ:

РОБІН ГУД

Мертвий або Живий (бажано Мертвий)

Наказом Шерифа Нотінгема

— Татусь обіцяв надати мені право першого удару, — сказала Дот.Софі з жахом подивилася на своїх сусідок.

Їм не потрібно читати казки. Вони прийшли з них.

Вони були народжені вбивати.

— Принцеси і Читачі, — сказала Естер. — Дві найгірші речі, що можна уявити.

— Навіть Щасливці не хочуть її, — сказала Анаділь, — бо феї вже б прийшли до цього часу.

— Але вони мають прийти! — вигукнула Софі. — Я добра!

— Отже, ти застрягла тут, дорогенька, — сказала Естер і поплескала подушку на ліжку Софі. — Тож, якщо ти хочеш вижити, буде краще спробувати пристосуватися.

«Пристосуватися до відьом! Пристосуватися до людожерів!»

— Ні! Послухайте мене! — благала Софі. — Я хороша!

— Ти продовжуєш говорити це… — враз Естер схопила її за горло і перехилила через раму відчиненого вікна. — І все ж цьому немає жодних доказів.

— Я дарувала корсети безхатній карзі! Я щонеділі ходила до церкви! — Софі верещала, розуміючи, що її можуть запросто викинути з вікна. Це падіння буде фатальним.

— М-м-м, жодних ознак хрещеної феї, — зауважила Естер. — Спробуй іще раз.

— Я посміхалася до дітей! Я співала для птахів! — Софі задихалася. — Мені нічим дихати!

— Жодних ознак прекрасного принца, — сказала Анаділь, схопивши її за ноги. — Останній шанс.

— Я подружилася з відьмою! Ось, я таки добра!

— Феї досі немає, — звернулася Анаділь до Естер, коли вони трохи підтягли Софі вгору.

— Це вона мусила опинитися в цьому місці, а не я! — лементувала Софі.

— Ніхто не знає, чому Директор Школи приносить до нашого світу ваш найгірший непотріб, — прошипіла Естер. — Цьому може бути тільки одна причина. Він — йолоп.

— Запитай Агату! Вона розкаже вам! Вона лиходійка!

— А знаєш, Анаділь, ніхто ж не розповідав нам правила поведінки, — промовила Естер.

— Отже, вони не зможуть покарати нас за їх порушення, — посміхнулася до неї Анаділь.

Вони знову опустили Софі донизу.

— Один, — почала лічити Естер.

— Ні! — скрикнула Софі.

— Два…

— Ви хочете доказів! Я доведу! — репетувала Софі.

— Три.

— ПОДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ І ПОДИВІТЬСЯ НА СЕБЕ!

Естер і Анаділь відпустили її. Приголомшені, вони дивилися то одна на одну, то на Софі, яка скрутилася на ліжку, ковтаючи сльози.

— Казала ж, що вона лиха, — прощебетала Дот і відкусила помадку.

Зовні почулася якась метушня, голови дівчаток повернулися до дверей. Вони з тріском відчинилися — увірвалося троє вовків, схопили дівчат за коміри й пожбурили їх у натовп учнів у чорних мантіях. Учні штовхали одне одного ліктями, деякі падали під ноги юрбі й не могли підвестися. Софі притулилася до стіни, щоб урятуватися.

— Куди ми йдемо? — запитала вона, звертаючись до Дот.

— До Школи Добра, — відповіла Дот. — На церемонію Привітання.

Хлопчик-велетень підштовхнув Софі вперед.

«Школа Добра!»

Переповнена надією, Софі пішла разом з огидною юрбою вниз сходами, вона приводила до ладу свою рожеву сукню для першої зустрічі з її справжніми однокласниками. Хтось ухопив її за руку й відкинув до перил. Приголомшена, вона дивилася на злого білого вовка, який підсунув їй під носа чорну форму, що тхнула смертю. Він злісно вищирився.

— Ні… — видихнула Софі.

Але вовк подбав про все сам.

Хоча принцеси Чистоти мешкали по троє, Агаті дісталася окрема кімната. Рожеві скляні сходи з’єднували всі п’ять поверхів вежі Чистоти, скручуючись у різьблену подобу нескінченного волосся Рапунцель. На дверях Агатиної кімнати на п’ятому поверсі сяяв блискучий напис, укритий серцями: «Ласкаво просимо! Ріна, Міллісент, Агата». Але Ріна і Міллісент затрималися ненадовго. Ріна, дівчинка зі шкірою насиченого темного кольору і блискучими сірими очима, заледве спромоглася втягнути свою велетенську скриню до кімнати, але щойно вздріла Агату, витягла скриню назад.— Вона виглядає, як лиходійка, — Агата почула її ридання. — Я не хочу помирати!

— Переходь до мене, — долинув голос Беатрікс. — Феї зрозуміють.

І дійсно, феї збагнули. Вони зрозуміли, коли руда Міллісент, з кирпатим носом і тонкими бровами, удала страх висоти й зажадала кімнату на першому поверсі. Тож Агата залишилася одна, що давало їй змогу почуватися як удома.

Проте у кімнаті їй було тривожно. Масивні, оздоблені коштовностями люстра виблискували на рожевих стінах. Гарні фрески зображали, як прекрасні принцеси цілують хвацьких принців. Над кожним ліжком звисав білий шовковий балдахін у вигляді королівської карети, а на стелі була чудова фреска: на хмарах сиділи усміхнені купідони, що з висоти стріляли у закоханих. Агата відійшла якнайдалі від усього цього і присіла край вікна у затишному закутку навпроти рожевої стіни.

У вікно вона побачила, як блискуче озеро навколо вежі Добра на півдорозі перетворюється на мулистий рів, відгороджуючи Школу Добра від Зла. «Половинчаста Затока» — так той рів назвали дівчатка. Охоплений туманом, тонкий кам’яний міст тягнувся над водою, з’єднуючи дві школи. Але все це було попереду двох замків. А що було за ними?

Від цікавості Агата полізла на підвіконня, обхопивши руками скляну балку. Вона поглянула вниз на вежу Милосердя, що знаходилася нижче, на високий гострий рожевий шпиль… один хибний рух — і вона настромиться на нього, наче бараняче м’ясо. Агата стала навшпиньки на підвіконні, вистромила голову за ріг і мало не впала від подиву. Позаду Школи Добра і Зла тягнувся безкраїй Блакитний Ліс. Дерева й чагарники були усіх відтінків синього, від кольору айсберга до індиго. Пишний блакитний гай розкинувся ген-ген, аж до високих золотих ґрат, що були зусібіч, цей гай об’єднував двори обох шкіл. За огорожею починався звичайний зелений Ліс, що сягав небокраю.

Повернувшись назад, Агата побачила, як перед Школою щось піднімається із Затоки. Просто посередині, де води балансували між мулом і блиском. Вона ледь могла розгледіти крізь туман високу тонку вежу з сяючої сріблястої цегли. Феї зграєю пурхали навколо шпиля, тим часом як вовки з арбалетами стояли на варті на дерев’яних дошках, які виступали у воду біля основи вежі.

Що вони охороняють?

Агата скоса зиркнула на верхівку вежі, яка сягала хмар, але все, що вона могла побачити, це єдине вікно поміж хмарами.

Потім на вікно упав промінь світла, і вона розгледіла… Силует проти сонця зсутуленої тіні, що викрала їх.

Дівчинка послизнулася, її тіло схитнулося вперед у напрямку жахливого шпиля вежі Милосердя. Агата вчасно ухопилася за балку й вдерлася назад у кімнату. Вона схопилася за забитий куприк… Тінь зникла.

Серце Агати шалено калатало. Хто б не приніс їх сюди, він був у тій вежі. Хто б не був у тій вежі, він може виправити помилку й повернути їх додому.

Але спочатку їй необхідно врятувати свою найкращу подругу.

За кілька хвилин Агата сахнулася від дзеркала. Рожева форма без рукавів відкривала частини її білого худого тіла, які ніколи не бачили світла. Мережаний комірець викликав висип на шиї щоразу, як вона починала хвилюватися, гвоздики на рукавах примушували її чхати, а на рожевих підборах, що так пасували до сукні, вона балансувала, наче на ходулях. Але таке непристойне вбрання було її єдиним шансом урятуватися. Її кімната знаходилася навпроти сходів. Щоб повернутися до мосту, вона мусила прокрастися через залу так, щоб її не помітили, і зісковзнути сходами вниз.

Агата зціпила зуби.

«Ти повинна змішатися з юрбою».

Вона глибоко вдихнула і відчинила двері.

П’ятдесят гарних дівчаток у рожевих сукенках заповнили коридор. Вони гиготіли, пліткували, обмінювалися сукнями, взуттям, сумками, браслетами, кремами і всім, що вони привезли в своїх гігантських скринях. Феї дзижчали між ними, марно намагаючись згуртувати їх для церемонії Привітання. Ігноруючи весь цей ґвалт, Агата поглянула на сходи, відділені від неї юрбою. Декілька впевнених кроків — і вона зникне ще до того, як її помітять. Але вона не могла й поворухнутися.

Їй знадобилося все життя, щоб знайти одну-єдину подругу. А ось тут ці дівчатка стали найкращими друзями за декілька хвилин так, ніби це була найпростіша річ у світі. Агата спалахнула від сорому. У цій Школі Добра, де кожен повинен був бути добрим і люблячим, вона, як і раніше, залишалася самотньою і зневаженою. Вона була лиходійкою, незалежно від того, куди потрапила.

Вона зачинила двері, зірвала пелюстки з рукавів, відірвала рожеві підбори і викинула їх у вікно. Потім притулилася спиною до стіни й заплющила очі.

«Заберіть мене звідси».

Розплющивши очі, вона побачила своє потворне віддзеркалення у коштовному люстерку. Перш ніж вона встигла відвернутися, її очі помітили щось іще у відображенні. На стелі хмара з усміхненим амуром була трохи зміщена.

Агата знову устромила ноги у свої важкі чорні кломпи. Вона залізла на балдахін і потягла хмару, перед нею відкрився темний отвір над кімнатою. Агата вхопилася за край і запхала спочатку одну ногу до вентиляції, потім другу, а потім вона виявила, що видерлась на вузьку платформу всередині жолоба. Вона поповзла у темряву, сліпо соваючи руками і колінами по холодному металу, — аж раптом метал щез, і вона відчула, що летить кудись у порожнечу. Цього разу вона не могла врятувати себе. Агата падала занадто швидко, щоб кричати. Вона мчала жолобом, билася, наче м’яч, і ковзала вниз вентиляційними отворами, аж поки не вибила решітку, що постала на її шляху, й приземлилася на бобове стебло. Вона обійняла товстий зелений стовбур, радіючи, що залишилася живою.

Коли Агата озирнулася, то побачила, що вона опинилася не в саду чи лісі, чи ще де-небудь, де могло б рости бобове стебло. Вона знаходилася в темній кімнаті з високою стелею, заповненій картинами, скульптурами і вітринами. Очима вона знайшла в кутку матові двері, на склі були вигравірувані золочені слова:

ГАЛЕРЕЯ ДОБРА

Агата повільно спустилася вниз по бобовому стеблу, поки її кломпи не торкнулися мармурової підлоги.Довгу стіну вкривала фреска, на якій була панорама із повітряним золотим замком — хвацький принц і прекрасна принцеса одружувалися під його блискучою аркою, тим часом як тисячі глядачів дзвонили у дзвіночки й радісно танцювали. Благословенна блискучим сонцем, доброчесна пара цілувалася, а діти-ангели кружляли над ними й обсипали їх червоними і білими трояндами. Високо над цією сценою поміж хмарами виблискували золоті друковані літери, від одного кінця фрески до іншого виднівся напис:

ДОВГО І ЩАСЛИВО

Агата скривилася. Вона завжди знущалася з Софі через те, що та вірила в Довго і Щасливо. («Хто хоче бути щасливим повсякчас?») Але, дивлячись на фреску, вона мусила визнати, що Школа добре прорекламувала цю ідею.Вона зазирнула до вітрини, де під склом лежала тонка книжечка, списана звивистим почерком. Поруч був напис: Білосніжка, Іспит з побіжного перекладу з тваринної мови (Летиція з Дівочої долини). У наступних вітринах Агата знайшла синій плащ хлопчика, який став принцом Попелюшки, подушку Червоної Шапочки, щоденник Дівчинки із сірниками, піжаму Піноккіо та інше майно зіркових учнів, які, вочевидь, щасливо одружилися й переселилися до власних замків. На стінах вона побачила інші малюнки про Довго і Щасливо, виконані колишніми учнями, виставку про історію школи, знамена, приурочені до знакових перемог, і стіну з написом «Капітан класу», завішану портретами учнів з кожного класу. У музеї стало темніше, але вона йшла все далі. Агата скористалася одним зі своїх сірників, щоб запалити лампу. Ось коли вона побачила мертвих тварин.

Десятки препарованих істот звисали над нею, набиті й розвішані на рожевих стінах. Вона обтрусила їхні дощечки і виявила, що Кіт у чоботях, улюблений щур Попелюшки, корова, яку продав Джек, позначені іменами дітей, які не були достатньо хорошими, аби стати героями, друзями або прислугою. Для них не було Довго і Щасливо. Тільки гаки у музеї. Агата відчула на собі їхні моторошні скляні погляди і відвернулася. Тепер вона побачила блискучу дощечку на бобовому стеблі: Голден з Веселкового Шторму. Ця нещасна рослина теж колись була хлопчиком.

Агата похолола. Всі ці історії, у які вона ніколи не вірила, тепер були болісно реальними. За двісті років жодна викрадена дитина не спромоглася повернутися назад у Гавалдон. Що ж змусило її вважати, що вона і Софі стануть першими? Що дозволило їй повірити, що вони, врешті-решт, не перетворяться на ворону або трояндовий кущ?

Потім вона пригадала, чим вони відрізнялися від решти дітей.

«Ми маємо одна одну».

Вони повинні працювати разом, щоб зруйнувати це прокляття. Або вони обидві скінчать казковою скам’янілістю.

Агата звернула увагу на закуток із низкою картин одного художника з нечіткими, імпресіоністичними кольорами. Вони зображали однакові сцени — діти читають книжки. Коли вона наблизилася до картин, її очі округлилися. Вона впізнала місце, де знаходилися ці діти.

Вони були в Гавалдоні.

Вона йшла від першої картини до останньої і розглядала дітей, які сиділи й ходили на фоні знайомих пагорбів і озера, кривого годинника на вежі і похиленої церкви, навіть тіні від будинку на Могильному пагорбі. Агата відчула тугу за домом. Вона знущалася над дітьми, яких уважала йолопами. Але, врешті-решт, вони знали те, чого не відала вона: грань між казками і реальним життям справді надзвичайно тонка.

Тоді вона підійшла до останньої картини, яка була взагалі не такою, як решта. На ній розгнівані діти жбурляли свої книжки з казками до багаття на площі й дивилися, як вони горять. Навколо них палав темний Ліс, заповнюючи небо нестямним червоно-чорним димом. Дивлячись на це, Агата відчула, що холодок пробіг по її спині.

Голоси. Вона пірнула за гігантську карету з гарбуза, вдарившись головою об дошку: Генріх з Нижнього Лісу. Агата затихла.

У музей увійшли дві вчительки — стара жінка в зеленувато-жовтій сукні з високим коміром, розшитій переливчастими зеленими крилами жука, і молодша жінка у фіолетовій сукні із загостреними плечима і шлейфом, що тягнувся за нею.

Жінка в зеленувато-жовтому мала високу зачіску з білого волосся, як у бабусі, але сяючу шкіру і спокійні карі очі. Жінка у фіолетовому мала чорне волосся, заплетене в довгу косу, аметистові очі й анемічну шкіру, натягнуту на кістках, як у барабана.

— Він підробляє історії у казках, Кларисо, — сказала жінка у фіолетовому.

— Шкільний Директор не може контролювати Казкаря, леді Лессо, — повернулася Клариса.

— Він на вашому боці, і ви це знаєте, — леді Лессо закипіла.

— Він ні на чиєму боці… — Клариса зупинилася. Леді Лессо теж.

Агата побачила, на що вони дивилися. На останню картину.

— Я бачу, що ви заохотили марення професора Сейдера, — зауважила леді Лессо.

— Це його галерея, — зітхнула Клариса.

Очі леді Лессо зблиснули. Чарівним чином картина відірвалася від стіни і впала за скляною вітриною за декілька дюймів від голови Агати.

— Ось чому вони не стоять у галереї вашої Школи, — сказала Клариса.

— Той, хто вірить у Пророцтво Читача, — дурень, — прошипіла леді Лессо. — І Директор зокрема.

— Директор повинен підтримувати баланс, — м’яко сказала Клариса. — Він бачить Читачів частиною цього балансу. Навіть якщо ви і я не можемо всього зрозуміти.

— Баланс! — засміялася леді Лессо. — Чому тоді Зло не вигравало відтоді, як він захопив владу? Чому Зло не перемагає Добро вже двісті років?

— Може, мої учні просто краще навчені, — сказала Клариса.

Леді Лессо обурилася й пішла геть. Клариса обертом пальця повернула картину на місце і поквапилася слідом, аби не відстати.

— Може, ваш новий Читач доведе, що ви неправі, — сказала вона.

Леді Лессо пирхнула:

— Я чула, що вона носить рожеве.

Агата слухала, як віддаляються їхні кроки. Вона поглянула на невиразне зображення. Діти, вогнище, Гавалдон, що вигорає вщент. Що все це означає?

Мікровібрації від тріпотіння крилець передалися повітрю. Перш ніж дівчинка поворухнулася, увірвалися феї, обшукуючи кожну шпаринку, наче ліхтарики. У дальньому боці музею Агата побачила, як відчинилися двері й крізь них вийшли дві вчительки. Тільки-но феї досягли гарбуза, вона помчала до дверей. Феї зойкнули від здивування, коли вона прослизнула між трьома опудалами ведмедів і відчинила двері… Одягнені в рожеве однокласниці прямували через фойє двома досконалими шерегами. Вони трималися за руки й хихотіли, наче найкращі подруги, й Агата відчула знайомий сором. Кожна часточка її тіла наказувала їй зачинити двері і знову сховатися. Але цього разу, замість того щоб розмірковувати про всіх друзів, яких вона не мала, Агата подумала про те, що вона накоїла. Феї за секунду опинилися біля дверей, але знайшли лише принцес, які прямували на церемонію Привітання. Коли вони несамовито сновигали понад юрбою, видивляючись прикмети винуватця, Агата долучилася до рожевого параду, натягнула усмішку… і спробувала змішатися з юрбою.