Школа Добра і Зла

1 Принцеса і Відьма

Софі все своє життя чекала, що її викрадуть.

Сьогодні всі діти Гавалдона тремтіли у своїх ліжках. Якщо Директор школи забере їх, вони ніколи не повернуться. Ніколи не матимуть повноцінного життя. Ніколи не побачать своєї сім’ї. Цієї ночі дітям снився червоноокий злодій із тілом звіра, який прийшов, щоб стягнути їх із простирадл, затиснувши їхні роти.

Але Софі, на відміну від решти, бачила сон про принців. Їй марилося, що вона прибула до замку на бал, улаштований на її честь, і побачила залу вщерть наповненою сотнею женихів. Тут не було жодної дівчинки, окрім неї. І тут уперше були хлопчики, гідні її. Так уважала Софі, минаючи шеренгу юнаків. Густе блискуче волосся, пружні м’язи під сорочками, гладенька засмагла шкіра. Красиві й люб’язні, як справжні принци. Але тільки-но вона наблизилася до юнака, який здався їй найкращим серед усіх, — з блискучими блакитними очима і фантастично білим волоссям — з таким можна було жити «Довго і Щасливо», — як раптом стукіт молотка зруйнував стіни кімнати і розбив принца на друзки.Софі розплющила очі. Був ранок. Молоток був реальним. Принц — ні.

— Батьку, якщо я буду спати менше ніж дев’ять годин на добу, мої очі виглядатимуть набряклими.

— Усі кажуть, що тебе мають забрати цього року, — промовив батько, прибиваючи потворний засув на вікно її спальні, яке тепер було абсолютно приховане завдяки замкам, цвяхам і гвинтам. — Вони радять мені постригти тебе і вимазати твоє обличчя. Ніби я вірю у всі ці дурниці. Ніхто не потрапить сюди, тим паче сьогодні. Це напевно.

— Ти стукав занадто гучно.

Софі потерла вуха і, набурмосившись, подивилась на колись прекрасне вікно, через яке тепер її кімната була схожою на лігво відьми.

— ЗамкИ. Чому ніхто раніше не подумав про це?

— Я не знаю, чому вони всі вважають, що це ти, — сказав батько. Сиве волосся блищало від поту. — Якщо Директор захоче когось доброчесного, то забере дочку Гунілди.

Софі напружилась.

— Белль?

— Це ідеальна дитина, — сказав він. — Носить батькові на млин обіди з дому. Віддає залишки їжі літній жебрачці, яка сидить на площі.

Софі вчувся докір у батьковому голосі. Вона ніколи не готувала їжу для нього, навіть після того, як померла її мати.

Безумовно, вона мала надзвичайно поважну причину (олія й дим могли закупорити пори на її шкірі), але вона також знала, що це питання було болісним для її батька. Це не означало, що її татусь ходив голодним. Вона завжди пропонувала йому свою улюблену їжу: протертий буряк, тушковану броколі, відварену спаржу, шпинат, приготований на пару. Батько не роздувся, наче дирижабль, як це сталося із татусем Белль, саме тому, що вона не годувала його фрикасе з баранини і сирним суфле. А щодо старої карги на площі, то всупереч її постійним скаргам на те, що вона щодня помирає від голоду, бабця була гладкою. І якщо Белль посприяла цьому, вона була не такою вже й доброю, а швидше найгіршою злостивицею. Софі посміхнулася батькові.

— Як ти сказав, уся ота дурня.

Вона схопилася з ліжка і грюкнула дверима, забігши до ванної кімнаті.

Софі розглядала власне обличчя у дзеркалі. Невдале пробудження далося взнаки. Її золотаве волосся, що сягало талії, втратило свій звичайний блиск. Нефритово-зелені очі потьмяніли, а соковиті червоні губи пошерхли. Навіть сяюча кремово-персикова шкіра зблідла. «Проте я досі принцеса», — подумала Софі. Батько не вважав її особливою, натомість мати була впевнена в цьому. «Ти занадто красива для цього світу, Софі», — сказала вона помираючи.

Мати відійшла у кращий світ. А тепер Софі теж піде. Сьогодні вночі її поглине Ліс. Сьогодні вона почне нове життя. Сьогодні закінчиться її життя тут.

Тому вона має виглядати відповідно.

Для початку вона натерла шкіру рибною ікрою. Від ікри жахливо тхнуло, наче від брудних ніг, проте вона запобігала утворенню плям на обличчі. Потім Софі зробила масаж гарбузовим пюре, змила його козячим молоком, нанесла на обличчя маску з дині та жовтка яйця черепахи. Доки сохла маска, Софі гортала збірку оповідань і сьорбала огірковий сік, необхідний для пружності й свіжості шкіри. Вона розгорнула книжку на своїй улюбленій частині оповіді, де зла відьма скочується з пагорба у діжці, втиканій цвяхами, і зрештою від карги не лишається нічого, окрім браслета, виготовленого з кісток маленьких хлопчиків.

Софі дивилася на малюнок цього жахливого браслета, а її думки оберталися навколо огірків. А що як у Лісі не виявиться жодного огірка? Адже інші принцеси могли вичерпати усі запаси. Жодного огірка! Софі насупилася: її краса зблякне, вона…

Пластівці сушеної дині впали на сторінку. Вона глянула у дзеркало і помітила, як насупилася від хвилювання. Зранку жахливе пробудження — от і маєш зморшки. Так вона опівдні стане старою каргою. Софі розслабила обличчя й відігнала геть думки про будь-які овочі.

Щодо процедур для краси, то Софі могла написати про них цілу дюжину книжок (і то лише якщо обмежитися гусячим пір’ям, маринованою картоплею, кінськими копитами, подрібненими горішками кеш’ю і пляшечкою коров’ячої крові). Після двох годин ретельного догляду Софі вийшла з дому. Вона була одягнена у легку рожеву сукенку, взута у черевички з блискучими кришталевими підборами, а її волосся було заплетено у бездоганну косу. Вона мала всього-на-всього один день до приїзду Директора, тому мусила використати кожну хвилинку, щоб запевнити його в тому, що саме вона, а не Белль чи Табіта, чи Сабріна, чи будь-яка інша самозванка, має бути викрадена.

Найкраща подруга Софі жила на кладовищі. Зважаючи на те, що вона терпіти не могла нічого похмурого і сірого, було б краще, якби саме Софі приймала гостю в себе або знайшла нову подругу. Але натомість цього тижня Софі щодень видиралася на Могильний пагорб, де був розташований будинок її подружки. Вона робила це, щосили намагаючись, аби посмішка не зникла з її обличчя, оскільки це вважалося доброю справою.Щоб дістатися будиночка, їй довелося пройти близько милі від яскравих хатинок із зеленими піддашками і залитими сонцем вежами до похмурого узлісся. Звуки молотків долинали з обійсть будинків, коли вона проминала їх. Там чоловіки обшивали дошками двері, а матері набивали опудала. Хлопчики й дівчатка сиділи згорблені на ґанках, схилившись носами до книжок. Останнє не дивувало Софі. Діти в Гавалдоні майже нічим не займалися, лишень читали казки. Але сьогодні Софі завважила, якими дикими й несамовитими були їхні очі. Діти впивалися очима в кожну сторінку, наче від цього залежало їхнє життя. Чотири роки тому вона вже бачила такий відчай і таке відчайдушне бажання уникнути прокляття, але тоді була не її черга. Директор брав тільки тих, кому виповнилося дванадцять, тих, хто більше не виглядав, як дитина.

Тепер настала її черга.

Коли вона підіймалася на Могильний пагорб з кошиком для пікніка у руці, Софі відчула, як починають пашіти її стегна. Чи можуть усі ці сходження зробити її ноги товстими і негарними? У дитячих казках усі принцеси мали ідеальні пропорції — товсті стегна були настільки ж малоймовірними, як і гачкуватий ніс або гігантські ступні. Стривожена Софі заспокоювала себе підрахунками своїх добрих справ за минулий день. По-перше, вона нагодувала гусей на озері сумішшю сочевиці й порею (це природний проносний засіб, щоб нейтралізувати дію сиру, який викидають пустоголові діти). Потім вона пожертвувала у міський сиротинець лимонний дезінфекційний засіб для вмивання, приготований власноруч. Адже, як вона доводила спантеличеному благодійникові, правильний догляд за шкірою — це найважливіша справа з-поміж інших. Насамкінець вона повісила дзеркало у церковному туалеті, щоб люди могли повернутися до молитви, виглядаючи якнайкраще. Чи вистачить цього? Чи зможе це конкурувати з випіканням домашніх пирогів і годуванням старих безхатьків? Її думки нервово переметнулися на огірки. Можливо, вона зможе потайки налагодити особисте постачання їх до Лісу. Вона мала ще чимало часу, щоб зібрати багаж до сутінків. Але ж огірки були важкенькими. Чи дозволить Школа прислати лакеїв? Можливо, їй слід начавити огіркового соку, перш ніж вона…

— Куди ти йдеш?

Софі обернулась. Рудий Редлі посміхнувся їй, показавши криві передні зуби. Він жив не так уже й близько від Могильного пагорба, але зазвичай вештався біля нього впродовж усього дня.

— Побачити подругу, — відповіла Софі.

— Чому ти товаришуєш із відьмою? — поцікавився Редлі.

— Вона не відьма.

— Вона не має друзів, і до того ж вона дивна. Це робить її відьмою.

Софі залишила при собі зауваження, що це саме можна сказати і про нього теж. Натомість вона посміхнулася хлопчикові, натякаючи йому, що робить добру справу, терплячи його присутність.

— Директор забере її до Школи Зла, — сказав Редлі. — І тобі знадобиться новий друг.

— Він забирає двох дітей, — відповіла Софі крізь зуби.

— Другою буде Белль. Нема нікого кращого за неї.

Посмішка Софі зникла.

— А я згоден бути твоїм новим другом, — промовив Редлі.

— Зараз у мене достатньо друзів, — різко відповіла Софі.

Редлі спалахнув.

— О, насправді… я тільки вважав… — і хлопчик відійшов, наче побитий собака.

Софі спостерігала, як віддалялася його постать зі скуйовдженою головою. «Ти це насправді зробила», — подумала вона. Місяці добрих справ і посмішок на показ — усе пішло прахом через цього коротуна Редлі. Чому ж вона не вчинила так само сьогодні? Можна ж було йому відповісти «я вважатиму за честь мати такого друга!» і подарувати цьому йолопу мить, яку він згадував би роками. Софі розуміла, що саме така поведінка була би розсудливою, адже Директор Школи, напевно, оцінюватиме її вчинки, наче святий Миколай напередодні Різдва. Однак вона не змогла цього зробити. Вона була красунею, а Редлі був потворним. Тільки негідник зміг би сказати йому неправду. Упевнена, Директор її зрозуміє.

Софі штовхнула іржаві ворота цвинтаря і відчула, як її ноги пірнули в зарості бур’янів. Вона ішла пагорбом, де серед куп опалого листя безладно стриміли запліснявілі надгробки. Продираючись між темними гробницями і трухлявими гілками, Софі ретельно рахувала ряди. Вона ніколи не дивилася на могилу своєї матері, навіть під час поховання. Так само вона вчинить і сьогодні. Коли дівчинка проминула шостий ряд, її погляд зупинився на вербі, але вона нагадала собі, де буде завтра, і рушила далі.

У самісінькій гущавині могил височів Могильний пагорб. Будиночок на ньому не був увесь оббитий дошками, як хатинки біля озера, але це анітрохи не додавало йому привабливості. Сходи, що вели на ґанок, були в зеленій плісняві. Зів’ялі гілки дерев і ліани звисали навколо темних дощок, а дах, чорний і темний, скособочився, наче відьомський капелюх. Підіймаючись сходами, що скрипіли від кожного кроку, Софі намагалася ігнорувати сморід (нестерпно тхнуло часником і мокрим котом) і безголових птахів, які лежали навколо (безсумнівно, вони стали жертвами останнього).

Софі постукала у двері й приготувалася до суперечки.

— Іди геть, — долинув грубий голос.

— Так не розмовляють із найкращою подругою, — відповіла на те дівчинка.

— Ти не моя найкраща подруга.

— Тоді хто? — запитала Софі. Їй було цікаво, чи часом Белль або хтось інший не протоптав собі дорогу до Могильного пагорба.

— Це не твоя справа.

Софі глибоко вдихнула. Вона не хотіла ще однієї сварки, як із Редлі.

— Ми так гарно провели час учора, Агато. Я гадала, що сьогодні все буде так само.

— Ти пофарбувала моє волосся в рудий колір.

— Але ж ми виправили це, чи не так?

— Ти завжди випробовуєш на мені свої креми й зілля, аби тільки побачити, як вони діють.

— Хіба ж не для цього й потрібні друзі? Аби допомагати одне одному.

— Я ніколи не буду так само гарною, як ти.

Софі намагалася дібрати приємні слова, але вона розмірковувала занадто довго і зрештою почула, як по той бік дверей хтось потупотів геть.

— Але ж це не означає, що ми не можемо бути подругами! — вигукнула Софі.

Знайомий плішивий насуплений кіт загарчав на неї, сидячи з іншого боку ґанку. Вона знову постукала в двері.

— Я принесла печиво!

Тупіт стих.

— Справжнє чи власного приготування?

Софі відмахнулася від кота, який підкрадався.

— Пухке і з маслом, як ти любиш!

Кіт зашипів.

— Агато, впусти мене…

— Ти сказала, що від мене тхне.

— Ні, не тхне.

— То навіщо ти це сказала минулого разу?

— Тому що ти тхнула минулого разу. Агато, кіт гарчить…

— Може, ти пахнеш прихованими намірами.

Кіт випустив пазурі.

— Агато, відчини двері!

Кіт стрибнув їй в обличчя. Софі закричала. Між ними промайнула рука й схопила кота.

Софі підвела очі.

— Різник знищив усіх пташок, — промовила Агата.

Її химерне чорне волосся було начебто вкрите нафтою. Важка чорна сукня більше скидалася на мішок для картоплі й не могла приховати ані бліду шкіру, ані випнуті кістки. На запалому обличчі горіли очі, чорні, мов дві вуглинки.

— Я думала, ми погуляємо, — сказала Софі.

Агата притулилася до дверей.

— Я досі намагаюся з’ясувати, чого це ти затоваришувала зі мною.

— Тому що ти мила й кумедна, — відповіла Софі.

— Моя мати запевняє, що я зла й дратівлива, — сказала Агата. — Тож одна із вас бреше.

Вона взяла кошик, відкинула серветку й побачила там сухе печиво з висівок. Агата поглянула на Софі нищівним поглядом і рушила до будинку.

— Тож ми можемо прогулятися?

Агата вже почала зачиняти двері, але, побачивши зажурене обличчя Софі, яка наче й справді з нетерпінням чекала на прогулянку, передумала.

— Не довго, — Агата проминула Софі. — Але якщо скажеш щось манірне, чи зверхнє, чи дріб’язкове, то я накажу Різникові переслідувати тебе до самого дому.

Софі побігла за нею.

— Але ж тоді я не зможу говорити!

Чотири роки збігли, тож наближалася страшна одинадцята ніч одинадцятого місяця. Пізно ввечері площа перетворилася на вулик. Усі готувалися до прибуття Директора Школи. Чоловіки гострили мечі, встановлювали пастки, складали план для нічної варти. Водночас жінки вишикували дітей і взялися до роботи. Вродливим підстригли волосся, начорнили зуби, а одяг роздерли на ганчір’я. Непривабливих ретельно вимили, вдягли в яскравий одяг і напнули їм вуалі. Матері благали своїх слухняних дітей лаятися і штовхатися зі своїми сестрами, а щодо шибеників, то частині з них дали грошей, щоб пішли молитися до церкви, а решту поставили на чолі церковного хору співати сільський гімн «Блаженні убогі».Страх перетворився на чіпку імлу. У темному провулку м’ясник і коваль міняли книжки з казками на порадники щодо врятування дітей. А під похиленою вежею з годинником дві сестри вже зо дві години згадували імена казкових злодіїв, шукаючи зразкового. Купка хлопчиків прикували себе один до одного, кілька дівчаток сховалися у школі. Дитина в масці вистрибнула з кущів, щоб налякати матір, за що одразу ж отримала ляпаса. Навіть карга-безхатько почала стрибати біля вогнища й вигукувати:

— Спалити казки! Спалити всі!

Та її ніхто не слухав, і, звісно, книжки не спалили.

Агата дивилася на це й не вірила своїм очам.

— Як ціле місто може вірити в казку?

— Тому що це реальність.

— Ти не можеш вірити, що ця легенда — правда.

— Звісно, можу, — відповіла Софі.

— У те, що Директор Школи викрадає двох дітей, забирає їх до Школи і вони потрапляють у казки?

— Саме так.

— Скажи мені, коли побачиш піч.

— Навіщо?

— Я покладу туди голову. І чого, скажи, будь ласка, вони навчаються в цій Школі?

— Ну, в Школі Добра гарні хлопчики і дівчатка, схожі на мене, навчаються, як стати героями й принцесами, як справедливо правити королівствами, як жити Довго і Щасливо, — відповіла Софі. — А в Школі Зла діти навчаються, як стати злими відьмами або горбатими тролями, як накласти прокляття чи вигадати лихе заклинання.

— Лихе заклинання? — Агата гигикнула. — Хто це вигадав? Чотирирічна дитина?

— Агато, в книжках із казками є докази! Всіх зниклих дітей можна побачити на малюнках! Джека, Розу, Рапунцель — вони всі мають власні казки…

— Я не помічала нічого такого, бо не читаю дурних казок.

— Але чому ж біля твого ліжка їх лежить ціла купа? — запитала Софі.

Агата подивилася з-під лоба.

— Слухай-но, а хто каже, що ці книжки мають відношення до реальності? Може, це витівки продавців книжок? А може, це Старійшини вигадали, щоб утримати нас подалі від Лісу? Хай там як, але це не Директор Школи і не лихі чари.

— А хто ж тоді викрадає дітей?

— Ніхто. Кожні чотири роки два бевзі вислизають до Лісу, аби налякати своїх батьків, а там щезають, бо їх з’їдають вовки. І ось маєш — ви досі вірите в легенду.

— Це найбезглуздіше пояснення, що я коли-небудь чула.

— Я не вважаю, що з-поміж нас двох саме мені бракує клепки, — відповіла Агата.

Почувши таке, Софі спалахнула.

— Ти просто боїшся, — сказала вона.

— Добре, — Агата розсміялась. — І чому ж я боюся?

— Тому що ти знаєш, що поїдеш зі мною.

Агата припинила сміятися.

Вона перевела погляд із Софі на площу. Селяни дивилися на них, як на розв’язання проблеми. Добро в рожевому, Зло в чорному. Бездоганна пара для Директора Школи.

Агата завмерла, помітивши, як пильнують її безліч переляканих очей. Першим, що сяйнуло в її голові, була думка, що післязавтра вони знову мирно гулятимуть містом. Поряд із нею Софі спостерігала, як діти уважно розглядають її обличчя, щоб упізнати його, якщо одного дня воно з’явиться у книжках із казками. Перше, про що подумала вона: чи так само діти дивляться на Белль. Потім вона побачила її крізь натовп. Голова поголена, в брудній сукні. Белль стояла навколішках у багні та в нестямі загиджувала своє обличчя. Вона була, як усі. Вона хотіла вийти заміж за чоловіка, який стане товстим, ледачим і прискіпливим. Вона хоче проживати одноманітні дні, наповнені готуванням, прибиранням, пранням, шитвом. Вона хоче копирсатися у гної, доїти овець, різати верескливих свиней. Вона хоче гнити в Гавалдоні, доки її шкіра не вкриється темними плямами, а зуби випадуть усі до одного. Директор ніколи не обере Белль, бо вона не принцеса. Вона… ніщо.

З відчуттям перемоги Софі знову глянула на жалюгідних мешканців села й побачила власне відображення в їхніх поглядах.

— Пішли, — сказала Агата.

Софі повернулася. Погляд Агати був прикутий до натовпу.

— Куди?

— Подалі від людей.

Сонце перетворилося на червону кулю, дві дівчинки, одна гарна, інша потворна, сиділи поруч на березі озера. Софі пакувала огірки в шовковий мішечок, Агата запалювала сірники й гасила їх об воду. Після десятого спалаху Софі поглянула на неї.— Це мене заспокоює.

Софі силкувалася ввіпхнути останній огірок.

— Чому хтось такий, як Белль, може хотіти тут залишитися? Обрати оце замість казки?

— Хто ж захоче полишити свою сім’ю назавжди? — пирхнула Агата.

— Ну, окрім мене, ти хотіла сказати, — промовила Софі.

Вони замовкли.

— Ти коли-небудь цікавилася, куди подівся твій батько? — запитала Софі.

— Я тобі говорила, він залишив нас після мого народження.

— Але куди він пішов? Навколо нас тільки Ліс! Так раптово зникнути… — Софі повернулася. — Можливо, він знайшов шлях до казок! Може, він знайшов магічний портал! Можливо, він чекає на тебе з того боку!

— А може, він повернувся до своєї дружини, удав, що мене не було, і помер на млину понад десять років тому.

Софі прикусила губу і повернулася до своїх огірків.

— Твоєї матері ніколи немає вдома, коли я приходжу.

— Зараз вона ходить у місто, — сказала Агата. — Поруч замало пацієнтів. Мабуть, через розташування.

— Я у цьому впевнена, — сказала Софі. Хоча вона знала, що ніхто не довірив би матері Агати лікувати навіть попрілість у малюків, не те що справжню хворобу. — Гадаю, люди не почуваються комфортно на кладовищі.

— Кладовище має свої переваги, — промовила Агата. — Жодних допитливих сусідів. Жодних знижок у торговців. Жодних сумнівних подружок, які приносять маски для обличчя і дієтичне печиво й переконують тебе, що ти потрапиш до Школи Зла у Магічній країні Казок, — вона з насолодою запалила сірник.

Софі відклала огірки.

— То я тепер сумнівна подружка.

— А хто просив тебе приходити? Мені було непогано на самоті.

— Ти завжди мене впускаєш.

— Це тому, що ти виглядаєш дуже самотньою, — сказала Агата. — І мені тебе шкода.

— Шкода мене? — Софі поглянула їй в очі. — Та тобі пощастило, що хтось навідав тебе, коли решта забули й думати про тебе, що хтось, на кшталт мене, захотів стати твоєю подругою. Тобі пощастило, що я така гарна людина.

— Я так і знала! — спалахнула Агата. — Я твоя ДОБРА СПРАВА! Лише пішак у твоїх дурних фантазіях!

Софі мовчала дуже довго.

— Можливо, я вирішила стати твоєю подругою, аби справити враження на Директора Школи, — зізналася вона. — Але тепер це не так.

— Це тому, що я тебе викрила, — пробурмотіла Агата.

— Це тому, що ти мені подобаєшся.

Агата повернулася до Софі.

— Тут ніхто мене не розуміє, — сказала Софі, дивлячись на руки. — Але не ти. Ти бачиш мене наскрізь. Саме тому я продовжую приходити. Тепер ти не моя ДОБРА СПРАВА, Агато.

Софі поглянула на дівчинку.

— Ти мій друг.

На шиї Агати виступили червоні плями.

— Що не так? — насупилася Софі.

Агата опустила очі додолу.

— Ну, власне… м-м-м… я… я не звикла до друзів.

Софі посміхнулася і взяла подругу за руку.

— Що ж, тепер ми будемо приятелювати в нашій новій Школі.

Агата застогнала й відсторонилася.

— Припустімо, що я опустилася до твого рівня інтелекту й повірила у все це. Чого б це я мала потрапити до Школи лиходіїв? Чому мене мають обрати Повелителькою Зла?

— Ніхто не вважає тебе злою, — зітхнула Софі. — Просто ти інша.

Агата примружила очі.

— Це як — інша?

— Ну, наприклад, ти вдягаєшся лише в чорні сукні.

— Тому що вони не брудняться.

— Ти ніколи не полишаєш свого будинку.

— Там на мене не дивляться люди.

— Під час змагання «Напиши казку» ти вигадала сюжет, у якому Білосніжку з’їли стерв’ятники, а Попелюшка втопилася в діжці.

— Я гадала, що так закінчити казку найліпше.

— Ти подарувала мені мертву жабу на день народження!

— Щоб нагадати, що ми всі помремо і під землею нас їстимуть черви. Тому ми маємо насолоджуватися кожним днем народження, доки вони в нас є. Мені здавалося, що такий подарунок заслуговує на роздуми.

— Агато, на Геловін ти вдяглася нареченою.

— Весілля лякають.

Софі здивовано подивилася на неї.

— Добре. Отже, я трохи інакша. — Агата зблиснула очима. — Що з того?

Софі завагалася.

— Ну, просто у казках інакші зазвичай виявляються… хм… лихими.

— Ти маєш на увазі, що я маю перетворитися на Велику Відьму? — ображено спитала Агата.

— Я кажу, що у будь-якому випадку ти маєш вибір, — лагідно промовила Софі. — Ми обидві оберемо, чим закінчаться наші казки.

Агата помовчала деякий час, а потім торкнулася руки Софі.

— Чому ти так хочеш полишити це місце? Тобі настільки зле тут, що ти готова повірити дурній легенді, хоча знаєш, що це все вигадки?

Софі зустрілася поглядом із великими щирими очима Агати. І вперше не засумнівалася.

— Тому що я не можу жити тут, — затинаючись, сказала Софі. — Я не можу жити звичайним життям.

— Смішно, — сказала Агата. — За це я тебе люблю.

— Тому що ти така сама?

— Тому що через тебе я почуваюся звичайною, — відповіла Агата. — А це єдине, чого я будь-коли бажала.

Десь у долині годинник пробив шосту чи сьому вечора — вони втратили відчуття часу. І коли відлуння згасло у віддаленому гаморі на площі, Софі й Агата разом загадали бажання, що завтра вони і досі будуть разом. Хай там як.