Школа Добра і Зла

21 «Випробування казкою»

Налякана Софі повернулася до Кіко. Вони повинні триматися разом…

Але Кіко бігла на схід у бік Чорничних полів, озираючись назад, щоб переконатися, що Софі її не переслідує.

Софі швидко попрямувала західною стежкою до Блакитного струмка, там вона могла сховатися під мостом. Вона очікувала, що у Лісі буде зовсім темно, тож уранці примусила Горта навчити її заклинанню вогню. Але сьогодні вночі флюорисцентні дерева випромінювали холодне блакитне сяйво, створюючи у темряві арктичну заграву.Хоча ефект був зловісним, вона зітхнула з полегшенням. Запалений смолоскип зробив би її легкою мішенню.

Софі ступила на поле папороті й відчула, як блакитні гілки торкаються її шиї. Її тіло розслабилося. Вона уявляла, що тут буде суцільне жахіття. Але Ліс був спокійнішим, ніж вона будь-коли бачила. Не було тварин. Жодних зловісних криків. Лише вона на ефірній луці і вітер, що дзвенів, як струни арфи.

Пробираючись крізь зарості папороті, Софі подумала про Агату. Може, хтось із учителів упіймав її, коли вона розробляла план? Чи, може, її перехопила Естер?

Софі відчула, як виступив піт.

«А може, Агата боїться допомагати мені?»

«Бо якщо я виграю разом із Тедросом, то ніхто не зможе відмовити мені змінити Школу». Вона зможе правити Добром, як благородний Капітан. Вона зможе отримати свого принца для «Довго і Щасливо» і стати королевою. Софі стиснула зуби. Якби ж не ця обіцянка про повернення додому! Якби ж вона змогла виграти це випробування сама, то їй не довелося б дотримувати слова!

Вона зупинилася. «Але я зможу! Подивіться на мене! Мої справи досить га…»

Почувся крик. Білі іскри здійнялися у небо. Кіко здалася.

У Софі підігнулися ноги. Скільки часу знадобиться нападнику Кіко, щоб відшукати її? Чим вона думала? Вона не зможе вистояти тут! Вона витягла з кишені хустку, червону, як кіновар…

ХРЯСЬ! Щось полетіло згори і впало їй під ноги. Вона витріщилася на сувій пергаменту, огорнутий стрічкою з тканини.

Тканини зі злими зеленими жабами. Софі подивилася вгору і побачила білу голубку високо над деревами. Голубка намагалася пролетіти…

ХРЯСЬ! Бар’єр вибухнув у небо полум’ям, щойно вона наблизилася до дерев. Учителі позбавили її шансів. Софі поквапилася розгорнути обпалений сувій…

«Йди до Саду тюльпанів.Як засвітиться палець, поклади бутон тюльпана під язик і скажи “Флорадора Флоріана”. Ти обернешся на маленький тюльпан.

Я виведу тебе. Поспішай!

Агата»

Софі полегшено присіла. Тюльпан! Ніхто ніколи не знайде її! О, як вона могла сумніватися в Агаті? Мила, вірна Агата! Софі винувато запхнула червону хустку назад до кишені і пішла за голубкою. Щоб дістатися Саду тюльпанів стежкою, їй доведеться пройти крізь Бірюзові хащі, а потім перейти Гарбузову галявину й нарешті Гай сплячих верб. Софі прямувала за Агатою заростями папороті до густих хащ, фосфоруюче листя освітлювало шлях холодним блакитним світлом. Софі бачила кожну намітку і кожен рубець на стовбурах, зокрема й нещодавно зроблений Вексом у неї над головою.Раптом налетів вітер. Над стежкою затріпотіло листя. Вона не бачила Агату крізь верхівки дерев. Софі почула глухе бурмотіння — людина? Тварина? Але вона не зупинилася, щоб з’ясувати. Крик Кіко лунав у її голові, вона побігла стежкою, підхопивши задовгу мантію. Вона чіплялася за кущі й спотикалася через пеньки, вона ухилялася від колючих гілок, мчала повз щупальця синього листя, поки не вгледіла гарбузи і нетерплячу голубку між двома блискучими стовбурами дерев…

Хтось стояв між ними. Маленька дівчинка у червоному плащі з каптуром.

— Перепрошую? — озвалася Софі. — Мені потрібно пройти.

Незнайомка підняла очі. Це була зовсім не дитина. Вона мала каламутні блакитні очі і рожевий рум’янець на зморщених плямистих щоках, а жорстке сиве волосся було зібране у два кінські хвости.

Софі насупилася. Вона ненавиділа старих жінок.

— Я сказала, що мені потрібно пройти.

Жінка не поворухнулася.

Софі підійшла до неї:

— Ти глуха, чи що?

Карга скинула свій червоний плащ, і під ним виявилося брудне, товсте яструбине тіло. Софі відсахнулася, почувши її гучне каркання, і повернулася. Позаду неї ще двоє напівптахів-напівжінок прямували до неї.

Це були гарпії.

Агата навчала її — солодкоголосі співрозмовники? Сліпі мандрівники?

Потім вона побачила їхні пазурі, гострі, наче леза.

Пожирачки дітей.

Вони накинулися з жахливими криками, і Софі пірнула під крило. Коли галасливі монстри погналися за нею, їхні потворні обличчя були перекошені люттю. Вона мчала до кущів, аби сховатись, але кожен куточок заростей був освітлений яскравим блакитним світлом. Гарпії вхопили її за шию, і Софі полізла до кишені, торкнулася до червоного шовку… Ноги заплуталися у мантії — і вона покотилася в опале листя. Кігті ввігналися в спину. Софі закричала, відчувши, що її відірвали від землі. Гарпії потягнулися пащами до її обличчя…

Раптом стало темно.

Монстри збентежено завили — і випустили здобич із кігтів, Софі впала у бруд. У темряві дівчинка продерлася крізь гілки, намацала товсту колоду і сховалася за нею. Софі чула, як пазурі наосліп шкребуть по ґрунту, оскаженілі крики гарпій наближалися. Софі сахнулася і верескнула, наткнувшись на камінь. Монстри почули її й кинулися до засідки…

Хащі знову освітилися.

Гарпії задерли вгору обличчя і побачили голубку-Агату, яка зависла у височині. Її крила світилися помаранчевим. Агата махнула крилом — хащі потемніли. Агата махнула знову, й хащі стали світлими. Темні — світлі, темні — світлі, аж доки гарпії не зрозуміли. Дві з них полетіли до Агати, яка пронизливо скрикнула…

— Лети! — волала Софі.

Але Агата метушилася і билася так, наче забула, як літати. Близнюки-монстри мчали до безпорадної голубки, піднімалися дедалі швидше, вже простягли до неї кігті…

З бар’єру із жахливим тріском вибухнуло полум’я, і вони попадали вниз — обвуглене пір’я і плоть.

Остання гарпія витріщилася на їхні обпалені тіла. Повільно підняла очі. Агата посміхнулася і махнула сяючим крилом. Хаща освітилася. Монстр повернувся…

Софі розтрощила йому голову каменем.

У тиші Лісу гарпія задихалася і стікала кров’ю, самотня, на землі, ноги під плащем билися у конвульсіях. Софі глянула в небо.

— Я хочу помінятися місцями!

Але голубка вже була на півдорозі до гарбузів. Софі не залишалося нічого іншого, тільки безпорадно плентатися слідом, тримаючись за хустинку в кишені.

На тихій галявині гарбузи світилися тисячами відтінків блакитного. Софі вийшла на брудну стежку, що звивалася між осяйними сферами. Вона бубоніла собі під ніс, що це всього-на-всього гарбузи, лише гарбузи і навіть Директор не може зробити їх страшними. Вона поквапилася, щоб не відставати від Агати…

Темні силуети виросли на стежці. Перед нею стояли двоє чоловіків.

— Привіт! — гукнула Софі.

Вони не поворухнулися.

Серце калатало, Софі наблизилася. Там були ще люди. Десять щонайменше.

— Що вам потрібно?! — закричала вона.

Знову жодної відповіді.

Вона наблизилася. Постаті були по сім футів заввишки, з довгими тілами, обличчями-черепами, а криві руки були зроблені з…

Соломи.

Опудала.

Софі видихнула.

Опудала вишикувались обабіч стежки, десятки їх висіли на дерев’яних хрестах, охороняючи гарбузи простертими руками. Гарбузи підсвічували їх профілі ззаду, було видно рвані коричневі сорочки, лисі голови з ряден і чорні відьомські капелюхи. Повільно йдучи між ними, Софі розглядала їхні жахливі обличчя — вирвані у ряднах очниці, свинячі носи і нашиті гидкі посмішки. Вражена, вона поквапилася вперед, роззираючись на шлях.

— Допоможи мені… — вона завмерла.

Голос линув з опудала поряд. Голос, який вона знала.

«Не може бути», — подумала Софі.

Вона пішла далі.

— Допоможи, Софі.. — тепер вона не помилялася.

Софі примусила себе рухатися уперед. «Моя мати мертва».

— Я всередині… — почувся слабкий голос.

Очі Софі наповнені сльозами. «Вона мертва».

— Я у пастці…

Софі повернулася. Опудало вже не було опудалом. З дерев’яного хреста на неї дивився чоловік, якого вона знала. Під чорним капелюхом були сірі очі без зіниць. Замість рук він мав два гаки для м’яса. Софі відсахнулася.

— Батько?

Він тріпнув шиєю і обережно зняв себе з хреста. Софі позадкувала просто до іншого опудала. Це теж був її батько, що злазив з хреста.

Софі озирнулася — всі опудала були її батьком, всі вони злазили зі стійок і прямували до неї, м’ясні гаки блищали у холодному блакитному світлі.

— Батьку, це я…

Вони наближалися. Софі притислася до хреста…

— Це я — Софі…

Далеко попереду голубка озирнулася і побачила, як Софі впала, скрикнувши, тим часом як опудала мирно стояли обабіч стежки.

Агата гукнула…

Софі наступила на гарбуз і впала. Вона озиралася і знову бачила батькове обличчя, позбавлене милосердя.

— Батьку, будь ласка!

Опудала підняли гаки. Серце Софі зупинилося… вона востаннє вдихнула і заплющила очі… Вода.

Холодна чиста вода.

Вона розплющила очі. Злива.

Галявина була порожня. Опудала на хрестах розпадалися на шматки під дощем.

У височині, над зливою, Агата махнула сяючим крилом, і дощ припинився.

Софі впала на мокру стежку.

— Я не зможу… Я не зможу вижити…

У далечині почулося виття. Її очі розширилися.

Наступна пара вступила до Лісу.

Занепокоєна, голубка скрикнула до неї і полетіла до Вербового гаю.

Тремтячи, Софі неквапливо посунула слідом, здивована, що її перелякане серце і досі б’ється.

Довга тонка стежка крізь Сплячі верби бігла униз схилом так, що Софі могла бачити потойбічне блакитне сяйво Саду тюльпанів унизу. Останнє зусилля — і вона опиниться у безпеці серед квітів. На мить їй стало цікаво, чому Агата не перетворить її на дерево або траву біля воріт… Потім згадала, що Юба навчив їх відчувати зачаровані дерева, а трава до кінця ночі буде затоптана. Ні, Агата добре вигадала. Один тюльпан з-поміж тисячі. Вона буде у безпеці до світанку.

Йдучи між вербами, Софі шукала очима наступну загрозу. Але сапфірові дерева спокійно стояли обабіч стежки, довгі звислі гілки сяяли немов люстри. Коли вона проминала їх, листя гойдалося над нею у повільному гарному ритмі, наче бісер, що вислизав із браслетів.

«Щось тут є. Не обманюйся».

Вовки знову завили біля воріт, шлунок стисло.

Принаймні зараз у Лісі ще четверо: Брон, Трістан… а потім хто? Чому вона не запам’ятала черговість? Їй потрібно потрапити до Саду тюльпанів, перш ніж вони її знайдуть! Софі щодуху побігла, наздоганяючи голубку. Вона не помітила, що чим швидше вона біжить, тим швидше іскристі верби скидають листя, посипаючи її підозрілим блискучим пилом.

Потім голова стала важкою, а ноги ослабли.

— Ні…

Атакована листям, Софі спотикнулася.

— Сплячі верби…

Агата подивилася вниз і закричала. Софі нахилилася уперед і нюхала тюльпани… «Кілька кроків…»

Вона впала, квіти були за десять метрів.

Агата махнула на неї сяючим крилом, викликаючи вибух грому. Софі не рухалася. Агата випробувала заклинання дощу, граду, снігу, але відповіді не було. Шаленіючи, вона зацвірінькала улюблену пісню Софі, гидку оду принцам і весіллям…

Софі розплющила очі.

Несамовита голубка продовжувала співати, з кожною нотою вона дедалі більше фальшивила…

Агата задихнулася.

Сині каптури.

Двоє їх виднілося у хащах, двоє в гарбузах, ще двоє біля воріт. Вона не могла визначити, хто саме це був, але всі вони завмерли, ретельно дослухаючись, щоб точно визначити, звідки щойно линула пісня, яку вони почули. Потім вони почали бігти до тюльпанів. Агата поглянула на Софі, розпластану у бруді, а потім на сині каптури, які наближалися, щоб убити її…

Унизу Софі, учепившись нігтями за землю, просунулася вперед на кілька дюймів. Відчувши її спробу утекти, верби затріпотіли листям іще швидше, паралізуючи її м’язи. Агата безпорадно замахала крилами, голубка металася між Софі та її переслідувачами.

Софі задихалася і хрипіла, вона проповзла повз останні верби, бруд під нею перетворився на глинисті пелюстки. З тріумфом вона впала на великі сині квіти і вдихнула їхній запах, миттєво відроджуючись.

Вона поклала до рота бутон тюльпана, витягла з кишені записку Агати, палець сяяв рожевим…

— Флорадора фло… — вона завмерла.

На іншому боці саду Брон і Векс посміхалися до неї. В їхніх руках билися дві білі риби.

— Оцим ви збираєтеся мене вбити? — пирхнула Софі. — Рибою?

— Рибою бажань, — виправив Брон, риба стала чорною.

— Ми хочемо стати Капітанами поплічників, — усміхнувся Векс.

Хлопчики підкинули рибу в повітря, вона миттєво роздулася до розмірів Софі і кинулась до неї, клацаючи зубами, як піранья…

Скам’яніла Софі заплющила очі, відчула, що її палець палає…

Пуф! Рожева лисиця ухилилася від роздутих риб, які відскочили від землі, наче м’ячі. Софі чкурнула між ними чимдуж, лапи ковзали по тюльпанах…

Швидше! Потрібно щось зробити якомога швидше! Палець сяяв, готовий допомогти. Гепард! Лев! Тигр!

Пуф! Вона стала повільним рожевим бородавочником, що ледве шкандибав і голосно пукав. Софі з жахом хрюкнула. Розпухла риба відскочила від дерева і кинулася до її схованки. Вона випростала сяюче копито…

Пуф! Софі промчала між ними рожевою газеллю і почула, як рибини врізалися одна в одну. Вона дошкутильгала до Галявини, хапаючи повітря. Від воріт долинало вовче завивання, вона затремтіла.

Ворогів ставало дедалі більше.

Її великі зелені очі вдивлялися в темне небо у пошуках Агати. Але над нею не було нічого, окрім зірок.

Вона подивилася назад і підстрибнула. На іншому боці галявини під місячним світлом стояли Трістан і Чаддік. З незворушним обличчям Трістан вкладав стрілу в лук. Чаддік витягнув свій меч.

Софі хотіла побігти…

Ріна блокувала її втечу. Аравійська принцеса свиснула, і два золоті вовкодави підкралися до Софі ззаду, демонструючи гострі ікла, схожі на два ножі.

Софі озирнулася і побачила, як із-за дерев вийшла Арахне. Її палець світився. Ще двоє Щасливців вкладали стріли в луки. Рожева газель-Софі стояла оточена, її ноги тремтіли. Вона чекала на білу голубку, що врятує її.

— Зараз! — закричав Чаддік.

Хлопчики випустили стріли, Арахне змахнула пальцем, дві собаки кинулись уперед, коли Софі викинула тремтяче рожеве копито і заплющила очі…

Стріли і прокляття пролетіли над її лускатою головою гримучої змії.

Софі зашипіла з полегшенням і поповзла у безпеку до дерев… над нею з’явилася тінь.

Вовкодав Ріни накинувся і схопив її в пащу.

Шаленіючи, Софі відчула, що її змія запалала рожевим…

Сідниці слона розчавили голову собаки. Коли Софі потупцяла з галявини, її хобот тремтів від жаху. Стріли Щасливців потрапили у її велике рожеве гузно, і вона від болю м’яко сіла на траву. Софі озирнулася назад на десятьох убивць у каптурах і двох риб, що стрибали просто до неї. Загнана в глухий кут, вона підняла сяючий слонячий хобот…

Прокляття, стріли, мечі, риби ледь торкнулися її пір’я, коли рожева папужка Софі злетіла в повітря…

Цвірінькаючи від радості, вона летіла дедалі вище, подалі від стріл, а потім побачила зблиск полум’я на бар’єрі. Софі перелякано відсахнулася й одразу відчула, як щось схопило її за крило.

Водяне ласо повільно тягнуло її до фігури у каптурі, що стояла посеред Блакитного струмка.

Софі кликала на допомогу, але потім її схопили ще кілька ласо, вони тягли її крізь гілки до постаті, що захопила її в полон, постаті, що стояла посеред струмка і підіймала воду сяючим зеленим пальцем. Вода повільно притягла папужку-Софі до блідих рук, і тінь відкинула каптур.

— Ти б стала гарною відьмою, Софі, — сказала Анаділь, погладивши їй дзьоб. — Навіть кращою за мене.

Папужка дивилася на неї благально. Пальці Анаділь схопили крихітне горло. Птах забився, але Анаділь стискала дедалі сильніше. Коли у Софі потемніло в очах, вона усвідомила, що палаюча зірка (останнє, що вона побачила) велично падала з неба, просто на чаклунку, яка стискала її шию…

Раптом голубка вирвала Софі з рук Анаділь і палаючими крильми злетіла у холодне небо.

Коли над верхівками дерев просвистіли стріли, Агата випростала сяюче крило, і стріли перетворилися на маргаритки. Вона летіла з палаючим крилом, доки мала сили, лапами тримаючи Софі, потім занурилася у темну соснову ущелину, де пташки впали на землю, одна на одну, розбризкуючи іскри.

Агата намагалася примусити світитися своє обгоріле крило. Воно замиготіло — Агата і Софі миттєво перетворилися на людей, обидві лежали, паралізовані болем. Софі поглянула на голі руки Агати, вони були вкриті пухирями. До того як Софі скрикнула, очі Агати розширилися, вона намалювала навколо них сяючим оранжевим пальцем уявне коло.

— Флорадора пінскорія!

Вони обидві перетворилися на тонкі деревця блакитної сосни.

У долину увірвалися Анаділь і Арахне. Вони оглянули пустельну ділянку.

— Я казала, що вони приземлилися у гарбузах, — сказала Арахне.

— Тоді йди першою, — запропонувала Анаділь.

— Хто з нас уб’є її? — запитала Арахне, повертаючись.

Анаділь приголомшила її витівкою. Вона дістала червону хустку з кишені Арахне і кинула її на землю. У повітря злетіли червоні іскри, й Арахне розчинилася у повітрі.

— Я, — відповіла Анаділь.

Червоні очі звузилися, вона роззирнулася навколо довгим прискіпливим поглядом.

— Ніку, я бачив її тут! — озвався Чаддік неподалік.

Анаділь недобре посміхнулася і рушила у напрямку голосу.

У темній тихій долині тремтіли два деревця.

Ніч тільки-но почалася.

За межами золотих воріт необрані Щасливці й Нещасливці чекали, коли ж ім’я Софі зникне з табло, як імена Кіко і Арахне. Але час спливав, ще більше імен зникало — Ніколас, Мона, Трістан, Векс, Тарквін, Ріна, Жізель, Брон, Чаддік, Анаділь — Софі вперто залишалася.Чи об’єдналася Софі з Тедросом? Що означатиме їхня перемога? Принц і відьма… разом? Коли минуло кілька годин, Добро і Зло обмінялися поглядами — спочатку загрозливими… Потім зацікавленими… Потім сповненими надії… І перш ніж вони зрозуміли це, вони почали ходити одні до одних, обмінюватися ковдрами, їжею і вишневим гренадіном. Учні Школи Зла вважали, що їхня однокласниця зіпсувала одного зі Щасливців, а учні Школи Добра — що їхній кумир просвітив лиходійку, але це не мало значення. Бо дві сторони незабаром перетворилися на одну, яка вітала революцію принца й відьми.

Усередині холодної соснової долини деревця чекали слушної нагоди.

Вони чекали у тиші, яку роздирали крики. Вони вичікували, не зважаючи на звуки боротьби, що долинали до них, коли однокласники билися з ворогами і зраджували друзів. Вони чатували, коли біля струмка щось хапало дитину за дитиною. Вони чекали, коли повз них проходили тролі, вимахуючи скривавленими молотами. Вони пантрували, коли червоні й білі іскри освітлювали небо, доки не залишилося лише четверо суперників.

Потім Блакитний Ліс затих на тривалий час. Голод розривав їхні шлунки. Холод укрив їх памороззю. Хотілося спати. Але обидві рослини стояли доти, доки небо не стало світліти. Софі затримала дихання, бажаючи, щоб швидше зійшло сонце…

У долину пришкутильгав Тедрос.

У нього не було ані мантії, ані меча, тільки геть зім’ятий щит. Його туніка була розірвана на дрантя, сріблястий лебідь на голих грудях виблискував з-під кривавих ран. Принц подивився на посіріле небо. Потім прихилився до сухої сосни, тихо дихаючи.

— Корпадора волвера, — прошепотіла Агата. — Це зворотне закляття. Йди до нього!

— Коли зійде сонце, — відповіла Софі.

— Він повинен знати, що з тобою все гаразд!

— Він дізнається про це за кілька хвилин.

Тедрос випрямився.

— Хто там?

Він подивився на деревця Агати і Софі. Хтось вийшов із тіні.

Тедрос притиснувся до дерева.

— Де твоя відьма? — прошипіла Естер, неушкоджена, у чистому плащі.

— У безпеці, — хрипло відповів Тедрос.

— Ага, я бачу, — усміхнулася Естер. — Ви ж команда.

Принц напружився.

— Вона знає, що я теж у безпеці. Коли ж ні, вона була б тут, щоб боротися разом зі мною.

— Ти впевнений у цьому? — запитала Естер, і її чорні очі зблиснули.

— Це те, що робить нас Добром, Естер. Ми віримо. Ми захищаємо. Ми кохаємо. А що маєш ти?

Естер посміхнулася.

— Приманку.

Вона підняла сяючий червоний кінчик пальця, і татуювання на її шиї відділилося, наливаючись кров’ю. Вражений Тедрос позадкував, а її демон наповнювався кров’ю дедалі більше і ледве не луснув. Естер прошипіла заклинання, її очі потьмяніли, шкіра втратила колір. Вона впала на землю в агонії і завила від люті, ніби розірвала власну душу. Потім частини тіла демона відокремилися одна від одної… Голова, дві руки, дві ноги.

П’ять окремих частин, кожна жива.

Тедрос стояв білий як сніг.

Усі п’ять частин демона кинулись до нього, замість блискавок вони мали кинджали. Він відбив голову і ногу щитом, але рука вразила його кинджалом у стегно. З криком він відмахнувся від руки, витягнув ніж із ноги і заліз на одне з двох дерев у долині…

Деревце Агати шмагнуло Софі.

— Допоможи йому!

— І померти розтерзаною на п’ять шматочків? — заперечила Софі.

— Він потребує тебе!

— Він потребує, щоб я була у безпеці!

Нога демона метнула ніж у голову принцу, але він вчасно перескочив на вищу гілку. Інші чотири частини дерлися до нього із занесеними кинджалами…

Потрапивши в пастку, Тедрос подивився вниз на Естер, яка, геть безсила, стояла навколішках і спрямовувала частини демона сяючим пальцем. Очі Тедроса розширилися, крізь листя він щось помітив.

Червоний шовк. У її черевику.

Частини демона жбурнули п’ять ножів, спрямованих у його органи. Коли вони пошматували сорочку, він зіскочив з дерева і з бридким тріском впав на зап’ясток.

Естер побачила, що він дряпається до неї. Вона люто повертіла пальцем, повернувши частини демона з новими ножами. Тедрос дивився їй у вічі, коли підповзав до неї. Посміхаючись, Естер високо підняла палець, частини демона повернулися, щоб його вбити. Цього разу помилки не має бути. Вона заревіла, полетіли ножі — принц тягнувся до її черевика…

Рот Естер розкрився від жаху, коли Тедрос притиснув її хустку до землі. Ножі впали у бруд, а частини демона зникли. Естер також зникла, її очі були широко розплющеними від потрясіння.

Тедрос упав на спину. Хапаючи повітря, він дивився у рожеве небо. Сходило сонце.

— Софі! — закричав хлопець.

Він глибоко вдихнув.

— СОФІ!

Гілки Агати з полегшенням звисли. Тоді вона побачила, що Софі притиснула свої гілки.

— Ти чого… Йди, дурна!

— Агато, я не маю одягу.

— Принаймні озвись, щоб він знав… — Агата зупинилася.

Вона помітила руку демона. Чомусь вона не зникла. Вона мерехтіла у повітрі, намагаючись залишитися.

Потім вона поповзла по траві і схопилася за ніж, що лежав на землі.

— Софі… Софі, йди…

— Ось-ось зійде сонце…

— Софі, йди!

Деревце Софі повернулося і побачило, як над плечем Тедроса здіймається ніж. Вона скрикнула і заплющила очі…

Лезо заглибилося. Тедрос занадто пізно побачив, як воно цілиться йому в серце.

Раптом щит відбив руку. З вереском кінцівка демона затремтіла і зникла.

Приголомшений, Тедрос подивився на неглибоку рану у м’язах грудей, на скривавлений ніж, що стирчав з них. Він поглянув на Агату, яка прикривалася його щитом.

— Досі не розумію, що робити з одягом, — пробурмотіла вона.

Збентежений Тедрос скочив на ноги.

— Але… Тебе не повинно… Що ти…

Він побачив, що за нею тремтить чагарник. Тедрос підняв свій сяючий золотим палець:

— Корпадора волвера!

Софі впала уперед і сховала своє тіло за чагарником.

— Агато, мені потрібен одяг! Тедді, ти міг би відвернутися?

Тедрос похитав головою.

— Але бібліотека, ця книжка… Ви шахраювали!

— Тедді, нам довелося… Агато, допоможи!

Агата підняла обпечений, сяючий палець на Софі, щоб загорнути її у лози, але Тедрос притримав її руку.

— Ти сказала, що будеш боротися разом зі мною! — він закричав, дивлячись на Софі за чагарником. — Ти сказала, що прикриєш мою спину!

— Я знала, що з тобою все буде добре… Агато, будь ласка!

— Ти збрехала! — сказав він, його голос надломився. — Все, що ти казала, було брехнею! Ти використала мене!

— Це неправда, Тедросе! Жодна принцеса не ризикує своїм життям! Навіть заради справжнього кохання.

Тедрос почервонів.

— Тоді чому вона ризикнула?

Софі простежила за поглядом принца на вкриту опіками Агату.

Агата побачила, як очі Софі повільно розширюються, ніби виявляючи ніж у спині. Але, перш ніж Агата хотіла виправдатися, в ущелині вибухнуло сонячне світло і вкрило золотом її тіло. Біля воріт завили вовки. У Лісі почулися кроки і голоси дітей.

— Вони це зробили!

— Вони виграли!

— Софі і Тедрос виграли!

Учні увірвалися в долину. Запанікувавши, Агата засвітила палець, і її голубка полетіла геть ще до того, як учні з’явилися у полі зору…

— Щасливці і Нещасливці! — вигукували одні.

— Відьма і принц! — вигукували інші.

— Всі вітайте Софі і Тед…

У Лісі стало тихо. З дерева дивилася Агата, як з’явилися ті учні, яких не обрали, а потім суперники, які програли, — зцілені й очищені магією, всі завмирали, дійшовши до цього місця. Софі ховалася за чагарником. Тедрос метав очима блискавиці…

Вони зрозуміли, що миру ніколи не буде.

Щасливці і Нещасливці розділилися — вороги назавжди.

Жодна зі сторін не почула сміху з боку напівзатіненої вежі, що здіймалася над ними усіма.