Школа Добра і Зла

11 Загадка Директора Школи

Коли обидві школи ще спали, дві голови з’явилися над поверхнею чорного рову. Софі й Агата крадькома дивилися на тонку сріблясту вежу, що відділяла озеро від багна. Занадто далеко, щоб доплисти. Занадто високо, щоб залізти. Сонмище фей охороняло її шпиль, армія вовків з арбалетами охороняла дерев’яні дошки біля її основи.

— Ти впевнена, що він тут? — поцікавилася Софі.

— Я його бачила.

— Він має допомогти нам! Я не можу повернутися у те місце!

— Слухай, ми просто будемо благати його, доки він не відправить нас додому.

— Це спрацює, — пирхнула Софі. — Довір його мені.

Протягом останньої години дві дівчинки обмірковували кожен імовірний варіант утечі. Агата вважала, що вони мають вислизнути до Лісу й знайти зворотній шлях додому. Але Софі зауважила, що, навіть якщо вони пройдуть повз ґрати зі змій та інші пастки, вони лише заблукають. («Його не просто так називають Нескінченні Ліси».) Замість цього вона запропонувала здобути чарівну мітлу, чи літаючий килим, чи ще щось зі шкільних комор, що допомогло б їм перелетіти над Лісом.

— У якому напрямку ми полетимо? — запитала Агата.

Дівчатка відкинули інші варіанти: слід з хлібних крихт (це ніколи не спрацьовувало), пошуки доброго мисливця або карлика (Агата не довіряла незнайомцям), допомогу хрещеної феї (Софі не довіряла товстухам). Аж поки не залишився єдиний варіант.

Але зараз, розглядаючи фортецю Директора, вони зневірилися.

— Ми ніколи не дістанемося туди, — зітхнула Софі.

Агата почула клекіт удалині.

— Зачекай-но.

Через деякий час по тому, обліплені мулом, вони повернулися до Блакитного Лісу й побачили гніздо з великими чорними яйцями позаду барвінкових чагарників. Перед гніздом п’ять кістяних стімфів спали на траві кольору індиго, заляпаній кров’ю й укритій рештками наполовину з’їденої кози.

Софі насупилася:

— Я повернулася до того, з чого починала, — вкрита смердючим багном й численними хижими личинками та… що ти робиш!

— Щойно вони нападуть, ми застрибнемо на них.

— Щойно вони що..?

Але Агата вже штовхала яйце носком ноги.

— Черевики випалили твій мозок, — прошипіла Софі.

Коли Агата наблизилася до гнізда, вона роздивилася гострі ікла, вигнуті пазурі й хвости з шипами, якими стімфи здирали плоть з кісток. Раптом вона засумнівалася щодо свого плану. Агата позадкувала, але перечепилася через гілку й з гучним тріском упала на козячу ногу. Стімфи розплющили очі. Її серце зупинилося.

«Доки лиходій не розбудить їх».

Рожева сукня не обдурить їх.

Агата пильно подивилася на хижаків, які прокидалися. Вона не може здатися зараз! Вона кинулася до гнізда, схопила яйце, приготувалася кинути…

— Не дивлюся, не дивлюся… — скиглила Софі, підглядаючи крізь пальці на розкидані кінцівки й кров.

Та підступні птахи вже нюхали Агату, як цуценята, що шукають молоко.

— О, лоскотно! — вигукнула вона.

Софі молитовно склала руки.

Агата відступила назад й простягла їй яйце.

— Твоя черга.

— О, будь ласка, якщо вони вподобали тебе, то зі мною вони спробують подружитися. Звірі обожнюють принцес, — сказала Софі й попрямувала до птахів.

Стімфи випустили войовничий крик й напали.

— Допоможі-і-іть! — Софі кинула яйце Агаті, але стімфи продовжували переслідувати Софі, яка бігала по колу, як сновида. П’ять стімфів бігали за нею дурним гігантським парадом, аж поки всі не забули, хто за ким женеться, і птахи почали наштовхуватися одне на одного.

— Бачиш? Я перехитрила їх! — просяяла Софі.

Стімф дзьобнув її у сідниці.

— А-а-а! — Софі помчала до найближчого дерева. Але вона не вміла лазити по деревах, тож пожбурила жменю розчавленого аґрусу птахові в очі. Та птах не мав очей, ягоди пролетіли крізь кістяні очниці й попáдали на землю.

Агата споглядала з кам’яним обличчям.

— Аггі, воно наступає!

Стімф наближався до Софі, але різко зупинився, бо Агата скочила йому на спину.

— Залазь, дурна! — прокричала вона Софі.

— Без сідла? — скривилася Софі. — Залишаться садна.

Стімф потягнувся до неї — Агата вдарила його по голові й перекинула Софі через спину птаха.

— Тримайся міцно! — вигукнула Агата, коли птах зірвався у небо, перекручуючись у повітрі, щоб струсити дівчаток зі спини.

Ще чотири стімфи злетіли з синіх дерев, долучившись до вбивчого переслідування. Агата пришпорила птаха, Софі трималася за неї залізною хваткою:

— Це найгірший план!

Почувши крики і клекіт, феї і вовки подивилися в небо й побачили лише, як порушники розтанули в імлі.

— Ось вежа! — закричала Агата й вказала на сріблястий шпиль, що виднівся в тумані.

Крізь ребра стімфа просвистіла стріла вовка, вона ледь не розрізала Софі навпіл. З мряки виринули феї, вистрілюючи золотим павутинням. Стімф пірнав, ухиляючись від пострілів, обертався навколо своєї осі, щоб врятуватися від зливи стріл. Цього разу дівчатка не втрималися й попадали зі спини.

— Ні-і-і! — закричала Агата.

Софі вхопилася за останню кістку на хвості стімфа. Агата вхопилася за краєчок кришталевого черевичка Софі.

— Ми загинемо! — репетувала Софі.

— Маємо втриматися! — кричала Агата.

— Руки пітніють!

— Ми загинемо!

Стімф наблизився до стіни вежі. Але, коли він уже замахнувся хвостом, щоб розплескати їх об стіну, Агата побачила, як в імлі зблиснуло вікно.

— Зараз! — закричала Агата.

Цього разу Софі послухалася.

З усіх боків прилетіло золоте павутиння — і стімф безпомічно заверещав. Феї подивилися, як він падає назустріч своїй смерті, й перезирнулися з цікавістю. На його спині не було вершників.

Аварійне приземлення крізь вікно прикрасило весь правий бік Софі синцями, а Агата поранила зап’ясток. Але біль свідчив про те, що вони досі живі. Біль означав, що вони і досі можуть сподіватися повернутися додому. Стогнучи й зітхаючи, вони підвелися на ноги. Софі побачила свій найжахливіший збиток.

— Мій черевичок! — вона тримала кришталевий каблук, що відірвався від підошви. — Він був єдиний такий, — оплакувала Софі.

Агата не звернула на неї жодної уваги й пошкутильгала до темної сірої кімнати, ледь освітленої світанком.

— Є хто-небудь? — гукнула Агата.

Дівчатка пройшли глибше до похмурої кімнати. В стінах із сірої цегли були приховані кам’яні шафи, заповнені згори донизу кольоровими палітурками. Софі змахнула пил з полиці й прочитала витончені сріблясті літери на корінцях: «Рапунцель», «Співоча кісточка», «Дюймовочка», «Очеретяна шапка», «Король-жаба», «Шість лебедів»… Усі історії, які читали діти Гавалдона. Вона подивилася на Агату, яка зробила таке саме відкриття в іншому кутку кімнати. Вони стояли у бібліотеці з казками, що будь-коли розповідалися.

Агата розгорнула «Красуню і чудовисько». Книга була написана тим самим витонченим почерком, ілюстрована яскравими малюнками, такими самими, як були у залах обох шкіл. Потім вона розгорнула казку «Червоні черевички», потім — «Ослячу шкуру», «Снігову королеву» й виявила, що всі вони написані однією королівською рукою.

— Аггі?

Агата простежила за поглядом Софі до найтемнішої частини кімнати. У сутінках вона могла побачити пристойний кам’яний стіл, підсунутий до стіни. Над ним довгий тонкий кинджал плавав у повітрі. Агата провела пальцями по холодній гладенькій поверхні столу й чомусь пригадала безліч порожніх надгробків, що зберігалися за її будиночком удома, чекаючи на свої тіла. Софі не могла відвести очей від завислого кинджала, що загрозливо досі плавав за кілька футів від поверхні столу.

Саме тоді вона побачила, що це зовсім не ніж.

— Це перо, — м’яко промовила вона.

Виготовлене з чистої сталі і смертельно гостре, наче в’язальна спиця, з обох кінців. На одному боці пера був викарбуваний напис, що тягнувся від краю до краю.

Раптом на перо упав промінь сонця, й від нього розсипалося сліпуче золоте сяйво навсібіч. Засліплена Агата відвернулася. Коли вона глянула знову, Софі вже дерлася на стіл.

— Софі, ні!

Софі підійшла до пера — очі широко розплющені, тіло напружене. Для неї світ зник у темному тумані навколо неї. Все, що залишилося, — це мерехтливе, гостре перо, незнайомі слова відбивалися в її скляних очах. Десь глибоко всередині вона усвідомлювала, що вони означають. Але вона все ж потяглася до кінчика.

— Ні! — закричала Агата.

Шкіра Софі торкнулася крижаної сталі, й кров уже майже бризнула з рани…

Агата схопила її, і вони обидві впали на стіл.

Софі вийшла з трансу і з підозрою витріщилася на Агату:

— Я на столі. З тобою.

— Ти майже торкнулася його! — відповіла Агата.

— Ха! Чого б це я мала…

Вона знову повернулася до пера, яке вже не було нерухомим. Воно зависло у дюймі від їхніх облич, смертельно гострий кінець був спрямований на них, ніби вагався, кого вбити першою.

— Не ворушись, — процідила Агата крізь стиснуті зуби.

Перо стало червоним.

— Ну ж бо! — закричала вона.

Перо пірнуло, дівчатка скотилися зі столу й побачили, що гострий, наче лезо, кінчик зупинився ще до того, як ударився об стіл. Хмаринка чорного диму — і на столі під пером раптом з’явилася книжка з корінцем з вишнево-червоного дерева. Перо перегорнуло обкладинку, розгорнувши книжку на першій чистій сторінці, й почало писати: «Жили собі дві дівчинки».

Той самий витончений почерк, як і раніше. Нова казка. Налякані Софі й Агата дивилися з підлоги.

— А це вже дивно, — сказав лагідний голос.

Дівчатка покрутили головами. Нікого.

— Учні моєї Школи вчаться і працюють чотири роки, вирушають до Лісів, шукають своїх запеклих ворогів, б’ються у жахливих битвах… будь-що, аби тільки жила надія, що Казкар, можливо, напише історію про них.

Дівчатка озирнулися навколо. У кімнаті не було нікого, взагалі. Але потім вони побачили, як їхні тіні на стіні зливаються у згорблену тінь, що викрала їх. Вони повільно обернулися.

— Аж тут він починає казку про двох невмілих, ненавчених, незграбних порушниць, — промовив Директор Школи.

Він був одягнений у сріблясту мантію, що роздувалася на його зігнутому худому тілі, ховаючи руки й ноги. Іржава корона стриміла на голові з густим, примарно-білим волоссям. Блискуча срібляста маска закривала кожний дюйм його обличчя, залишаючи видимими тільки сяючі блакитні очі й повні губи, що кривилися у зневажливій посмішці.

— Це передбачає гарний кінець.

«Казкар» стрибав на сторінці: «Одна була гарною й милою, а інша була одинокою відьмою».

— Мені подобається ця казка, — сказала Софі.

— Це він ще не дійшов до тієї частини, де твій принц вдарив тобі в око, — відповіла Агата.

— Злюка, — наприндилася Софі.

Вони подивилися вгору й побачили, що Директор розглядає їх.

— Читачі непередбачувані, авжеж. Деякі були нашими найвидатнішими учнями. Більшість із-поміж них були надзвичайними невдахами. — Він глянув на віддалені вежі, а потім знову на дівчаток. — Але це лише демонструє, які збаламучені Читачі.

Серце Агати шалено калатало. Це був їхній шанс! Вона штовхнула Софі.

— Ну ж бо!

— Я не можу, — прошепотіла Софі.

— Ти сказала залишити його тобі!

— Він занадто старий!

Агата штовхнула її ліктем у ребра, Софі штовхнула у відповідь…

— Багато викладачів запевняють, що я викрадаю вас, забираю проти вашої волі, — сказав Директор.

Агата вдарила Софі знову.

— Але правда в тому, що я звільняю вас.

Софі ковтнула й подивилася на свій зламаний черевичок.

— Ви заслуговуєте на те, щоб прожити надзвичайне життя.

Софі підкралася до Директора і замахнулася зазубленим підбором.

— Ви заслуговуєте на шанс дізнатися, хто ви є.

Директор повернувся до Софі, зубець був якраз навпроти його серця.

— Ми вимагаємо звільнити нас! — закричала Агата.

Тиша.

Софі впала навколішки.

— О, будь ласка, сере, ми благаємо милосердя.

Агата застогнала.

— Ви забрали мене до Школи Добра, — зарюмсала Софі, — але вони відправили мене у Школу Зла. І тепер моя сукня чорна, моє волосся брудне, мій принц ненавидить мене, а мої сусідки по кімнаті — душогубки. До того ж у Нещасливців немає Доглядальної кімнати, тож від мене, — вона перейшла на сопрано, — тхне, як від тхора, — тепер вона горлала у долоні.

— Тож ти хочеш змінити Школу? — поцікавився Директор.

— Ми б хотіли повернутися додому, — сказала Агата.

Софі радісно подивилася:

— Ми можемо помінятися?

Директор посміхнувся:

— Ні.

— Тоді ми хочемо повернутися додому, — сказала Софі.

«Загублені у незнайомому місці, дівчатка прагнули повернутися додому», — написав Казкар.

— Ми вже раніше повертали учнів додому, — сказав Директор, срібляста маска спалахнула. — Через хвороби, психічну неврівноваженість, прохання впливової сім’ї…

— Тож ви можете повернути нас додому? — запитала Агата.

— Міг би, — відповів Директор, — якби про вас не почалася казка.

Він подивився через кімнату на перо.

— Бачте, якщо Казкар розпочав історію, то, боюся, ми маємо йти за нею, куди б це нас не завело. Тепер питання, чи приведе казка вас додому?

Казкар вимережував на сторінці: «Дурні дівчиська! Вони були у пастці вічності!»

— Я теж це підозрював, — сказав Директор.

— Тож шляху додому немає? — запитала Агата, її очі наповнилися слізьми.

— Ні, якщо цим не закінчиться казка, — сказав Директор. — До того ж вирушити удвох додому — це досить неправдоподібно щодо дівчаток, які б’ються по різні боки, як ви вважаєте?

— Але ж ми не хочемо битися! — зауважила Софі.

— Ми на одному боці! — сказала Агата.

— Ми подруги! — сказала Софі, стискаючи руку Агати.

— Подруги! — здивувався Директор.

Агата теж виглядала здивованою, відчувши долоню Софі.

— Що ж, це, безсумнівно, змінює суть справи. — Директор крокував, як стара качка. — Бачте, принцеса і відьма ніколи не зможуть стати друзями у нашому світі. Це неприродньо. Неправдоподібно. Неможливо. Це означає, що якщо ви справді друзі… то Агата не повинна бути принцесою, а Софі не повинна бути відьмою.

— Саме так! — сказала Софі. — Тому що я принцеса, а вона ві…

Агата штовхнула її.

— І якщо Агата не принцеса, а Софі не відьма, то певна річ, що я помилився і ви не належите цьому світу взагалі, — промовив він, його кроки сповільнилися. — Може, те, що мені всі кажуть, правда.

— Що ви добрий? — сказала Софі.

— Що я старий, — Директор визирнув з вікна.

Агата не могла стримати хвилювання:

— Тож можемо ми тепер повернутися додому?

— Гаразд, але це вкрай важка справа — довести все це.

— Але ж я намагалася! — сказала Софі. — Я намагалася довести, що я не лиходійка!

— А я намагалася довести, що я не принцеса! — сказала Агата.

— Ох, у цьому світі є лише один спосіб довести те, ким ти є.

Казкар припинив заклопотано писати, обмірковуючи ключовий момент. Директор повільно обернувся. Вперше його блакитні очі зблиснули загрозливо:

— Яку єдину річ Зло ніколи не мало… без якої єдиної речі Добро не може обійтися?

Дівчатка перезирнулися.

— Якщо ми розгадаємо загадку, ви… повернете нас додому? — запитала Агата обнадійливо.

Директор відвернувся:

— Я вірю, що ніколи не побачу знову жодної з вас. Хоча ви хочете вкрай нудного епілогу для вашої історії.

Враз кімната почала зникати, наче темна постать стирала сцену, замазуючи її білилом у них на очах.

— Чекайте! — закричала Агата. — Що ви робите?

Спочатку зникли книжкові полиці, потім стіни…

— Ні! Ми хочемо повернутися додому негайно! — волала Агата.

Потім щезли стеля, стіл, підлога довкола них — дівчатка забилися у куток, щоб їх не стерло…

— Як нам знайти вас?! Як нам відпо… — Агата сахнулася, щоб уникнути білого мазка. — Ви шахраюєте!

Через кімнату Софі побачила, як Казкар шалено пише, щоб устигнути за їхньою чарівною казкою. Перо відчуло її погляд, слова на його сталі раптом засвітилися червоним, і серце Софі знову запалало таємним розумінням. Налякана, вона притислася до Агати…

— Ви злодій! Ви шахрай! Ви стара гадина у масці! — кричала Агата. — Нам було добре без вас! Читачам добре без вас! Залишайтеся у вежі з вашими масками, пір’ям і дайте нам спокій! Ви мене чуєте? Викрадайте дітей з інших сіл, але облиште нас!

Останнє, що вони побачили, як Директор озирнувся на них з вікна, посміхаючись серед моря білила:

— З яких інших сіл?

Під дівчатками зникла підлога, і вони почали падати у порожнечу. Останні слова Директора пролунали, змішавшись із вовчим закликом до вранішніх уроків…

Вони прокинулися, засліплені сонцем, змоклі від поту. Агата шукала Софі, а та шукала Агату. Але вони побачили лише, що лежать у власних ліжках, у різних вежах.