Шторм

6 Відплата

Історія ніколи не була улюбленим шкільним предметом Рована, але це змінилося під час навчання на женця. Доти він ніколи не міг поєднати у своєму житті, ба навіть у своєму можливому майбутньому, події, на які могло вплинути далеке минуле, — а тим паче дивні події смертного минулого. Але під час навчання він у своїх історичних дослідженнях зосередився на ідеях обов’язку, честі, чесності, які можна було знайти в різні історичні періоди. На філософії та психології найкращих моментів людства від зародження й дотепер. Рована це захоплювало.

В історії було більш ніж достатньо людей, які пожертвували собою заради загального добра. В якомусь сенсі женці теж такі: вони відмовляються від власних надій і мрій, щоб служити суспільству. Принаймні такими є женці, які поважають те, за що борються в Цитаделі женців.

Рован став би саме таким женцем. Він залишався б шляхетним навіть після свого брутального й страшного навчання в женця Ґоддарда. Але йому не дали цього шансу. Тоді він усвідомив, що й тепер може послужити і Цитаделі женців, і людству, але трохи інакше.

Кількість його суб’єктів дійшла до чортової дюжини. Він забрав життя тринадцятьох женців у різних регіонах, і всі вони соромили те, що уособлювало жнецтво.

Він скрупульозно досліджував своїх суб’єктів, повторюючи настанови женця Фарадея, й обирав без упереджень. Це було важливо, бо інакше він би схилявся лише до продажних женців нового ладу. Саме вони відкрито приймали переваги й задоволення від процесу вбивства. Женці нового ладу хизувалися своєю владою, наче це було добре — нормалізувати погану поведінку. Але вони не мали монополії на погану поведінку. Деякі женці старої гвардії та ті, хто не обрав табору, хто став корисливим лицеміром, говорили про благородство, а під темним покровом приховували власні темні вчинки.

Жнець Брамс став першим серед об’єктів Рована, кого він лише попередив. Того дня він почувався великодушним. Насправді не прикінчити чоловіка було приємно. Це нагадало йому, що він відрізняється від Ґоддарда і його послідовників — тому йому було несоромно зустрітися з Сітрою.

Поки інші готувалися до прийдешнього Дня подяки, Рован досліджував кілька можливих цілей, шпигуючи за ними й оцінюючи їхні дії. Жнець Ґері полюбляв таємні зустрічі, але вони зазвичай передбачали вечірки та спортивні ставки. Жнець Гендрикс вихвалявся сумнівними справами, але то була лише балаканина, а насправді він смиренно ставився до своїх збирань і проводив їх з необхідним співчуттям. Збирання жниці Райд видавалися брутальними та кривавими — але її суб’єкти завжди помирали швидко й без страждань. Однак Жнець Ренуар міг справді підійти.

Коли по обіді того дня Рован повернувсь у свої апартаменти, то ще й не відчинивши дверей, уже знав, що там хтось є — і все завдяки холодній дверній ручці. Він вмонтував у двері охолоджувальну мікросхему, яка спрацьовує, якщо ручку повернути за годинниковою стрілкою — як зазвичай і повертають такі ручки. Вона була недостатньо холодна, щоб укритися памороззю, але достатньо, щоб Рован дізнався про чиюсь присутність, і та особа, ймовірно, ще залишалася всередині.

Рован обдумав можливість втечі, але він ніколи не тікав від сутичок. Він дістав з-під піджака ножа — Рован завжди мав при собі зброю, навіть якщо не одягав своєї чорної мантії, бо ніколи не знав, коли доведеться захищатися від агентів Цитаделі женців. Потім обережно зайшов усередину.

Його непроханий гість не ховався, а натомість сидів просто перед очима, за кухонним столом, жуючи сандвіч.

— Привіт, Роване, — заговорив Тайґер Салазар. — Сподіваюся, ти не проти, бо я зголоднів, чекаючи на тебе.

Рован зачинив двері й заховав ножа, поки його не побачив Тайґер.

— Що ти в біса тут робиш, Тайґере? Як ти взагалі мене знайшов?

— Агов, вияви трохи поваги — я не зовсім тупий. Не забувай, що я знайомий з чуваком, який зробив тобі фальшиві документи. Я просто запитав у Шторму, де можу знайти Рональда Денієлза. Хоча, звісно, є достобіса Рональдів Денієлзів, тож пошуки правильного забрали чимало часу.

Тайґер Салазар був найкращим другом Рована до початку його навчання — але такі зв’язки мало значать, коли тебе рік навчають убивати. Рован уявляв, що так мали почуватися смертні солдати, коли поверталися з війни. Старі дружні стосунки ховалися за туманною шторою пережитих подій, яких з тобою не розділили давні друзі. Єдине, що об’єднувало їх з Тайґером, це колишня спільна історія, яка давно лишилася в минулому. Тепер Тайґер став професійним тусівником. Рован навіть уявити не міг професії, з якою мав би менше спільного.

— Просто було б непогано попередити про свій візит, — сказав Рован. — За тобою не слідкували?

І він одразу збагнув, що в переліку тупих питань оце було десь на перших позиціях. Навіть Тайґер не настільки безголовий, щоб заявитися до Рована, знаючи, що за ним слідкують.

— Заспокойся, — озвався Тайґер. — Ніхто не знає, що я тут. Чому ти завжди вважаєш, що світ намагається тебе дістати? Навіщо женцям тебе переслідувати — лише тому, що ти не пройшов своє навчання?

Рован йому не відповів. Натомість він підійшов до трішки прочинених дверей гардероба й зачинив їх, сподіваючись, що Тайґер туди не зазирав і не бачив чорної мантії женця Люцифера. Хоча не те щоб він зрозумів, що саме бачить. Загалу не було відомо про женця Люцифера. Цитаделі женців добре вдавалося приховувати Рованову діяльність від висвітлення в новинах. Що менше відомо Тайґерові, то краще. Тож Рован удався до старого доброго прийому, як припиняти такі розмови.

— Якщо ти справді мій друг, то не ставитимеш питань.

— Ага, ага. Мегатаємничий перець, — сказав Тайґер і простягнув решту сандвіча. — Ну, принаймні ти й досі харчуєшся як людина.

— Чого ти хочеш, Тайґере? Чому ти тут?

— Невже так розмовляють з другом? Я аж сюди приперся — і ти принаймні міг би запитати, як у мене справи.

— То як у тебе справи?

— Взагалі-то дуже навіть непогано. Саме отримав нову роботу в іншому регіоні — тож я прийшов попрощатися.

— Ти маєш на увазі якусь постійну роботу тусівника?

— Не певен — але там платять набагато більше, ніж в агенції з організації вечірок, у якій я працюю зараз. І нарешті зможу хоч трохи побачити світ. Робота в Техасі!

— В Техасі? — Рован трохи розхвилювався. — Тайґере, там вони роблять усе… інакше. Всі кажуть: «Не лізь у Техас»; чому ти хочеш туди лізти?

— Ну, це привілейований регіон. То й що. Якщо привілейовані регіони непередбачувані, це не означає, що там погано. Ти ж мене знаєш: «непередбачуваний» — це моє друге ім’я.

Рован не зміг стримати смішок. Тайґер був одним з найбільш передбачуваних людей у його житті. Спочатку став наркоманом-ляпальником, потім — професійним тусівником. Можливо, він і вважав себе «вільною душею», але це було зовсім не так. Він просто встановлював межі власної клітки.

— Ну, тоді просто стережися, — мовив Рован, знаючи, що Тайґер не дослухається, але також знаючи, що той не пропаде, хай чим би займався. «Чи був я хоч колись таким самим безтурботним, як Тайґер?» — спало на думку Рованові. Ні, не був — але він заздрив цій рисі Тайґера. Можливо, саме тому вони й потоваришували.

Стало якось ніяково — але тут було ще щось. Тайґер підвівся, але не намагався піти. Він хотів щось додати.

— У мене є новини. Насправді я тому й прийшов.

— Що за новини?

Тайґер і далі вагався. Рован налаштувався, знаючи, що це буде щось погане.

— Шкода це тобі казати, Роване… але твого тата зібрали.

Рован відчув, як під ним гойднулася земля. Здавалося, що гравітація тягнула його в неочікуваному напрямку. Цього було недостатньо, щоб він втратив рівновагу, але почало трохи нудити.

— Роване, ти чув мої слова?

— Я тебе чув, — тихо відповів Рован. На нього навалилося так багато думок і почуттів, перебиваючи одне одного, аж він не знав, що думати чи відчувати. Він уже не очікував ще колись побачити батьків, але знати, що вже не побачить свого тата — що він зник, і не просто тимчасово, а помер назавжди… Рован бачив багато збирань. І сам зібрав тринадцятьох людей, але ніколи не втрачав когось такого рідного.

— Я… не можу прийти на похорон, — усвідомив Рован. — Цитадель женців надішле туди агентів, які мене шукатимуть.

— Якщо там хтось і був, то я їх не бачив, — повідав Тайґер. — Похорон відбувся минулого тижня.

Це боліло не менше за новину.

Тайґер, наче вибачаючись, знизав плечима.

— Як я й казав, є купа Рональдів Денієлзів. Я не одразу тебе знайшов.

Тож тато мертвий уже понад тиждень. І якби Тайґер не з’явився, щоб це розповісти, то Рован би ніколи й не дізнався.

Тоді його повільно накрила правда. Це сталося невипадково.

Це покарання.

Це розплата за дії женця Люцифера.

— Хто його зібрав? — запитав Рован. — Я маю знати, хто це зробив!

— Не знаю. Він змусив решту твоїх родичів заприсягнутися мовчати. Женці так інколи роблять — тобі це має бути відомо краще, ніж будь-кому.

— Але ж він надав решті імунітет?

— Звісно. Твоїй мамі, братам і сестрам — точно як мають робити женці.

Рован відійшов, бо йому кортіло вдарити Тайґера за те, що той такий неуважний, водночас розуміючи, що той ні в чому не винен. Він — лише посланець. У решти Рованових рідних тепер імунітет — але це триватиме лише рік. Хай хто зібрав його тата, він може наступного року обрати маму чи будь-кого з братів і сестер і робити так щороку, аж доки не винищить усю його родину. Це — ціна існування женця Люцифера.

— Це я винен! Це зробили через мене!

— Роване, ти взагалі себе чуєш? Не все крутиться навколо тебе! Хай чим ти розізлив Цитадель женців, вони не мститимуться за це на твоїй родині. Женці не такі. Вони не злопам’ятні. Вони просвітлені.

Навіщо взагалі через це сперечатися? Тайґер ніколи не зрозуміє, і напевно, й не варто. Він може тисячі років бути веселим тусівником, навіть не усвідомлюючи, якими по-людському дріб’язковими і мстивими здатні бути женці.

Рован знав, що не може тут залишатися. Навіть якщо за Тайґером не слідкували, в Цитаделі женців згодом відстежать, де той був. Рован не міг гарантувати, що просто зараз сюди не прямує група агентів, щоб його знищити.

Вони з Тайґером попрощалися, і Рован максимально швидко вивів свого старого друга за двері. А тоді Рован полишив своє житло, майже одразу за Тайґером, взявши з собою лише рюкзак зі зброєю та чорною мантією.