Шторм

4 Налякана, але непорушна

Жниця Анастасія терпляче переслідувала свою жертву. Це була набута навичка, бо Сітра Терранова ніколи не була терплячою. Але якщо докласти часу та практики, можна здобути будь-яку навичку. Дівчина й досі думала про себе як про Сітру, хоча ніхто з її родичів більше її так не називав. Цікаво, скільки ще має минути часу, щоб вона справді перетворилася на жницю Анастасію, як усередині, так і зовні, й назавжди забула про дане їй після народження ім’я?

Сьогоднішня жертва була дев’яностотрирічною жінкою, якій на вигляд було тридцять три і яка постійно була заклопотана. Коли вона не дивилася в телефон, то копирсалася в сумочці; коли не копирсалася в сумочці, то роздивлялася свої нігті, чи рукав своєї блузи, чи обвислий ґудзик на жакеті.

«Що її так лякає в бездіяльності?» — цікавило Сітру. Жінка була так захоплена собою, що навіть не уявляла, що зацікавила жницю, яка йшла за десять ярдів позаду.

Не те щоб жниця Анастасія не привертала до себе уваги. Вона обрала мантію бірюзового кольору. Насправді це був стильно висвітлений бірюзовий, та все одно досить яскравий, щоб люди звертали увагу.

Заклопотана жінка саме розпочала палку телефонну розмову, стоячи на розі й чекаючи, поки ввімкнеться зелене світло. Сітрі довелося постукати її по плечу, щоб привернути увагу. Тільки-но вона це зробила, всі навколо відбігли подалі, наче стадо газелей після нападу лева на одну з них.

Жінка до неї обернулася, але ще не усвідомила серйозності ситуації.

— Деворо Мюррей, я — жниця Анастасія, і вас обрали для збирання.

Міс Мюррей почала шалено вдивлятися в усе навколо, наче шукаючи лазівки у вироці. Але її не було. Повідомлення було просте; його ніяк не можна було неправильно зрозуміти.

— Коллін, я тобі передзвоню, — сказала вона у трубку, наче поява жниці Анастасії була незручністю, а не завершенням її життя.

Змінилося світло на світлофорі. Вона не перейшла. І її нарешті наздогнала реальність.

— О Господи, о Господи! — вигукнула вона. — Просто тут? Просто зараз?

Зі складок своєї мантії Сітра витягнула підшкірного пістолета і швидко вколола ним жінку в руку. Та зойкнула.

— І це все? Тепер я помру?

Сітра не відповіла. Вона дала жінці це перетравити. Саме тому Сітра й дозволяла ці миті непевності. Тепер жінка просто стояла, чекаючи поки в неї підкосяться ноги, чекаючи, поки її огорне темрява. Вона нагадувала малу дитину: безпорадну й покинуту. Раптом її телефон, і сумочка, і нігті, і рукав, і ґудзик узагалі перестали мати значення. Все її життя знагла постало перед нею, як панорама. Саме цього й хотіла для своїх об’єктів Сітра. Різкого моменту панорами. Це було для їхнього блага.

— Вас обрали для збирання, — спокійно повторила Сітра — вона говорила без осуду чи злості, а зі співчуттям. — Я даю вам місяць, щоб привести своє життя до ладу і попрощатися. Один місяць, щоб підготуватися до кінця. А тоді ми поговоримо знову, і ви скажете мені, як хочете померти.

Сітра спостерігала, як жінка намагається це обмізкувати.

— Місяць? Обрати? Ви мені брешете? Це якась перевірка?

Сітра зітхнула. Люди так звикли, що женці нападають, немов ангели смерті, миттєво відбираючи життя, що ніхто не був готовий до трішки іншого підходу. Але кожен жнець мав свободу діяти на власний розсуд. І саме такий спосіб обрала жниця Анастасія.

— Жодних перевірок, жодних трюків. Один місяць, — сказала Сітра. — В маячку, який я щойно ввела у вашу руку, є зернина смертельної отрути, і вона активується, тільки якщо ви спробуєте залишити Мідмерику задля уникнення збирання чи якщо не зв’яжетеся зі мною впродовж наступних тридцятьох днів, щоб повідомити, де і як хочете провести власне збирання.

Тоді вона дала жінці візитівку. Бірюзове чорнило на білому тлі. Там було написано лише «Жниця Анастасія» і номер телефону, що використовувався винятково для спілкування з суб’єктами збирання.

— Якщо втратите цю картку, не турбуйтеся — просто зателефонуйте на звичайний номер Мідмериканської цитаделі женців, оберіть третій варіант і дотримуйтеся підказок, як залишити мені повідомлення, — мовила Сітра, а тоді додала, — і прошу, не намагайтеся отримати імунітет від іншого женця — вони всі знатимуть, що вас обрали, і зберуть просто на місці.

У жінки виступили сльози, і Сітра побачила, як у ній закипає злість. Цього варто було очікувати.

— Скільки вам років? — зі звинуваченням у голосі зажадала знати жінка, трохи набундючившись. — Як ви можете бути жницею? Вам, напевне, не більш як вісімнадцять!

— Я нещодавно відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя, — підтвердила Сітра. — Але вже майже рік як стала жницею. Вам може не подобатися, що вас збере така юна жниця, але ви все одно маєте підкоритися.

А тоді почалися умовляння.

— Прошу, — благала жінка, — невже ви не можете дати мені ще шість місяців? У травні моя донька виходить заміж…

— Я певна, вона може перенести дату.

Сітра не хотіла здаватися такою бездушною — їй справді було шкода цієї жінки, але вона мала етичний обов’язок стояти на своєму. В еру смертності зі смертю неможливо було сперечатися. І так само має бути з женцями.

— Ви зрозуміли все, почуте від мене? — запитала Сітра. Жінка, яка вже витирала сльози, кивнула.

— Сподіваюся, — мовила жінка, — що у вашому дуже довгому житті зустрінеться той, хто принесе вам такі ж страждання, як ви приносите іншим.

Сітра випросталася і трималася так привілейовано, як і мала б жниця Анастасія.

— Вам не варто про це турбуватися, — сказала вона, а тоді розвернулася, залишивши жінку на розі розбиратися з цим роздоріжжям свого життя.

Торік на весняному конклаві — де вперше рахували Сітрині збирання як повноцінно висвяченої жниці — їй винесли догану, бо вона навіть приблизно не досягла своєї квоти. А коли інші мідмериканські женці дізналися, що вона дає своїм суб’єктам місячне попередження, то просто розлютилися.

Її про це попередила жниця Кюрі, яка й досі залишалася її наставницею.

— Вони вважають слабкістю все, окрім рішучої дії. Вони наполягатимуть, що це недолік твого характеру, і скажуть, що було помилкою тебе висвятити. Хоча й нічого не можуть з цим удіяти. У тебе не можна забрати персня, а можна лише тримати тебе на короткому повідці.

Сітру здивувало, коли вона почула обурення не лише від так званих женців нового ладу, але й від представників старої гвардії. Нікому не подобалося давати людям навіть найменший рівень контролю, коли справа доходила до збирання.

— Це аморально! — скаржилися женці. — Це негуманно.

Її картав навіть жнець Мандела, який головував у інкрустаційному комітеті й раніше виступав на її підтримку.

— Знати, що тобі залишилося жити лічені дні, це жорстокість, — сказав він. — І як же жалюгідно проживати ці останні дні!

Але жниця Анастасія твердо стояла на своєму — чи принаймні не дозволила їм побачити своє хвилювання. Вона надала свою аргументацію і не збиралася змінювати своє рішення.

— Вивчаючи еру смертності, — розповіла вона їм, — я дізналася, що для багатьох людей смерть не була миттєвою. Насправді існували хвороби, які вбивали не одразу. Люди мали час підготуватися самі й підготувати своїх рідних до невідворотного.

Це викликало цілий хор несхвалення від сотень присутніх женців. Здебільшого чулися глузування й невдоволені зауваження — але кілька присутніх з цим погодилося.

— Але дозволити… засудженим… обрати власний спосіб? Це безумовне варварство! — заволав жнець Трумен.

— Більше варварство, ніж підсмажити струмом? Чи відрубати голову? Чи штрикнути ножем у серце? Якщо суб’єкт зможе обирати, то хіба ви не гадаєте, що він обере найменш образливий для себе спосіб? Хто ми такі, щоб називати їхній вибір варварським?

Цього разу реакція виявилася не такою різкою. Не тому, що вони погодилися, а тому, що женці вже почали втрачати інтерес до суперечки. Молодша жниця-вискочка — навіть якщо вона зайняла свою посаду після стількох конфліктів — не заслуговувала більше кількох спалахів їхньої уваги.

— Це не порушує жодних законів, і я саме так вирішила проводити збирання, — наполягала Сітра. Верховний клинок Ксенократ, якому до всього цього було байдуже, звернувся до парламентаря, який не міг знайти жодних підстав для правового заперечення. Жниця Анастасія здобула перемогу у своїй першій суперечці на конклаві.

Жниця Кюрі була неабияк вражена.

— Я була впевнена, що вони визначать тобі випробувальний термін, протягом якого замість тебе обиратимуть, кого і як збирати, і примусять тебе це виконувати, дотримуючись чіткого графіка. Вони могли — але не зробили цього. Це каже про тебе набагато більше, ніж ти усвідомлюєш.

— Каже, що… що я — скабка у колективному заду женців? Я це вже знаю.

— Ні, — самовдоволено посміхнулася жниця Кюрі. — Це демонструє, що вони серйозно тебе сприймають.

А такого Сітра й сама не могла сказати про себе. Вона половину часу почувалася так, наче грає роль. Носить бірюзовий костюм для вигідної ролі.

Вона дізналася, що її спосіб збирання є надзвичайно успішний. Лише кілька суб’єктів не повернулося наприкінці наданого періоду відстрочки. Двоє померло, намагаючись перетнути кордон з Техасом, а третій — на західномериканському кордоні, де ніхто не торкався тіла, доки жниця Анастасія особисто не проголосила його зібраним.

Трьох інших знайшли в їхніх ліжках, коли закінчився час на маячку. Вони обрали спокій отрути замість ще однієї зустрічі зі жницею Анастасією. Однак у всіх випадках вони самі обрали свою смерть. Це було ключовим пунктом для Сітри, бо у підході женців вона найбільше зневажала приниження, коли твою смерть обирають за тебе.

Такий метод збирання, звісно ж, подвоював її роботу — бо вона мала двічі зустрічатися зі своїми суб’єктами. Це робило її життя надзвичайно виснажливим, але принаймні допомагало спати вночі.

Ввечері того ж листопадового дня, коли Сітра повідомила про прийдешню смерть Девору Мюррей, вона зайшла до розкішного казино у Клівленді. Коли жниця Анастасія зайшла в казино, всі присутні звернули на неї свої погляди.

Сітра вже до цього звикла: жнець ставав центром уваги в будь-якій ситуації, навіть цього не бажаючи. Дехто цим насолоджувався, а інші полюбляли виконувати свою роботу в тихих місцях, де не було натовпу і ніхто не дивився, крім їхнього суб’єкта. Сітра не обирала цього місця, але мала поважати бажання чоловіка, який обрав таку локацію.

Вона знайшла його там, де він і мав бути: в дальньому кінці казино, у спеціальній зоні, що була на три сходинки вища за решту поверху. Це місце резервували для найповажніших гравців.

Він одягнув дорогий смокінг і був єдиним гравцем за столами з високими ставками. Здавалося, наче він — господар цього місця. Але це було не так. Пан Ітан Джей Гоґан не був найповажнішим гравцем. Він був віолончелістом у філармонії Клівленда. Він був надзвичайним професіоналом своєї справи, а нині це була найвища похвала для музиканта. Пристрасть до гри стала забутим минулим, а справді артистичний стиль зник так само, як і пташки додо. Хоча додо, звісно ж, повернулися — про це потурбувався Шторм. Їхня квітуча колонія тепер щасливо літала над островом Маврикій.

— Вітаю, пане Гоґан, — заговорила жниця Анастасія. Під час збирання вона мала думати про себе як про жницю Анастасію. Гра. Роль.

— Доброго вечора, ваша честе, — мовив чоловік. — Я б сказав, що приємно вас бачити, але, враховуючи обставини…

Він не договорив. Жниця Анастасія сіла поруч з ним і почала чекати, дозволивши йому вести в цьому танці.

— Може, хочете спробувати розіграти партію бакари? — запитав він. — Це проста гра, але з лячними рівнями стратегії.

Жниця Анастасія не могла зрозуміти, оцінює він гру щиро чи жартівливо. Вона не знала правил бакари, але не збиралася йому про це повідомляти.

— У мене немає готівки для ставок, — лише промовила вона.

У відповідь він посунув до неї стосик власних фішок

— Прошу. Можете поставити на банк або на мене.

Вона штовхнула всі фішки на поле для ставок, підписане «гравець».

— Чудово. Сміливий гравець.

Він поставив таку ж кількість фішок і махнув круп’є, який роздав дві карти віолончелісту й дві карти собі.

— У гравця вісім, у банку п’ять. Гравець виграє.

Він згріб карти довгою дерев’яною лопаткою, яка здавалася цілковито зайвою, і подвоїв обидва стоси з фішками.

— Ви — мій янгол удачі, — відреагував віолончеліст. А тоді вирівняв свого метелика і поглянув на жницю Анастасію. — Все готово?

Вона озирнулася на вхід у казино. На них ніхто прямо не дивився, але вона все одно могла сказати, що вони були в центрі загальної уваги. Це добре для казино: неуважні гравці роблять погані ставки. Керівництво, напевно, обожнює женців.

— Бармен має от-от підійти. Все організовано.

— Ну, тоді ще одна партія, поки чекаємо!

Вона знову посунула обидва стоси виграшу, ставлячи на гравця, а він це подвоїв. І вони знову виграли.

Вона глянула на круп’є, але той не дивився їй в очі — наче боячись, що коли подивиться, теж буде зібраний. А тоді нагодився бармен з охолодженою склянкою мартіні на таці, а також зі срібним запітнілим шейкером для мартіні.

— Ой леле, — вигукнув віолончеліст. — Дотепер не усвідомлював, що ті шейкери нагадують невеличкі бомби.

Жниця Анастасія не мала на це відповіді.

— Не певен, чи ви знаєте, але є один літературний і кіноперсонаж з ери смертності, — провадив віолончеліст. — Такий собі джиґун. Я завжди ним захоплювався — гадаю, він радше нагадував нас, бо враховуючи, як він постійно повертався до життя, можна присягнутися, що він безсмертний. Його не могли подолати навіть найзапекліші вороги.

Жниця Анастасія широко всміхнулася. Тепер вона зрозуміла, чому віолончеліст обрав саме цей спосіб збирання.

— Він полюбляв, щоб його мартіні трусили, а не перемішували, — сказала вона.

Віолончеліст усміхнувся у відповідь.

— Тоді почнімо?

Тож вона взяла срібний контейнер, добряче його потрусила, аж доки від холоду льоду не заболіли пальці. Далі вона відкрутила кришку і налила у крижаний келих для мартіні суміш джину, вермуту і дещо особливе.

Віолончеліст поглянув на келих. Вона гадала, що він поводитиметься зарозуміло і попросить додати шкірку лимона чи оливку, але ні, він просто дивився на келих. І так само робив круп’є. І ще розпорядник позаду нього.

— Моя родина чекає на вас у готельному номері нагорі, — повідомив він жниці Анастасії. Вона кивнула.

— Номер 1242.

Вона мала знати такі речі.

— Прошу, обов’язково запропонуйте спершу поцілувати свого персня моєму синові Джорі — йому найскладніше все це прийняти. Він наполягатиме, що інші мають отримати імунітет першими, але для нього багато означатиме першим отримати дозвіл поцілувати персня, навіть якщо він пропустить інших поперед себе.

Він ще хвильку щось обдумував, дивлячись на келих, і провадив:

— Боюся, що я змахлював, але можу закластися, що вам це вже відомо.

Цю ставку він теж виграв.

— Ваша донька, Кармен, з вами не живе, — мовила жниця Анастасія. — Тобто вона не має права отримати імунітет, хоча чекає з іншими у вашому готельному номері.

Вона знала, що віолончелісту сто сорок три роки і він виростив кілька родин. Інколи суб’єкти її збирання намагалися отримати імунітет для усієї сили-силенної своїх нащадків. У таких випадках вона мала їм відмовити. Але всього одна донька? Жниця Анастасія могла таке дозволити.

— Я надам їй імунітет, якщо вона пообіцяє про це не вихвалятися.

Він з великим полегшенням видихнув. Цей обман, безперечно, був для нього тягарем, але якщо жниці Анастасії про це відомо, то це взагалі не обман — і тим більше, що він зізнався у всьому якраз перед смертю. Тепер він міг полишити цей світ з чистим сумлінням.

Нарешті пан Гоґан елегантно підняв келих і почав роздивлятися рідину, в якій відбивалося світло. Жниця Анастасія не могла стриматися, щоб не уявити, як його внутрішній годинник відраховував цифри до нуля.

— Ваша честе, хочу подякувати вам, що подарували мені ці кілька тижнів для підготовки. Це просто неоціненно для мене.

Ось чого не можуть збагнути в Цитаделі женців. Вони так сфокусувалися на самому акті вбивства, що не здатні осягнути, які саме елементи входять в акт смерті.

Чоловік підняв келиха до вуст і зробив манюсінький ковток. Облизав губи, оцінюючи смак.

— Ледь чутно, — сказав він. — Будьмо!

Тоді він за раз влив у себе всю рідину і ляснув келихом по столу, штовхаючи його до круп’є, який трохи відійшов.

— Я подвоюю ставку! — сказав віолончеліст.

— Це бакара, сер, — відповів круп’є, в якого трохи тремтів голос. — Ви можете подвоїти ставку, граючи у блекджек.

— Дідько.

А після цього він опустився у кріслі й помер.

Сітра перевірила його пульс. Вона знала, що нічого не намацає, але процедури варто дотримуватися. Вона проінструктувала круп’є запакувати келих, шейкер і навіть тацю та знищити все це.

— Це сильна отрута — якщо хтось помре, необережно з усім цим обходячись, то Цитадель женців оплатить їхнє відродження й компенсує їхній клопіт, — сказала вона, а тоді підсунула купку свого виграшу до фішок мерця. — Хочу, щоб ви особисто простежили за тим, щоб родина пана Гоґана отримала увесь виграш.

— Так, ваша честе.

Круп’є зиркнув на її перстень, наче вона може запропонувати йому імунітет, але вона прибрала руку зі столу.

— То я можу розраховувати, що все буде як слід?

— Так, ваша честе.

Вдовольнившись, жниця Анастасія пішла дарувати згорьованим родичам річний імунітет, ігноруючи ціле сузір’я очей, які намагалися не дивитися на неї під час пошуку ліфтів.