Шторм

31 Траєкторія наближення

Арка впала ще за часів смертності, ще коли Фулкрум називали Сент-Луїсом. Велика сталева дуга багато років стояла на західному березі річки Міссісіпі, аж доки її не звалило ненавистю ще за доби, коли лихочинці не тільки пустували, але й регулярно доводили свої лихі вчинки до кінця.

Тепер з Арки залишилися хіба краї: два іржаві сталеві стовпи, які, трохи нахиляючись один до одного, тягнуться до небес. За денного світла, якщо дивитися під певними кутами, може виникнути ілюзія, обман зору. Якщо простежити їхні невидимі шляхи вгору й навхрест, то можна майже побачити траєкторію їхнього наближення. Лише з натяку їхніх опор можна побачити привид усієї Арки.

Жниці Анастасія і Кюрі прибули до Фулкрума в перший день року — за п’ять днів до зимового конклаву, який завжди проходив першого вівторка нового року. На прохання жниці Кюрі вони відвідали залишки Арки.

— Це був останній вдалий акт тероризму, перш ніж до влади прийшов Шторм і припинив ці нісенітниці, — сказала Сітрі жниця Кюрі.

Сітра читала про терор. У школі цьому предмету приділяють один курс. Як і однокласників, Сітру ця ідея спантеличила. Люди назавжди припиняють існування інших, не маючи на це ліцензії? Люди знищують ідеальні будинки, мости й інші архітектурні пам’ятки лише для того, щоб забрати в інших привілей на існування? Як щось таке взагалі могло трапитися? Сітра зрозуміла ідею, лише коли увійшла в Цитадель женців — і навіть тут повне осмислення прийшло тільки тоді, коли вона побачила, як палає театр «Палац Орфея». Театр не був ціллю, але лихочинцям, які напали на жниць, було байдуже до супутніх утрат.

— На початку нового року я часто приходжу сюди, щоб побачити залишки Арки, — розповіла жниця Кюрі, поки вони прогулювалися оголеними через зиму, але гарно доглянутими доріжками прибережного парку. — Це мене упокорює. Це нагадує про втрачені нами речі — а також про те, наскільки наш світ є кращим зараз, ніж був у еру смертності. Це нагадує мені, чому саме я збираю, і надає стійкості під час конклаву.

— Вона, певне, була прекрасна, — сказала Сітра, споглядаючи заіржавілу руїну північного стовпа.

— В другорядному мозку є фото Арки, — мовила до неї Марі, — це якщо тобі колись захочеться оплакати втрачене.

— А ви так робите? — запитала в неї Сітра. — Ви колись оплакуєте втрачене?

— Інколи — так, інколи — ні. Сьогодні я налаштована радіти здобутому, а не сумувати за втраченим. Як у світі, так і особисто, — вона обернулася до Сітри й усміхнулася. — Незважаючи на два замахи, ми з тобою залишаємося живими й неушкодженими. І це варте святкування.

Сітра теж усміхнулася Марі, тоді ще раз оглянула іржаві стовпи і парк, у якому вони стояли. Це нагадало їй меморіал смертності в парку, де вона таємно зустрілася з Рованом. На думку про Рована в неї завмерло серце. Вона чула про вогняну кончину женця Ренуара. І хоча вголос цього не визнала б і ледь могла зізнатися сама собі, але жадала почути про більше мертвих женців — бо ще одне збирання женця Люцифера означало б, що Рована не зловили.

Ренуара прикінчили майже місяць тому. Вона не могла вгадати, ні де Рован був зараз, ні його наступного об’єкта. Він не обмежувався мідмериканськими женцями, тобто міг бути будь-де. Будь-де, але не тут.

— Ти десь літаєш, — помітила жниця Кюрі. — В цьому місці таке може трапитися.

Сітра спробувала не гаяти часу на ці блукаючі думки.

— Ви готові до конклаву наступного тижня? — запитала вона.

Марі знизала плечима.

— А чому я можу бути не готова?

— Там говоритимуть про нас. Тобто про замахи на наше життя.

— Я вже була в центрі уваги на конклаві, — зневажливо сказала Марі. — І ти теж, люба. Саме по собі все це не негативно і не позитивно — важливо те, що ти робиш з цією увагою.

З іншого боку північного стовпа вийшов гурт людей. Це були тоністи. Дванадцятеро. Якщо вони були не самі, то завжди подорожували групами з сімох або дванадцятьох людей, уособлюючи сім нот діатонічного звукоряду і дванадцять нот хроматичного звукоряду. Вони сміховинно покірливо притримувалися музичних обчислень. Тоністи часто щось рознюхували навколо архітектурних руїн, шукаючи так званий Великий камертон, який мав бути захований у якійсь конструкції ери смертності.

Інші люди, побачивши в парку женців, почали вислизати геть, але тоністи залишалися де були. Деякі навіть зло витріщалися. Сітра рушила до них.

— Анастасіє, що ти робиш? — хотіла знати Марі. — Просто дай їм спокій.

Але якщо жниця Анастасія вирішила щось зробити, вона не зупиниться. Втім, як і Сітра Терранова.

— З якого ви ордену? — запитала вона в одного з них, бо він здавався схожим на лідера.

— Ми — доріанські тоністи, — сказав той. — Але не розуміємо, яка вам до цього справа.

— А якби я схотіла передати повідомлення декому в локріанському монастирі, то ви б могли це зробити?

Він напружився.

— Ми, доріанці, не спілкуємося з локріанцями. Вони занадто неточно інтерпретують доктрину.

Сітра зітхнула. Вона не знала, яке саме повідомлення хотіла передати Ґрейсонові. Можливо, просто подякувати за порятунок її життя. Вона так засмутилася, що він не Рован, аж погано з ним поводилася і навіть не подякувала за його вчинок. Ну, тепер це не мало значення, бо він точно не отримає ніякого повідомлення.

— Вам краще йти собі, — звернувся до неї головний тоніст, і на його обличчі відбивалися непривітність і осуд. — Нас ображає ваш сморід.

Сітра аж розреготалася, і після цього він розчервонівся. Вона зустрічала добрих і прихильних тоністів, зустрічала і шалених — кожен по-своєму. Вона запам’ятала на майбутнє, що доріанські тоністи — козли.

Тоді до неї підійшла жниця Кюрі.

— Анастасіє, не марнуй часу. Вони можуть запропонувати тобі лише ворожість і балачки.

— А я знаю, хто ви така, — звернувся їхній лідер до неї з більш ядучою неприязню, ніж до Сітри. — Ваші ранні діяння не забуті і не пробачені. Колись ви за все заплатите.

Марі почервоніла від люті.

— Ти мені погрожуєш?

— Ні, — мовив він. — Ми залишаємо розплату в руках усесвіту. І кожен звук повертається по колу.

Сітра вирішила, що це тоністична версія приказки «що посієш, те й пожнеш».

— Ходімо, Анастасіє, — сказала Марі. — Ці фанатики не варті навіть секунди нашого часу.

Сітра могла просто піти, але той чоловік своєю поведінкою аж напрошувався, щоб вона трохи погралася. Тож вона протягнула вперед руку з перснем.

— Поцілуй його, — звернулася вона до нього.

Жниця Кюрі обернулася до неї з шоком на обличчі.

— Анастасіє, як тобі могло спасти на думку…

Але Сітра зупинила Марі.

— Я сказала поцілуй! — Сітра знала, що він цього не зробить, але також підозрювала, що дехто з гурту може спокуситися. — Я подарую рік імунітету будь-кому з вас, хто вийде вперед і поцілує мій перстень.

Їхній лідер зблід, злякавшись, що цей провісник неприродної смерті в бірюзовому може викрасти всю його паству.

— Інтонуйте! — крикнув їм він. — Відганяйте їх!

І всі вони почали з роззявленими ротами мугикати якусь дивну мелодію — всі видавали різні ноти, аж доки не почали нагадувати бджолиний рій.

Сітра опустила руку з перснем і ще якусь мить продовжувала дивитися в очі лідера. Так, він здобув перемогу над її спокусою, та ледь-ледь, і він це знав. Вона розвернулася до них спиною та пішла зі жницею Кюрі. Навіть попри те, що жниці зникли, тоністи продовжували дзижчати і, либонь, не зупинялися, доки цього не дозволив лідер.

— І яка в цьому була користь? — докоряла Марі. — Хіба ти не чула вислову: «Нехай культ займається собі своєю какофонією»?

Виходячи з парку, Марі здавалася неспокійною: певне, пригадала свого брата.

— Пробачте, — мовила Сітра. — Я не мала розбурхувати осине гніздо.

— Ні, не мала, — озвалася Марі, а за якусь мить сказала: — Хай як мене злять тоністи, та він правду казав про одну річ. Твої діяння завжди не даватимуть тобі спокою. Минуло майже сто п’ятдесят років, відколи я викорінила гнилі пережитки уряду, щоб прочистити шлях для кращого світу. Але це колись повернеться відголосом.

Жниця Кюрі більше про це не згадувала, але її слова не полишали Сітру, так само як і гудіння тоністів, і вона могла закластися, що до кінця дня чула його в голові.