Шторм

2 Пропащий учень

Раніше того вечора, перед сутичкою з женцем Брамсом, Рован стояв перед дзеркалом у ванній, в невеличкій квартирі у звичайній будівлі, на непримітній вулиці, граючись у ту саму гру, що й перед кожною зустріччю з корумпованим женцем. У якомусь сенсі цей ритуал мав силу, що межувала з містичною.

— Хто я? — питав він у свого віддзеркалення.

Він мав питати, бо знав, що більше не був Рованом Дамішем — і не лише тому, що в його підробному посвідченні було написано «Рональд Денієлз», — а тому, що хлопець, яким він колись був, ще під час навчання помер сумною та болісною смертю. З нього успішно вигнали ту колишню дитину.

«А чи оплакував хтось ту дитину?» — роздумував він.

Він придбав своє підробне посвідчення у лихочинця, який на такому спеціалізувався.

— Це незареєстрована особа, — сказав йому чоловік, — але завдяки йому ти матимеш доступ до другорядного мозку, тож можна обдурити Шторм: він думатиме, що посвідчення справжнє.

Рован у це не вірив, бо з досвіду знав, що Шторм неможливо надурити. Той лише вдавав, що купився — наче дорослий під час гри у хованки з малюком. Але якщо малюк починає бігти до запрудженої вулиці, гра закінчується. Оскільки Рован наражав себе на значно серйознішу небезпеку, ніж активний дорожній рух, то турбувався, що Шторм анулює його підробне посвідчення і схопить за комір, щоб захистити від самого себе. Але Шторм узагалі не втручався. Рованові було цікаво чому, але не хотілося наврочити, забагато про це думаючи. Шторм мав вагомі підстави для всього, що робив і чого не робив.

— Хто я? — знову запитав Рован.

У дзеркалі відображався вісімнадцятирічний юнак, ще й досі за міліметр від дорослого віку, з темним, охайним і коротко підстриженим волоссям. Недостатньо коротким, щоб виклично світився скальп, але достатньо коротким, щоб допустити в майбутньому які завгодно варіанти. Рован міг відростити його в будь-яку зачіску. Бути ким-завгодно. Хіба ж це не один з найкращих привілеїв ідеального світу? Що не існує жодних обмежень того, що може робити людина, ким може стати. Будь-хто на світі може стати ким забажає. Шкода, що людська уява вже атрофувалася. Для більшості людей це стало залишковим і безцільним, наче апендикс, який уже понад сто років як видалили з людського геному.

«Чи сумують люди за приголомшливими мріями, живучи свої безкінечні життя, позбавлені натхнення?» — міркував Рован. Чи сумують люди за своїм апендиксом?

Юнак у дзеркалі мав цікаве життя — і неабияку фігуру. Він уже не був тим незграбним довготелесим малим, який майже два роки тому випадково став учнем, наївно гадаючи, що все може бути не так погано.

У Рована було, м’яко кажучи, непослідовне навчання — починаючи з мужнього й мудрого женця Фарадея і закінчуючи брутальним женцем Ґоддардом. Якщо його бодай чогось навчив жнець Фарадей, то це жити за велінням свого серця, хай як будуть наслідки. І якщо його бодай чогось навчив жнець Ґоддард, то це не мати серця, забирати життя без жалю. Дві філософії постійно боролися у свідомості Рована, розділяючи його навпіл. Але беззвучно.

Він відрубав Ґоддардові голову і спалив рештки. Він мусив: вогонь і кислота — єдині способи переконатися, що людину більше не відродять. Незважаючи на всю свою піднесену макіавеллівську риторику, жнець Ґоддард був підла та зла людина, яка отримала якраз те, на що заслуговувала. Він жив безвідповідально і з неабиякою театральністю. І мало сенс, що його смерть була варта театральної природи його життя. Рована не турбував його вчинок. І так само його не хвилювало те, що він привласнив Ґоддардів перстень.

Жнець Фарадей був зовсім іншим. Рован, доки не побачив його на тому злощасному зимовому конклаві, навіть не уявляв, що Фарадей ще й досі живий. Рован надзвичайно зрадів. Він би своє життя присвятив, щоб Фарадей залишався живим, якби не відчував, що має іншу мету.

Рован раптом із силою вдарив дзеркало — але скло не розбилося… бо він зупинив свій кулак за волосину від поверхні. Таке самовладання. Така точність. Тепер він був добре налаштованою машиною — а колись Цитадель женців не дозволила йому стати єдиним, для чого його створили. Напевно, він міг би знайти спосіб змиритися. Міг би знову стати тим безневинним нікчемою, яким був раніше, міг би призвичаїтися. Він знав, що міг би знайти новий спосіб існування. Можливо, навіть міг би додати до свого життя трохи радості.

Якби…

Якби жнець Ґоддард не був занадто жорстоким, щоб жити далі.

Якби Рован закінчив Зимовий конклав з мовчазною покорою, а не вирвався звідти з боєм.

Якби Цитадель женців не заполонили десятки таких самих жорстоких і корумпованих женців, як Ґоддард…

…І якби Рован не відчував глибокої та незмінної відповідальності їх звідти прибрати.

Але навіщо марнувати час, ридаючи через уже перекриті шляхи? Ліпше прийняти один шлях, що йому залишився.

«Отож, хто я?»

Він одягнув чорну футболку, ховаючи під темним синтетичним матеріалом свою точену фігуру.

— Я — жнець Люцифер.

А тоді він накинув чорну як смола мантію і вийшов у ніч — узятися ще за одного женця, який ніколи не заслуговував на займаний ним п’єдестал.