Шторм

5 Необхідна темрява

Сітра поверталася з казино на публікарі. Він був на автопілоті й зареєстрований, і щойно вона сіла всередину, зник вогник, що позначав зв’язок зі Штормом. Авто знало, що вона жниця, завдяки сигналу з її персня.

Авто привітало її синтезованим голосом, позбавленим жодного штучного інтелекту.

— Пункт призначення? — бездушно запитав голос.

— Південь, — мовила вона і пригадала, як наказувала іншому авту їхати на північ, коли опинилася посеред Південного Мериканського континенту, намагаючись утекти від усіх чиларгентинських женців. Тепер усе це здавалося далеким минулим.

— Південь — це не пункт призначення, — поінформувало її авто.

— Просто їдь, — сказала вона, — доки я не вкажу пункту призначення.

Машина від’їхала від тротуару й більше її не турбувала.

Сітра починала ненавидіти користуватися раболіпними машинами з автопілотом. Кумедно, бо до початку навчання її це ніколи не турбувало. Сітра Терранова ніколи не мала жагучого бажання навчитися водити — а от жниця Анастасія мала. Можливо, вона некомфортно почувалася, сидячи бездіяльною пасажиркою у публікарі, через незалежну природу женців. Чи, можливо, на неї так впливала особистість жниці Кюрі.

Жниця Кюрі водила показні спортивні авта — то був її єдиний привілей і єдина річ у її житті, що суперечила її лавандовій мантії. Вона почала навчати Анастасію водити з таким самим непохитним терпінням, як і коли навчала Кіру збирати.

Сітра вирішила, що кермувати складніше, ніж збирати.

— Для цього необхідні інші навички, Анастасіє, — під час першого заняття сказала їй жниця Кюрі. Вона завжди вживала своє жнецьке ім’я. А от Сітра завжди трохи незручно почувалася, називаючи жницю Кюрі її іменем. «Марі» здавалося таким неформальним іменем для верховної дами смерті.

— Людині ніколи не вдасться по-справжньому опанувати мистецтво керування автом, бо не буває однакових подорожей, — розповіла їй жниця Кюрі. — Але коли досягнеш управності, це може стати винагородою, навіть дарувати звільнення.

Сітра не знала, чи досягне коли-небудь такого рівня майстерності. Потрібно було водночас зосередитися на занадто великій кількості речей. Дзеркала, і педалі, і кермо, через яке можна злетіти зі скелі, лише неправильно ковзнувши пальцем. І все тільки погіршував той факт, що всі автівки ери смертності у власності жниці Кюрі були цілком автономні. Тобто система не зможе діяти всупереч помилкам водія. Воно й не дивно, що за часів смертності через автомобілі гинуло так багато людей: без контролю комп’ютерної системи вони перетворювалися на таку ж смертоносну зброю, якою женці користувалися для збирання. Сітрі було цікаво, чи є такі женці, які збирають за допомогою автівок, а тоді вона вирішила, що не хоче про це думати.

Сітра знала лише кількох людей, що вміли водити. Навіть дітлахи у школі, які вихвалялися й хизувалися своїми блискучими машинами, всі користувалися автопілотами. Вміння водити авто було такою ж рідкістю в цьому постсмертному світі, як збивання масла вручну.

— Ми їдемо вже десять хвилин, — повідомило їй авто. — Чи бажаєте ви зараз замовити пункт призначення?

— Ні, — категорично відповіла вона і продовжила визирати у вікно — на те, як ліхтарі на трасі освітлювали темряву. Її прийдешня поїздка була б набагато простішою, якби вона могла сама вести авто.

Вона завітала навіть до кількох автосалонів, вирішивши, що якби мала власну машину, то могла б насправді навчитися її водити.

Ніде так, як в автосалоні, не були очевидні вигоди служіння женцем.

— Прошу, ваша честе, оберіть один з наших ексклюзивних транспортних засобів, — говорив продавець. — Усе, що забажаєте, — ваше, це наш подарунок.

І доки женці були вищі за закон, вони також не потребували грошей, бо безперешкодно отримували все бажане. Реклама від того, що жнець обере твоє авто, вартувала для автомобільної компанії більше, ніж сама машина.

Хай куди Сітра йшла, їй пропонували обрати щось показне, щоб привертати увагу, коли вона їздитиме.

— Жнець має залишати яскравий суспільний слід, — заявив їй чванькуватий продавець. — Коли ви проїжджаєте повз, усі мають знати, що всередині сидить вельмишановна і відповідальна жінка.

Зрештою вона вирішила зачекати, бо в останню чергу хотіла залишати по собі яскравий суспільний слід.

Вона витратила трохи часу, щоб дістати щоденник і написати свій обов’язковий звіт про збирання того дня. А далі, ще за двадцять хвилин, вона побачила знаки стоянки попереду і наказала авту з’їхати з траси — і транспорт виконав указівку. Коли машина зупинилася, Сітра глибоко вдихнула і зателефонувала жниці Кюрі, повідомивши їй, що не ночуватиме сьогодні вдома.

— Просто поїздка занадто далека, а ви знаєте, що я нізащо не зможу заснути в публікарі.

— Тобі необов’язково мені телефонувати, золотце, — сказала їй Марі. — Не те щоб я сиділа й заламувала через тебе руки.

— Старі звички важко вмирають, — сказала Анастасія. До того ж вона знала, що Марі справді хвилювалася. І не так через можливість якоїсь халепи, а тому, що Сітра часом занадто себе виснажувала.

— Тоді варто більше збирати ближче додому, — всоте запропонувала їй Марі. Але Потік — велична архітектурна дивина, в якій вони жили, розташовувався глибоко в лісах, на самому східному краєчку Мідмерики, і якби вони не розширювали свій радіус дії, то ризикували б зібрати забагато місцевих жителів.

— Ви маєте на увазі, що мені варто більше подорожувати з вами, а не на самоті.

Марі розсміялася.

— Це ти вгадала.

— Обіцяю, що наступного тижня ми поїдемо збирати разом, — сказала Анастасія щиро. Вона з насолодою проводила час зі жницею Кюрі — як на відпочинку, так і на збиранні. Ставши молодшою жницею, Анастасія могла служити у будь-якого женця — і пропозицій було багато, — але вона мала взаємозв’язок зі жницею Кюрі, й це робило збирання трішки більш прийнятним.

— Дорогенька, зостанься сьогодні в якомусь теплому місці, — сказала їй Марі. — Ти ж не хочеш обтяжувати свої лікувальні наніти.

Поклавши слухавку, Сітра чекала цілу хвилину, перш ніж вийти з авта, — наче Марі може знати, що вона щось замислила, навіть після закінчення дзвінка.

— Ви повернетеся для продовження подорожі на південь? — запитало авто.

— Так, — відповіла вона. — Зачекай на мене.

— А у вас тоді буде пункт призначення?

— Буде.

У цей час доби стоянка була здебільшого безлюдною. На харчових фургончиках і заправках залишалися хіба основні працівники. Вбиральня була гарно освітлена й чиста. Сітра швиденько туди пішла. Ніч була прохолодна, але в її мантію повшивали підігрівальні секції, тож їй було тепло і без необхідності носити важке пальто.

Ніхто за нею не спостерігав — принаймні з людей. Однак вона знала, що на ліхтарних стовпах крутяться камери Шторму, стежачи за нею від авта й до вбиральні. Він, може, й не був з нею в авті, але знав, де вона перебуває. А може, навіть і знав, що саме збирається робити.

В кабінці туалету вона скинула з себе бірюзову мантію і таку ж нижню сорочку й легінси — все це пошили на замовлення для неї — та вбрала звичайний повсякденний одяг, що ховала під мантією. Роблячи це, вона мала боротися з почуттям сорому. Женці пишалися тим, що ніколи не носили нічого, окрім свого офіційного жнецького одягу.

— Ми залишаємося женцями кожної миті нашого життя, — вчила її Марі. — І ми не повинні ніколи дозволяти собі про це забувати, хай як би нам цього хотілося. Наш одяг є тому свідченням.

У день Сітриного висвячення жниця Кюрі сказала їй, що Сітри Терранови більше не існує.

— З цієї миті й доки не вирішиш покинути цю планету, ти є і завжди будеш жницею Анастасією.

Анастасія була готова з цим жити… окрім тих часів, коли мала бути Сітрою Террановою.

Вона вийшла з убиральні, зібравши жницю Анастасію під пахву. Зараз вона знову стала Сітрою, гордою і свавільною, але без особливо виразного соціального сліду. Дівчиною, яка не привертала до себе багато уваги. Окрім як камер Шторму, що крутилися, аби простежити за нею на шляху до авта.

У самому центрі Пітсбурга стояв неймовірний меморіал — це було рідне місто женця Прометея, першого всесвітнього верховного клинка. В парку площею п’ять акрів лежали потовчені шматки масивного обсидіанового обеліска. Навколо тих темних шматків поставили зроблені з білого мармуру, що дисгармоніював з чорними уламками зруйнованого обеліска, трішки більші за свій реальний розмір статуї перших женців.

Цей меморіал уособлював кінець усіх меморіалів.

Цей меморіал присвятили смерті.

Меморіал смертності відвідували туристи та школярі з усього світу, роздивляючись, як перед женцями лежить зруйнована смерть, і дивуючись через сам лише концепт, що люди колись помирали з природних причин. Похилий вік. Хвороба. Катастрофа. З плином років мешканці міста прийняли свій статус туристичної принади святкування смерті від смерті. Тож у Пітсбурзі щодня був Гелловін.

Усюди проходили костюмовані вечірки й повідкривалися відьомські клуби. А після настання темряви кожна вежа перетворювалася на вежу жаху. Кожен маєток мав свого привида.

Майже опівночі Сітра йшла Меморіальним парком смертності, лаючи себе, бо не подумала спакувати жакет. У цю пору доби, в середині листопада, у Пітсбурзі можна було дуба дати, а вітер лише все погіршував. Вона знала, що може одягнути свою мантію та зігрітися, але це нівелює всю мету одягнути сьогодні звичайний одяг. Її нанітам було складно підняти їй температуру тіла, зігріваючи організм зсередини. Так, вона не трусилася від холоду, але й тепло теж не почувалася.

Без мантії вона почувалася вразливою. Зовсім голою. Коли Сітра вперше почала її носити, то почувалася в ній незграбно й незвично. Вона постійно шпорталася в довгому подолі. Але за десять місяців після посвяти вона до неї звикла — ще й так, що здавалося дивним не носити мантії на публіці.

В парку були й інші відвідувачі; більшість просто проходжалася, сміючись, перебираючись з вечірки у клуб. Усі були в костюмах. Там можна було побачити вовкулак і клоунів, балерин і монстрів. Забороняли одягати лише костюми з мантіями. Усім звичайним громадянам забороняли навіть здаватися схожими на женця. Переодягнені люди, що стояли гуртками, глипали, коли Сітра проходила повз. Може, вони її впізнавали? Ні. Її вирізняли лише тому, що вона єдина не мала костюма. Вона привертала увагу, бо не привертала уваги.

Сітра не обирала цього місця. Воно було вказане в отриманій нею записці.

«Приходь по півночі під пам’ятник смертності». Її насмішила алітерація, аж доки вона не усвідомила, від кого це. Там не було підпису. Стояла просто літера «Л». На записці була дата: десяте листопада. На щастя, її збирання того вечора проходило досить близько до Пітсбурга, що й уможливило зустріч.

Пітсбург був ідеальним місцем для таємної зустрічі. В цьому місті не було представників Цитаделі женців. Їм просто не подобалося тут збирати. Ця місцина здавалася їм занадто похмурою, бо навколо бігали люди в пошматованих кривавих костюмах, з гумовими ножами, святкуючи все жахливе. Для женців, які сприймали смерть серйозно, це було ознакою надзвичайно поганого смаку.

І хоча це місто розташувалося найближче до Потоку, жниця Кюрі тут ніколи не збирала.

— Збирати в Пітсбурзі — це вже занадто, — сказала вона Сітрі.

Зважаючи на це, шанси зустріти тут іншого женця були мізерні. Єдині женці, що удостоювали Меморіальний парк смертності своєю присутністю, це мармурові засновники, які наглядали за розламаним чорним обеліском.

Чітко опівночі з-за великої брили меморіалу вийшла постать. Спершу Сітра гадала, що це черговий гульвіса, але він, як і вона, був без костюма. Його силует підсвічував один з прожекторів меморіалу, але вона одразу впізнала його за ходою.

— Я гадав, що ти будеш у своїй мантії, — заговорив Рован.

— Я рада, що ти не одягнув своєї, — відповіла вона.

Коли він наблизився, світло впало йому на обличчя. Він був блідий, майже як привид, наче місяцями не бачив сонця.

— Ти дуже гарна, — сказав він.

Сітра кивнула, але не відповіла взаємністю, бо про нього такого не можна було сказати. В його погляді читалася прохолода змученості, наче він бачив більше, ніж треба, і перестав через це перейматися, щоб уберегти те, що залишилося від його душі. Але тоді він усміхнувся, і повернулося тепло. Щире. «Ось і ти, Роване, — сказала собі Сітра. — Ти ховався, але я тебе знайшла».

Вона відвела його подалі від світла, й вони зупинилися в затіненому кутку меморіалу, де ніхто не міг їх побачити, окрім інфрачервоних камер Шторму. Але зараз жодної з них було не видно. Можливо, вони з Рованом і справді знайшли сліпу зону.

— Приємно бачити вас, високоповажна жнице Анастасіє, — озвався Рован.

— Прошу, не називай мене так. Просто кажи Сітра.

Рован хитро посміхнувся.

— А хіба ж це не правопорушення?

— Якщо вірити чуткам, кожна твоя дія — це правопорушення.

Рован трішки спохмурнів.

— Не вір усьому почутому.

Але Сітра мала знати. Мала почути це від нього.

— Це правда, що ти мордуєш і палиш женців?

Це звинувачення його безумовно образило.

— Я забираю життя в женців, які більше не заслуговують займати цей пост. І я їх не «мордую». Я швидко й милосердно доводжу їхні життя до фіналу, так само як і ти, й підпалюю їхні тіла лише після смерті, щоб унеможливити відродження.

— І жнець Фарадей тобі це дозволяє?

Рован відвів погляд убік.

— Я вже багато місяців не бачив Фарадея.

Він пояснив, що після його втечі з зимового конклаву минулого січня Фарадей — якого майже всі вважали мертвим — повіз його до себе на північне узбережжя Амазонії. Але Рован залишався там хіба кілька тижнів.

— Я мав поїхати. Я відчував… поклик. Не можу цього пояснити.

Але Сітра могла. Вона теж знала, щó то був за поклик. Їхню свідомість, як і тіло, впродовж року тренували, щоб перетворити їх на ідеальних убивць. Процес закінчення життя став частиною їхньої сутності. Й Сітра не могла звинувачувати Рована в бажанні використати свій клинок проти корупції, що пустила коріння серед женців, — але бажати і справді робити це — то дві різні речі. Існує кодекс поведінки. Недаремно встановили Заповіді женців. Женці у всіх регіонах і на всіх континентах поринуть без них у хаос.

Замість розпочинати філософську суперечку, яка нікуди не приведе, Сітра вирішила поговорити не про його діяльність, а про нього самого, бо її хвилювали не лише його темні подвиги.

— Ти занадто схуд, — сказала вона йому. — Ти їси?

— Ти вже перетворилася на мою маму?

— Ні, — спокійно відреагувала вона. — Я — твоя подруга.

— Ахх… — трохи похмуро мовив він, — моя подруга.

Вона розуміла, до чого він веде. Під час їхньої останньої зустрічі вони сказали одне одному слова, які заприсяглися ніколи більше не дозволяти собі повторювати. В розпал того відчайдушного, але тріумфального моменту Рован освідчився їй у коханні, а вона відповіла взаємністю.

Але яка з того користь зараз? Вони наче існували в двох різних усесвітах. Якщо зациклитися на таких почуттях, це не приведе ні до чого хорошого. Але вона все одно підсвідомо не полишала цієї думки. Навіть зважувала можливість знову сказати Рованові ті слова… але втрималася, бо саме так і мають чинити женці.

— Чому ми тут, Роване? — запитала вона. — Навіщо ти написав мені цю записку?

Рован зітхнув.

— Бо Цитадель женців рано чи пізно мене знайде. Перш ніж вони це зроблять, я хотів побачити тебе востаннє, — він зупинився й обдумав це. — Коли мене схоплять, ти знаєш, що трапиться. Вони мене зберуть.

— Вони не можуть, — нагадала вона. — Ти й досі маєш наданий мною імунітет.

— Залишилося тільки два місяці. А після цього вони можуть робити, що забажають.

Сітра хотіла подарувати йому крихту надії, але, як і він, знала правду. Женці хотіли його знищити. Його методів не поділяли навіть женці старої гвардії.

— Тоді не дай себе піймати, — сказала вона. — А якщо побачиш женця в темно-червоній мантії — тікай.

— Темно-червоній?

— Жнець Костянтин. Я чула, що він особисто відповідальний за твої пошуки й затримання.

Рован похитав головою.

— Я його не знаю.

— Я теж. Хоча бачила його на конклаві. Він головує в Бюро розслідувань у Цитаделі женців.

— Він вірить у новий лад чи входить до старої гвардії?

— Ні те, ні те. Він належить до власної категорії. У нього, здається, взагалі немає друзів — я жодного разу не бачила, щоб він узагалі говорив з іншими женцями. Не певна, яка в нього позиція, окрім як справедливість за будь-яку ціну.

Рована це розвеселило.

— Справедливість? У Цитаделі женців більше не знають, що таке справедливість.

— Дехто з нас знає, Роване. Я маю вірити, що мудрість і здоровий глузд зрештою переможуть.

Рован потягнувся, торкнувся її щоки. Вона це дозволила.

— Я теж хочу в це вірити, Сітро. Хочу вірити, що Цитадель женців може знову стати такою, якою була задумана від початку… Але для цього інколи необхідна темрява.

— І ти — та необхідна темрява?

Він на це не відповів. А натомість сказав:

— Я обрав ім’я Люцифер, бо воно означає «той, що несе світло».

— А ще саме так смертні називали диявола, — зауважила вона.

Рован знизав плечима.

— Напевно, той, хто тримає смолоскипа, йде через найтемнішу тінь.

— Тобто той, хто краде смолоскипа.

— Ну, — мовив Рован, — здається, я можу красти все, що забажаю.

Вона не чекала почути від нього такі слова. І він сказав це так недбало, що це її просто приголомшило.

— Про що це ти?

— Шторм. Він дозволяє мені робити що заманеться. І як і у твоєму випадку, він не говорив зі мною і не відповідав на мої запитання з першого дня нашого навчання. Він поводиться зі мною, як з женцем.

Почувши це, Сітра замислилася. Почала обмірковувати те, про що ніколи не розповідала Рованові. Насправді вона взагалі нікому цього не розповідала. Шторм жив за власними законами і ніколи їх не порушував… але інколи знаходив можливість їх обійти.

— Можливо, Шторм з тобою не спілкується, але зі мною він говорив, — зізналася вона.

Рован розвернувся до неї, щоб спробувати роздивитися в темряві її очі, можливо, подумавши, чи вона не жартує. А усвідомивши, що ні, сказав:

— Це неможливо.

— Я теж так вважала — але мені довелося «ляпнутися», коли верховний клинок звинувачував мене у вбивстві женця Фарадея, пам’ятаєш? І поки я була мертва, Шторму вдалося пробратися в мою голову й активувати мій мисленнєвий процес. Формально під час смерті я не була ученицею женця, тож Шторм міг поспілкуватися зі мною якраз перед тим, як знову запустилося моє серце.

Сітра не могла не визнати, що це було елегантне обходження правил. Її це неабияк захоплювало.

— Що він сказав? — запитав Рован.

— Сказав, що я… важлива.

— Як це?

Сітра розчаровано похитала головою.

— У цьому й річ — він не уточнив. Йому здавалося, що більше інформації буде порушенням, — пояснила вона, а тоді підійшла ближче до Рована. Вона заговорила тихіше, та навіть попри це, в її голосі чулося більше напруженості. Більше серйозності. — Але мені здається, що якби саме ти ляпнувся з даху тієї будівлі — якби саме ти був тимчасово мертвим, — то Шторм до тебе б теж заговорив.

Вона схопила його за руку. Це були майже обійми — більшого вона не могла собі дозволити.

— Роване, я вважаю, що ти теж важливий. Насправді я в цьому впевнена. Тож, хай що робитимеш, не дозволь їм тебе спіймати…