Шторм

28 Те, що приходить

Як і більшість комплексів тоністів, той, у якому опинився Ґрейсон Толлівер, стилізували під значно старший, ніж насправді. В цьому випадку будівля була з цегли, а стіни заплів плющ. Та оскільки це була зима, лози засохли, з них поопадало листя, і вони радше нагадували павутиння. Ґрейсон зайшов через довгу заґратовану колонаду, з обох боків засаджену голими кущами троянд. Тут, певне, було надзвичайно красиво навесні та влітку, але тепер, посеред зими, все мало такий сумний вигляд, як почувався Ґрейсон.

Першою він побачив жінку в тоністській мішкуватій сукні, яка йому всміхнулася та для привітання повернула догори долоні.

— Я маю поговорити з братом Макклаудом, — сказав він, пригадуючи слова жниці Анастасії.

— Тобі необхідно буде отримати дозвіл у вікарія Мендози. Я його приведу.

Тоді вона так розслаблено пішла геть, що Ґрейсонові захотілося її схопити і підштовхнути вперед.

Коли прибув вікарій Мендоза, то принаймні йшов так, як у нагальній справі.

— Я прийшов просити притулку, — розповів йому Ґрейсон. — Мені сказали запитати брата Макклауда.

— Так, звісно, — мовив той, наче він постійно з чимось таким стикався. Тоді провів Ґрейсона в одну з будівель комплексу і завів у спальню.

На тумбочці біля ліжка горіла свічка. Вікарій одразу погасив її заслінкою.

— Розташовуйтеся, — сказав той. — Я повідомлю братові Макклауду, що на нього чекають.

Тоді вікарій зачинив двері, але не замкнув їх, покинувши Ґрейсона з його думками і, за бажання, з виходом.

Кімната була аскетично обставлена. Жодного комфорту поза необхідними речами. Там стояли ліжко, стілець і тумбочка. На стінах не було прикрас, окрім залізного камертона, повернутого догори зубцями, над спинкою ліжка. Тоністи називають його двозубцем. Символ їхньої релігії. В шухляді тумбочки лежав одяг з мішковини, а на підлозі стояла пара сандалів. Поруч зі згаслою свічкою лежав псалтир у шкіряній палітурці, на якій викарбували двозубець.

Тут було мирно. Тут було спокійно. Тут було нестерпно.

Замість звичайного світу Ґрейсона Толлівера він перейшов до бурхливих крайнощів Слейда Макмоста — а тепер його викинули в лігво повсякденності, прирікши терпіти нудьгу.

«Ну, я принаймні живий», — подумав він. Хоча й не був повністю переконаний, що це добре. П’юриті зібрали. Не витіснили спогади, не переселили, а зібрали. Її більше не існує, і незважаючи на жах, який вона намагалася вчинити, Ґрейсон за нею тужив. Він жадав почути її зухвалий голос. Він уже залежав від її хаосу. Йому доведеться призвичаїтися до життя без неї, а ще без себе, бо ким він тепер є?

Він ліг на ліжко, яке принаймні було комфортне, і чекав зо півгодини. Він роздумував, чи тоністи змушують усіх чекати, так само як у відділі справ лихочинців. Нарешті почулося рипіння дверей. Уже була друга половина дня, і світла, що проникало в кімнату крізь невелике віконце, було достатньо лише для того, щоб роздивитися, що чоловік перед Ґрейсоном був лише трохи старший. А ще на одній його руці була якась тверда оболонка.

— Я — брат Макклауд, — заговорив він. — Вікарій прийняв твоє прохання про притулок. Я так розумію, ти попросив особисто про мене.

— Мені сказав так зробити один мій друг.

— Я можу запитати хто?

— Ні, не можете.

Його це, здається, роздратувало, але він не тиснув.

— Можу я принаймні побачити твої документи? — а коли Ґрейсон завагався, брат Макклауд сказав. — Не турбуйся, незважаючи на те, хто ти чи що вчинив, ми не здамо тебе управлінню взаємодії.

— Я певен, що там уже знають, де я.

— Так, — погодився брат Макклауд, — але твоя присутність тут є справою релігійної свободи. Шторм не втручатиметься.

Ґрейсон заліз до кишені й передав йому свою електронну картку, на якій і досі блимала червона літера «Л».

— Лихочинець! — мовив тоніст. — До нас приходить чимраз більше таких. Ну, Слейде, тут це не має значення.

— Це не моє ім’я.

Брат Макклауд допитливо на нього глянув.

— І про це ти теж не хочеш говорити?

— Ні, воно просто… не варте зусиль.

— То як нам тебе називати?

— Ґрейсон. Ґрейсон Толлівер.

— Тоді, гаразд; будеш братом Толлівером!

Ґрейсон вирішив, що матиме тепер жити з ім’ям брат Толлівер.

— А що це у тебе на руці?

— Це називається гіпс.

— То мені теж доведеться такий носити?

Брат Макклауд розсміявся.

— Хіба якщо зламаєш руку.

— Прошу?

— Він слугує для того, щоб допомогти природному процесу загоєння. Ми позбуваємося нанітів, і, на жаль, жнець зламав мені руку.

— Справді… — Ґрейсон аж вишкірився: цікаво, чи не була це жниця Анастасія.

Братові Макклауду Ґрейсонова посмішка не сподобалася. Він трохи посерйознішав.

— За десять хвилин у нас пообіднє інтонування. В шухляді знайдеш для себе одяг. Я почекаю ззовні, поки будеш переодягатися.

— А я маю йти? — запитав Ґрейсон; інтонування не здавалося чимось, до чого він хотів приєднатися.

— Так, — мовив брат Макклауд. — Неможливо уникнути того, що приходить.

Інтонування проходило в каплиці, в якій, коли погасили всі свічки, Ґрейсон ледь міг щось роздивитися навіть попри високі вітражні вікна.

— А ви все робите в темряві? — поцікавився Ґрейсон.

— Очі можуть обманювати. Ми надаємо перевагу іншим чуттям.

Солодкий запах ладану перебивав якийсь сморід, і Ґрейсон пізніше дізнався, що тхнуло від миски з брудною водою.

— Первісний мул, — так його називав брат Макклауд. — Там усі хвороби, до яких ми виробили імунітет.

Під час інтонування вікарій дванадцять разів поспіль бив дерев’яним молотком по велетенському камертону в центрі кімнати. Паства сягала десь півсотні тоністів, і всі вони намагалися співати в тон. Після кожного удару по камертону збільшувалася вібрація і резонувала хоч і не до того рівня, щоб завдавати болю, але дезорієнтувала, і від цього паморочилося в голові. Ґрейсон не розтуляв рота й не підспівував.

Вікарій виголосив коротку промову. Брат Макклауд назвав її проповіддю. Він говорив про численні подорожі навколо світу в пошуках Великого камертону. «Той факт, що ми його не знайшли, не означає, що пошуки були марні — бо пошук так само цінний, як і знахідка». У пастві схвально замугикали. «І чи знайдемо ми його сьогодні або завтра, і чи знайде його наш орден або інший, я до глибини душі переконаний, що ми колись почуємо й відчуємо Великий резонанс. І він нас усіх врятує».

А тоді, після закінчення проповіді, всі підвелися й підійшли до вікарія, вишикувавшись рядочком. Кожен занурив пальця в протухлий первісний мул, торкнувся ним чола й облизав. Ґрейсона почало нудити від самого погляду на це.

— Вам поки що необов’язково ставати частиною земного ритуалу, — сказав йому брат Макклауд — і це лише частково заспокоювало.

— Поки що? А може, зовсім?

На це брат Макклауд знову повторив:

— Неможливо уникнути того, що приходить.

Тієї ночі особливо люто завивав вітер, і мокрий сніг сичав, б’ючись об віконце Ґрейсонової келії. Шторм міг уплинути на погоду, але не міг цілком її змінити. Або, якщо й міг, вирішив цього не робити. Хоча намагався зробити так, щоб шторми виникали в більш-менш зручний час. Ґрейсон намагався переконати себе, що цим ураганом Шторм плаче за ним льодяними сльозами. Але кого він дурить? У Шторму є мільйони важливіших справ, ніж оплакувати Ґрейсонові труднощі. Він тут у безпеці. Він захищений. Чого ще можна просити? Всього.

Того вечора, десь о дев’ятій чи десятій, до нього прийшов вікарій Мендоза. З коридору пробивалося світло, але коли той зайшов усередину й зачинив двері, вони двоє знову опинилися в темряві. Ґрейсон почув рипіння стільця, коли вікарій сів.

— Я прийшов поглянути, як ти пристосовуєшся, — сказав він.

— Усе нормально.

— На цьому роздоріжжі, певно, можна очікувати лише на нормальність.

Тут його обличчя підсвітило жорстке світло від планшета. Вікарій почав друкувати й гортати.

— Я гадав, ви уникаєте використання електрики.

— Зовсім ні. Ми уникаємо світла під час наших служб — і в наших спальнях також темно, щоб заохочувати наших братів і сестер виходити зі своїх покоїв і шукати спілкування з іншими в загальних зонах.

Тоді він повернув планшет так, щоб його міг бачити Ґрейсон. Там були фото охопленого вогнем театру. Ґрейсон спробував не кривитися.

— Це трапилося два дні тому. Я підозрюю, що ти був причетний і що на тебе полює Цитадель женців.

Ґрейсон не підтвердив, але й не спростував цього обвинувачення.

— Якщо це так, — мовив вікарій, — тобі непотрібно про це згадувати. Тут ти в безпеці, бо будь-який ворог Цитаделі женців — це наш друг.

— То ви потураєте насильству?

— Ми потураємо спротиву неприродній смерті. Женці приносять неприродну смерть, тож усе, що чинить перешкоди їхнім лезам і кулям, нас влаштовує.

Він простягнув руку й торкнувся рогоподібного горбика в Ґрейсона на голові. Ґрейсон після цього відступив.

— Це потрібно прибрати, — мовив вікарій. — У нас заборонені модифікації тіла. І тобі доведеться поголити голову, щоб могло рости волосся того кольору, який задумав усесвіт.

Ґрейсон нічого не відповів. Тепер, коли померла П’юриті, він не сумуватиме за Слейдом Макмостом, бо той просто нагадує йому про неї — але йому не подобалося не мати в цьому питанні вибору.

Мендоза підвівся.

— Я таки сподіваюся, що ти прийдеш у бібліотеку чи в одну з наших кімнат відпочинку і познайомишся зі своїми братами-тоністами. Я знаю, що вони б хотіли краще тебе пізнати — особливо сестра Пайпер, яка перша тебе зустріла.

— Я щойно втратив близьку людину. Поки що не відчуваю бажання спілкуватися.

— Тоді просто мусиш — особливо якщо близька тобі людина загинула через збирання. Ми, тоністи, не визнаємо смерті від рук женців, тобто тобі не дозволено тужити.

То тепер йому наказують, що він може чи не може відчувати? Він хотів, щоб кожна найменша частка Слейда Макмоста, яка ще в ньому залишалася, допомогла йому послати вікарія під три чорти, але натомість просто сказав:

— Я не вдаватиму, що розумію ваші методи.

— Але ти таки вдаватимеш, — мовив Мендоза. — Якщо бажаєш мати притулок, то знайдеш поміж нас свою нову мету, і вдавай, поки не звикнеш до наших методів.

— А якщо цього ніколи не трапиться?

— Тоді просто й далі вдаватимеш. Для мене це точно спрацювало.

За шістсот двадцять миль на захід від Вічити Рован Даміш спарингував з Тайґером Салазаром. За інших обставин Рован би отримував від цього задоволення — змагатися з другом у бойовому мистецтві, яке він полюбив, — але ці насильницькі конфронтації, які вели до невідомого фіналу, щораз більше турбували Рована.

Вони вже два тижні спарингували двічі на день, і хоча Тайґер з кожним разом покращував свою техніку, Рован завжди перемагав. Коли в них не було спарингів, Рована замикали в його кімнаті.

А от у Тайґера було навіть більше справ, ніж під час Рованової появи. Виснажливіші пробіжки, більше тренувань на витривалість, повторні тренування з бокатору, а ще навчання з усіма видами холодної зброї, від меча до кинджалу, доки вони не приростуть до руки, так би мовити. А наприкінці кожного дня, коли м’язи починали втомлюватися від зусиль, Тайґерові робили глибокий масаж, щоб розслабити напружене тіло. До появи Рована масажі робили, може, двічі чи тричі на тиждень, а тепер щодня, і Тайґер був настільки виснажений, що засинав просто на столі.

— Я його здолаю, — казав він жниці Ренд. — От побачите.

— Я не сумніваюся.

Як на людину, яка, за словами Рована, була брехливою та жорстокою, Ренд видавалася доволі щирою.

Під час одного з масажів смарагдова жниця зайшла в кімнату і попросила масажиста вийти. Тайґер гадав, що вона займе його місце. Його захоплювала ідея відчути на собі її руки, але на нього чекало розчарування: вона взагалі його не торкнулася.

Вона просто сказала:

— Прийшов час.

— Для чого?

— Отримати тобі свій перстень.

Вона чомусь видавалася через це меланхолійною. Тайґер думав, що знає чому.

— Я знаю, що ви не хотіли давати його мені, поки не переможу Рована…

— Нічого не вдієш.

Він підвівся й накинув халат, зовсім не соромлячись своєї оголеності. А навіщо? Він нічого не хотів від неї приховувати: як усередині, так і зовні.

— Ти б міг стати моделлю для Мікеланджело.

— Я був би й не від того, — зав’язуючи халат, мовив він, — щоб мене вирізьбили з мармуру.

Вона підійшла до нього, нахилилася і ніжно поцілувала — так легенько, що він ледь відчув її вуста на своїх. Він вирішив, що це могла бути прелюдія до чогось більшого, але вона відійшла.

— Завтра рано вранці в нас призначена зустріч. Добре виспися.

— Що ви маєте на увазі? Яка зустріч?

Вона йому посміхнулася, проте ледь-ледь.

— Ти не можеш отримати свій перстень женця без хоч маленької церемонії.

— А Рован там буде?

— Краще, якщо ні.

Вона, звісно, мала рацію. Не було потреби тицяти Рована носом у той факт, що його не обрали. Але Тайґер збирався дотримати слова: щойно отримає персня, надасть Рованові імунітет.

— Сподіваюся, — сказав Тайґер, — коли перстень опиниться в мене на пальці, ви трохи інакше мене сприйматимете.

Вона пильно глянула йому в очі, й це розм’якшило його м’язи більше, ніж розтирання кісточками масажиста.

— Я певна, що все буде інакше, — відповіла вона йому. — Будь готовий до виходу рівно о сьомій ранку.

Коли вона вийшла, він дозволив собі задоволено зітхнути. У світі, де всі гарантовано отримують усе, чого потребують, не всі отримують те, чого хочуть. Рован точно цього не отримав. І Тайґер донедавна навіть не знав, що хотів бути женцем. Але тепер, коли це от-от мало трапитися, він зрозумів, що все правильно, і вперше на своїй пам’яті був надзвичайно задоволений напрямком, у якому рухалося його життя.

Наступного дня Рована не вивели для спарингу, не виводили й далі. Його навідували лише охоронці, які приносили йому їжу й забирали тацю, коли він закінчував.

Він полічив дні з часу своєї появи тут. В пентгаузі не відзначали свят старих часів, а ті вже промайнули. Це був останній тиждень року. Рован навіть не знав, як назвуть новий рік.

— Рік хижака, — відповів на його питання один з охоронців, і Рован, сподіваючись, що той йому достатньо симпатизує, аби відкрити трохи інформації, запитав:

— Що відбувається? Чому Тайґер і жниця Ренд не виволокли мене на спаринг? Не кажіть, що я більше не притравочна сучка для бокатору.

Але якщо охоронець і знав відповідь, то не казав.

— Просто їж, — мовив він. — Мені чітко наказали не дати тобі померти з голоду.

Пізно по обіді того, другого, дня самотності жниця Ренд прийшла з двома охоронцями.

— Відпустка, певно, добігла кінця, — кепкував Рован, але смарагдова жниця не була сьогодні налаштована на теревені.

— Всадовіть його на стілець, — наказала вона охороні. — Не хочу, щоб він бодай на дюйм міг зрушити з місця.

І тоді Рован помітив рулон скотчу. Бути прив’язаним до стільця — то одне. А бути приклеєним скотчем — то вже гірше.

«От і все, — подумав Рован. — Тайґерове навчання добігло кінця, і хай що вона зі мною зібралася зробити, це відбудеться зараз». Тож Рован почав діяти. Щойно охоронці спробували його схопити, він неочікувано кинувся на них, завдаючи серію жорстоких ударів, після яких один залишився зі зламаною щелепою, а другий валявся на землі, задихано хапаючи ротом повітря, — але не встиг Рован дістатися дверей, як його дістала Ренд, повалила навзнак на підлогу і так сильно притиснула коліном у груди, що він навіть дихнути не міг.

— Ти дозволиш себе зв’язати, чи я тебе відключу і все одно це зроблю, — сказала вона йому. — Але якщо це трапиться, я подбаю, щоб у тебе знову залишилися вибиті зуби.

А коли він опинився на межі непритомності, вона прибрала з його грудей коліно. Він був достатньо ослаблений, тож його було легко зафіксувати на стільці.

І його залишили так більш ніж на годину.

Скотч виявився гіршим, ніж мотузка в будинку женця Брамса. Він так стягував груди, що Рован міг дихати лише короткими поривами. Він узагалі не міг рухати руками і ногами, хай скільки намагався звільнитися від скотчу.

За вікном сіло сонце, і залишилися лише вогні міста Сан-Антоніо та блідий відблиск опуклого місяця, який піднімався на небо, освітлюючи кімнату приглушеним блакитним сяєвом і залишаючи довгі тіні.

Нарешті відчинилися двері, й один з охоронців завіз когось у візочку, схожому на крісло з коліщатами з обох боків. Позаду них зайшла жниця Ренд.

— Привіт, Роване.

То був Тайґер. Через світло в коридорі можна було роздивитися лише його силует, тож Рован не міг бачити його обличчя, але впізнав голос. Він здавався стомленим і рипучим.

— Тайґере, що відбувається? Навіщо Ренд це зі мною зробила? І в чому ти в дідька сидиш?

— Це називають інвалідним візком, — мовив Тайґер, відповідаючи лише на третє питання. — Він ще з ери смертності. В наші часи від нього мало користі, але сьогодні пригодився.

Тайґер якось дивно розмовляв. І тут був не лише рипучий голос, але й ритмічність його мови, добір слів і те, як він чітко їх промовляв.

Тайґер посунув руку, і щось заблищало від місячного світла. Рованові непотрібно було розповідати, що це таке.

— Ти отримав свого персня.

— Так, — сказав Тайґер. — Отримав.

Рован нутром відчув щось важке й огидне. І це відчуття почало пробиратися на поверхню. Рован підсвідомо знав, що це таке, але не дозволяв йому прошмигнути в свою свідомість — наче якщо відмовитися про це думати, то можна відігнати цей темний привид правди. Але вже за мить увімкнуть світло.

— Айн, я не можу дотягнутися до вимикача — увімкнеш світло?

Вона потягнулася, увімкнула світло — і на Рована обвалилася реальність ситуації… бо хоча в інвалідному візку сидів Тайґер Салазар, Рован дивився не на нього.

Він дивився на усміхнене обличчя женця Ґоддарда.