Шторм

9 Перша жертва

В родині Терранов на День подяки завжди їли чотиригруду індичку, бо всі полюбляли біле м’ясо. У чотиригрудої індички немає ніг. Тож коли святкові індички ще живі, вони не можуть не лише літати, а й ходити.

В дитинстві Сітра завжди їх жаліла, навіть попри те, що Шторм докладав неабияких зусиль, аби переконатися, що ці птахи — як і вся домашня худоба — живуть у гуманних умовах. Сітра ще у третьому класі дивилася про це відео. З моменту вилуплення індичок підвішували в теплому желе, а їхні невеличкі мізки приєднували до комп’ютера, що створював для них віртуальну реальність, де вони могли літати, бути вільними, розмножуватися й робити все інше, що радує індичку.

Сітрі це здалося водночас кумедним і надзвичайно сумним. Вона запитала про це у Шторму, бо перш ніж її обрали для служіння жницею, вона могла вільно з ним розмовляти.

— Я літав з ними над зеленими просторами рукотворних лісів і можу засвідчити, що пережиті ними життя приносять їм надзвичайно багато задоволення, — розповів їй Шторм. — Але так, сумно жити й помирати, не знаючи правди про своє існування. Однак лише для нас. Не для них.

Ну, байдуже, чи цьогорічна індичка на День подяки прожила віртуально задовільне життя, вона принаймні мала змістовну кончину.

Сітра прибула у своїй жнецькій мантії. Ставши жницею, вона лише кілька разів бувала вдома, але, навідуючись, відчувала, що мала бути Сітрою Террановою, тож до сьогодні вбирала лише повсякденний одяг. Вона знала, що це по-дитячому, але хіба не має вона права грати дитину в лоні сім’ї? Можливо. Але це мало рано чи пізно припинитися. Тепер був як ніколи слушний момент.

Її мама ледь не зойкнула, відчинивши двері, але все одно обійняла Сітру. На якусь мить дівчина заклякла під час обіймів, але тоді пригадала, що в численних прихованих кишенях мантії немає жодної зброї. Завдяки цьому мантія була надзвичайно легка.

— Красива, — сказала мама Сітрі.

— Я не певна, що варто називати мантію женця «красивою».

— Ну, це ж правда. Мені подобається колір.

— Його обрав я, — гордо оголосив Бен, Сітрин молодший брат. — Саме я сказав, що ти маєш ходити в бірюзовому.

— Так, саме ти! — всміхнулася Сітра й обійняла його, стримавши бажання сказати, як він виріс за три місяці з часу її останнього візиту.

Тато, любитель класичних автівок, переглядав архівне відео футбольного матчу ери смертності, який майже повністю нагадував теперішні, але якимось чином здавався більш захопливим. Тато зупинив матч, щоб приділити доньці всю свою увагу.

— Як живеться зі жницею Кюрі? Вона до тебе добре ставиться?

— Так, дуже добре. Ми стали добрими подругами.

— Ти нормально спиш?

Сітрі це питання здалося дивним, аж доки вона не усвідомила, що насправді хотів тато знати.

— Я вже звикла до своєї основної роботи, — сказала вона йому. — Ночами сплю нормально.

І хоча це була не зовсім правда, але сьогодні правда не принесе нікому користі.

Сітра теревенила про всілякі дрібниці з татом, доки в них не закінчилися теми. А це забрало аж п’ять хвилин.

Цього року за святковим столом їх було лише четверо. Хоча родина Терранов включала в себе цілу ватагу людей з обох боків, а ще була купа друзів, але цього року Сітра попросила не приймати і не надсилати жодних запрошень на День подяки.

— Якщо нікого не запрошувати, буде скандал, — зауважила мама.

— Гаразд, тоді запрошуйте, — мовила Сітра, — але скажіть їм, що женці зобов’язані зібрати на святкуванні одного з гостей.

— Це правда?

— Звісно ж, ні. Але їм цього знати непотрібно.

Жниця Кюрі попередила Сітру про те, що вона називала «святковим опортунізмом». Родичі та друзі родини налетять на Сітру, наче бджоли, прагнучи витягнути з молодої жниці послугу. «Ти завжди була моєю улюбленою племінницею», — казатимуть вони, або ж: «Ми купили це особисто для тебе».

— Всі в твоєму житті очікуватимуть отримати імунітет, — застерегла її жниця Кюрі, — а не отримавши його, відчують образу. І не лише до тебе, але й до твоїх батьків і брата, бо вони мають імунітет упродовж усього твого життя.

Сітра вирішила уникати всіх тих людей.

Вона пішла на кухню допомогти мамі куховарити. Оскільки та була інженером із синтетичної їжі, кілька гарнірів було бета-прототипами нових харчових продуктів. Мама за звичкою сказала Сітрі обережніше нарізати цибулю.

— Гадаю, що знаю, як поводитися з ножем, — відповіла Сітра, а тоді про це пошкодувала, бо мама змовкла, тож Сітра спробувала переконати її, що мала на увазі щось інше. — Просто ми зі жницею Кюрі завжди куховаримо для родичів суб’єктів її збирання. Я стала досить хорошим помічником шеф-кухаря.

Вочевидь, це все лише погіршило.

— Як мило, — зронила мама таким холодним тоном, що стало зрозуміло: вона взагалі не вважала це милим. Тут ішлося не лише про її загальну неприязнь до жниці Кюрі — це була заздрість. Жниця Кюрі замінила Дженні Терранову в Сітриному житті, і вони обидві це знали.

Всі страви були на столі. Тато нарізав індичку, і хоча Сітра знала, що може зробити це значно краще, вона не пропонувала його замінити.

Їжі було забагато. На столі мало залишитися стільки недоїдків, що їх вистачить, доки слово «індичка» не перетвориться на лайку. Сітра завжди їла швидко, але жниця Кюрі наполягала, щоб вона робила це повільніше й насолоджувалася смаком, тож, ставши жницею Анастасією, вона почала їсти повільно. Їй було цікаво, чи помітили батьки ці дрібні зміни.

Сітра гадала, що вечеря пройде без інцидентів, але на середині мама вирішила один таки створити.

— Я чула, що той хлопчина, з яким ти навчалася, зник, — сказала мама.

Сітра набрала повну ложку чогось пурпурового, що на смак нагадувало картопляне пюре, генетично поєднане з пітагаєю. Вона ненавиділа, як від самого початку її батьки називали Рована «той хлопчина».

— Я чув, що він звихнувся абощо, — з повним ротом заговорив Бен. — І оскільки він майже став женцем, то Шторм не дозволив його вилікувати.

— Бене! — мовив тато. — Давай не говорити про таке за вечерею.

І хоча він дивився на Бена, Сітра знала, що насправді він говорив до мами.

— Ну, я рада, що ти більше не маєш з ним нічого спільного, — провадила мама. А коли Сітра не відповіла, вона мала ще далі продовжити цю тему. — Я знаю, що ви двоє дружили під час навчання.

— Ми не дружили, — наполягала Сітра. — Між нами взагалі нічого не було.

Визнати це боліло більше, ніж її батьки могли уявити. Як вони з Рованом могли мати будь-які стосунки, коли були змушені стати смертельними суперниками? Навіть зараз, коли на нього полюють, а вона має тягнути важкий тягар служіння женцем, як між ними могло бути щось, окрім темного колодязя жадання?

— Якщо бажаєш собі добра, Сітро, то триматимешся подалі від того хлопчини, — мовила мама. — Просто забудь про ваше знайомство або пожалкуєш про це.

На цьому зітхнув тато і припинив спроби змінити тему.

— Мама правду каже, сонечко. Не просто ж так обрали тебе, а не його…

Сітра впустила ножа на стіл. Не тому, що боялася ним скористатися, а тому, що жниця Кюрі навчила її ніколи не тримати зброю, коли злиться, — навіть якщо то лише кухонний ніж. Сітра намагалася добирати слова обережно, але, можливо, була все-таки недостатньо обережна.

— Я — жниця, — зі сталевою суворістю сказала вона. — Я, можливо, й ваша донька, але ви маєте демонструвати повагу, гідну моєї посади.

Бен дивився з такою ж образою, як того вечора, коли вона мусила прохромити ножем його серце.

— То тепер ми всі маємо називати тебе «жниця Анастасія»? — запитав він.

— Звісно ж, ні.

— Ні — просто «ваша честь», — відрізала мама.

І тоді Сітра пригадала слова женця Фарадея: «Родина — це перша жертва служіння женцем».

Решту вечері всі мовчали, а одразу ж після того, як зібрали й завантажили в посудомийку посуд, Сітра сказала:

— Мені вже, напевне, час іти.

Батьки не намагалися переконати її зостатися. Це було для них так само ніяково, як і для неї. Мама більше не злилася. Вона просто, схоже, здалася. В неї в очах бриніли сльози, які вона мерщій приховала, міцно пригортаючи Сітру, щоб дочка їх не бачила — але вона встигла.

— Повертайся швидше, сонечко, — сказала мама. — Це й досі твоя домівка.

Але це було не так, і вони всі це знали.

— Я навчусь водити авто, хай скільки разів це мене вб’є.

Якось після Дня подяки Анастасія — а сьогодні вона Анастасія — як ніколи рішуче налаштувалася керувати власною долею. Та непроста вечеря з рідними нагадала, що вона має прокласти відстань між собою колишньою і теперішньою. Якщо вона справді хоче обіймати місце, на якому зараз опинилася, варто залишити в минулому школярку, яка пересувалася в публікарах.

— Сьогодні ти повезеш нас на збирання, — сказала їй Марі.

— Це я можу, — відповіла Сітра, хоча й не почувалася аж такою впевненою. Під час їхнього останнього уроку вона з’їхала в канаву.

— Здебільшого будуть сільські шляхи, — дорогою до авто повідала їй Марі, — тож перевіриш свої здібності, не загрожуючи занадто багатьом людям.

— Ми — женці, — зауважила Сітра. — Ми і є загроза.

В обраному сьогодні невеличкому містечку вже понад рік не проводили збирання. А сьогодні їх буде аж два. Жниця Кюрі діятиме миттєво, а жниця Анастасія запропонує місячну відстрочку. Вони віднайшли годящий для обох ритм спільного збирання.

Вони не дуже плавно виїхали зі стоянки в Потоці, оскільки Сітра й досі неповністю опанувала механічну коробку передач у «порші». Ідея зчеплення здавалася Сітрі якимось середньовічним покаранням.

— У чому суть трьох педалей для ніг? — жалілася Сітра. — В людей лише дві ноги.

— Думай про це як про рояль, Анастасіє.

— Я ненавиджу рояль.

Теревені трохи покращували все для Сітри, й коли вона могла жалітися, то водила плавніше. Але вона все одно лише починала покращувати свою техніку… тож усе було б зовсім інакше, якби за кермом була жниця Кюрі.

Вони ледь від’їхали чверть милі від звивистої приватної дороги Потоку, коли перед ними з лісу вискочила якась фігура.

— Це ляпальник! — закричала жниця Кюрі. Повернуті на адреналіні підлітки вигадали новий тренд: вдавати комах на лобовому склі. Не простий виклик, бо було важко заскочити під’єднане до системи авто зненацька — а відімкнені від системи машини зазвичай водили досвідчені водії. Якби за кермом була жниця Кюрі, вони б майстерно об’їхали потенційного ляпальника і не вагаючись продовжили свій шлях, але Сітра не набула необхідних рефлексів. Натомість вона заклякла, вхопивши кермо, і хоча спробувала тиснути на гальма, ляснула по ненависному зчепленню. Вони протаранили ляпальника, який відскочив на капот, розтрощив лобове скло і перелетів через дах авта. Він уже приземлився позаду, коли Сітра таки знайшла гальма, і вони зі скреготом зупинилися.

— Дідько!

Жниця Кюрі глибоко вдихнула і видихнула.

— Анастасіє, в еру смертності ти після такого однозначно провалила б іспит на водіння.

Вони обидві вилізли з машини, і доки жниця Кюрі оглядала завдану «поршу» шкоду, Сітра помчала до ляпальника, налаштована дати йому перцю. Це була її перша справжня поїздка як водія, а якийсь придуркуватий ляпальник мав це зіпсувати!

Він ледь тримався за життя, а ще, здавалося, мучився від страшного болю, але Сітра знала, як було насправді. Його больові наніти спрацювали тієї ж миті, коли він зіткнувся з машиною: дорожні ляпальники завжди високо підкручують свої наніти, щоб переживати максимум травм, відчуваючи мінімальний дискомфорт. Його лікувальні наніти вже намагалися відновити ушкодження, але лише подовжували невідворотне. Він менш ніж за хвилину стане тимчасово мертвим.

— Ти задоволений? — підійшовши, сказала Сітра. — То ти відчув трохи адреналіну за наш рахунок? Ти знаєш, що ми женці — я мала б зібрати тебе, перш ніж з’явиться амбудрон.

І не те щоб вона так вчинила б, але могла.

Він глянув їй в очі. Вона очікувала самовдоволеного погляду, але там найбільше читався розпач. Вона цього не чекала.

— М… М… Пас, — розпухлими вустами промовив він.

— Пас? — відреагувала Сітра. — Ти пас? Справді? Пробач, але ти трохи запізнився.

Тоді він кривавою рукою схопив її за мантію і потягнув з такою силою, якої вона не очікувала. Це змусило її зашпортатися у власному подолі та впасти навколішки.

— Мі… Пас… Пас… Мі… Пас…

Тоді він її відпустив і обм’як. Хоч у нього були розплющені очі, але Сітра бачила достатньо смерті, щоб знати, що він помер.

Навіть тут, у лісі, по нього вже незабаром прилетить амбудрон. Вони ширяють навіть над найменш заселеними територіями.

— От паскудник, — лаялася жниця Кюрі, коли Сітра до неї повернулася. — Він опиниться на ногах задовго до того, як полагодять моє авто, і вихвалятиметься, як ляпнувся перед двома жницями.

Та Сітру все одно обтяжувала ця подія. Вона не знала чому. Можливо, через його погляд. Чи, можливо, через розпач у його голосі. Він не скидався на дорожнього ляпальника, яким вона його уявляла. Це змусило її замислитися. Достатньо, щоб подумати, чого вона могла не помітити в цій ситуації. Вона роззирнулася, і саме тоді й угледіла натягнутий над дорогою тоненький дріт, десь за десять футів від місця, де вони зупинилися.

— Марі? Погляньте…

Вони підійшли до дроту, який натягнули між деревами, що росли обабіч дороги. Саме тоді вона зрозуміла, щó намагався сказати ляпальник.

Міна-пастка.

Вони пішли ліворуч до початку дроту — і справді, за стовбуром був детонатор, приєднаний до такої кількості вибухівки, що утворився б кратер футів на сто. Сітра відчула, як перехопило подих, і мала різко вдихнути. Жниця Кюрі залишилася непорушною. З кам’яним виразом обличчя.

— Сідай в авто, Сітро.

Сітра не сперечалася. Той факт, що Марі забула назвати її Анастасією, видавав її справжнє хвилювання.

Цього разу за кермо сіла старша жниця. Капот погнуло, але авто таки завелося. Вони обережно здали назад, уникаючи хлопця на дорозі. Тоді над ними з’явилася тінь. Сітра аж зойкнула, доки не усвідомила, що це лише амбудрон прилетів по юнака. Він їх проігнорував і почав працювати.

Та дорога вела лише до одного житла, того ранку нею збиралися їхати лише двоє, тож саме вони, безсумнівно, були цілями. Якби вони зачепили той дріт, то не було б чого навіть відродити. Але їх урятував загадковий хлопець і Сітрина погана техніка водіння.

— Марі… хто, на вашу думку…

Жниця Кюрі перебила її, не встигла Сітра договорити.

— Я не люблю недостатньо підкріплених фактами гіпотез, і була би вдячна, якби ти також не марнувала часу на відгадування, — сказала вона, а тоді провадила м’якше. — Ми повідомимо про це Цитадель женців. Вони проведуть розслідування. Ми докопаємося до істини.

А тим часом амбудрон позаду них ніжно схопив своїми кліщами хлопчину, який урятував їм життя, і полетів геть.