Шторм

26 Хочеш ти порушить Олімп?

— Я маю знати, навіщо ми це робимо, — вимогливо сказав Ґрейсон до П’юриті за два дні до початку їхньої операції з прикінчення женців.

— Ти робиш це для себе, — відповіла вона йому. — Ти робиш це, бо хочеш попсувати світ, так само як і я!

Це лише розпалило його злість.

— Якщо нас зловлять, то витіснять наші спогади — тобі ж це відомо, правда?

Вона усміхнулася йому тією своєю кривуватою посмішкою.

— Ризик лише додає збудження!

Йому хотілося на неї закричати, потрусити її, поки не зрозуміє, як це все неправильно, але він знав, що так вона почне його підозрювати. А вона ну ніяк не повинна почати його в чомусь підозрювати. Її довіра для нього все. Навіть якщо ця довіра цілком недоречна.

— Послухай, — заговорив він максимально спокійно. — Очевидно, що той, хто хоче вбити тих женців, ризикує нами, а не собою. Я щонайменше маю право знати, для кого ми це робимо.

П’юриті закинула догори руки і закричала на нього:

— А хіба не байдуже? Якщо не хочеш цього робити, то не роби. Ти мені все одно не потрібен.

Це образило його більше, ніж він був готовий зізнатися.

— Суть не в тому, що я не хочу цього робити, — сказав він їй. — Але якщо не знаю, для кого це роблю, то мене використовують. З іншого боку, якщо знаю і все одно це зроблю, то сам використовую користувача.

П’юриті це обдумала. Логіка була хитка, Ґрейсон це розумів, але ставив на той факт, що П’юриті не завжди мислить і діє логічно. Неї керують імпульсивність і хаос. Саме завдяки цьому вона така принадна.

Вона нарешті сказала:

— Я виконую роботи для лихочинця на ім’я Манж.

— Манж? Ти про викидайла з Молту?

— Саме того.

— Жартуєш? Він ніхто.

— Правда. Але він дістає завдання від іншого лихочинця, який, певно, отримує завдання від когось ще. Хіба не бачиш, Слейде? Все це дзеркальний лабіринт. Нікому не відомо, чиє відображення з того боку, тож ти або насолоджуєшся будинком кривих дзеркал, або вимітаєшся, — сказала вона й посерйознішала. — То ти як, Слейде? За чи проти?

Він глибоко вдихнув. Більше він від неї нічого не дізнається, а це означає, що вона знає не більше за нього і їй це байдуже. Вона тут заради азарту. Вона тут через непокору. Для П’юриті не має значення, чиї плани вона виконує, доки вони сходяться з її власними.

— За, — нарешті мовив він. — Я за. Сто відсотків.

Вона грайливо вдарила його кулаком у руку.

— Можу розповісти тобі лише таке. Той, чиє відображення з того боку, на твоєму боці.

— На моєму боці? Що ти маєш на увазі?

— А хто, на твою думку, позбувся твого набридливого агента німба? — запитала вона.

Спершу Ґрейсон інстинктивно подумав, що це жарт, але, глянувши на неї, зрозумів, що не все так однозначно.

— Що ти кажеш, П’юриті?

Вона знизала плечима, наче це дрібниці.

— Я переказала на той бік, що тобі потрібна послуга, — далі вона нахилилася ближче і прошепотіла, — і її надали.

Не встиг він відповісти, як вона пригорнула його так, що в нього, здається, розм’якли кістки, а сам Ґрейсон перетворився на желе.

Пізніше він пригадуватиме те відчуття і вбачатиме в ньому якесь дивне застереження.

Якщо П’юриті була причетна до першого нападу на жниць Кюрі й Анастасію, вона цього не розповідала, а Ґрейсон мав клепку не питати. Навіть згадка про те, що йому відомо про перший напад, знищила б його прикриття.

А деталі плану цієї місії знали лише Манж і П’юриті. Манж знав, бо курував цей напад, а П’юриті — бо сама вигадала план.

— Насправді на ідею мене надихнуло наше перше побачення, — сказала вона Ґрейсонові, але не пояснила, що мала на увазі. Вони що — ув’язнять женців, перш ніж їх прикінчити? Вона про це? Доки він не знав плану й місця, це обмежувало його можливість все саботувати. Він, на додачу, мав зіпсувати все таким чином, щоб вони з П’юриті могли вибратися з невдалої місії так, щоб вона не знала, хто все саботував.

Напередодні таємничої події Ґрейсон анонімно зателефонував у офіс Цитаделі женців.

— Завтра відбудеться напад на жниць Кюрі й Анастасію, — прошепотів він у телефон, використовуючи фільтр для зміни голосу. — Вживіть усіх необхідних заходів.

Тоді натиснув відбій і викинув викрадений для цього дзвінка телефон. Хоча Шторм міг відстежити джерело будь-якого дзвінка, щойно той робили, Цитадель женців не мала такого доброго устаткування. Женці донедавна нагадували хижий вид без природних ворогів і тепер намагалися з’ясувати, як бути з організованою агресією проти себе.

На ранок перед подією Ґрейсонові повідомили, що все пройде в театрі Вічити. Виявилося, що вони з П’юриті входять у більшу команду. Мало сенс, що таку операцію не доручать двом сумнівним лихочинцям. Натомість її доручили десятьом. Ґрейсон так і не дізнався імен решти, оскільки це була таємна інформація, а він, вочевидь, не мав її знати.

Але були речі, про які він таки знав.

Хоча П’юриті не уявляла, на кого вони працюють, вона, навіть цього не підозрюючи, розповіла йому дещо надзвичайно цінне. Дещо переломне. Ця інформація зробила б агента Трекслера надзвичайно щасливим.

Яка іронія долі: збирання Трекслера стало ключем до тієї переломної інформації… бо якщо П’юриті могла влаштувати збирання агента німба, це могло означати лише одне: ці атаки на Кюрі й Анастасію не якась громадська самодіяльність. Шоу керував жнець.

Жниця Анастасія була готова до свого виступу.

На щастя, вона мала коротку епізодичну роль. Цезаря мали зарізати восьмеро змовників, і вона мала стати останньою змовницею. Семеро лез будуть бутафорними і з них битиме несправжня кров. Сітрине лезо буде справжнім, як і кров, яка після нього потече.

На її превеликий жаль, жниця Кюрі наполягла на своїй присутності під час вистави.

— Я б нізащо не проґавила театральний дебют моєї протеже, — самовдоволено посміхнулася вона, хоча Сітра знала справжню причину. Вона з тієї ж причини відвідала інші два збирання жниці Анастасії: вона не вірила, що Сітру захистить Костянтин. Сьогодні, здавалося, тріснув фасад відчуженості Костянтина. Можливо, тому, що він змінив свою мантію женця на смокінг, щоб злитися з натовпом. Він усе одно не міг цілковито знехтувати своєю особистістю. Його метелик був того ж криваво-червоного кольору, що й мантія. А от жниця Кюрі категорично відмовилася з’являтися на публіці без своєї лавандової жнецької мантії. Це була ще одна причина для люті Костянтина.

— Ви не маєте сидіти в залі, — сказав їй він. — Якщо таки наполягаєте на своїй присутності, то це має бути за кулісами!

— Заспокойтеся! Якщо Анастасія недостатньо серйозна приманка, то, можливо, нею стану я, — звернулася до нього жниця Кюрі. — А навіть якщо їм вдасться вбити мене в переповненому театрі, то не вдасться мене знищити. Хіба якщо вони спалять всю будівлю — а це малоймовірно, враховуючи присутність ваших людей.

Її слова мали сенс. Цезар міг померти від леза, але не женці. Ніж, куля, груба сила чи отрута — все це уб’є їх лише тимчасово. За день чи два вони відродяться — і, можливо, чітко запам’ятавши свого нападника. В такому разі тимчасова смерть може справді стати ефективною стратегією для захоплення злочинців.

Але тут Костянтин пояснив їм свою нервозність.

— Ми отримали інформацію, що сьогодні справді відбудеться напад на вас, — розповів він жницям Кюрі й Анастасії, коли глядачі почали заповняти театр.

— Інформацію? Від кого? — поцікавилася жниця Кюрі.

— Ми не знаємо. Але дуже серйозно до неї ставимося.

— Що мені робити? — запитала Сітра.

— Робіть те, по що сюди прийшли. Але готуйтеся захищатися.

Цезар мав померти в першій сцені третьої дії. У виставі було п’ять актів, і решту актів його привид мав докучати своїм убивцям. Роль привида міг виконати інший актор, але сер Альбін Алдрич вважав, що це зменшить ефектність його збирання. Тому вирішили, що п’єса закінчиться невдовзі по смерті Цезаря, відібравши у роздратованого Марка Антонія його відому промову: «О друзі, римляни! До вас я мовлю…»[2]. Ніхто не сіятиме розбрат і не випускатиме псів війни. А натомість прожектори спрямують на приголомшених глядачів. Нікого не викликатимуть на біс після завіси. Завіса взагалі не опуститься. Натомість мертве тіло Цезаря лежатиме на сцені до останнього глядача. Таким робом остання мить Алдрича на сцені мала відзначитися повною неможливістю грати.

— Ви можете вкрасти моє фізичне безсмертя, — сказав жниці Анастасії він, — але цей останній виступ завжди житиме в театральних літописах.

Поки зала наповнювалася театралами, жнець Костянтин підійшов ззаду до Сітри, яка чекала за кулісами.

— Не бійся. Ми тут, щоб тебе захистити.

— Я не боюся, — сказала вона йому. Направду вона боялася, але її страх пересилювало почуття злості, що на неї полюють. А ще вона трохи мала страх сцени, хоча й знала, що це безглуздо, але не могла його позбутися. Акторство. Які жахи вона має пережити заради своєї професії!

У театрі був аншлаг, і хоча ніхто цього не знав, та серед глядачів було більше двадцятьох переодягнених гвардійців клинка. В афіші писали, що театрали стануть свідками дечого, ще не баченого на сцені Мідмерики, — і хоча люди трохи двозначно поставилися до такої заяви, їм також було цікаво, що це може бути.

Доки жниця Анастасія чекала за кулісами, жниця Кюрі зайняла своє місце в п’ятому ряду. Її сидіння виявилося некомфортно малим. Вона була жінка висока і впиралася колінами в сидіння перед собою. Більшість людей поруч з нею просто-таки мертвою хваткою тримали свої програмки, нажахані, що доведеться цілий вечір просидіти біля жниці, бо гадали, що вона тут для того, аби когось із них зібрати. Один чоловік поряд був товариський. І не лише товариський, а й балакливий. У нього були схожі на гусінь вуса, що смикалися, коли він говорив, і жниця Кюрі стримувалася, щоб не розсміятися.

— Яка честь потрапити в товариство верховної дами смерті, — сказав він, перш ніж погасили світло. — Сподіваюся, ви не проти, що я вас так називаю, ваша честе. Є лише кілька женців у Мідмериці — та ні, на світі, — яких звеличують так само, як вас, і мене не дивує, що ви є покровителькою театру ери смертності. Такими є лише найбільш просвітлені!

Вона роздумувала, чи не відправили цього чоловіка, щоб прикінчити її компліментами.

Жниця Анастасія дивилася виставу з-за лаштунків. Зазвичай розваги ери смертності були їй так само незбагненні, як і більшості людей. Пристрасті, страхи, тріумфи і втрати — це не мало сенсу для світу без нужди, жадоби і природної смерті. Але, ставши жницею, вона почала краще за більшість розуміти смертність — і, безперечно, почала розуміти жадобу й жагу до влади. Ці речі могли бути відсутні в житті більшості людей, але вони клекотіли в Цитаделі женців, більше й більше виходячи з темних закутків і стаючи панівною тенденцією.

Підняли завісу й почали виставу. Хоча Сітра не розуміла більшості лексики, владні махінації просто заворожували — але недостатньо, щоб вона втратила пильність. Кожен рух за сценою, кожен звук реєструвався, немов сейсмічний поштовх. Якщо тут є хтось, хто бажає її прикінчити, вона знатиме про його появу задовго до спроби.

— Ми маємо якнайдовше приховувати це від Шторму, — мовила П’юриті. — Він не має знати про те, що відбувається, доки воно не відбудеться.

Та П’юриті приховувала речі не лише від Шторму, а й від Ґрейсона.

— Ти знаєш свою частину — і це все, що ти маєш знати, — сказала йому П’юриті, наполягаючи: що менше людей знає всі факти, то менші шанси на провал.

Ґрейсон відігравав таку просту роль, що аж образливо. Він мав у конкретний час влаштувати диверсію в алеї біля театру. Ціль полягала в тому, щоб відвернути увагу трьох камер Шторму, і це створить в алеї тимчасову сліпу зону. Доки ті камери визначатимуть стан справ у Ґрейсона, П’юриті з кількома іншими членами команди прошмигне в бічні двері театру. А решта має залишатися для Ґрейсона таємницею.

Якби він міг бачити цілу картину — якби знав, що П’юриті з командою там робитимуть, — то краще б знав, які є варіанти, щоб водночас і запобігти цьому, і захистити П’юриті від наслідків провальної місії. Але не знаючи плану, він міг лише чекати на розв’язку і спробувати мінімізувати шкоду.

— Ти наче знервований, Слейде, — помітила П’юриті, коли вони того вечора виходили з її квартири. Зі зброї в неї був лише неприєднаний до мережі телефон і кухонний ніж, прихований у теплому пальті — ймовірно, для використання не проти женців, а проти того, хто стане в неї на шляху.

— А хіба ти не знервована?

Вона потрусила головою і посміхнулася.

— Збуджена, — сказала йому вона. — Наче шпильками коле все тіло. Обожнюю таке відчуття!

— Це просто твої наніти намагаються збити викид адреналіну.

— Хай спробують!

П’юриті дала зрозуміти, що вірить у те, що Ґрейсон зможе виконати своє завдання, — але не цілком, бо мала запасний план.

— Пам’ятай, що Манж стежитиме за всією операцією з даху, — сказала вона. — Хай яку ти збираєшся влаштувати диверсію, вона має бути достатньо серйозна, щоб привернути увагу всіх трьох камер. Якщо не вдасться, то Манж тобі допоможе.

Більшу частину століття Манж вдосконалював навичку користування рогаткою. Спершу Ґрейсон вирішив, що той просто виведе з ладу камери, якщо вони не розвернутися до Ґрейсона, — але він не міг цього зробити, бо так Шторм отримає сигнал, що не все гаразд. Натомість запасним планом було вивести з ладу Ґрейсона.

— Якщо не зможеш зробити цього сам, то Манж запхає у твій мозок річковий камінь гарного розміру, — П’юриті сказала це скоріше з насолодою, ніж зі співчуттям. — Кров і сум’яття точно дозволять розвернути всі три камери!

Останнє, чого хотів Ґрейсон, це вибути з ладу в такий важливий момент, а за кілька днів прокинутися у центрі відродження й почути, що жниць Кюрі й Анастасію прикінчили.

Вони з П’юриті розділилися за кілька кварталів до театру, і Ґрейсон попрямував до місця, де має виступити перед камерами Шторму. Він не поспішав туди, бо якби прийшов зарано і чекав, то це було би підозріло. Тож він прогулювався районом, намагаючись вирішити, що в біса робитиме. Люди його або ігнорували, або уникали. Він уже звик до цього, відколи перебрав на себе цю нову персону — але сьогодні, він постійно помічав усі погляди. І не лише погляди людей на вулиці, але й електронні. Вони були всюди. Камери Шторму були непомітні в будинках і офісах — але тут, на вулиці, їх не намагалися ховати. Вони змінювали напрямок і крутилися. Вони дивилися в усі боки. Вони фокусувалися й наближали картинку. Кілька з них, здається, обернулося до небес, наче щось споглядаючи. Як воно — не лише мати стільки нової інформації, а й могти одночасно всю її обробляти? Досліджувати світ з перспективою, якої і не уявляють звичайні люди?

За хвилину до своєї диверсії Ґрейсон розвернувся й пішов назад до театру. Камера на краю дашка над кав’ярнею, повз яку він проходив, обернулася до нього, і він злегка відвів погляд, не бажаючи зустрітися очима зі Штормом, боячись, що той судитиме його за всі невдачі.

Дорогою з роботи додому Ґевін Блодґетт нечасто запам’ятовував, що відбувалося на вулиці, — здебільшого тому, що там нічого не відбувалося. Він, як і більшість людей, був рабом звички, проживаючи пасивне, але комфортне життя, яке, певне, ніяк не зміниться в прийдешні століття. І це добре. Бо, зрештою, його дні були ідеальні, вечори — приємні, а мрії — радісні. Йому було тридцять два, і раз на рік, якраз на свій день народження, він повертав свій вік до тридцяти двох. Він не мав аніякого бажання старішати. Він не мав аніякого бажання молодшати. Він був у розквіті сил і планував завжди таким залишатися. Він ненавидів усе, що порушувало його рутину, тож коли помітив, як на нього коситься лихочинець, то прискорив ходу, сподіваючись, що той пройде повз і забереться звідси. Але в лихочинця були інші плани.

— Тобі щось не подобається? — трохи занадто голосно запитав лихочинець, стаючи перед Ґевіном.

— Усе подобається, — сказав Ґевін і вчинив так, як робив завжди, коли опинявся в неспокійній ситуації. Він усміхнувся та почав бубоніти. — Я просто роздивлявся ваше волосся… ніколи не бачив такого темного… приголомшливо. А це що, роги? Я сам, звісно, ніколи не робив модифікацій тіла, але знайомий з людьми, які…

Лихочинець схопив його за лацкан пальта і штовхнув до стіни. Недостатньо сильно, щоб активувати його наніти, але достатньо сильно, щоб чітко дати зрозуміти: він не відпустить Ґевіна.

— Ти з мене насміхаєшся? — голосно сказав лихочинець.

— Зовсім ні! Я б ніколи!

Він був наполовину нажаханий, а наполовину зрадів можливості стати центром чиєїсь уваги. Він швиденько оцінив навколишню обстановку. Він опинився на розі театру, на початку провулка. Перед входом у театр нікого не було, бо вже почалася вистава. На вулиці було не зовсім безлюдно, але поруч нікого. Однак люди прийдуть на допомогу. Порядні люди завжди допоможуть тому, до кого чіпляється лихочинець, а більшість людей порядні.

Лихочинець відтягнув його від стіни, підбив під коліна та штовхнув на землю.

— Краще гукай на допомогу. Ну ж бо!

— Д… допоможіть, — сказав Ґевін.

— Голосніше!

Його навіть не довелося знову припрошувати.

— Допоможіть! — невпевнено крикнув він. — РЯТУЙТЕ!

Тепер це помітили люди, що були трохи оддалік. Кілька прийшло з іншого напрямку — і головне, Ґевін міг роздивитися зі свого місця на землі, що до нього розвернулося кілька камер, прилаштованих на дашках і ліхтарних стовпах. Добре! Це побачить Шторм. Він займеться цим лихочинцем. Він уже, напевне, спрямовує сюди миротворців.

Лихочинець теж подивився на камери. Вони його, здається, засмутили, як і мало бути. Тепер захисне око Шторму додало Ґевіну сміливості.

— Ану шуруй звідси, — сказав лихочинцю він, — поки Шторм не стер тебе!

Але лихочинець, здається, його не чув. Натомість він дивився в інший кінець провулка, де люди вивантажували щось із вантажівки. Лихочинець почав бурмотіти. Ґевін не зовсім розібрав, але, здається, почув слова «перше побачення» й «кислота». Невже цей лихочинець готує романтичну пропозицію? Щось із використанням галюциногенів? Ґевін був водночас нажаханий і заінтригований.

Тут до них дійшли перехожі, яких він покликав на допомогу. І хай як Ґевін хотів їхньої допомоги, він також був трішки розчарований, що вони так швидко з’явилися.

— Агов, що тут відбувається? — озвавсь один з перехожих.

Тоді лихочинець поставив Ґевіна на ноги. Що він зібрався зробити? Вдарити його? Вкусити? Лихочинці непередбачувані.

— Просто відпусти мене, — слабко промовив Ґевін. У глибині душі він сподівався, що лихочинець цілковито проігнорує його прохання.

Але той відпустив Ґевіна, наче раптом повністю втратив інтерес до знущань над ним, і побіг далі в провулок.

— З вами все гаразд? — запитав один з тих, хто прийшов Ґевінові на допомогу з того боку вулиці.

— Так. Я в нормі.

І це його трішки розчарувало.

— Геть! Хочеш ти порушить Олімп?

Коли на сцені промовили цю фразу, асистент постановника шалено замахав жниці Анастасії руками.

— Це сигнал вам, ваша честе, — сказав їй він. — Уже можете виходити на сцену.

Вона глянула на женця Костянтина, який у своєму офіційному смокінгу нагадував безглуздого дворецького. Він їй кивнув.

— Робіть те, для чого ви тут, — сказав їй він.

Вона пройшла на сцену так, щоб її мантія розмаялася позаду для драматичного ефекту. Вона почувалася так, немов одягнула костюм. Вистава у виставі.

Після появи на сцені вона почула зойки з зали. Жниця Анастасія не така легендарна й відома широкій публіці, як жниця Кюрі, але завдяки мантії стало чітко зрозуміло, що це жниця, а не член римського сенату. На сцені вона була чужинкою, небажаною гостею, і публіка почала здогадуватися, що має відбутися. Зойки перейшли у тихий гул — але через прожектори Сітра не могла роздивитися присутніх. Вона здригнулася, коли сер Альбін заговорив дзвінким поставленим голосом: «І Брут коліна даремно гнув»?

Сітра ніколи раніше не виходила на театральну сцену; вона не очікувала, що освітлення буде таке яскраве та спекотне. Завдяки цьому актори особливо чітко підсвічувалися. Обладунки центуріонів сяяли. Від тунік Цезаря й сенаторів так відбивалося світло, що їй боліли очі.

— Скажіть за мене, руки! — заволав один з акторів. Тоді змовники повиймали свої кинджали й почали «вбивати» Цезаря.

Жниця Анастасія стояла позаду, радше як привид, а не учасниця. Вона зиркнула в темряву на глядачів, тоді усвідомила, що це надзвичайно непрофесійно, тож знову звернула увагу на події на сцені. Вона витягнула власний кинджал лише після жесту одного з акторів. Кинджал був зі сталі, але з чорним покриттям. Подарунок жниці Кюрі. Побачивши зброю, публіка почала гудіти ще більше. Хтось у темряві почав лементувати.

Алдрич — з надлишком театрального гриму на обличчі й у залитій несправжньою кров’ю туніці — підморгнув їй тим оком, якого не бачила публіка.

Сітра підійшла до нього й застромила ножа просто між ребра, влучивши прямо в серце. Хтось у залі закричав.

— Сер Альбін Алдрич, — голосно сказала вона. — Я прийшла вас зібрати.

Чоловік скривився, але з ролі не вийшов.

— Et tu, Brute? — видав він. — Тож падай, Цезарю.

Тоді вона змістила положення ножа, перерізавши йому аорту, і він ковзнув на землю. Він востаннє вдихнув і помер, якраз по розкладу, просто як писав Шекспір.

Шок прокотився поміж глядачів, немов електричний струм. Ніхто не знав, що робити, як реагувати. Хтось почав аплодувати. Жниця Анастасія інстинктивно здогадалася, що то жниця Кюрі, а побачивши, як вона аплодує, інші теж нервово приєдналися.

І саме тоді хід шекспірівської трагедії повернув у жахливому напрямку.

Кислота! Ґрейсон проклинав себе, бо не здогадався швидше. Він мав зрозуміти! Всіх завжди хвилює пожежа чи вибух. Люди забувають, що достатньо сильна кислота може так само ефективно когось знищити. Але як П’юриті з командою цього досягнуть? Женці майстерно володіють усіма різновидами зброї, можуть повбивати цілу кімнату людей, не отримавши жодної подряпини. Тоді йому дійшло, що їм узагалі не доведеться ізолювати женців. Не обов’язково націлювати кислоту на когось, якщо в тебе її достатньо… і є спосіб її доставити…

Ґрейсон відчинив бічні двері й зайшов у театр, опинившись у вузькому коридорі з купою гримерок. Сходи праворуч вели до підвалу, й саме там він знайшов П’юриті з її командою. Там були три великі барелі з того самого білого тефлону, що й пляшка для вина тієї ночі, коли зустрілися Ґрейсон і П’юриті, — в тих барелях, певно, була сотня галонів фторфлеровієвої кислоти! І ще була помпа високого тиску, котру вже приєднали до водопроводу, що живить протипожежну систему театру.

П’юриті негайно помітила Ґрейсона.

— Що ти робиш? Ти ж маєш бути надворі!

Вона здогадалася про його зраду, щойно подивилася йому в очі. Її лють нагадувала радіацію. Вона його палила. Обпікала зсередини.

— Навіть про це не думай! — прогарчала вона.

А він і не думав. Бо якби почав думати, то міг би завагатися. Якби він зважив свої варіанти, то міг би змінити думку. Але в нього була місія, і вона відрізнялася від місії П’юриті.

Він погнав хиткими сходами до лаштунків. Якщо ввімкнуть розприскувачі, то з них швидко заструменить кислота. П’ять, максимум десять, секунд мине, перш ніж воду змінить кислота — і хоча мідні труби зрештою розпадуться, як і залізні решітки в камері П’юриті, вони точно протримаються достатньо, щоб провести смертоносний потік.

Вибігши з підвалу до лаштунків, він почув гучну одноголосну реакцію глядачів, тож пішов на звук. Він вийде на сцену, саме так. Він туди вибіжить, і всім розповість, що вони от-от загинуть, плаваючи в кислоті, яка розчинить їх до стану, з якого їх неможливо буде відродити. Всі вони помруть назавжди: актори, глядачі, женці, якщо тільки негайно звідси не заберуться.

Він чув, як сходами за ним женуться П’юриті й головорізи, які приєднали до системи пожежегасіння баки з кислотою та помпу. Ґрейсон не міг їм дозволити себе зловити.

Він уже дістався лаштунків, сцена була праворуч. Звідси він побачив на сцені жницю Анастасію. Що вона в біса робить на сцені? А тоді вона застромила ножа в одного з акторів, і стало цілком зрозуміло, що саме вона робить.

Раптом хтось затулив Ґрейсонові поле зору. Худорлявий високий чоловік у смокінгу та з криваво-червоним метеликом. У нього була знайома зовнішність, але Ґрейсон не міг точно впізнати.

Чоловік розкрив дещо схоже на завеликий складаний ніж з нерівним зазубреним краєм леза — і хлопець одразу зрозумів, хто це. Він не впізнав женця Костянтина без його темно-червоної мантії.

І жнець теж його, здається, не впізнав.

— Ви маєте мене послухати, — благав Ґрейсон, поглядаючи на те лезо. — Десь у цьому театрі дехто от-от розпочне пожежу… але проблема не в цьому. В розприскувачах… якщо вони спрацюють, то всю будівлю заллє кислотою… її буде достатньо, щоб усіх тут прикінчити! Ви маєте евакуювати театр!

Костянтин посміхнувся, навіть не намагаючись запобігти трагедії.

— Ґрейсон Толлівер! — нарешті впізнав його він. — Я мав здогадатися.

Ґрейсона вже давно не називали на справжнє ім’я. Це вибило його з рівноваги, сплутало думки. Зараз не було часу бодай на один хибний крок.

— Я з величезним задоволенням тебе зберу! — сказав Костянтин — і Ґрейсон раптом усвідомив, що, здається, зробив найбільший прорахунок. За цим замахом стояв жнець. Він про це знав. Чи міг за цим стояти жнець Костянтин — чоловік, який керував розслідуванням?

Костянтин кинувся до нього, наготувавши лезо, щоб водночас прикінчити Ґрейсона Толлівера і Слейда Макмоста…

…А тоді цілий світ перекинувся догори дриґом від рвучкого поштовху, і Ґрейсона хитнуло від запаморочення. Бо цієї миті на сцені з’явилася П’юриті, розмахуючи якоюсь жахливою обрізаною зброєю. Вона підняла її, але не встигла застосувати, як Костянтин уже жбурнув Ґрейсона на підлогу і з неможливою швидкістю схопив дробовика, що вистрелив у повітря, тоді одним плавним рухом різонув її ножем по шиї і застромив лезо глибоко їй у серце.

— Ні!!!!! — заволав Ґрейсон.

Вона мертва впала долу, і без жодного драматизму загиблого Цезаря. Ніяких останніх слів, ніякого прийняття чи непокори в погляді. Просто однієї миті тут, а наступної вже мертва.

«Ні, не мертва, — усвідомив Ґрейсон. — Зібрана».

Він кинувся до неї. Спробував колисати її голову, сказати їй те, що вона зможе забрати з собою туди, куди вирушають зібрані, але було запізно.

Підбігло більше людей. Переодягнені женці? Гвардійці? Ґрейсон не знав. Тепер він почувався немов привид, спостерігаючи, як Костянтин роздає накази.

— Не дайте їм розпочати пожежу, — наказав він. — Зіпсували водопостачання розприскувачів.

Тож Костянтин таки його почув! І він не причетний до змови!

— Виведіть звідси людей! — заверещав Костянтин, але публіка не чекала на запрошення — всі вже перелазили одне через одного, дістаючись виходів.

Поки Костянтин не встиг знову звернути на нього свою увагу, Ґрейсон ніжно відпустив П’юриті й рвонув геть. Він не міг дозволити внутрішньому горю та сум’яттю опанувати ним. Не зараз. Бо він ще не довів до кінця свою місію. Кислота й досі являє собою реальну небезпеку, і хоча здавалося, що зараз женці по всьому театру знешкоджували його пособників, це буде марно, якщо ті розприскувачі таки спрацюють.

Ґрейсон побіг назад вузьким коридором, у якому бачив стару пожежну сокиру, котра, певне, була там ще з часів ери смертності. Він розтрощив скляний стенд, за яким вона висіла, і відчепив її від стіни.

Через паніку поміж глядачів жниця Кюрі не могла розчути попередження женця Костянтина. Одначе вона й так знала, що має робити: в будь-який спосіб зупинити нападників. Тримаючи в руці ножа, вона була цілком готова приєднатися до битви. Вона не могла заперечити, що це бадьорило: знищити тих, хто намагається знищити її саму. Вона підсвідомо відчувала, що коли дозволить укоренитися цьому почуттю, це може бути небезпечно.

Повернувшись до виходу, вона помітила в холі театру лихочинця. У нього був пістолет, і він стріляв у кожного, хто траплявся йому на шляху. В іншій руці він тримав щось схоже на смолоскип і підпалював ним усе, що могло горіти. То от як вони грають! Вирішили влаштувати пастку в театрі й усіх спалити. Вона чомусь очікувала від цих нападників більшого. Але, можливо, це лише розгнівані лихочинці.

Вона вилізла на дві спинки сидінь, тож опинитися над глядачами, які саме втікали. Тоді вона заховала в піхви свій кинджал і витягнула сюрикен. За пів секунди вона визначила кут і щосили кинула сюрикен. Він крутнувся над головами в натовпі, вилетів у хол і влучив у череп палія. Той упав, випустивши зброю та смолоскип.

Кюрі якусь мить насолоджувалася тріумфом. У частині холу розпочалася пожежа, але то було несерйозно. Вже за секунду чи дві пролунає пожежна тривога, й увімкнуться розприскувачі, гасячи полум’я, перш ніж воно завдасть шкоди.

Сітра одразу впізнала хлопця, якого знала як Ґрейсона Толлівера. Його волосся, одяг і ті маленькі ріжки на скронях, можливо, й могли надурити когось іншого, але його видавала худорлява статура й мова тіла. І його очі. Дивне поєднання погляду оленя, на якого світять фари, й росомахи перед нападом. Малий жив у постійному стані «битися чи вшитися».

Поки Костянтин роздавав своїм підлеглим накази, Ґрейсон побіг кудись коридором. Сітра й досі тримала в руці лезо, яким зібрала Алдрича. Тепер їй доведеться використати його проти Толлівера — хоча, незважаючи на його очевидну причетність до злочину, вона відчувала сумніви, бо хай як хотіла припинити ці напади, також хотіла глянути йому в очі на власних умовах і почути від нього правду. Яку він відіграє у цьому роль? І чому?

Коли вона до нього добігла, він чомусь тримав сокиру.

— Анастасіє, відійдіть! — прокричав він.

Невже він настільки дурний, що гадає, наче може боротися цим? Вона-бо жниця, яка володіє усіма видами холодної зброї. Сітра швидко прорахувала, як його обеззброїти й тимчасово вбити, і вже майже це зробила, коли він зробив те, чого вона не чекала.

Він ударив сокирою трубу, яка проходила по стіні.

Жнець Костянтин та гвардієць клинка підбігли до неї, якраз коли його сокира з’єдналася з трубою. Її розірвало після одного удару. Гвардієць клинка кинувся на хлопця, опинившись між Сітрою та розбитою трубою, з якої тепер потоком лилася вода. Але вже за хвильку замість води звідти потекло щось інше. Чоловік з криком упав долу, і з нього почала злазити шкіра. Це була кислота! Кислота в трубах? Як це можливо?

Кислота бризнула в обличчя женця Костянтина, і він заволав від болю. Вона обляпала сорочку Ґрейсона, спалюючи її так само, як і частину шкіри під одягом. Далі тиск у трубі впав, і струмінь води перетворився на потічок, що роз’їв підлогу.

Ґрейсон кинув сокиру і, розвернувшись, кинувся тікати коридором. Сітра за ним не побігла. Натомість вона присіла, щоб допомогти женцю Костянтину, який намагався видерти собі очі — але в нього їх більше не було, бо вони цілком розчинилися.

І саме тоді увімкнулася пожежна тривога по всьому театру, а оприскувачі над полум’ям почали безсило крутитися, викидаючи в кімнату лише повітря.

Ґрейсон Толлівер. Слейд Макміст. Він уже гадки не мав, ким був чи ким хотів бути. Але це не мало значення. А мало значення лише те, що йому вдалося! Він їх урятував!

У нього просто нестерпно боліла частина грудей — але це тривало лише хвильку. Коли він вирвався з театру в провулок, то відчув, як його палаючу нервову систему почали притупляти больові наніти, а ще відчув дивне поколювання від зцілювальних нанітів, які силкувалися обробити рани. У нього вже крутилося у голові від ліків, які виливалися у кровоток, і він знав, що незабаром знепритомніє. Ушкоджень було недостатньо, щоб його вбити, навіть тимчасово. Хай що тепер трапиться, він житиме… якщо тільки Костянтин, чи Кюрі, чи Анастасія, чи будь-який інший жнець у тому театрі не вирішить, що він заслуговує на збирання. Ґрейсон не міг так ризикувати, тож зібрав залишки сил, щоб кинутися в порожній бак до сміття за три квартали звідти, сподіваючись, що там його не знайдуть.

Він знепритомнів, ще не торкнувшись дна.