Шторм

39 Хижий пейзаж

Жниці Анастасія та Кюрі прибули на одному з розкішних приватних літаків, який багато обставили, і він радше нагадував трубчасте шале, а не літак.

— Подарунок від виробника літаків, — пояснила жниця Кюрі. — Цитадель женців безкоштовно отримує навіть літаки.

Наближаючись до плавучого острова, вони облетіли його дугою, тож Анастасія побачила неймовірний краєвид. Уся територія, на якій не було розкішних садів, виблискувала кришталем і яскравими білими титановими будівлями. В центрі острова була велетенська кругла лагуна, з виходом у відкрите море. «Око» острова. Туди прибував підводний транспорт, і там було повно прогулянкових суден. У центрі ока, окремо від усього іншого, стояв комплекс Світової ради женців, поєднаний із самим островом трьома мостами.

— Це вражає навіть більше, ніж на фото, — прокоментувала Анастасія.

Жниця Кюрі також перехилилася, щоб визирнути в ілюмінатор.

— Хай скільки разів я сюди потрапляю, Ендура не перестає вражати.

— Скільки разів ви тут бували?

— Можливо, з десяток. Здебільшого у відпустці. В цьому місці на нас ніхто не витріщається. Ніхто нас не боїться. Удома, зайшовши до будь-якого приміщення, ми вмить стаємо центром уваги. На Ендурі ми знову можемо бути людьми.

Хоча Анастасія підозрювала, що навіть на Ендурі верховна дама смерті трохи була знаменитістю.

Жниця Кюрі пояснила, що найвища будівля, яка стоїть на окремому пагорбі, це Вежа засновників.

— Саме там розташований музей женців зі сховищем реліквій і майбуть, а також те, на честь чого назвали острів.

Але навіть більше вражали сім ідентичних веж, розташованих на рівній відстані одна від одної, навколо центрального «ока» острова. По одній на кожного великого згубника у Світовій раді женців, їхніх помічників і численну обслугу. Центр влади Цитаделі женців був таким собі павутинням бюрократії, як і управління взаємодії, але без допомоги Шторму, який забезпечить, щоб усе працювало плавно, — а це означало, що політичні питання ухвалювалися зі швидкістю равлика, а перелік призначених для розгляду справ був складений на багато місяців наперед. На початок переліку просували лише найневідкладніші справи, як-от слухання через мідмериканські вибори. Анастасія навіть трохи пишалася, що вона створила достатньо велику сенсацію, аби привернути негайну увагу Світової ради женців. А тримісячне очікування перед розглядом було для Ради як швидкість світла.

— Ендура відкрита для всіх женців і їхніх гостей, — сказала їй жниця Кюрі. — Якщо забажаєш, тут може жити твоя родина.

Анастасія спробувала уявити, як її батьки й Бен живуть у місті женців, і в неї від цього розболілася голова.

Після приземлення їх зустрів жнець Сенека — перший заступник Ксенократа, чия тьмяна темно-бордова мантія контрастувала з яскравим оточенням. Анастасії було цікаво, скількох женців забрав із собою Ксенократ. Трьох заступників — це обов’язково. Якщо він забрав забагато помічників, то з’явиться величезна потреба в учнях, а це може означати наплив більшої кількості женців нового ладу.

— Вітаю на острові Терплячого Серця, — як зазвичай, без ентузіазму заговорив Сенека. — Я відведу вас до готелю.

Як і решта речей на острові, готель був найсучаснішою спорудою, з відполірованою зеленою малахітовою підлогою, височенним прозорим атріумом і неймовірною кількістю персоналу, щоб задовольнити будь-яку потребу.

— Це майже нагадує мені Смарагдове Місто, — прокоментувала Анастасія, пригадуючи дитячу казку ери смертності.

— Так, — пустотливо посміхнулася жниця Кюрі. — А я колись була пофарбувала свої очі під колір мантії.

Вони з Сенекою обійшли стійку адміністратора, де сформувалася черга нетерплячих женців у відпустці, а роздратований жнець у мантії з білого пір’я лютував через некомпетентність персоналу, бо вони, вочевидь, недостатньо швидко виконали всі його побажання. Деякі женці не отримували насолоди від перебування безпосередньо в центрі уваги.

— Сюди, — сказав Сенека. — Я відішлю портьє по ваші валізи.

Саме тут Анастасія помітила те, що з часу приїзду майоріло на краю свідомості. Насправді її увагу до цього привернула дитина, яка чекала з родиною на ліфт.

Малюк тицьнув на одні з ліфтових дверей і обернувся до мами.

— Що означає «зламаний»?

— Це означає, що ліфт не працює.

Але хлопчик не міг утямити такого поняття.

— Як може не працювати ліфт?

Його мама не могла на це відповісти, тож натомість дала йому щось перекусити, і це відвернуло його увагу.

Тепер Анастасія пригадала їхнє прибуття. Як літаку довелося зробити кілька кіл над островом перед приземленням — щось було з авіадиспетчерською службою. І ще вона помітила подряпину на боці публікару біля терміналу. Вона ніколи раніше такого не бачила. І ще чергу біля стійки реєстрації. Вона почула, як один з клерків казав про «проблеми» з системою комп’ютерної реєстрації. Як у комп’ютера можуть бути проблеми? У відомому Анастасії світі речі просто працювали. Це забезпечував Шторм. Ніде й ніколи не висіло напису «зламаний», бо щойно якась річ переставала функціонувати, для її ремонту відпроваджували команду. Нічого не ламалося достатньо надовго, щоб там потрібно було вішати знак.

— Яка ви жниця? — запитав маленький хлопчик, але з його акцентом це прозвучало як «жиця». Анастасія вирішила, що він з техаського регіону, хоча в деяких частинах східної Мерики теж траплялася така приязна говірка.

— Я — жниця Анастасія.

— Мій дядько — високоповажний жець Говард Г’юз, — оголосив малюк. — Тож у нас є імунітет! Він тут на симфоніумі, щоб розказати, як правильно збирати бові-ножем.

— На симпозіумі, — тихо підправила його мама.

— Я лише раз користувалася бові-ножем, — розповіла йому Анастасія.

— Вам треба робити це частіше, — мовив хлопчик. — У нього з обох боків загострений краєчок. Дуже зручно.

— Так, — погодилася жниця Кюрі. — Принаймні зручніше, ніж ці ліфти.

Хлопчик почав махати в повітрі рукою, наче тримаючи ножа.

— Я теж хочу колись стати жецем! — сказав він, і тому точно ним не стане. Хіба в його регіоні пануватимуть женці нового ладу.

Коли приїхав ліфт, Анастасія спробувала зайти, але її зупинив жнець Сенека.

— Він їде нагору, — знуджено заговорив він.

— А ми не піднімаємося?

— Звісно ж, ні.

Вона глянула на жницю Кюрі, яка взагалі не здавалася здивованою.

— То нас селять у підвалі?

Жнець Сенека посміявся з такої заяви і навіть не відповів.

— Ти забуваєш, що ми на плавучому острові, — зауважила жниця Кюрі. — Третина міста розташована під водою.

Їхній номер виявився на сьомому підрівні й мав панорамне вікно, за яким сновигали яскраві тропічні рибки. Це був неймовірний краєвид, який частково закривала фігура перед вікном.

— О, ви прибули! — мовив Ксенократ, підходячи для привітання.

Обидві жниці мали не надто теплі стосунки зі своїм колишнім верховним клинком. Анастасія так і не пробачила йому звинувачення у вбивстві женця Фарадея — але потреба в дипломатії переважала її особисту схильність тримати образу.

— Ми не очікували вашого особистого вітання, ваше високопреосвященство, — сказала жниця Кюрі.

Він потис їм долоні, як завжди, обхоплюючи своїми двома.

— Ну, так, я б не міг зробити цього у своїй резиденції. Це б стало проявом фаворитизму у справі вибору мідмериканського верховного клинка.

— Але ж ви тут, — зауважила Анастасія. — Це означає, що ви підтримуєте нас у цьому слуханні?

Ксенократ зітхнув.

— На жаль, верховний клинок Кало попросила мене взяти самовідвід. Їй видається, що я не можу бути неупередженим — боюся, вона має рацію.

Він затримав свій погляд на жниці Кюрі, і здалося, що на якусь мить впав його внутрішній захист. Він здавався справді чесним.

— Марі, ми з вами не завжди знаходили спільну мову, але Ґоддард, безперечно, стане катастрофою. Я справді сподіваюся, що ваше слухання щодо нього завершиться успіхом — і хоча мені заборонено голосувати, я за вас вболіватиму.

Анастасія відзначила собі, що це ніяк не допоможе. Вона не знала інших шістьох великих згубників, їй про них лише розповідала жниця Кюрі. Двоє симпатизували ідеалам нового ладу, двоє були проти нього, а двоє були темними конячками. Слухання могло пройти як завгодно.

Заворожена краєвидом, Анастасія відвернулася від інших женців. Це приємно відволікало від цього неминучого моменту. Було б добре стати такою, як ті риби: не мати жодних турбот, окрім як вижити і вписатися у зграю. Просто бути частиною цілого, а не ізольованим індивідом у ворожому світі.

— Вражає, правда? — підходячи до неї, сказав Ксенократ. — Ендура є величезним штучним рифом, а морські організми в радіусі двадцятьох миль мають наніти, що дозволяє нам їх контролювати, — він узяв зі столу планшет. — Спостерігати.

Він кілька разів постукав по склу, і кольорові рибки розчистили шлях, наче розсунули завіси. За мить океан перед ними наповнили оманливо заспокійливі медузи, які хвилеподібно рухалися за величезним ілюмінатором.

— Можна на будь-що змінити живий краєвид, — простягнув їй планшет Ксенократ. — Ось, спробуй.

Анастасія взяла планшет і відіслала медуз геть. Тоді знайшла в меню те, що шукала. Наблизилася одна рифова акула, а тоді ще одна і ще, доки вони не опинилися повсюди. Пропливла повз тигрова акула, бездушно дивлячись на них крізь ілюмінатор.

— Ось, — сказала Анастасія. — Набагато точніша картина нашої теперішньої ситуації.

Великого згубника Ксенократа це не розвеселило.

— Ніхто й ніколи не звинуватить вас у наявності оптимізму, міс Терранова, — сказав він, навмисно використовуючи її справжнє ім’я як непряму образу.

Він відвернувся від наповненого акулами краєвиду.

— Побачимося з вами обома завтра під час слухання. А поки що я організував для вас приватний тур містом і чудові місця на сьогоднішню оперу. Здається, це «Аїда».

І хоча ні Анастасія, ні Марі не були морально на таке налаштовані, вони не відмовилися від запропонованого.

— Можливо, нам якраз потрібен наповнений приємними розвагами день, — мовила Марі, коли Ксенократ пішов. Тоді вона забрала в Анастасії планшет і розігнала хижий пейзаж.

Залишивши жниць Анастасію та Кюрі, його преосвященство великий згубник Ксенократ оглядав свої володіння у скляному пентгаузі на даху Північномериканської вежі, яку йому подарували після отримання статусу великого згубника. Це була одна з сімох таких резиденцій, кожна містилася на даху веж великих згубників навколо центрального ока Ендури. Всередині ока прибували й відпливали розкішні субмарини; водні таксі розвозили людей; прогулянкові судна рухалися туди й сюди. Ксенократ міг роздивитися, як на гідроциклі катався один жнець на відпочинку, який і досі не зняв мантії, а це було не найкращою ідеєю. Тканина діяла як парашут, піднімаючи його з краю гідроцикла і відкидаючи у воду. Ідіот. Цитадель женців проклята ідіотами. Їх, можливо, й благословили мудрістю, але їм украй не вистачало здорового глузду.

Крізь скляний дах на Ксенократа струменіло сонце, і він наказав слузі спробувати опустити жалюзі. Штора, яка по-справжньому заблокує сонце, завжди здавалася недоречною, а викликати ремонтника було фактично неможливо — навіть для великого згубника.

— Це трапилося зовсім нещодавно, — повідомив йому слуга. — З часу вашого приїзду все просто перестало як слід працювати.

Наче ця чума функціонального збою якось трапилася через Ксенократа.

Він успадкував цього слугу від великого згубника Гемінґвея. З ним мали самозібратися лише женці, які йому служили, а обслуга залишилася. Це надавало почуття неперервності — хоча Ксенократ підозрював, що він зрештою їх усіх замінить, щоб не почуватися, наче вони завжди порівнюють його зі своїм попереднім роботодавцем.

— Я вважаю безглуздим, що дах цих апартаментів мусить бути скляним, — уже не вперше зауважив Ксенократ. — Я почуваюся, наче на вітрині для кожного літака й літуна з реактивним ранцем, які пролітають угорі.

— Так, але ж кришталевий вигляд шпилів вежі просто чарівний, правда ж?

Ксенократ на це хмикнув.

— Хіба форма не має відповідати функції?

— Не в Цитаделі женців, — відповів його слуга.

Тож тепер Ксенократ досягнув сяйливої вершини світу. Кульмінації всіх його життєвих амбіцій. Але навіть зараз він продовжував планувати свій наступний успіх. Колись він стане всесвітнім верховним клинком. Навіть якщо доведеться чекати, поки самозберуться всі інші великі згубники.

Навіть на цій високій посаді він відчував смиренність, якої не чекав. Він перейшов від наймогутнішого женця Мідмерики до наймолодшого женця у Світовій раді — і хоча інші шестеро великих згубників затвердили його на посаді, це не означало, що вони були готові ставитися до нього, як до рівного. Навіть на такому високому рівні потрібно було трудитися і заслужити на повагу.

От, наприклад, після його затвердження, вже на наступний день після того, як самозібралися жнець Гемінґвей і його женці-заступники, верховний клинок Кало зробила йому безцеремонне зауваження в присутності решти великих згубників.

— Так багато важкої тканини, певне, надзвичайно заважає, — сказала вона про його мантію. — Особливо тут, на широтах штильового пояса. Вам варто, — додала вона абсолютно серйозно, — позбутися бодай її частини.

Вона, звісно ж, мала на увазі не те, що йому варто перейти на легшу тканину, а те, що йому потрібно її так багато. Після цього коментаря він почервонів, наче буряк, і верховний клинок розсміялася.

— Ксенократе, ви немов херувим, — сказала вона.

Того вечора спеціаліст з оздоровлення відрегулював його наніти так, щоб значно пришвидшити обмін речовин. Перебуваючи на посаді верховного клинка Мідмерики, Ксенократ навмисно підтримував таку значну вагу. Він був показним, і це додавало йому статечності. Але тут, поміж великих згубників, він почувався, наче ожирілий малюк, якого останнім обирають у команду на уроці фізкультури.

— З налаштованим на максимум метаболізмом вам знадобиться від шістьох до дев’ятьох місяців, щоб досягти оптимальної ваги, — сказав йому спеціаліст з оздоровлення. Це триватиме значно довше, ніж у нього вистачає терпіння, але Ксенократ не міг нічого змінити. Ну, йому принаймні непотрібно було приборкувати свій апетит чи займатися спортом, як робили в смертні часи.

Поки він міркував над своїм животом, що почав зменшуватися, і над безумствами женців унизу, його слуга повернувся трохи схвильований.

— Пробачте, ваша світлосте. У вас гість.

— А я хочу його бачити?

В слуги помітно підскочив борлак.

— Це жнець Ґоддард.

Ґоддард був останній, кого Ксенократ хотів бачити.

— Скажи йому, що я зайнятий.

Але слуга ще не встиг піти, щоб переказати повідомлення, як увірвався Ґоддард.

— Ваше високопреосвященство! — радісно заговорив він. — Сподіваюся, я вам не завадив.

— Завадили! — каже Ксенократ. — Але ви вже тут, тож я нічого не вдію.

Він помахом руки відіслав слугу геть, примирившись із тим, що цієї зустрічі не уникнути. Як там кажуть тоністи? «Того, що приходить, неможливо уникнути».

— Ніколи не бачив апартаментів великого згубника, — мовив Ґоддард, походжаючи вітальнею і роздивляючись усе, від меблів до витворів мистецтва. — Надихає!

Ксенократ не марнував часу на теревені.

— Хочу, щоб ти знав: щойно ти знову з’явився, я заховав Есмі та її маму там, де ти ніколи їх не знайдеш, тож якщо плануєш їх проти мене використати, не спрацює.

— А, так, Есмі, — відреагував Ґоддард, наче вперше за довгий час про неї згадав. — Як твоя люба донька? Гадаю, росте як бур’ян. Чи, точніше, як кущ. Я справді за нею сумую!

— Чому ти тут? — запитав Ксенократ, роздратований присутністю Ґоддарда, і палючим сонячним промінням, яке продовжувало його сліпити, і кондиціонером, що не міг налаштуватися на стійку температуру.

— Лише щоб мені теж приділили рівну кількість часу, ваше високопреосвященство, — сказав Ґоддард. — Я знаю, що сьогодні вранці ви зустрічалися зі жницею Кюрі. Могло здатися необ’єктивним, якби ви зустрілися лише з нею.

— Це здалося б необ’єктивним, бо так і є. Я не схвалюю ні твоїх ідей, ні твоїх дій, Ґоддарде. Я більше не триматиму це в таємниці.

— Однак ви взяли самовідвід у завтрашньому слуханні.

Ксенократ зітхнув.

— Бо верховний клинок мене про це попросила. Запитаю знову: чому ти тут?

І Ґоддард знову почав ходити околяса.

— Я прийшов з візитом і перепросити за свої минулі нерозсудливі вчинки, щоб ми могли почати з чистої сторінки. Як бачите, — він блаженним жестом розкинув руки долонями догори, щоб привернути увагу до його нового тіла, — я — нова людина. І якщо стану верховним клинком Мідмерики, то для нас обох важливо мати добрі стосунки.

Ґоддард став біля великого вигнутого вікна, так само як хвильку тому Ксенократ, і задивився вниз на краєвид, наче все це може колись стати його.

— Я хочу знати, в якому напрямку віють вітри в раді, — сказав він.

— Хіба ти не знаєш? — глузливо мовив Ксенократ. — На цих широтах немає ніяких вітрів.

Ґоддард його проігнорував.

— Мені відомо, що верховний клинок Кало й великий згубник Кромвель не підтримують ідеалів женців нового ладу, а великі згубники Хідейосі й Амундсен — навпаки…

— Якщо тобі вже це відомо, то навіщо питати мене?

— Бо великі згубники Нзінґа й Маккіллоп не висловили з цього приводу своїх поглядів. Я сподіваюся, що ви можете до них звернутися.

— І чому я маю це зробити?

— Бо, незважаючи на вашу корисливу натуру, я знаю, що в серці ви справді високоповажний жнець. І ваш обов’язок як високоповажної людини — служити правосуддю, — він підійшов на крок ближче. — Ми обоє знаємо, що це слухання взагалі несправедливе. Я вірю, що завдяки своїм разючим дипломатичним навичкам ви зможете переконати раду забути про свої світоглядні розбіжності та прийняти чесне і справедливе рішення.

— А дозволити тобі стати верховним клинком після річної відсутності й лише з сімома відсотками колишнього тіла — це чесно та справедливо?

— Я цього не прошу — я лише прошу, щоб мене не дискваліфікували, перш ніж оголосять результати голосування. Нехай стане відома думка Мідмериканської цитаделі женців. Нехай рішення вступить у силу. Хай яке воно буде.

Ксенократ підозрював, що Ґоддард міг бути настільки великодушним, тільки якщо звідкись знав, що переміг на виборах.

— Оце і все? — запитав Ксенократ. — Це все, що ти хотів сказати?

— Взагалі-то ні, — мовив Ґоддард і нарешті дійшов до справжньої причини своєї появи. Замість слів він заліз у внутрішню кишеню мантії і витягнув іншу мантію, згорнуту наче подарунок і обв’язану стрічкою з бантом. Він жбурнув її Ксенократові. Вона була чорна. Мантія женця Люцифера.

— Ти… його впіймав?

— Я не лише його впіймав, а й привіз на Ендуру, щоб він постав перед судом.

Ксенократ міцно стиснув мантію. Він сказав Рованові, що йому байдуже, чи того зловлять. Це була правда: коли Ксенократ дізнався, що ось-ось стане великим згубником, то затримання Рована видавалося неважливою справою, яку краще залишити наступникові. Але тепер Рован був у Ґоддарда в руках, і це повністю змінювало рахунок на табло.

— Я планую завтра поставити його перед радою як жест доброї волі, — сказав Ґоддард. — Сподіваюся, він дозволить вам вбитися в пір’я, а не стане більмом на оці.

Ксенократові не сподобалося почуте.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, з одного боку, я можу сказати раді, що зміг його спіймати завдяки вашим зусиллям. Що працював відповідно до ваших настанов, — він зупинився, щоб поводити пальцем по прес-пап’є на столі, й воно захиталося. — Або можу вказати на очевидну некомпетентність вашого розслідування… Але чи була це справді некомпетентність? Зрештою, женця Костянтина вважають найкращим слідчим у всіх Мериках… а той факт, що Рован Даміш навідався до вас у вашій улюбленій лазні, вказує на те, що ви були щонайменше змовниками, а можливо, й друзями. Якщо людям стане відомо про ту зустріч, вони можуть, зокрема, вирішити, що ви з самого початку стояли за його злочинами.

Ксенократ глибоко вдихнув. Його наче вдарили в живіт. Він уже бачив пензля в руках у Ґоддарда, і той готувався перекреслити його широкою смугою. Неважливо, що ту зустріч підлаштував Даміш, а Ксенократ узагалі нічого поганого не зробив. Це не мало значення. Цього натяку було достатньо, щоб насадити його на рожен.

— Вимітайся! — заволав Ксенократ. — Вимітайся, поки я не викинув тебе з вікна!

— О, прошу, зробіть це! — веселився Ксенократ. — Моє нове тіло обожнює гарне ляпання!

А коли Ксенократ нічого не зробив, Ґоддард розреготався. І не жорстоко чи холодно, а сердечно. Приязно. Він схопив Ксенократа за плече і ніжно потрусив, наче вони були найкращими товаришами.

— Немає потреби турбуватися, старий друже, — сказав він. — Хай що завтра трапиться, я не висуватиму жодних звинувачень і нікому не розповім, що Рован з вами зустрічався. Ба більше, я з обачності вже зібрав бармена з лазні, який поширював чутки. Будьте певні, ваша таємниця зі мною в безпеці, незважаючи на те, чи переможу я під час слухання, чи ні, — бо попри те, що ви можете думати, я теж благородна людина.

І Ґоддард неквапливо пішов геть. Точніше, вийшов з пихатим виглядом — то, безперечно, була м’язова пам’ять молодика, чиє тіло він тепер носив.

І Ксенократ усвідомив, що Ґоддард не брехав. Він стримає свою обіцянку. Він не заплямує репутації Ксенократа і не розповість раді, як він тієї ночі відпустив Рована Даміша. Ґоддард приходив сюди не для того, щоб шантажувати Ксенократа — він мав на меті просто дати йому знати, що може…

…А це означало, що навіть тут, на верхівці Цитаделі женців, на вершині світу, Ксенократ був лише жуком, якого Ґоддард обережно стискав своїми краденими пальцями.

Жінка, яка влаштувала жницям Кюрі й Анастасії персональну екскурсію найцікавішими місцями острова, жила на Ендурі понад вісімдесят років і пишалася тим, що ніколи не полишала плавучого острова.

— Якщо знайшов рай, то навіщо кудись їхати? — сказала вона їм.

Було важко не відчути благоговіння від побачених Анастасією речей. Розкішні сади на терасованих пагорбах, що радше нагадували природний пейзаж; повітряні доріжки, що з’єднували численні вежі, а також скляні морські доріжки, що поєднували будівлі в нижній частині острова — кожна була запрограмована так, щоб навколо юрбилися морські істоти.

В музеї Цитаделі женців була зала Терплячого Серця, про яку Анастасія чула, але донедавна не вірила в її існування. У скляному циліндрі плавало серце, приєднане до біологічно сполучених електродів. Воно стабільно билося, а звук у кімнаті підсилювали, щоб кожен міг це почути.

— Можна сказати, що Ендура жива, бо в неї є серце, — сказала екскурсовод. — Це серце — то найдавніший на Землі живий людський орган. Воно почало битися в часи смертності, на початку двадцять першого сторіччя, як частина найперших експериментів зі створення безсмертя, і більше не спинялося.

— Чиє це серце? — поцікавилася Анастасія.

Екскурсовода це збило з пантелику, наче її ніколи цього не питали.

— Не знаю, — мовила вона. — Певно, якогось піддослідного суб’єкта. В еру смертності панували варварські порядки. На початку двадцять першого століття було важко перетнути вулицю, щоб тебе не викрали для проведення експериментів.

Але для Анастасії найкращим моментом екскурсії став візит до сховища реліквій і майбуть. Це місце було закрите для загалу — і навіть женці, щоб його побачити, повинні були отримати спеціальний дозвіл верховного клинка чи великого згубника — а вони зі жницею Кюрі мали дозвіл.

Це була суцільна сталева кубічна камера, наче коробка з кубиками, за допомогою магніту підвішена в повітрі всередині більшого куба, і до неї вів вузький висувний міст.

— Центральну камеру спроєктували схожою на банківське сховище ери смертності, — розповіла їм екскурсовод. — Тут з усіх боків фут цільної сталі. Лише двері важать майже дві тонни.

Поки вони йшли мостом до внутрішнього сховища, екскурсовод нагадала їм, що тут було заборонено робити фото.

— В Цитаделі женців до цього ставляться суворо. За межами сховища це місце має існувати лише в пам’яті.

Внутрішня камера сягала двадцятьох футів завдовжки; з одного боку там встановили ряд золотих манекенів, одягнутих у старі мантії женців. Один був у різнокольоровому шовку, інший — у кобальтово-синьому атласі, ще один — у прозорому срібному мереживі, — всього їх було тринадцять. Анастасія аж зойкнула. Вона не могла втриматися, бо впізнала їх з уроків історії.

— Невже це мантії женців-засновників?

Екскурсовод усміхнулася і пройшла біля манекенів, показуючи на кожен по черзі.

— Да Вінчі, Ганді, Сафо, Кінґ, Лао-цзи, Леннон, Клеопатра, Повгатан, Джефферсон, Ґершвін, Єлизавета, Конфуцій і, звісно, верховний клинок Прометей! Тут збережені всі мантії засновників!

Анастасія задоволено помітила, що всі жінки-засновниці обирали лише ім’я, точно як вона.

Експозиція мантій засновників вразила навіть жницю Кюрі.

— Коли перебуваєш у присутності такої величі, справді перехоплює подих!

Анастасію так зачарували мантії засновників, аж вона не одразу помітила, щó простягалося уздовж інших трьох стін сховища.

Діаманти! Ряд за рядом. Світло, заломлюючись у коштовностях, змушувало кімнату виблискувати всіма кольорами спектру. Ці коштовні камінці прикрашають персні женців. Усі вони були ідентичного розміру й форми й у всіх було темне осердя.

— Камінці створили женці-засновники, і зберігаються вони тут, — повідала їй екскурсовод. — Ніхто не знає, як їх зробили, — в Цитаделі женців втратили цю технологію. Але не варто турбуватися — тут достатньо камінців, щоб нагородити майже чотириста тисяч женців.

«Як, — подумалося Сітрі, — може з’явитися потреба мати чотириста тисяч женців?»

— А хтось знає, чому в них саме такий вигляд? — запитала вона.

— Я певна, що це знали засновники, — уникаючи прямої відповіді, сказала екскурсовод. Тоді вона спробувала вразити їх фактами про замковий механізм сховища.

Наприкінці дня вони пішли до оперного театру Ендури, на вечірній спектакль Верді «Аїда». Там ніхто не намагався їх знищити, а поруч не сиділи улесливі сусіди. Насправді багато присутніх було женцями на відпочинку, тому вийти чи зайти у свій ряд вимагало неабияких зусиль, враховуючи об’єм усіх тих жнецьких мантій.

Музика була насичена й нарочито емоційна. Анастасія одразу пригадала єдину іншу оперу, на яку ходила, — і то теж була опера Верді. Того вечора вона вперше зустріла Рована. Їх звів разом жнець Фарадей. Вона взагалі не здогадувалася, що він попросить її стати його ученицею, а Рован знав — чи принаймні підозрював.

За подіями опери стежити було просто: заборонене кохання між єгипетським військовим командувачем і ворожою королевою, котре призвело до вічного поховання їх обох. Так багато історій ери смертності закінчувалося остаточністю смерті. Неначе люди були нескінченно одержимі обмеженістю свого життя. Ну, принаймні грала приємна музика.

— Ти готова до завтра? — запитала Марі, поки вони спускалися великими сходами театру після закінчення вистави.

— Я готова викласти суть нашої справи, — мовила Анастасія, покладаючись на той факт, що справа стосувалася не лише її, а їх обох. — Хоча не певна, що готова до можливого результату.

— Якщо ми програємо під час слухання, я все одно можу отримати достатньо голосів, щоб стати верховним клинком.

— Гадаю ми дізнаємося про це доволі швидко.

— В будь-кому разі, — мовила Марі, — це неймовірна перспектива. Я ніколи не бажала стати верховним клинком Мідмерики. Ну, хіба замолоду — в ті часи, коли я розмахувала своїм лезом, щоб знищити роздуті еґо можних і могутніх. Але відтоді — ні.

— Коли жнець Фарадей обрав нас із Рованом своїми учнями, то сказав, що небажання виконувати цю роботу — це перший крок до того, щоб на неї заслуговувати.

— Ми навічно пронизані власною мудрістю, — сумно всміхнулася їй Марі. А тоді її усмішка зникла. — Ти ж усвідомлюєш, якщо я стану верховним клинком, то заради інтересів Цитаделі женців муситиму вполювати його й віддати в руки правосуддя.

І хоча це боліло Анастасії більше, ніж вона могла висловити, але вона кивнула з мужньою покірністю.

— Якщо це ваше правосуддя, то я його прийму.

— Ми приймаємо непрості рішення — а вони й не мають бути простими.

Анастасія глянула на океан — вода вигравала аж до самого обрію. Вона ще ніколи не почувалася так далеко від себе, як тут. Вона ще ніколи не почувалася так далеко від Рована. Це було так далеко, що вона не могла навіть полічити відстань між ними.

Можливо, тому, що між ними не було ніякої відстані.

Неподалік оперного театру, в домі відпочинку женця Брамса, Рована тримали в умебльованому підвалі з глибоководним краєвидом.

— Це набагато краще ставлення, ніж ти заслуговуєш, — сказав йому Ґоддард, коли вони прибули того ранку. — Завтра я передам тебе великим згубникам і, отримавши їхній дозвіл, зберу тебе з тією ж брутальністю, з якою ти відрубав мені голову.

— На Ендурі заборонено збирати, — нагадав йому Рован.

— Я певен, що для тебе зроблять виняток.

Коли Ґоддард пішов і Рована замкнули, хлопець сів складати фінальний звіт свого життя.

У нього було звичайне дитинство, пронизане моментами навмисної посередності, намаганням не вирізнятися. Він був чудовим другом. Він гадав, що завжди старався чинити правильно, навіть якщо правильні речі були безглузді — і, здається, в більшості випадків так і було, інакше він би не потрапив у теперішню халепу.

Рован не був готовий полишати цей світ, але після стількох тимчасових смертей за останні кілька місяців він більше не боявся того, що може принести вічність. Він таки хотів прожити достатньо довго, щоб побачити, як Ґоддарда знищать назавжди, але якщо такого не трапиться, він згоден припинити існування просто зараз. Так йому не доведеться спостерігати, як світ стане жертвою викривлених філософських ідей Ґоддарда. Але більше не бачити Сітри… це буде значно важче.

Однак він її таки побачить. Вона буде тут під час проведення слухання. Він її побачить, а вона муситиме дивитися, як Ґоддард його збирає — бо Ґоддард, безперечно, планує змусити її на це дивитися. Залишити їй рубці. Знищити її. Але вона не буде знищена. Високоповажна жниця Анастасія значно сильніша, ніж гадає Ґоддард. Це лише зміцнить її рішучість.

Рован вирішив широко всміхатися й підморгувати їй під час свого збирання, наче кажучи: «Ґоддард може мене прикінчити, але не може мені нашкодити». І це буде останній спогад, з яким він її залишить. Спокійна повсякденна зневага.

Не дозволити Ґоддардові насолодитися жахом Рована — майже така сама насолода, як вижити.