Шторм

13 Не найприємніша картина

Жнець П’єр-Огюст Ренуар не був митцем, хоча й мав неабияку колекцію намальованих його історичним заступником шедеврів. Ну що він міг сказати? Йому подобалися красиві картини.

Звісно, коли мідмериканський жнець обрав для себе ім’я французького митця, це розлютило женців Франко-Іберійського регіону. Вони вважали, що лише їм належать усі французькі митці ери смертності. Ну, лише тому, що Монреаль став частиною Мідмерики, це не означало, що там було втрачено французький спадок. Хтось із пращурів женця Ренуара, певне, мав бути з Франції.

Усі женці з того боку Атлантичного океану могли скільки завгодно скаженіти, на нього це ніяк не впливало. А впливали на нього народи в межах вічної мерзлоти, які проживали на північних територіях Мерик. І поки решта людства значною мірою об’єдналася на генетичному рівні, народи вічної мерзлоти занадто сильно оберігали свою культуру, щоб долучитися до решти світу. Це, звісно, не злочин — люди можуть робити все, що заманеться, — але жнець Ренуар вважав це незручністю й хибою в порядку речей.

А Ренуар знався на порядку.

Він в алфавітному порядку організовував свої спеції; з математичною точністю розставляв у буфері горнята для чаю; щоп’ятниці зранку підстригав волосся до визначеної довжини. Народи вічної мерзлоти всьому цьому суперечили. У них були аж занадто виражені расові відмінності, а він не міг таке терпіти.

Отож він збирав їх максимально багато.

Хоча, звісно, якщо в Цитаделі женців довідаються про його етнічні упередження, в нього будуть неабиякі неприємності. На щастя, народи вічної мерзлоти не вважалися окремою расою. Їхній генетичний коефіцієнт просто показував високий відсоток «іншого». «Інше» було такою широкою категорією, що ефективно приховувало Ренуарову діяльність. Щоправда, не від Шторму, але від Цитаделі женців — а це головне. І доки ніхто в Цитаделі женців не має причини глибше копатися в його збираннях, то ніхто й не дізнається! Ренуар сподівався отак проріджувати населення народів вічної мерзлоти, доки їхнє існування більше його не ображатиме.

І сьогодні вночі він був на шляху до подвійного збирання. Місцевої жінки та її сина. Того вечора в нього був гарний настрій — але, щойно вийшовши з хати, Ренуар неочікувано наткнувся на фігуру в чорному.

Того вечора жінку з сином не зібрали… Однак женцеві Ренуару так не пощастило. Його знайшли в охопленому полум’ям публікарі, що, немов вогняна куля, носився районом, доки не розплавилися шини й авто не зупинилося. Заки туди дісталися вогнеборці, вони вже нічим не могли зарадити. Це була не найприємніша картина.

Рован прокинувся, коли до його горла притиснули ножа. В кімнаті було темно. Він не міг роздивитися, хто тримав ножа, але впізнав дотик леза. Це був ніж-кіготь «керамбіт» — і його вигнуте лезо ідеально пасувало до такого застосування. Рован завжди підозрював, що недовго пробуде женцем Люцифером. Він до цього готовий. Був готовий ще з першого дня.

— Кажи правду, або я розпанахаю тобі горло від вуха до вуха, — заговорив нападник. Рован одразу впізнав той голос. Не його він чекав.

— Спершу поставте своє питання, — мовив Рован. — А тоді я скажу, чи відповім, чи дам розпанахати мені горло.

— Це ти прикінчив женця Ренуара?

Рован не вагався.

— Так, женче Фарадей. Це я.

З його шиї прибрали лезо. З протилежного кутка кімнати долинув різкий звук: це застрягло в стіні рвучко кинуте лезо.

— Дідько, Роване!

Рован потягнувся, щоб увімкнути світло. Жнець Фарадей уже сидів на єдиному стільці у скромно обставленій Ровановій кімнаті.

«Фарадей мав би оцінити таку кімнату», — подумав Рован. Жодного додаткового комфорту, окрім зручного ліжка, щоб охороняти неспокійний сон женця.

— Як ви мене знайшли? — запитав Рован. Після зустрічі з Тайґером він поїхав з Пітсбурга до Монреаля, бо якщо його зміг знайти Тайґер, то це зміг зробити будь-хто. Однак його знайшли, навіть попри переїзд. На щастя, це був жнець Фарадей, а не інший жнець, який міг би без вагань перерізати йому горло.

— Ти забуваєш, що я маю навички в пошуках «другорядного мозку». Можу знайти будь-що і будь-кого.

В погляді Фарадея читалася тліюча злість і гірке розчарування. Рован відчував потребу відвернутися, але втримався. Він відмовлявся відчувати сором за свої вчинки.

— Роване, хіба перед своїм від’їздом ти не обіцяв залягти на дно та триматися подалі від справ женців?

— Обіцяв, — відверто відповів Рован.

— Тож ти мені збрехав? Ти з самого початку планував стати цим «женцем Люцифером»?

Рован виліз із ліжка й витягнув зі стіни лезо. Як він і гадав, то був ніж-кіготь «керамбіт».

— Я взагалі нічого не планував, просто змінив думку.

Він віддав ножа Фарадею.

— Чому?

— Я відчув, що мушу. Відчув, що це необхідно.

Фарадей глянув на чорну Рованову мантію, яка висіла на гачку біля ліжка.

— І тепер ти одягаєшся в заборонену мантію. То ти здатен переступити будь-яке табу?

Щира правда. Женцям заборонено носити чорне, і саме тому Рован обрав цей колір. Чорна смерть для тих, хто приносить чорноту.

— Ми ж маємо бути просвітленими! — мовив Фарадей. — Ми не так маємо боротися!

— Ви останній, хто має право вказувати мені, як боротися. Ви вдали мертвого та втекли!

Фарадей глибоко вдихнув. Він глянув на керамбіт у своїй руці та сховав його у внутрішню кишеню своєї мантії кольору слонової кістки.

— Я гадав, що коли переконаю світ у своєму самозбиранні, то врятую вас із Сітрою. Гадав, що вам скасують навчання й відішлють вас жити колишнім життям!

— Не спрацювало, — нагадав йому Рован. — А ви й досі переховуєтеся.

— Я вичікую. Тут є відмінність. Є речі, яких я можу краще досягти, якщо в Цитаделі женців не знатимуть, що я живий.

— І я теж можу краще досягти деяких речей, якщо буду женцем Люцифером.

Жнець Фарадей підвівся та зміряв його довгим і уважним поглядом.

— Роване, ким ти став… що можеш так холоднокровно припиняти існування женців?

— Коли вони вмирають, я думаю про їхніх жертв. Чоловіків, жінок і дітей, яких вони зібрали, — бо мої жертви не збирають із сумлінням чи почуттям відповідальності, якими має бути наділений жнець. Саме я співчуваю їхнім суб’єктам. І це звільняє мене від будь-яких докорів сумління через кончину тих корумпованих женців.

Здається, на Фарадея це не вплинуло.

— Жнець Ренуар… у чому полягав його злочин?

— Він вів таємну етнічну чистку на півночі.

Після цього Фарадей замислився.

— І як ти про це дізнався?

— Не забувайте, що й мене навчили вести пошуки в другорядному мозку. Навчили, як важливо ретельно досліджувати потенційних суб’єктів збирання. Чи забули, що самі вклали мені в руки всі ці інструменти?

Жнець Фарадей визирнув у вікно, але Рован знав, що це лише для того, аби не дивитися йому в очі.

— Про його злочин можна було повідомити у відбіркову комісію…

— І що там зробили б? Виголосили догану й визначили випробувальний термін? А навіть якби заборонили йому збирати — такого покарання недостатньо для цього злочину!

Жнець Фарадей нарешті на нього поглянув. Він раптом здався стомленим і старим. Набагато старшим, ніж мав би.

— Наше суспільство не вірить у покарання. Лише у виправлення.

— Я теж. В еру смертності не могли вилікувати рак, тож просто його вирізали. Я роблю те саме.

— Це жорстоко.

— Зовсім ні. Женці, яких я вбиваю, не відчувають болю. Вони вже мертві, перш ніж я перетворюю їх на попіл. Я не палю їх живцем, як полюбляв робити покійний жнець Хомський.

— Дрібна милість, але не порятунок.

— Я не прошу порятунку. Але таки хочу врятувати Цитадель женців. І вірю, що це — єдиний шлях.

Фарадей знову зміряв Рована поглядом з голови до ніг і з сумом похитав головою. Він більше не лютував. Він, здається, здався.

— Якщо хочете, щоб я зупинився, то прикінчіть мене власноруч, — сказав йому Рован.

— Не випробовуй мене, Роване. Бо якби я вважав, що це необхідно, мене б не зупинило горе, яке я відчую після твоєї смерті.

— Але ви так не вважаєте. Бо глибоко в душі знаєте, що саме я роблю необхідні кроки.

Жнець Фарадей довго мовчав. Він знову відвернувся до вікна. За ним почало сніжити. Сильно. Після цього земля стане слизькою. Люди падатимуть і розбиватимуть голови. Сьогодні буде багато роботи для працівників центрів відродження.

— Так багато женців більше не визнає старих, істинних правил, — Фарадей говорив з таким глибоким сумом, що Рован не зовсім розумів, чому той так сумує. — То ти збираєшся прикінчити половину Цитаделі женців? Бо з того, що я бачу, женця Ґоддарда вважають мучеником так званого нового ладу. Дедалі більше женців насолоджується актом убивства. Сумління починає зникати.

— Я робитиму те, що маю, доки можу, — це була єдина Рованова відповідь.

— Ти можеш убивати женців одного по одному, але це не змінить загального порядку, — сказав Фарадей. Це було перше, від чого Рован почав у собі сумніватися. Бо він розумів, що Фарадей має рацію. Незважаючи на те, скількох женців він прибере з рівняння, їхнє місце займуть інші. Женці нового ладу обиратимусь учнів, які відчувають жагу до смерті, як убивці ери смертності, яких позбавляли волі, й вони сиділи за ґратами до кінця своїх обмежених життів. А тепер це женці стануть монстрами, яким дозволять вільно, без наслідків убивати. Перші женці хотіли не цього — але всі засновники вже давно самозібралися. А навіть якби хтось із них ще був живий, то яку б вони мали владу щось зараз змінити?

— То що може змінити загальний порядок? — запитав Рован.

Жнець Фарадей звів брову.

— Жниця Анастасія.

Рован цього не очікував.

— Сітра?

Фарадей кивнув.

— Вона є новим голосом розуму й відповідальності. Вона може знову повернути старі правила. Саме тому вони її бояться.

Тут Рован розпізнав на обличчі Фарадея якусь глибшу емоцію. Він зрозумів, щó той казав насправді.

— Сітра в небезпеці?

— Схоже на те.

Раптом увесь Рованів світ злетів зі своєї вісі. Хлопця вразило те, як швидко могли змінитися його пріоритети.

— Що я можу зробити?

— Не певен, але можу сказати, що ти робитимеш. Ти писатимеш елегію про кожного вбитого тобою.

— Я більше не ваш учень. Ви не можете мені наказувати.

— Ні, але ти зробиш це, якщо хочеш змити принаймні частку крові зі своїх рук і повернути бодай крихту моєї поваги. Ти для кожного з них напишеш короткий некролог. Оповіси про добрі й погані вчинки кожної твоєї жертви в цьому світі — бо навіть найбільш корисливі, корумповані женці заховали у складках своєї неморальності якусь чесноту. В якийсь період свого життя, перш ніж упасти, вони намагалися чинити правильно.

Він зупинився, щось пригадавши.

— Я колись товаришував з женцем Ренуаром, — зізнався Фарадей, — задовго до того, як його нетерпимість перетворилася на рак, про який ти розповідав. Він колись кохав жінку з народів вічної мерзлоти. Ти цього не знав, правда ж? Але він не міг одружитися, залишаючись женцем. А вона натомість вийшла заміж за іншого чоловіка зі свого народу… і з цього почався довгий шлях ненависті Ренуара, — він якусь мить дивився на Рована. — Якби тобі було про це відомо, ти б його пощадив?

Рован не відповів, бо не знав.

— Заверши своє дослідження його біографії, — інструктував Фарадей. — Напиши анонімну епітафію і опублікуй, щоб усі почитали.

— Так, женче Фарадей, — мовив Рован, відчуваючи неочікувану честь у покорі своєму старому наставнику.

Вдоволений Фарадей розвернувся до виходу.

— А як щодо вас? — запитав Рован, бо підсвідомо не хотів, щоб жнець отак пішов і залишив його наодинці з його думками. — Ви знову зникнете?

— У мене багато справ. Я недостатньо старий, тож не був знайомим з верховним клинком Прометеєм і женцями-засновниками, але мені відомо, які вони залишили після себе знання.

Рованові теж це було відомо. «Якщо цей наш експеримент провалиться, то є вихід».

— Дуже добре; ти пам’ятаєш прочитане. Вони розробили систему безпеки від женців, якщо ті перейдуть на бік зла, але з часом той план загубився. Я сподіваюся, що він не втрачений, а просто його кудись не туди поклали.

— Ви гадаєте, що можете його знайти?

— Може, так, а може, й ні, але я гадаю, що знаю, де шукати.

Рован це обміркував і підозрював, що знає, де саме Фарадей планує почати пошуки.

— Ендура?

Рован небагато знав про місто Терплячого Серця, більш відомого як Ендура. Це був плавучий мегаполіс посеред Атлантичного океану. Місце сили, де семеро женців — великих згубників зі Світової ради женців — керує регіональними цитаделями женців по всьому світі. Під час навчання над Рованом було так багато ярусів женців, що він цим не цікавився. Але тепер, ставши женцем Люцифером, усвідомив, що це мала бути не лише цятка на його радарі. Його дії, напевно, привернули увагу великих згубників, навіть якщо вони залишалися осторонь.

Та поки Рован обдумував, яку роль може відігравати велике плавуче місто в загальній картині світу, жнець Фарадей похитав головою.

— Не в Ендурі, — сказав Фарадей. — Те місце побудували нескоро після заснування Цитаделі женців. Місце, яке я шукаю, набагато давніше.

І коли Рован нічого такого не пригадав, Фарадей широко посміхнувся та промовив:

— Нод.

Рован зрозумів не одразу. Він багато років не чув цього віршика.

— Країна Нод[1]? Але це місце не може бути справжнім — це лише легенда.

— Усі легенди можна простежити до якогось періоду й місця — навіть найпростіші, найневинніші дитячі казочки мають неочікуваний початок.

Після цього Рован пригадав ще одну пісеньку. «Танок навколо ружі». Він значно пізніше дізнався, що вона була про якусь хворобу ери смертності під назвою «чума». Дитяча пісенька здавалася легковажною і безглуздою, та коли дізнатися, про що вона — що означає кожен рядок, — то все набувало моторошного сенсу. Діти похмуро й монотонно співали про смерть.

Дитячий віршик про країну Нод теж не мав жодного сенсу. Рован пригадав, що дітлахи повторюють його, водячи танок навколо обраного, якого називають «воно». Коли віршик добігає кінця, дитина в центрі має по черзі торкнутися всіх інших. І той, кого торкнулися останнім, стає новим «ним».

— Немає доказів, що цей Нод узагалі існує, — зауважив Рован.

— Саме тому країну так і не знайшли. Навіть тональні культи, які вірять у неї з таким самим запалом, як і у Великий акустичний резонанс.

Згадка про тональні культи вбила будь-яку надію на те, що Рован серйозно поставиться до затії Фарадея. Тоністи? Справді? Він врятував багатьох тоністів того дня, коли вбив женців Ґоддарда, Хомського й Ренд, — але це не означало, що він серйозно сприймав їхні сектантські вигадки.

— Це сміховинно! — мовив Рован. — Усе це!

На це Фарадей усміхнувся.

— Як мудро з боку засновників заховати зерня правди в чомусь такому абсурдному! Хто розумний там його шукатиме?

Рован тієї ночі так більше й не заснув. Кожен звук видавався підсиленим — навіть його власне серцебиття перетворилося в його вухах на нестерпне торохтіння. Він відчував не страх, а тиск. Тягар, який він навісив на себе, щоб урятувати Цитадель женців, — а тепер ще й додалися новини, що Сітра може бути в небезпеці.

Незважаючи на думку мідмериканських женців, Рован обожнював Цитадель. Ідея, що наймудріші й найспівчутливіші люди приноситимуть завершення життя, щоб урівноважити безсмертя, була досконалою ідеєю досконалого світу. Жнець Фарадей показав йому, яким має бути справжній жнець, — і багато, багато навіть бундючних, зарозумілих женців й досі дотримується найвищих цінностей. А без цих цінностей ідея жнецтва стане жахливою. Рован наївно гадав, наче може цьому завадити. Але жнець Фарадей знав, що так не станеться. І все одно Рован обрав для себе саме цей шлях; зійти з нього зараз означатиме визнати поразку. Він до цього був неготовий. Навіть якщо не здатен самостійно зупинити падіння Цитаделі женців, усе одно може видалити хоч якісь ракові пухлини.

Але він зовсім сам. Присутність женця Фарадея подарувала йому недовгий момент товариства, але це лише погіршило відчуття ізоляції. І Сітра. Де вона зараз? Її життя під загрозою, і чим Рован може зарадити? Має бути якийсь вихід.

Він заснув лише на світанку, і, на щастя, в його сновидіннях не було тієї метушні, з якою він стикався наяву, а були спогади про простіший час, коли він найбільше турбувався про оцінки й ігри і пристрасть його найкращого друга Тайґера до ляпання. Час, коли на нього чекало яскраве майбутнє і він точно знав, що є нездоланним і може жити вічно.