Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

10 Немає лиха без добра

Якщо хтось із них хоча б смикнеться, убий, — наказав Ріан ковзуну, що сидів на Гортовому вусі, залишаючи хлопців у кареті разом із безжальним вугром.

Щойно двері зачинилися, Софі побачила, як ковзун почав різати хлопців заради розваги, а Горт відбиватися руками й ногами. Водночас кучер скерував карету далі дорогою, і вона зникли з очей.

Тепер Ріан вів її до церкви, повз загату королівського транспорту з інших королівств. Тут були навіть кришталеві карети, летючі мітли, кораблі й велетенська слизька ропуха.

Потемнілим двором промчав холодний вітер, і Софі зіщулилася в своїй білій сукні. Вона відчувала, як Ріан випнув груди, позуючи перед натовпом, але раптом щось відволікло їхню увагу, погляди всіх присутніх спрямувалися вгору.

— Що там? — пробурмотів Ріан, тягнучи Софі до церкви, Бібі, яка стояла на варті біля дверей, кинулася з’ясовувати.

Володарі королівств повставали з лав, а Ріан зупинився, аби привітати кожного.

— Ви кажете, що спіймали принцесу Тедроса, — заговорив показний чорношкірий ельф із гострими вухами, одягнений у туніку з діамантами й рубінами. — Жодної правди в чутках про «повстанську армію»?

— Єдина правда — Агата ридає в моєму підземеллі, поки ми розмовляємо,— промовив Ріан.

— І ви досі вважаєте, що вона й Тедрос стоять за нападами Змія? Що вони платили злодіям? — запитав ельф. — Ви зробили неймовірно сміливу заяву під час Королівської Ради. Не скажу, що всі вам повірили.

— Напади припинилися, чи не так? — жваво відповів Ріан. — Гадаю, що ув’язнення Агати й Тедроса неабияк вплинуло на цей факт.

Ельф почухав вухо, замислившись. Софі помітила на його руці срібну каблучку з незрозумілим написом.

— До речі, про Королівську Раду, — продовжив Ріан, — ви подумали над моєю пропозицією?

— Що тут думати. Аевогрив, може, і надихає мешканців Лісів, але Школа Добра і Зла — це наша історія, — промовив ельф упевнено й твердо. — Зруйнуємо Школу, і Казкар залишиться без захисту. Без цілі. Його казки про випускників Школи — основа Лісів. У його казках уроки для нашого світу, які ми маємо засвоїти. Завдяки їм Ліси рухаються вперед. Ваше перо не може замінити це, байдуже, наскільки люди захоплені розповідями вашого пера.

Ріан посміхнувся.

— А що, як Левогрив напише історію в небі, щоб усі побачили могутнього короля-ельфа з Ладельфлопу, його благородне правління своїми людьми? Людьми, які, як я чув, украй обурені, що ви не доклали зусиль, аби зупинити Змія? Можливо, тоді я отримаю ваш голос.

Король-ельф подивився на Ріана. А потім посміхнувся широкою білосніжною посмішкою й поплескав Ріана по спині.

— Займаєтеся політикою в день проведення церемонії Благословення, еге ж? Ви не представите мене вашій чарівній нареченій?

— Я бережу її лише для союзників, — пожартував Ріан, і король-ельф засміявся.

Увічливо посміхаючись за їхніми спинами, Софі почала роздивлятися щойно пофарбоване убранство церкви, її пишні вітражі, які зображували Ріана, наче шанованого святого, що вбиває Змія. Уздовж стін тулилися кам’яні вентиляційні шахти, розфарбовані золотими Левами, охолоджуючи спекотне літнє повітря. Біля вівтаря чекав суворий старий священник із червоним носом і волохатими вухами, за ним стояло два трони, де король і принцеса сидітимуть, поки він благословлятиме їх. Ліворуч від вівтаря тулився церковний хор у білому одязі й у капелюхах пажів, праворуч висіла клітка з голубами, що воркотіли. Їх священник мав випустити в Ліси, коли церемонія закінчиться.

«Щасливі маленькі голуб’ята», — подумала Софі.

Несподівано ввірвалася Біба, вона підбігла до Ріана, коли він вітав короля Лисячого лісу.

— Левогрив, сер! Ваше нове повідомлення... воно рухається...

Софі вибалушила очі.

— Не може бути, — пирхнув Ріан, відпускаючи Софі й біжучи назад до церковних дверей.

Софі поквапилася слідом.

Щойно вони вийшли назовні, вона побачила, що юрба підняла обличчя до неба й дивилася на повідомлення Левогрива про взяття Агати в полон. Здавалося, що літери тремтіли на тлі чорних дощових хмар.

— Однозначно рухаються, — прошепотіла Софі.

— Від вітру все рухається, — байдуже промовив Ріан.

Але повідомлення почало тремтіти дедалі швидше, наче відривалося від неба, за кожною зміщеною літерою з’явилася рожева яса. А потім раптом золоті літери втратили форму, почали змішуватися одна з одною, поки повідомлення Левогрива не перетворилося на одну золоту кулю, що ставала все більшою, більшою, більшою... Великою, немов сонце...

Хмари розітнула блискавка. Куля вибухнула, розбризкавши в небі золоті літери...

Золото й хмари розчинилися, поступившись чистій ранковій блакиті.

На двір опустилася тиша.

Уздовж усієї вулиці, витріщившись, стояли тисячі людей, не розуміючи, що це вони щойно побачили. Тут були й правителі, яких запросили на церемонію. Приголомшено визираючи з дверей церкви, вони разом дивилися на короля, але він уже тягнув Софі до церкви...

— Це ти щось зробила з повідомленням! — прошипів Ріан. — Ти зіпсувала його!

— Я, я? Так само, як отруїла тебе в Тронній залі? — прошипіла у відповідь Софі. — Я була тут із тобою весь час. Коли б це я могла влаштувати вранішню виставу під назвою «Чаклунство в небі»? Це ж очевидно, хто це зробив. Той, хто робив твій чай. Той, хто вирішив залишитися вдома.

Вона вигнула брови.

— Чому б це?

Ріан замислився, його очі вдивлялися в її обличчя... Він розвернувся до вартового-пірата.

— Приведіть мого брата. Негайно.

— Так, сер, — промимрила Біба й поквапилася геть.

Водночас Софі докладала максимум зусиль, аби стримати посмішку.

Бо Джапет був невинний у тому, що сталося.

То була справа її рук.

Вона приховувала шифрування в історіях Левогрива. Одне в розповіді про юного Грісто і ще одне в сьогоднішньому повідомленні про Агату.

Шифрування, яке зможе зрозуміти єдина людина в Лісах.

Ріан шукав у її роботі приховані повідомлення, а вона ще й глузувала з нього, наполягаючи, що не здатна приховати сигнал біди просто під його носом...

Але як би ж то він знав Софі краще...

Бо Софі була здатна на будь-що.

Вона не надто сподівалася, що її таємне повідомлення досягне цілі. Це був постріл навмання, остання відчайдушна спроба, ось чому вона погодилася на придуркуватий Гортів план.

І зрештою, це був її план, і він спрацював.

А це означало, що подруга не лише прочитала повідомлення...

А ще й те, що до них на допомогу поспішають друзі.

До неї підлетіла горлиця.

«Агату схопили! Ти чула!»

Софі розвернулася й побачила, що клітка біля вівтаря порожня, голуби розлетілися церквою й воркотіли у вуха шанованих присутніх: «Ми бачили, як її схопили!» «Вона благала пощади!» «Вона гниє в підземеллі! »

Спантеличена Софі підняла очі й побачила, що палець Ріана за спиною сяє, крадькома скеровуючи птахів, поки він вітається з Льодяним велетнем із Крижаних рівнин.

«В Агати немає армії!» «Не вірте брехні!» «Вона була сама, коли ми спіймали її!» «Навіть не опиралася!»

Ріан змахнув пальцем, і голуби вирвалися з дверей церкви, розповсюджуючи брехню короля в натовпі та відволікаючи людей від повідомлення в небі.

Голуб протьохкав Софі у вухо: «Агата — зрадниця!» «Агата підступна...»

Софі ляснула птаха, він відлетів просто в обличчя дівчині в білій сукні.

— Ой, перепрошую...

— Вибачте, Ваша Величносте, — схиливши голову, промовила дівчина хрипким голосом із різким акцентом. — Я диригент Дитячого хору Камелота, і ми сподівалися, що ви приєднаєтеся до нас, аби заспівати оду нашому благородному Леву.

Софі засміялася.

— Принцеса співатиме з хором? А король гупатиме в литаври? Це ж безглуздя. Я спостерігатиму, як ви й ваші друзі підлещуєтеся до Лева, зі зручного трону, дяку... — вона урвала промову, бо дівчина підняла голову, показавши темне волосся, тоненькі брови й блискучі очі.

— Нашому хору справді неабияк сподобалося б, якби ви приєдналися, — і далі наполягала дівчина.

Софі повела очима, зиркнувши на групу підлітків у однакових білих формах і капелюхах, які стояли біля вівтаря, спостерігаючи за нею.

Допомога не була в дорозі.

Вона вже була тут.

Ріан вів палку дискусію з королевою Джант-Джолі, Софі стиснула його руку.

— Хор хоче, аби я заспівала з ними...

— О, нарешті відома Софі, — проворкотіла королева, загорнута в барвистий палантин.

Вона простягнула руку, і Софі помітила срібну каблучку із незрозумілими написами, таку саму, як у короля-ельфа з Ладельфлопу.

— Ми щойно розмовляли про вас.

— Дуже приємно, — прожебоніла Софі, міцно потиснувши її долоню, а потім розвернулася до Ріана. -— Щодо хору...

— Королева хоче зустрітися з тобою, — сказав Ріан. — Але я сказав їй, що ти маєш дуже щільний розклад.

— Як скажеш, любий. Хор чекає...

— Я почув із першого разу. Ти залишишся зі мною й вітатимеш гостей, — наказав Ріан.

Софі спала з обличчя.

— Якби мій наречений так розмовляв зі мною, я б не пішла з ним до вівтаря, — звернулася королева до Софі. — До речі, ваш розклад став «щільним», щойно я сказала королю, що він перетворив нову королеву Камелота на кімнатного песика. Не сказала промову на коронації, не була присутня на зустрічах, не прокоментувала затримання Тедроса й тих її друзів, жодним чином не згадала про перо короля... Немов ви майже не існуєте. — Королева повернулася до Ріана. — Можливо, я відведу Софі вбік, і ми наодинці поговоримо про обов’язки королеви. Зазвичай, дві королеви можуть вирішити проблеми, які не може вирішити король.

Ріан похмуро глипнув у відповідь.

— Я щойно подумав, що ідея співати з хором була не така вже й погана.

Софі не потрібно було просити двічі. Утікаючи, вона побачила, що він щось агресивно шепоче королеві, хапаючи її за руку.

За мить Софі вже тримала руку диригента хору.

— Може, нам потрібно порепетирувати в кімнаті священника?

— Так, Ваша Величносте,— пискнула дівчинка-диригент, і весь хор подріботів за Софі, наче пташенята за лебедем.

Софі прислухалась до тупоту ніг, обличчям розтеклася підступна посмішка.

Королева Джант-Джолі мала рацію.

Знадобилося дві королеви, аби вирішити проблему. І тепер король за все заплатить.

Ризниця смерділа шкірою й оцтом, купа книжок і сувоїв були припорошені пилом. Софі зачинила двері й підсунула до них крісло, а потім розвернулася до хору.

— Мої діточки. Мої пупсики. Прийшли рятувати свого Декана, — воркотіла Софі, обіймаючи первачків, почавши з диригента.

— Міс Валентино, mi amor[5], Привіт, Аджо.

— Ви пам’ятаєте моє ім’я? — пискнув хлопець із фарбованим червоним волоссям.

— Як же я можу забути? Ти одягнувся мною на Гелловін і був у тих божественних чобітках. І Богді, і Лейтен, і Деван, мої бездоганні Щасливці. Мила Лараліза, моя найрозумніша відьма. Мої любі Нещасливці, Драго, і Роуен, і брудний Малі... — Софі насупилася. — А це хто?

— Справжній хор, — відповів Деван. — Вони помінялися з нами одягом, бо вони камелотці й не довіряють Ріану, уважаючи королем Тедроса.

— А ще ви нам заплатили золотом, — додав останній хлопчик із хору, зойкнувши, він випав із вікна, розсипаючи золоті монети.

Деван подивився на Софі:

— Ми намагалися розповісти їм, що «Кур’єр» пише правду, що Змій живий, що він близнюк Ріана, що Агата має таємну армію... але навіть найбільші шанувальники Тедроса не повірили.

—. А ти б повірив? Звучить безглуздо, — сказала Софі. — Але стривайте — розкажіть, як там Агата! Вона в безпеці? Ми маємо перевірити Мапу пошуків слави...

Вона потягнулася до черевика, але Валентина схопила її за плечі...

— Señorita Софі, зараз не час! Де ваша королівська карета? Та, якою ви сюди приїхали.

— Десь біля церкви...

— Хто її охороняє? — запитав Богді, витягуючи з торбини згорнуту мантію.

— Один зі Змієвих ковзунів. Горт, Богден і Вільям теж там, — нагадала Софі. — Вони замкнені там!

— П’ять хлопців, один ковзун. Ми скористаємося перевагою, — вирішив Богді. І натягуючи мерехтливу мантію на себе, хлопець разом із Лейтеном майнув до вікна.

На мить мантія захопила увагу Софі, бо здавалася дуже знайомою, але потім вона второпала, що він каже.

— Ви нападете на королівську карету?

Хлопці посміхнулися, залазячи на підвіконня, Богді стискав Лейтена під мантією.

— Швидше, ми її повернемо, — пирхнув Богді.

— Тедросу, — додав Лейтен.

І зробивши сальто з підвіконня, вони зникли, наче привиди.

Софі притиснула долоню до грудей.

— Кому потрібен Тедрос, коли є такі хлопці?

У двері важко постукали...

Софі й учні розвернули голови.

— Король хоче вже починати! — почувся старечий голос священника з-за дверей, які тримав Аджа.

— Уже йдемо! — сказала Валентина, розвертаючись до Софі. — Нам потрібно забрати вас до Школи, Señorita Софі. План такий. Ви співатимете з нами «Оду Леву»...

— А ми можемо заспівати щось інше? Я її не знаю, — поцікавилася Софі.

— Dios mío[6], байдуже, чи ви її знаєте! Просто співайте! — відрізала Валентина.

— І коли ми дійдемо до слів «Віват, наш мужній Лев!»... падайте, — сказав Аджа.

— Оце й є ваш план? — розгублено запитала Софі.

Над головою почулося якесь шкрябання, Софі глипнула вгору й побачила двох хлопців у чорних масках, парубки лізли вузькою кам’яною вентиляційною шахтою. Вони опустили маски, виявилося, що це білявий Берт і ще білявіший Беккетт.

— Однозначно падайте, — озвалися вони.

— Сьогодні ми благословляємо Ріана й Софі, аби нагадати, що, попри всі майбутні урочистості, шлюб — це, перш за все, духовний союз, — промовляв старий священник перед принишклими слухачами. — Звісно, не існує способу визначити, чи буде шлюб благодатним. Спочатку Артур одружився з Ґвіневерою, охоплений пристрастю, і це потім призвело до його падіння. Потім я планував одружити старшого Артурового сина, Тедроса, із його принцесою і виявив, що Тедрос узагалі не старший син. А тепер незнайомець із Лисячого лісу й відьма з Нескінченних Лісів прагнуть мого благословення, аби стати королем і королевою Камелота. Але що я можу розуміти? — священник покректав. — Жоден шлюб не зможе перехитрити перо долі. І все, що ми можемо зробити, — дозволити історії розгортатися. Із часом істина буде написана, байдуже, скільки брехні буде розказано, щоб приховати правду. Однак істина завжди приходить із армією.

Софі бачила, як Ріан свердлить поглядом священникову потилицю, умостившись на троні на піднесеному помості. Високі гості, здавалося, не звернули уваги на послання священника, але король усе, безперечно, зрозумів: він може вигнати всіх Тедросових прихильників із замку, але союзника в церкві він не матиме. Ріан відчув погляд Софі й глипнув на неї, вона стояла, оточена хором. Він кинув на неї збентежений погляд, наче пам’ятав, що погодився на те, аби вона співала з хором, але не міг згадати чому.

— Перш ніж я прочитаю з Сувою Пелагуса, ми заспіваємо гімн, — сказав священник, киваючи співакам.

Учні Софі схилили голови під капелюхами, аби священник не помітив, що хор підмінили.

— Зазвичай хор Камелота співає, аби піднести священну силу, яка об’єднує нас усіх, — продовжив священник, він здавався коротуном під велетенською головою Лева, що відкидала сяйво на вівтар, — але сьогодні хор вирішив проспівати на честь нового короля.

Погляд Ріана за його спиною став іще похмурішим.

— І ще одне відхилення від правил — до хору приєднається наша нова принцеса... Припускаю, що це або данина любові майбутньому чоловіку, або бажання продемонструвати нам свої незліченні таланти.

Усе зборисько повернулося до Софі, яка тепер була в центрі уваги більш ніж двохсот королівських осіб, Добрих і Злих. Софі бачила, що на неї дивляться розкішний темношкірий Паша Дюн разом із гарною голомозою дружиною; поряд разом із трьома синами сиділа Махарані Махадеві, уся обвішана дорогоцінними прикрасами; а навпроти сиділа стривожена й пригнічена жінка, украй відмінна від тієї сміливої особи, що сперечалася з Ріаном. Усі не зводили очей із Софі.

Софі завжди мріяла про таку мить: світло на великій сцені, відома публіка, усі знають її ім’я...

Але в мріях вона завчасно репетирувала.

Софі подивилася на ноти перед собою.

Вона крадькома глипнула на своїх учнів — вони були напружені, стояли з розширеними зіницями. І лише Валентина здавалася спокійною, керуючи хором, вона кинула важкий погляд на Софі, ніби нагадуючи про її вихід. Серце Софі калатало так тяжко, що вона відчувала його в горлі... не лише тому, що гадки не мала, що станеться, коли настане її черга, але тому, що розумілася на нотах так само добре, як на виготовленні шаф, тобто ніяк. Валентина підняла руку й дала сигнал, почавши з органіста. Аджа вступив на два такти раніше, решта на два такти пізніше...

Софі бачила, Ріан вирячився так, ніби його пристрелили. Поважні гості відсахнулися на своїх сидіннях. Церква здригалася від найжахливішого співу, яке чуло людство, наче хтось тягнув за хвости цілу родину котів. І що гірше вони співали, то більш роздратованою ставала Валентина, схоже, такий спів ставив їхній план під загрозу, а тут іще Аджа почав вихиляти стегнами, чи то нервуючи, чи то щоб відволікти присутніх від цього жаху. Софі так само намагалася перекрити хор, але брудний Малі волав так гучно, немов помираючий гірський козел. Деван, сам гарнюній, наче квітка, мав голос єті, а його подружка Лараліза видавала безперервне хрипле виття, наче зламаний біс із табакерки. І що найгірше — кам’яні стіни безжально відбивали галас, наче це була не церква, а катівня шумом. Змертвіла Софі підняла ноти до обличчя, аби не бачити глядачів, а вони не бачили її, але тепер на рівні очей вона помітила Берта й Беккетта, які повзли, немов таргани, шахтою над головою.

Софі шмагнула очима до Ріана, який не помічав шпигунів у масках, бо вже підвівся з трону, аби зупинити це пекло.

Перелякавшись, Софі розвернулася до Валентини, яка помітила наближення Ріана й прискорила ритм, почавши жвавіше вимахувати руками, її підлеглі почали торохтіти пісню, наче перегодовані бурундуки, органіст намагався встигати за ними, а хор стрімко продовжив:

Софі впала на підлогу.

ХРЯСЬ! ХРЯСЬ! ХРЯСЬ! Церквою, немов феєрверки, вибухнули зелено-жовті бомби, змусивши гостей сховатися під лавками. Деван і Лараліза притиснули Софі до підлоги, над ними розліталися іскри, а церкву наповнили крики присутніх. Ошелешена Софі прикрила вуха, очікуючи наступного вибуху...

Але нічого не сталося.

Софі підвела голову. Глядачі теж, крики вщухли.

А потім з’явився сморід.

Схожий на випари від палаючої купи гною... сморід був такий потужний, що знову почулися крики, тепер повні смертельного переляку люди юрбою кинулися назовні...

— Давай! — вигукнув Деван Софі й потягнув її до дверей, а Лараліза намагалася розчистити їм шлях, відштовхуючи геть пишно одягнених королівських осіб.

— Скористайся сяйвом пальця, — гаркнула Софі, затискаючи ніс.

— Наш керівник Лісової групи ще нас не навчив цього! — сказала Лараліза, буцнувши головою королеву-відьму. — Ми відстаємо від іншої групи...

Циклоп у королівських шатах відкинув дівчину, прориваючись до виходу, Лараліза відлетіла спиною в натовп.

— Одноокий кретин! — скипів Деван, кинувшись до неї.

— А як же я? — скрикнула Софі, захоплена тиснявою.

Сморід у церкві був такий огидний, що королі непритомніли, королеви затуляли обличчя мантіями, а принци розбивали скляні вітражі, аби втекти разом зі своїми принцесами. Софі, побачила, як нагорі Берт і Беккетт запалювали ще одну гнійну бомбу.

«Я маю вибратися», — Софі задихалася, вона натягнула комір сукні на ніс. Але двері все ще були задалеко...

Повз промчав Льодяний велетень із Крижаних рівнин, розкидаючи людей, він рвався до виходу. Софі помчала за ним, наче миша за слоном, велетень розмахував праворуч і ліворуч, на великій блакитній руці спалахувала така сама каблучка, яку вона бачила на королю-ельфі й королеві Джант-Джолі. Між ногами велетня Софі побачила двері й чисте небо за ними — повітря назовні розітнула комета, спіраль синього й рожевого кольорів, наче сигнал моряків...

«Берт і Беккетт закидають бомбами й вулицю?»

Раптом вона помітила Берта й Беккетта, які, скориставшись мотузкою, спускалися кам’яною стіною до дверей, а потім, зойкнувши, змінили напрям, бо Аран, Веслі та ще декілька піратів полізли на мотузку, аби спіймати їх.

Софі розуміла, що має залишитися й допомогти хлопцям, справжній Декан має захищати своїх учнів, Щасливців і Нещасливців... але натомість чкурнула чимдуж за велетнем до дверей, ховаючись у тіні, аби пірати, що ловили Берта й Беккетта, не помітили її. Вона відігнала почуття провини. Вона ж не Агата. Вона не Добра. Хлопці мають самі про себе подбати. У цьому сенс казок. А вона... вона має забиратися якнайдалі від Камелота.

Софі наближалася до виходу, учепившись за чобіт велетня. Якщо вона зможе вислизнути з церкви, то змішається з натовпом... перевдягнеться й пробереться до Школи... до Агати... Через думку про зустріч із подругою Софі втратила обережність — вона відчепилася від велетня й помчала між його ніг, розштовхуючи ліктями людей. Вона вже відчула шкірою жар сонця й, вискочивши у двері, глипнула в розпечене небо...

Іззаду її схопила рука, вона розвернулася й побачила біля дверей Ріана.

— Тримайся мене! — роздратовано промовив Ріан. — На нас напали!

Раптом удалині почулися голосні дзвони, відчайдушні й пронизливі...

Набат.

Софі і Ріан розвернулися й побачили, що Камелот затягнуло дивним туманом, срібним і мерехтливим, що сховав увесь замок. У тумані вони чули, як відлунюють від веж вигуки, що котилися пагорбом, а дзвони калатають все шаленіше й швидше.

— Що відбувається? — видихнула Софі.

— Зловмисники, — сказав Ріан, стискаючи її зап’ясток. — У замку теж... Джапет. Може, він досі там! Один... Ми маємо допомогти йому...

Він потягнув Софі крізь двері, але зовні був страшенний гармидер: королівські особи досі вибігали з церкви, змішуючись із ордами містян на вулиці, які теж відчули смердючі бомби, почули набат Камелота й приєдналися до тисняви, немов безголові гуси. Одночасно юрба тих, хто прибув із далеких королівств, помітивши появу Ріана й Софі, кинулися до них, відчайдушно прагнучи побачити нових короля й королеву. Загнаний у глухий кут, Ріан потягнув Софі назад до дверей, але через це їх лишень іще дужче затисли в натовпі, немов буї під час шторму.

Але тепер Софі побачила, що крізь натовп хтось мчить на коні, розкидаючи людей...

Джапет.

— Підземелля, — видихнув він братові, його золотий із блакитним мундир був увесь у білих камінцях. — До нього прорвалися...

Небо над головою розітнули крики.

Не людські.

Ріан, Джапет і Софі подивилися вгору.

Із туману вирвалася зграя стімфів, на спинах вони несли друзів Софі — Кіко, Ріну, Беатрікс, Дот. Із запаленими пальцями вони схилилися вперед і вистрілили закляттями в короля та його лицаря. Три заклинання приголомшення вдарили Ріана в груди, штовхнувши його у відчинені двері церкви, а ще одне скинуло Джапета з коня. Дот перетворила землю під ногами Джапета на гаряче мокко, і він полетів головою в глибоку паруючу яму. Поки Джапет бовтався в гарячому шоколаді, навколо воркотіли голуби: «Агату спіймали!» «Вона не рівня Леву!» «Вона не рівня його лицарю!» «Слава королю Ріану!» «Слава Джапету...»

Червоношкірий демон зжер голубів.

Софі розвернулася й побачила Естер і Анаділь, які верхи на стімфі стрімко опускалися до неї.

— Хапай мою руку! — наказала Анаділь.

Бліда відьма простягнула долоню, а Естер спрямувала їхнього птаха вниз, пальці Анаділь і Софі вже майже торкнулися...

Руку Анаділь розітнув піратський кинджал, кинутий Веслі, що вискочив із церкви. Відьма відсахнулася від болю, а стімф смикнувся, скинувши Анаділь зі спини.

— Ані! — закричала Естер. Її демон чимдуж кинувся, аби схопити подругу, але Анаділь падала на землю занадто швидко, відкинувши руку, із якої стирчав кинджал...

Згори майнув іще один стімф, Богді й Лейтен підхопили Анаділь, закинувши її на третього птаха. Хлопці досі були у формі хору, їхні обличчя й сорочки були заплямовані чорним слизом. Із туману позаду них з’явилися ще стімфи, на їхніх спинах сиділи решта друзів Софі. Два... чотири... п’ять.

— Допоможіть мені! — скрикнула Софі, сповнюючись надією.

Але ці стімфи були задалеко, щоб вона могла побачити вершників.

Вона підстрибувала й махала до них.

— Будь ласка! Хто-небудь! Будь-хто!

Але тепер до цих стімфів летіли стріли, із замку верхи на конях мчали пірати з піднятими луками. Наполохані стімфи розвернулися геть від Софі, відступаючи в туман. Біба й Тьяго стояли в сідлах і цілили в голови Естер, Кіко й Анаділь, подруги ухилялися й пірнали, стріли пролітали між ребрами стімфів.

— Допоможіть! Врятуйте мене! — кричала Софі, марно підстрибуючи до стімфів, поки подруги намагалися наблизитися до неї.

Коли вартові-пірати висипали з церкви, стріляючи в стімфів, на дівчат полетіло ще більше стріл. Беатрікс, Естер і Богді намагалися ухилитися й зробити останню спробу пірнути до Софі. Але натиск був шаленим. Приголомшені, вони не мали іншого вибору, аніж усім разом полетіти геть від церкви, геть від Камелота й від Софі.

Серце Софі обірвалося. Вона розвернулася до замку, але сріблястий туман уже розсіювався, у ньому більше не залишилося стімфів. Її очі наповнилися слізьми. Її покинули. Як вона покинула Берта й Беккетта, які, певно, уже загинули. Вона не знала, чому плаче. Вона заслужила такої долі. Вона заслужила покарання за свою егоїстичність... покарання за погані вчинки, від яких не могла утриматися... за те, що була собою... Ось чому її казка ніколи не зміниться, байдуже, яке перо її напише...

— Софі, — почувся голос згори.

Вона підняла голову й побачила, як із туману крізь град стріл мчить стімф і до неї тягнеться юнак без сорочки, його обличчя було приховане імлою, волосся біліло, немов сніг...

«Рафал?»

Він вирвався з туману...

Ні.

Не Рафал.

Час сповільнився, серце забухало гарячою кров’ю, немов вона побачила цього хлопця вперше, хоча зустрічала його вже тисячу разів. Але раніше вона його бачила по-іншому... не таким, як зараз... принцом, який терпляче рятував її знову й знову, поки їй стало розуму це помітити.

Вона простягнула руку до сонячного світла, а він летів униз (волосся було припорошене білими камінцями, обличчя й бліді груди подряпані ковзуном), він простягав пальці, аби схопити її...

— Є! — промовив Горт, почавши затягувати її на стімфа.

Міцно вчепившись, Софі полізла до нього...

Але потім завмерла.

Горт теж, простеживши за її поглядом.

Як і пірати, які отетеріло поопускали луки.

Високо над замком Камелота рідкий туман ущільнювався у велетенську бульбашку, усередині якої, немов привид, висіло обличчя дівчини. Темноволоса дівчина була завелика, наче відображалася в опуклому склі. Позаду неї стояла армія учнів і вчителів у формах Добра і Зла на тлі шкільного герба. Дівчина подивилася на Софі великими блискучими очима.

— Агато? — задихнулася Софі.

Але подруга вже розчинялася в небесах.

— Я не змогла звільнити всіх, — хрипко промовила Агата, притискаючи долоні до тьмяніючої бульбашки. — Хтось залишився, Софі. Я не знаю хто. Я намагалася врятувати всіх... я намагалася...

— Агато! — закричала Софі.

Але було запізно. Найкраща подруга зникла.

Але все одно здавалося, що голос Агати досі лунає в голові Софі...

Хтось залишився.

Хтось залишився.

Хтось залишився.

Вона відчула, як Горт отямився від запаморочення і стиснув її міцніше.

— Поквапся! Залазь! — вигукнув він і потягнув Софі на стімфа...

Але обличчя Софі змінилося, вона почала відступати. Горт вибалушив очі, побачивши, що відбувається, але Софі відскочила занадто швидко, вивернувши долоню.

— Що ти робиш? — скрикнув Горт.

— Я не можу, — видихнула Софі. — Ти чув Агату. Хтось залишився в замку... вони загинуть, якщо я їх залишу...

— Ми за ними повернемося! — почав сперечатися Горт, помітивши, що пірати, які спостерігали за Агатою, знову навели на нього стріли.

Перед замком Джапет видирався з шоколадного болота Дот.

— Ти маєш летіти зі мною! — гримнув Горт, скеровуючи до неї стімфа. — Негайно!

Софі відскочила.

— Вони наші друзі, Горте. Мої друзі.

— Не дурій! Залазь! — благав Горт...

Софі запалила палець і вистрілила у хвіст стімфа рожевим спалахом, птах рвонув уперед, повз череп Горта промайнула стріла. Горт спробував розвернутися до Софі, але птах не слухався й полетів за іншими, наче вважав своїм обов’язком зберегти життя вершника. Роздратовано скрикнувши, Горт озирався на Софі очима, повними сліз, поки стімф відносив його за обрій без неї. Пірати востаннє розрядили луки, але стріли не долетіли, поціливши в цегляну стіну дзвіниці, на натовп посипалася злива дерев’яних друзок.

Усе стихло.

Софі стояла самотня, непорушна, немов камінь.

Вона втратила шанс на волю.

Нагоду приєднатися до Агати.

Опинитися в безпеці в Школі.

Аби мати змогу допомогти іншим.

Вона. Колишня королева Зла.

Вона навіть не знала, кого рятувати.

Чи скільки осіб потребували її допомоги.

Справжня Софі мала б зараз бути на півдорозі до волі.

Справжня Софі рятувала б себе.

Поза спиною пробіг колючий страх. Не лише тому, що вона почувалася чужою у власному тілі.

За нею хтось спостерігав.

Софі підняла голову й побачила Ріана біля дверей церкви. Він був побитий і пошарпаний, сині очі зблискували вбивчою кригою.

А потім вона зрозуміла.

Він бачив Агату в небі.

Її армію.

Усе.

Але не лише він.

Тисячі людей із різних королівств разом зі своїми правителями стояли на пагорбі. Їхні очі були прикуті до чистого неба, у якому розчинялися останні ознаки Агати та її армії.

Усі разом вони перевели погляди на короля, вони дивилися на Ріана так само, як він дивився на Софі, а над головами кружляли пташки, радісно повторюючи в тиші...

«Агату спіймали!» «У неї немає армії!» «Ви чуєте?» «Хвала Леву!» «Хвала королю!»