Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

14 Він бреше, бона бреше

Софі стояла на березі чорного ставка, загорнута в біле хутро, на волосся вона накинула білу хустку. Дівчина розсипала соняшникове насіння перед родиною качок.

У брудній воді, наче в кришталевій кулі, відбивалося темне небо. Майже повний місяць мав червоний відтінок, нагадуючи відтяту голову. Вона здригнулася, почувши гупання молотка, і озирнулася на робітників, які зводили ешафот на схилі Золотої вежі, одразу над отвором, що відкривав підземелля. Аран крокував помостом, у нього на поясі висів кинджал, він не зводив із неї вугільно-чорних очей, які зиркали з-під шолому. Дві покоївки заливали ешафот відрами з мильною водою й терли мостовики, зганяючи воду на траву. Звідти вода стікала вниз, збираючись у калюжу біля ніг Софі.

Над головою в небі блищало повідомлення від Левогрнва.

Софі відчула, як їй забило дух. Це перше повідомлення, яке Ріан написав без її допомоги.

Частина її хотіла б захоплюватися Ріаном. Навальністю його брехні. Його прагненням Зла.

Але дівчина не могла ним захоплюватися. Принаймні доти, доки на згаданій брамі не виставлять Ріанову голову.

Крізь дірки в хутрі, яке вона врятувала з пошматованих ковзуном коробок мадам фон Зарачін і чарами, як могла, залатала, пробирався вітер. Ще зовсім недавно вона вже майже видерлася на Гортового стімфа й мало не втекла з цього місця. Стиснувши Гортові долоні, вона відчула смак волі. Вона подивилася в очі хлопцю, якому вона дійсно була не байдужа, справжня вона, із її бородавками й рештою всього. Перед очима Софі промайнуло видіння того, яким би могло бути щастя в іншому житті, в іншій казці...

Але тепер у її казці не йшлося про щастя.

Узагалі не йшлося про неї.

Ось чому вона мала залишитися.

Біла сукня під хутром викликала страшенний свербіж, цього разу більш набридливий, відволікаючи її від думок.

Північ прийшла й минула.

За декілька годин Тедрос помре. Разом із професоркою Даві, п’ятьма учнями та її друзями.

Як зупинити страту?

Як не дати сокирі опуститися?

Вона навіть не знала, де тримають в’язнів. Ріан залишив її під наглядом Арана, допоки сам зустрічався з Королівською Радою в замку. Правителі Лісів зібралися в Камелоті на тижневе святкування королівського весілля, разом зі слугами й придворними заповнили всі навколишні таверни й готелі, а тепер менш ніж за день їх вигнали з церкви гнійними бомбами, і вони зберуться на страту сина короля Артура. До сьогодні вони переважно були на боці Ріана, уважаючи, що новий король святий, бо вбив Змія. Але поява Агати в небі змінила все. Софі бачила їхні обличчя біля церкви, вони дивилися на Ріана, сповнені сумнівів і питань. Він збрехав про ув’язнення її найкращої подруги. Він збрехав усім Лісам. Про що ще він збрехав? Вони мали замислитися. Звісно, саме тому Королівська Рада скликала засідання.

Софі озирнулася на замок, до якого, перешіптуючись, у сутінках стікалися правителі з похмурими обличчями. Відтоді від них не було жодної звістки.

Серце Софі закалатало. Вона мала розповісти їм правду про Ріана. Про Змія. Про все. Раніше вони б нізащо їй не повірили, ці правителі. Після всього, що Ріан зробив, аби врятувати їхні королівства. Але вони могли повірити їй зараз. Їй лише потрібно було знайти спосіб, як із ними поговорити...

Ставок збрижився, коли на траві позаду неї почулися кроки, і у воді відбився блідий юнак із мідним волоссям.

— Кристал, — промовив Джапет, він був у самих лише бриджах, його тіло й обличчя були вкриті обпіками від гарячого шоколаду Дот. — Перші літери твоїх казок складалися в це слово. Ось як ти домовилася з Агатою про кришталеву кулю. Маю визнати, розумно.

Софі нічого не відповіла, спостерігаючи, як робітники встановлюють оздоблену плаху з темної деревини із заглибленням для голови.

— Коли Містралі розповіли, що ми сини Артура, я їм не повірив, — продовжив Джапет. — Але перо мене переконало. Перо показало мені й Ріану наше майбутнє. Майбутнє з тобою. Ти мала стати королевою одного з нас — іншому твоя кров мала не дати померти. Ми мусили тримати тебе на своєму боці й тоді мали стати непереможними. Таке майбутнє нам обіцяло перо.

Від його холодного подиху її шиєю пішли мурахи.

— Звісно, ти думаєш: «Яке перо?» Левогрив не може бачити майбутнього. І Казкар теж. До того ж ми не відвідували твою дорогоцінну Школу. Тож що це за перо? Оце ти й маєш з’ясувати, розумна маленька кицько. Так само, як мій брат має усвідомити, що не можна довіряти дівчині, навіть якщо це його новенька яскрава королева. Він уважав, що, якщо він залишить життя декільком твоїм друзям, ти підкорятимешся йому. Але тепер зрозумів, що я йому казав правду весь цей час. Єдиний шлях отримати відданість королеви — це тримати її на вістрі страху. Знищити все, що вона любить. Ти вважаєш, що твоя кмітливість врятує тебе. Відчай знищує розум. Ось чому всі твої друзі невдовзі помруть. Брат помилявся, уважаючи, що тебе можна мотивувати, але він засвоїв цей урок...

Його губи торкнулися її вуха.

— Із дівчиною не можна домовитися, так само, як зі Змієм.

Софі розвернулася, подивилася в його безжалісні блакитні очі.

— Гадаєш, Агата дозволить вам стратити Тедроса? Гадаєш, Школа не прийде рятувати Декана? Вони всі прийдуть.

Змій посміхнувся.

— А ми на це й розраховуємо.

Він лизнув язиком її губи...

Софі розмашисто вдарила його по голові, розбивши скроню Ріановою діамантовою обручкою, кров потекла обпеченою щокою його брата.

Джапет рвучко схопив дівчину за зап’ясток, і на мить Софі подумала, що він зламає їй руку, мов соломину. Дівчина вирвалася, нажахана...

Але потім відчула вже знайомий укол болю й побачила, що з долоні крапає кров, ковзун повертається на обладунки Джапета... а шкіра обличчя й грудей юнака знову бездоганно здорова.

Він відступив, посміхаючись, коли до нього підбіг чорний кінь, Джапет розвернувся й заскочив на нього. Позаду верхи на конях під’їхали двадцять піратів у чорних сорочках, бриджах і балаклавах, вони тримали мечі, списи й палиці. Джапет викликав чорні обладунки Змія й подивився на Арана.

— Відведи її до замку. Це наказ брата.

Джапет опустив очі на Софі.

— Королівська Рада хоче бачити її.

Софі розширеними очима спостерігала, як Змій і пірати помчали схилом вниз, геть за замкові ворота, перетворившись уночі на темні тіні.

— Король покличе, коли ти будеш йому потрібна, — сказав Аран, який супроводжував Софі з перев’язаною долонею до подвійних дверей Блакитної бальної зали.

До нього підбігла покоївка й щось прошепотіла на вухо.

Щось про Палату мап.

— Ані руш, інакше я розітну тебе навпіл, — наказав Аран і пішов за служницею.

Він потягнувся назад і зірвав шубу з Софі.

— Це не є частиною твоєї уніформи.

Софі розуміла, що краще не сперечатися. Але коли він пішов, вона навшпиньки підібралася до дверей бальної зали й прочинила в них шпарину, достатню, аби зазирнути один оком.

Сотня правителів зібралися в найбільшій залі замку, вони сиділи за скупченням круглих столів, що були схожі на місяці в орбіті Ріанового трону, який блищав на піднесеному помості в центрі кімнати. Король головував у чистому блакитно-золотому мундирі, Екскалібур висів збоку на талії, Софі помітила, що кожен чарами написав своє ім’я на табличках перед собою, імена мерехтіли й тремтіли, немов живі картинки, — султан Шахзабаху, королева Раджашага, король Веселорозбійників, Великий візир Кіргіосу. Сама бальна зала вкрай відрізнялася від того затхлого, пошарпаного місця, яке Софі пам’ятала: стіни й колони були викладені блакитною мозаїкою, підлога прикрашена гербом Лева, а під стелею красувалася велетенська голова Лева з блакитного скла, у якій відбивався трон.

— Отже, ви визнаєте, що інформація щодо ув’язнення Агати була брехнею? — промовив король Лисячого лісу, уважно дивлячись на Ріана.

— В Уті брехуни мають зняти з себе весь одяг і потім заслужити його повернення назад, по одній правді за річ, — протягнула восьмирука жінка-коротун, яка сиділа на купі подушок.

Вона була достатньо близько до дверей, і Софі побачила, що та має таку саму срібну каблучку з карбуванням, як і ті, що дівчина бачила в церкві на руках королеви Джант-Джолі й короля-ельфа Ладельфлопу.

— Тедрос, може, і боягуз, але не брехун, — прогарчав король-вовк із Кривавого струмка, також вимахуючи срібною каблучкою.

— А як же брехня про те, що він король, — незворушно промовив Ріан.

— Але чи можемо ми бути певні, — сказала принцеса Алтазари, пухка й біла, немов молоко. — Тедрос відвідував Школу Добра і Зла, де нас учили не брехати. Зрозуміло, що ви відвідували Школу, чиї стандарти не були такими високими.

— Якщо ви збрехали щодо затримання Агати, то можете брехати нам про ще багато чого, — озвався рогатий король Акгула. — Ось чому ми хочемо поговорити із Софі.

— І поговорите. Я не чекаю, що ви приймете на віру мої слова, зважаючи на останні події. Але спочатку я поясню сам. Поки я послав брата схопити її, — промовив Ріан і зиркнув у бік дверей.

Софі сховалася, аби він не помітив, що вона підслуховує.

Король повернувся до аудиторії.

— Але зараз моя черга говорити.

— Ми вимагаємо, щоб спочатку ми поговорили із Софі, — наполягав міністр Буркітливих пагорбів.

— Вона скаже нам правду! — погодилася королева Махадеви.

— Навіть ваш власний «Кур’єр Камелота» припускає, що Тедрос досі істинний король, а не ви, — промовила немолода, граційна королева Дівочої долини, яка сиділа за столом одразу біля трону Ріана. — Раніше ми не мали причини їм вірити, але ваша брехня щодо Агати змусила мене замислитися. До речі, вони навіть стверджують, що ви викрали Софі і що вона досі підтримує права Тедроса на трон. До того як вона висловиться на вашу користь і доведе нам, що король — ви, ми не можемо вам довіряти...

Повітря розітнув меч, який устромився в стіл перед нею.

— Ось доказ, — гримнув Ріан, його обличчя відбилося в сталі Екскалібура. — Я витягнув меч. Я пройшов випробування батька. А Тедрос — ні. Він узурпував трон, який належить мені по праву. А за законами Камелота узурпатору мають відтяти голову. За законами всіх ваших королівств. Як зрадників. Я не чув, щоб ви підтримували Тедроса, коли він повернувся спиною до ваших королівств, коли Змій шматував їх на клоччя. Я не чув, щоб ви підтримували Тедроса, коли я врятував ваших дітей від повішення.

У кімнаті запанувала тиша. Софі бачила, що Ріан дивиться на королеву Джант-Джолі, — останнє речення він адресував їй.

Королева втратила всю свою зухвалість, яку вона демонструвала в церкві, вона опустила голову, її горло смикалося. Софі згадала те, як Ріан схопив її за руку й щось прошипів у вухо. Хай що він їй сказав, але це подіяло.

— Я збрехав про ув’язнення Агати, бо сподівався, що вона опиниться в підземеллі, перш ніж люди дізнаються про протилежне, — заявив Ріан Королівській Раді. — Тепер усі знають, що Агата та її друзі на волі, і розуміють загрози, що постали перед новим королем Камелота. І це дає Агаті владу. Владу, яка небезпечна не лише для мого королівства, але й для ваших теж. Тож так, я збрехав. Збрехав, аби захистити вас. Але я не можу захистити тих, хто не відповідає мені вірністю. А ви не можете бути вірними, якщо продовжуєте носити ці каблучки.

Усі опустили очі на карбовані шматки срібла на пальцях.

— Кожен із вас носить каблучки, що довіряють долю ваших королівств Казкарю та Школі, яка його охороняє, — сказав Ріан. — Каблучки, що прив’язують вас до Школи й пера. Каблучки, які передаються в спадок ще здавна. Каблучки, які зараз наражають вас на небезпеку. Я кажу вам: якщо ви прагнете мого захисту, ці каблучки мають бути знищені.

Правителі загомоніли, це була суміш здивованого кректання й пирхання.

Софі бачила, як щоки Ріана запашіли.

— Королю Ріане, ми вже неодноразово казали вам, — почав був король-ельф із Ладельфлопу, — ці каблучки підтримують життя Казкаря...

— Ці каблучки — ваші вороги, — накинувся Ріан, підводячись із трону. — А ще, доки Агата на волі, вона битиметься під прапором цих каблучок. Битиметься під прапором Казкаря й Школи. Вона підступна терористка. Ватажок бунтівників, який зробить будь-що, аби повернути на трон свого хлопця-нездару, навіть нападаючи на ваші королівства. Продовжите носити ці каблучки й повстанете проти мене. Продовжите носити ці каблучки й станете такими ж ворогами мені, як і Агата та її армія.

Правителі обмінялися скептичними поглядами.

— Ви маєте рацію, королю Ріане. Екскалібур не зрушив би з каменя, якби трон вам не належав, — промовила імператриця Путсі, загорнута в гусяче пір’я. — Я вірю, що ви істинний король, а Тедрос — ні. Цього ніхто не може заперечити. Ось чому ми не опираємося вашому рішенню покарати Тедроса і його принцесу. Але стверджувати, що Агата — «терористка»... це вже занадто.

— Особливо, коли це ви виявилися брехуном, — нагадав герцог Гамелінський. — Колись король Артур носив таку саму каблучку, яку ви вимагаєте від нас знищити. Коли Містралі стали радницями, вони казали, що він знищив свою каблучку, бо вони наполягали. Що він геть знищив каблучку Камелота. Ось чому Тедрос ніколи її не носив, і чому ви її так і не отримали. Артур помер ганебною смертю. Він спалив свою каблучку, і це закінчилося кепсько.

— Бо він був занадто слабким, аби розпізнати ворога... — накинувся Ріан.

— А може, тому що слухав ті самі голоси, що й ви, — заперечив герцог. — Чому ми маємо повірити вам, а не тисячолітній традиції? Чому ми маємо повірити вам, а не Школі, у якій навчалися наші діти чи принцеса, яка є героїнею Лісів? Агата, може, й у змові з узурпатором, свідомо чи ні, але її навчали завжди слідувати за Добром. І перше правило Добра, що воно захищається, а не нападає.

Ріан підняв брову.

— Та невже?

Він навів сяючий палець на двері, які розкрилися, і до зали влетіли горобець, яструб і орел, усі мали комірці королівських кур’єрів і тримали в пазурах і дзьобах сувої. Птахи кинули повідомлення своїм правителям.

— У мій замок удерлися, — пробелькотів король Лисячого лісу, читаючи сувій.

— У Гіллікіні палають гнізда фей, — видихнула королева-фея, читаючи свій.

— Мого сина поранено, — оголосив Льодяний велетень із Крижаних рівнин, піднімаючи очі від сувою. — Він каже, що втік. Це були люди в чорному вбранні, у масках. Як Змій.

— Змій мертвий, — відповів Ріан. — Але ті, хто був із ним у змові, — ні. Це справа рук Агати і її Школи. Вона зробить будь-що, аби послабити підтримку істинного короля, навіть зруйнує весілля й нападатиме на ваші королівства, тоді як ви перебуваєте тут. Ви знову хочете побачити, як нищать ваші королівства? Після того як я врятував їх?

Через таку нахабну брехню Софі ахнула. Це ж напади Джапета. Вона бачила, як він поїхав геть зі своїми посіпаками. Він нападав на Ліси, аби допомогти братові отримати трон, і тепер він нападав на Ліси, аби допомогти йому втримати владу. Тож ідеї, що її подруга може стояти за цим, — чисте божевілля...

— Агата? Напала на Гіллікін? На Лисячий Ліс? Два королівства Щасливців? — промовила королева Уті, наче читаючи думки Софі.

— А що? Агата спричинила безлад у моєму королівстві декілька днів тому, — заперечила королева-фея Гіллікіну. — Тож і підпал гнізд фей цієї ночі запросто може бути справою її рук.

— І я бачив двох хлопців у чорних масках у церкві, — додав Льодяний велетень із Крижаних рівнин. — Тих самих, що жбурляли бомби. Вони можуть бути учнями Школи.

— Принцеса Агата захищає королівства — вона не може зашкодити їм, — шикнула принцеса Алтазари. — Усі знають її казку!

— Версію Казкаря, — вигукнув король Лисячого лісу.

— Єдину версію! Істинну версію! — скрикнув герцог Гамелінський.

— Софі — найкраща подруга Агати, — утрутився султан Шазабаху. — Нам потрібно почути майбутню королеву Камелота!

— Почути! Почути! — почали вигукувати правителі за столами.

«Ось моя нагода», — подумала Софі, уже готова ввірватися й викрити Ріана — прокричати правду й урятувати себе та друзів...

Аж раптом король Лисячого лісу встав.

— На мій замок напали! А все, що вас турбує, — це почути Читачку, замість того аби довіритися королю, який урятував ваші королівства! — Він повернувся до Ріана. — Ви маєте зупинити ту терористку, раз і назавжди!

— Як зупинили Змія! — кинулася благати королева-фея.

— Мій яструб доповідає, що заколотники рухаються на схід, — сказав Льодяний велетень із Крижаних рівнин, птах умостився в нього на плечі. — Далі вони нападуть на Чотири Кути. А потім... хто знає?

У кімнаті стало тихо.

Більше ніхто не захищав Агату.

«Немов ті риби в Школі, — задумалася Софі. — Як швидко вони міняють думку».

— Я прикличу свою королівську варту, — проголосила королева Махадеви. — Вони знайдуть заколотників.

— Мої люди приєднаються до ваших, — долучився міністр Буркітливих пагорбів.

— Я не пущу варту Нещасливців у своє королівство, — гаркнув король Лисячого лісу.

— Я теж, — сказала королева Гіллікіну. — І поки ви надішлете повідомлення вашій варті, заколотники нападуть на ще більше королівств. Вони знають, що ми всі зібралися на весілля. Наші королівства є вразливими, і заколотники пересуваються занадто швидко, аби ми встигли сповістити про небезпеку й організували оборону. Нам потрібно, аби король Ріан і його люди вирушили на допомогу негайно.

Залою прокотилися схвальні вигуки, а потім усі подивилися на короля.

— Хочете, аби я зупинив напади Агати? — запитав він, відкинувшись на троні. — Ви хочете, аби я ризикував своїм життям і життям моїх лицарів? Ну, тоді я чекаю, аби ви у відповідь виказали вашу відданість.

Його палець засвітився, і перед кожним обличчям з’явилося блакитне полум’я, воно тріпотіло в повітрі.

У Ріанових очах жевріло відображення сотні вогнів.

— Спаліть ваші каблучки, — наказав він. — Спаліть їх і доведіть свою віру в мене, а не в Агату і її Школу. Я чи Казкар. Тоді я допоможу вам.

Правителі заціпеніли, вибалушивши очі.

Погляд Ріана став важчим.

— Ті, хто хоче мого захисту... спаліть їх негайно.

Серце Софі зупинилося.

Правителі обвели поглядами кімнату.

Якусь мить ніхто не поворухнувся.

Потім король Лисячого лісу стягнув срібну каблучку й поклав її в блакитне полум’я.

Каблучка розплавилася — хрусь! Пш-ш-ш! Пух! — і вибухнула хмаринкою сріблястого диму.

Королева-фея Гіллікіну й повелитель Крижаних рівнин обмінялися поглядами. Але каблучки не зняли.

А королева Джант-Джолі зняла.

І вкинула в полум’я.

Хрусь! Пш-ш-ш! Пух!

І сріблястий джгут.

Жоден більше не зрушив із місця.

Полум’я згасли й зникли.

— Дві каблучки, — промовив Ріан. — Відправте людей на захист Лисячого лісу й Джант-Джолі від подальших нападів, — наказав він, зиркнувши на Королівську Раду. — Решта тепер самі по собі.

Софі полегшено прихилилася до дверей, вдячна більшості правителів, що опиралися королю, і раптом побачила, що Ріан дивиться на неї так, ніби весь час знав, що вона там. Він змахнув пальцем, і двері розчинилися, перш ніж вона встигла відступити. Софі не втрималася і влетіла в залу, важко впавши на мармурову підлогу.

Вона повільно підняла очі, уся Королівська Рада витріщалася на неї.

— Моя кохана, — проворкотів Ріан.

Софі підвелася, біла сукня пекла, як ніколи.

— Перед сьогоднішньою стратою Рада має до тебе декілька запитань, — сказав король. — Можливо, твої відповіді допоможуть їм прийти до тями.

Двоє вартових непомітно стали позаду. Біба і Тьяго. Софі бачила, що вони тримають руки на мечах.

«Погрожує».

Софі повернулася до правителів, спокійна й зібрана.

— Я до ваших послуг, — промовила вона.

Королева-фея підвелася.

— Агата нам ворог?

— За нападами стоїть Школа? — запитав Льодяний велетень із Крижаних рівнин, теж підвівшись.

— Тедрос має померти? — запитала королева Уті, ставши на подушки.

Софі бачила в їхніх обличчях страх. У всіх обличчях. Напруження в кімнаті було таким щільним, що воно стискало її горло, позбавляючи голосу.

Вона має промовити лише єдине слово.

«Ні».

Пірати її вб’ють, але буде пізно. Ліси дізнаються, яке чудовисько сидить на троні. Тедроса й друзів буде врятовано. Ріана згодують вовкам.

Софі подивилася в мертві скляні зелені очі короля, на його криву посмішку. Із такою самою посмішкою на неї дивився Джапет, коли розповідав, що тепер брат буде до неї безжалісний. Після того як вона використала казки Левогрива, щоб зв’язатися з Агатою. Але навіть так вона досі була потрібна Ріану. Її підтримка змусить решту правителів танцювати під його дудку. Покликати її, звісно, було ризиковано. Але Ріан міг би присягнутися, що Софі завжди робить те, що краще для неї. Що вона підтримає його, аби зберегти собі життя. Що для неї власне життя дорожче за правду.

Софі рішуче подивилася у відповідь.

Він прорахувався.

Ріан уторопав, що вона збирається зробити.

Він скочив на ноги, його обличчя зблідло, ставши схожим на Джапетове. Софі вже відкрила рота, аби відповісти Королівській Раді...

А потім декого помітила.

За крайнім столом, біля вікна. Чоловіка в коричневій куртці й каптурі, його обличчя приховувала тінь. Він грався срібною каблучкою на руці, у ній відбивалося місячне світло, і це привернуло увагу Софі.

Вона прочитала ім’я на табличці.

Серце Софі злетіло, немов ним вистрілили з гармати.

Чоловік у каптурі зробив різкий рух головою, дав чіткий знак, як їй відповісти на питання правителів.

Софі вгледілася в білки його очей, які блищали з темряви під його каптуром.

Вона повернулася до тих, хто запитував.

— Так, — промовила вона. — Агата — ваш ворог. Школа стоїть за цими нападами. Тедрос має померти.

Присутні загули, немов стривожений вулик.

Ріан на троні витріщився на Софі.

Раптом до нього підбіг Аран, який стискав великий пергаментний сувій...

Софі не стала чекати, коли отримає нагоду роздивитися, що там. Ріан відволікся, і вона кинулася до зали, туди, де бачила чоловіка в каптурі. Але тепер їй не було його видно, бо правителі юрмилися навколо столів, жваво розмовляли і вказували на свої каблучки, підвищуючи голоси.

Позаду Ріан і Аран сперечалися над мапою — Мапою пошуків Змія — і зі свого місця Софі здалося, що фігурки... зникли.

«Мабуть, я помилилася», — подумала Софі.

А потім помітила, що Ріан підняв погляд і шукає її...

Софі сховалася під столами й почала навприсядки пробиратися в інший бік зали. Вона бачила, як правителі потоком полилися з дверей, наказуючи прислузі викликати їхній транспорт, а інші залишилися, гаряче сперечаючись. Вона помітила, що Льодяний велетень із Крижаних рівнин і королева Гіллікіну стали разом у кутку, викликали чарівний вогонь і одночасно спалили свої каблучки. Хрусь! Пш-ш-ш! Пух!

— Софі! — погукала королева Джант-Джолі, вона поквапом рушила до Софі.

Софі залізла під стіл і поповзла крізь лабіринт ніг і стільців, повз оздоблені чоботи й пишні подоли, дівчина чула голоси й тріск полум’я, і тепер іще дюжина каблучок горіли й лопалися. А потім вона заповзла під останній стіл і вибралася з іншого боку, саме там, де сидів чоловік у каптурі...

Але його вже не було.

Залишилася лише королівська табличка, спереду мерехтіло й звивалося його ім’я.

Софі впала на його стілець, серце обірвалося. Може, він їй привидівся? Може, вона марно збрехала правителям? І втратила шанс урятувати себе й друзів? Може, вона щойно підписала смертний вирок Тедросу? Софі взяла табличку в тремтячі пальці.

І побачила.

На звороті таблички.

Крихітні чарівні літери, які випаровувалися, щойно вона їх читала.

Софі підняла погляд. Ріан крокував до неї в супроводі піратів.

Дівчина крадькома перевернула картку й прочитала ім’я чоловіка, який залишив їй повідомлення, написане темно-зеленими літерами.

Останнє слово мінялося, зникаючи, воно весело підморгнуло, немов капосна фея...

ВЕСЕЛОРОЗБІЙНИКІВ

ВЕСЕЛО РОЗБІЙНИКІВ

ВЕСЕЛІ РОЗБІЙНИКИ