Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

12 Сімка щасливчиків

Під холодною, каламутною водою Тедрос нарешті почувався чистим. Він розкинув руки й ноги і плавав, наче водорості, під зеленою поверхнею. Від пекучого холоду біль у м’язах трохи стих, а думки заціпеніли. Допоки він залишався під водою, йому не потрібно було стикатися з тим, що відбувалося зовні.

Але він не міг затримати дихання надовго.

Щоразу, як він спливав на поверхню, аби вдихнути, він чув уривки розмов.

— Якби мені довірили одягти мантію Софі, замість тих хлопців, ми б урятувалися...

Тедрос знову занурився.

— Карти Таро казали, що біля церкви буде летючий привид, а бульбашка Агати була неймовірно схожою на летючий привид...

Занурення.

— Якби ж то ми побігли, коли я сказав...

Занурення.

Шкіра Тедроса вже аж скеміла від холоду, серце шалено калатало. Дихання ставало все уривчастішим... мозок припиняв працювати, немов зачинявся за дверима... Хлопець бачив над пліснявою поверхнею статую короля Артура, розмиту й нечітку, кам’яний Екскалібур стримів у зігнутих руках. Але тепер Артур нахилився до води, придивляючись порожніми очницями, наповненими сонмищами личинок і червів. Тедрос сахнувся назад, але батько переслідував його, статуя ожила, немов король дізнався, хто виколупав йому очі... наче виявив боягузливу зраду свого сина... Загрібаючи назад, Тедрос наштовхнувся на стіну, задихався, розпластаний, як морська зірка, а батько все підпливав, націливши меча в Тедросове серце...

— Викопай мене, — наказував король.

Тедрос випірнув на поверхню, розбризкуючи воду й хапаючи повітря.

Валентина й Аджа ледачо розпласталися біля мармурової стіни Королівського грота, геть мокрі від Тедросових бризок. Позаду них стояв спокійний і безокий король Артур.

— А навіщо він плаває в брудному piscina[7]?

— Хлопці — загадка, — сказав Аджа, витискаючи своє диявольське червоне волосся.

— Так ти ж теж хлопець, — зауважила Валентина.

— Тоді чому Агата не обрала мене, аби я одягнув мантію Софі? — наприндився Аджа. — Вона знала, що я обожнюю ту мантію, і натомість дозволила Богді й Лейтену одягнути її...

— Та забудь уже про ту кляту мантію! — почувся інший голос.

Тедрос розвернувся й побачив біля протилежної стіни Вільяма й Богдена, обидва були брудні, у сорочках, вимазаних травою.

— Ми тут уже безліч годин без їжі, води й інших необхідних речей, а ти лише те й робиш, що торочиш про ту мантію! — буркнув Богден. — А мав би хвилюватися, як нам вибратися звідси, поки ми не загинули!

— Тоді припиніть сваритися й допоможіть нам знайти вихід, — почувся голос професорки Даві.

Тедрос покрутився й побачив Декана й Ніколу біля кам’яних дверей Королівського грота: Нікола длубалася в замку шпилькою, а Даві тим часом стріляла заклинаннями в молдинг дверей лише для того, аби побачити, як вони розчиняються в повітрі.

— Звідси немає виходу, — прохрипів Тедрос, він вибрався з басейну, дозволяючи вогкому повітрю грота зігріти його тіло, і притулився до стіни біля Валентини. — Тато наклав щит проти чар у цій кімнаті, аби позбутися фей, коли Мерлін пішов. До того ж, як ви думаєте, чому вони перевели нас сюди, після того як було зруйновано підземелля? Це місце називається Королівським гротом не просто так — тато зробив тут сховок на той випадок, якщо на замок нападуть. Сюди не можна проникнути. Ми тут у пастці, так само, як і там.

— Ну, принаймні це єдине приміщення в замку, яке Ріан не переробив, присвятивши собі, — зауважив Вільям.

Тедрос глипнув на нього.

— Ми все бачили, коли нас вели нагору, — пояснив Богден. — Повсюди золоті Леви та бюсти Ріана, статуї без сорочки, щоб видно було його м’язи.

— Я не жаліюся, — жваво промовив Вільям. — Я провів у Камелоті все життя, і тепер замок має набагато кращий вигляд, ніж дотепер... — він помітив похмурий вираз Тедросового обличчя, — звісно, тепер він вульгарний і позбавлений смаку.

Тедрос провів пальцями по вкритому сіллю волоссю.

— Мабуть, не чіпав цю кімнату, бо її ніхто не побачить. Ця свиня все робить лише напоказ.

Він потер синці на м’язах живота й грудей... а потім помітив, що Аджа, Валентина, Богден і Вільям пильно спостерігають за ним.

— Що? — запитав Тедрос.

— Нічого, — хором відповіли вони й відвернулися. Тедрос опустив сорочку.

Тим часом Даві й Нікола відновили штурм дверей. Із зеленної сукні Даві осипалися крильця жуків, коли вона, стоячи навшпиньки, вистрілювала з пальця іскрами й намагалася знайти слабкі місця в чарівному щиті. Нікола присіла й зосереджено висолопила язик, вона копирсалася в нутрощах замка.

— Я жив у замку. Як гадаєте, я б знав, якби звідси існував вихід? — чіплявся до них Тедрос.

— А хіба не ти нам казав, що Добро ніколи не здається? Що Добро завжди перемагає? — уїдливо відповіла Нікола.

— Це коли я таке казав? — скривився Тедрос.

— Саме перед тим, як ти й Софі вирушили на Випробування казкою, — нагадала вона. — Подивись у своїй казці.

Тедрос насупився.

— Бачив би ти її на уроках, — пробурмотіла Даві.

Але зараз Тедрос думав про мить, коли він і Софі вирушали на Випробування разом. У ті часи він вірив, що Випробування казкою буде найбільшою перевіркою в його житті... що Софі — його справжнє кохання... що Добро завжди перемагає...

«Може, мені й справді потрібно перечитати мою казку», — подумав він. Бо коли він її проживав, то не міг бачити події виразно.

Випробування казкою взагалі не було випробуванням, порівняно з тим, чому він протистоїть зараз.

І Софі не була його справжнім коханням.

І Добро не завжди перемагало.

Власне, воно, може, уже ніколи не переможе.

У грудях завирувала паніка, наче заніміння від холоду минуло і його відчуття повернулися. Агата повернулася по нього. Вона дала йому нагоду битися за корону. Але в рейваху його якось спіймали. Знову.

«Забудь про корону, — думав Тедрос. — Ти не можеш навіть урятуватися, як належить».

Він повинен бути в Школі, біля Агати, плануючи помсту Ріану. Він мусить очолити війну, щоб повернути трон.

Богден схлипнув.

— Ми були так близько. Вільям і я були в королівській кареті. Ми відвели коней до Лісів, але не знали, де знаходиться Школа. Потім я пригадав, як принцеса Ума навчала в Лісовій групі кінської мови, тож я сказав коням відвезти нас до Школи... — він заплакав ще дужче. — А вони натомість відвезли нас назад до Ріана.

— Коні такі ж зрадливі, — зітхнув Вільям, попестивши Богдена по голові.

— А що саме ви сказали коням? — скептично запитала Нікола, усе ще працюючи над замком.

Богден вичавив декілька стогонів і жваве іржання.

— Це означає «прямуйте до Школи».

— Це означає «нагидьте мені на ногу», — повідомила Нікола.

Богден почав кусати губи.

— Це багато чого пояснює, — промимрив Вільям.

Професорка Даві болісно скрикнула, Тедрос розвернувся й побачив, що її палець димиться, а шкіра на ньому почервоніла.

— Байдуже, який щит наклав Артур на це місце, з мене годі, — промовила вона, виснажено опускаючись на мармурову лаву біля басейну.

Вони всі мали жахливий вигляд, але Даві була геть слабкою, ніби вона ніколи вже не могла оговтатися після того, що з нею зробила кришталева куля. Вона протяжно зітхнула.

— Здається, Тедрос має рацію щодо захисту цієї кімнати.

За якусь мить шпилька Ніколи зламалася просто в замку.

Аджа й Валентина стояли біля басейну, тицяли в запліснявілу воду чоботом Валентини.

Уся ця колотнеча вивела Тедроса зі ступору. Він засуджував своїх товаришів, хоча сам не зробив нічого, аби допомогти їм. Тимчасом як Агата втекла, Агата дісталася Школи, Агата повернулася, аби його врятувати, Агата зробила все, все, все. А чи він зробив хоча б щось для неї? Для решти? Ось чому він опинився в цій кімнаті. Ось чому втратив корону. Бо він такий самозакоханий, самовпевнений тюхтій, що ніколи не робив того, що має робити король, — він не ставав очільником.

Тедрос підвівся на ноги.

— Послухайте, ми не можемо скористатися чарами, аби вибратися звідси, але, може, можна вигадати щось інше.

— Ми ж щойно вирішили, що виходу звідси не існує? — пробурмотіла Даві.

— Тоді ми проб’ємо цей вихід, — рішуче промовив Тедрос. — Чи має хтось якісь особливі здібності?

Професорка Даві випрямилася.

— Гарна думка, Тедросе! Аджа й Валентина. Ви ж Нещасливці. У чому ви вправлялися на уроках професорки Шікс?

— Я можу лазити по деревах гуанабани, — повідомила Валентина.

— Я запитую про твою лиходійську здібність, роззяво, — урвала Даві. — Ту, яку ти розвивала в Школі!

— То саме це я й розвивала в Школі, — повторила Валентина.

Даві стиснула губи, потім розвернулася до Аджі.

— Тепловидіння, — промовив хлопець із полум’яним волоссям. — Я можу бачити крізь тверді об’єкти.

— Ти можеш побачити крізь цю стіну? — нетерпляче запитав Тедрос.

Аджа вирячився на стіну з великих мармурових блоків, кожен завбільшки з невеличке вікно.

— Я бачу... чорний ставок... Софі, неймовірно розкішна у білому хутрі і хустинці, занурена у думки, вона годує качок... може, вигадує план, як нас урятувати...

— Ми в підвалі, — прогарчав Тедрос. — У замку немає ставків, тим паче чорних. І коли я бачив Агату в кришталевій кулі, вона сказала, що твої друзі рятують Софі з церкви. Вона зараз у безпеці, у Школі.

Аджа відкинув волосся.

— Я бачу те, що бачу.

— Ти жодного разу не вгадав. Жодного! — пирхнула Валентина. — Може, тобі потрібна інша здібність. Наприклад, цілування дупи Софі.

— Хтось іще має здібність? — продовжила професорка Даві.

— Ворожіння, — сказав Богден.

— Це й моя здібність теж, — докинув Вільям, дістаючи карти Таро.

Тедрос згадав їхнє пророцтво про подарунки... Хлопці попереджали його, аби він остерігався їх... і саме «подарунок» Ріана Тедросу дозволив негіднику витягнути Екскалібур із каменя й викрасти Тедросову корону...

Тедрос глипнув на двох хлопців із новою цікавістю.

— Запитайте карти, чи ми виберемося з кімнати.

Богден розклав карти:

— Так.

— І це станеться невдовзі, — сказав Вільям.

Очі Тедроса засяяли.

— Запитайте карти, як нам це зробити! Запитайте, що допоможе нам вибратися з Королівського грота!

Богден і Вільям подивилися на карти... потім один на одного... потім на Тедроса...

— Картопля, — сказали хлопці.

Усі в кімнаті вибалушили очі.

— Картопля? — повторив Тедрос.

— Схоже, вони розуміються на Таро так само, як на конях, — озвалася професорка Даві. — А ви, Ніколо?

— У Читачів немає здібностей, — вирвалося в Тедроса, він спостерігав, як дівчина шукає в стінах розгойдані блоки.

Нікола озирнулася на нього.

— Ага, але ж твоя подружка — Читачка, а з неї набагато більше користі, ніж з тебе.

Тедрос скривився... а потім пожвавішав.

— Вона має рацію. Агата звільнила наших друзів, використавши кришталеву кулю Даві за тисячі миль звідси. Вона щось вигадала. Тож ми теж маємо щось вигадати.

— Кришталеву кулю? Агата використала мою кришталеву кулю? — пирхнула Даві. — Це безглуздя.

— Безглуздя чи ні, це спрацювало, еге ж? — сказав Тедрос.

— Ні, я маю на увазі, вона не може користуватися моєю кулею, — зауважила Декан. — Ніхто не може, окрім мене. Я не визначила Другого користувача, коли її створювали. Куля б ніколи їй не відповіла.

— Ну, я бачив її всередині кулі, — зауважив Тедрос.

— Я теж, — озвалася Валентина.

— Може, це якась інша кришталева куля... — припустила Даві.

— Будемо сподіватися, бо ця поламана, — пирхнув Аджа. — Увесь час збоїть і тримає з’єднання лише декілька хвилин.

Даві спала з лиця.

— Але... але... Агата не може знати, як користуватися моєю кулею! Це неможливо. Якщо вона це робить, дівчина в смертельній небезпеці! Та кришталева куля майже вбила мене! Вона не працює. Не так, як має. Мабуть, Агата забрала її, коли я приїхала до Камелота! Я маю поговорити з нею... маю сказати, що не можна її знову використовувати...

— Ну, ви не можете нічого їй сказати, доки ми не виберемося звідси! — зауважив Тедрос, зриваючись на професорці через нові страхи за Агату.

— Існує єдиний вихід із Королівського грота, — утрутилася Нікола.

Усі розвернулися до першокурсниці, вона стояла перед діркою в стіні, схилившись під вагою величезного блоку, який вона витягла зі стіни.

— І ми зможемо протиснутися туди? — радісно запитав Тедрос.

— Ні. Там ще один шар кладки, — відрізала Нікола. — Єдиний шлях із Королівського грота — почекати, поки хтось відчинить двері, і гепнути його цеглиною, а потім утекти.

— Це звучить так само обнадійливо, як слово «картопля», — пирхнув Тедрос, кидаючи хижий погляд на Вільяма й Богдена.

— Ну то пропонуй сам! — вишкірився Богден.

— Атож. До речі, яка твоя здібність, окрім знімання сорочки й знущання над дітьми в Школі? — долучився до сварки Вільям.

— Знущання над дітьми в Школі? — отетеріло перепитав Тедрос.

— Ой, не прикидайся церковним служкою, — кинув Вільям, зашарівшись. — Брат усе розповів.

— Та я навіть не знайомий із твоїм братом... — замотав головою Тедрос.

Нікола кинула блок на підлогу, добряче гупнувши.

— Нікого не хвилює те, що відбувалося в Школі, так само, як не цікавлять твої історії жорстокого поводження я брагами чи сестрами. Ми приречені на смерть у підпалі, і пані єдиний шанс — улаштувати засідку на того, хто відчинить двері. Здивуймо їх, перш ніж вони здивують нас.

— Ой, будь ласка. Ніхто не прийде, — простогнав Аджа. Він знову почав бовтатися в басейні разом із Валентиною, зануривши у воду чобіт Валентини, — Вони заморять нас голодом.

— Ну, усіх, за винятком Тедроса, — озвалася Валентина, дужче плескаючи водою. — Вони ж досі налаштовані відтяти йому голову.

— Дякую, що нагадала. А зараз дійсно час вивчати властивості води? — гаркнув Тедрос, почервонівши.

— Ми відганяємо el ratón, — пояснила Валентина.

— Ratón? Що таке ratón? — запитав Тедрос.

Аджа й Валентина вказали носком чобота.

— Оце.

Тедрос нахилився й побачив кошлату чорну істоту, що борсалася посередині басейну.

— Щур? Нещасливці бояться щурів?

— Я й Валентина з Гамсліпу, — кивнув Аджа.

— Із того Гамсліпу, що й Щуролов Гамелінський, — пояснила Валентина.

— Із того Гамсліпу, де-було-так-багато-щурів-що-вони-віддали-своїх-дітей-гамелінському-музиканту-що-ловив-щурів[8], — сказав Аджа.

— Стривайте, це не звичайний щур, — скрикнула професорка Даві, підводячись із лави. — Це щур Анаділь!

Тедрос зустрівся поглядом із Даві. Принц і Декан одночасно впали навколішки й почали плескати воду з протилежних боків, намагаючись підштовхнути щура до краю. Нікола, Вільям і Богден приєдналися, обидва хлопці воркотіли щось на кшталт:

— Ходи сюди, наш маленький пацючок!

Чи:

— Пливи, малесеньке цуценятко!

А щур борсався, захлинався й белькотів, бо всі створювали хвилі, що перекривали одна одну, і щур застряг посередині басейну, а потім Тедросу це набридло, він стрибнув у воду просто в одязі й схопив щура в долоню.

Він викинув вдячного гризуна на кахельну підлогу. Розпластавшись на краю, щур утягував повітря з придушеними скриками, раз у раз випльовуючи воду, а потім зробив останній глибокий подих... і виблював маленьку фіолетову кульку.

Даві спіймала кулю, Тедрос вибрався з води й лишав калюжі позаду себе, щур досі відсапувався біля їхніх ніг.

Декан побачила, як Нікола й решта поквапилися до неї, і заховала руку за спину...

— Дайте нам із Тедросом трохи часу.

Вона потягла принца за статую Артура.

— Що менше вони знатимуть, то краще. Інакше Ріан може катувати їх, аби отримати інформацію.

Вона простягла фіолетову кульку, показуючи клапоть оксамиту з вишитою срібною зіркою.

— Мерлін, — вибалушив очі Тедрос, розвернувши оксамит пальцями. — Це шмат його мантії...

Принц заціпенів. Бо там було ще дещо.

Щось прилипло до тканини.

Пасмо довгого сивого волосся.

Волосся Мерліна.

Тедрос зблід.

— Він живий? — прохрипів хлопець, розвернувшись до щура.

Але гризун уже оббіг навколо статуї Артура й пірнув назад до смердючого басейну. Стоячи між кам’яними батьковими ногами, Тедрос спостерігав, як щур опустився на дно й зник у щілині між каменями.

— Отже, ми знаємо, що він знайшов Мерліна. Але не знаємо, де і в якому стані, — підсумував принц.

З іншого боку приміщення долинув гучний звук, наче впав камінь, а потім почулося гупання ніг — безумовно, першокурсники щось задумали. Хлопець розвернувся, аби подивитися...

— А може, і знаємо, — озвалася Даві.

Тедрос спостерігав, як Даві підняла пасмо до світла смолоскипів.

— Що це? — запитав принц.

— Придивися, — відповіла Даві.

Тедрос підступив ближче, удивляючись у жмут сивого волосся.

А потім зрозумів, що не все воно було сивим...

І що уважніше він роздивлявся його зусібіч, то більше йому здавалося, що Мерлінове волосся було неоднорідно забарвлене. Просуваючись від одного краю волосини до іншого, він міг відстежити, як змінюється колір і структура пасма: від тонкої, сухої сивини до пружного, міцного коричневого чуба.

Тедрос звів брови.

— Мерлін виглядає, ніби йому тисяча років. Він увесь сивий. Але це волосся таке, як було в нього, коли Мерлін був у розквіті сил... що довше я дивлюся, то більше мені здається, що воно належить комусь...

— Молодшому, — закінчила Даві.

Принц зазирнув їй у вічі.

— Як його волосся може бути старим і молодим одночасно? — запитав він, тягнучись, аби забрати пасмо в Декана.

Але щойно він це зробив, щойно його долоня торкнулася Мерлінового волосся, із того вирвався каскад мерехтливого сяйва, яке посипалося на руку Даві.

Несподівано плями й вени на її руці стали світлішати... зморшки, безумовно, зменшилися...

— Гм? — здивувався Тедрос.

Але професорка Даві досі дивилася на пасмо волосся.

— Я гадаю, що знаю, де він, Тедросе. Гадаю, я знаю, де Ріан тримає Мерліна...

На голову Даві опустився мішок.

— Час рубати голови! — прогарчав кривозубий пірат і потягнув Декана назад. — Страту перенесли!

Тедрос розвернувся й побачив, що першокурсники Нікола, Вільям і Богден уже задихаються в мішках, які озброєні пірати натягнули їм на голови.

— Але вам потрібен я! Не вони! — затнувся Тедрос. — Це я маю померти!

— Плани помінялися, — відповів спокійний голос.

Тедрос розвернувся...

Біля дверей стояв Джапет. Він був у своєму блискучому костюмі з вугрів і тримав у руці останній мішок.

— Тепер стратять вас усіх, — повідомив він.

Із нього зіскочили ковзуни, вони схопили Тедроса, накинувши йому на голову мішок.

Коли вугри потягнули принца вперед, Тедрос удихнув запах того, що було в цьому мішку раніше... мішку, у якому тепер тягнули його і друзів із Королівського грота назустріч сокирі ката...

Це була картопля.

Пахло картоплею.