Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

17 Єдине безпечне місце в Лісах

Два Тедроси перестрибнули через замкову стіну й чкурнули до Лісів за межами замку.

— Хутко! — відсапувався справжній Тедрос, тягнучи свою копію повз сторожку, у якій не було варти, ті досі були на полі бою.

Агата притискала торбину Декана до свого м’язистого боку, щоками стікали сльози, об’ємні стегна й широкі плечі сповільнювали її.

Груди вкривали кров і рани, хоча справжній принц мав набагато гірший вигляд.

Крізь тугу Агати просочилося дивне відчуття дежавю, наче це вже з нею колись відбувалося...

Умить заклинання припинило діяти й вона зменшилася в розмірах, повертаючись назад у власне тіло. З’явилася подрана сукня із позиченим гербом лебедя, плечі стали вужчими, а ноги більш спритними.

— Даві, — задихалася вона. — Тедросе... вона... вона...

— Я знаю, — жорстко промовив юнак.

Він тягнув Агату до Лісів повз першу лінію дерев, із яких опадало червоне й жовте листя. Агата чула, як важко він дихає, кожна частина його тіла була побита. Єдиною втіхою лишалося те, що вони залишили Ріана в ще гіршому стані. Терни чіплялися за її сукню й Тедросові штани, взуття ковзало на купах мертвого осіннього листя.

На дзвіниці Камелота ожив набат, а потім почулося цокання безлічі копит.

— Рухайся швидше! — гаркнув Тедрос, його щоки були в плямах крові.

Агата розуміла, що він злиться не через неї. Він злиться через біль. Провину. Змій убив його найкращого друга, його лицаря, а тепер ще й Декана. І Тедрос був не в змозі його зупинити. Він намагався врятувати Даві. Агата теж. Але Даві не хотіла порятунку.

Незважаючи на це, вони не могли ось так легко втекти.

Джапет бачив, як два Тедроси кинулися до Декана, коли вона впала.

Із того, як вони смикнулися, аби врятувати її, він зрозумів, що це Агата і її принц... А ще це виказав жах на їхніх обличчях...

Тепер Змій і його люди гналися за ними.

— Ми не можемо обігнати коней, — сперечалася Агата, опираючись Тедросу, який тягнув її. — Нам потрібно сховатися!

Копита прогупали на розвідному мосту. Переслідувачі будуть тут за якусь мить.

Агата побачила крутий схил на заході, укритий опалим листям. Вона смикнула Тедроса до нього, він уторопав її план і кинувся до пагорба, тягнучи Агату за собою. Світло над ними згасало, верхівки дерев затуляли сонце.

Прямуючи за принцом крізь сутінки, Агата відчула, як її затопив відчай.

Професорка Даві померла.

Її фея-хрещена.

Декан, яка зрозуміла, що Агата Добра, ще до того, як вона сама це усвідомила. Голос, який вивів її з темряви, коли вона втратила надію.

Даві пожертвувала власним життям, аби врятувати їхні. Аби вони змогли виправити свою казку й знайти справжнє закінчення.

Як колись це зробила мати Агати.

Усі, кого вона вважала сім’єю, — Калліс, професор Сейдер, професорка Даві... одне за одним були знищені її казкою.

Але не марно.

Ця думка вплинула на Агату, як вітер на вітрило, штовхнула її вперед, хоча сльози все одно текли щоками.

Даві пожертвувала собою, аби врятувати учнів.

Аби врятувати короля Камелота.

Урятувати Ліси.

Даві усвідомлювала, що її тіло заслабло, що її час спливає. Знала, що Агата посяде її місце. Що її підопічні не знатимуть спокою, допоки справжній Лев не поверне собі трон.

Сльози Агати висохли.

Професорка Даві знала її занадто добре.

До Лісу ввірвалися коні, стакато їхніх копит із тріском било по листю. Агата озирнулася на вершників, які вимахували смолоскипами й мечами...

— Ось вони! — вигукнув король Лисячого лісу.

Коні розвернулися до Агати, зблиснули леза вершників.

— Нумо! — прогарчала дівчина, вириваючись поперед Тедроса, і потягла його, як раніше він тягнув її, схил був за декілька кроків.

Приголомшений її силою, Тедрос зашпортався й утратив рівновагу. Тим часом вершники були вже близько, заносили мечі...

Агата схопила його за талію й скинула з косогору, торбина Даві була затиснута під пахвою, коли вони разом покотилися, ковтаючи крики, а потім важко гупнулися на копу опалого листя. Агата обняла спітніле Тедросове тіло, затягуючи його під червоно-золоту копу, їхня закривавлена шкіра стала маскуванням...

Над ними нависли коні, вершники водили смолоскипами, немов ліхтарями, а потім жеребці затупотіли внизу й помчали в ніч.

У Лісах усе стихло.

Вони довго не рухалися, їхні подихи здіймали листя в повітря. Агата вчепилася в Тедроса, притиснувшись обличчям до його шиї та вдихаючи такий знайомий гарячий, м’ятний аромат. Рука була волога від крові, але дівчина не могла визначити, її це кров чи його. Поволі вона стала дихати глибше, притискаючись носом до його шкіри, із кожним наступним подихом згадуючи, що вона досі жива і її принц теж. Тедросова рука ковзнула навколо неї. Дівчина підсунулася ближче, провела долонею по зарослому підборіддю й униз до порізів на шиї, де кат примірявся мечем. Його кадик смикнувся під пальцями Агати, на очах виступили сльози.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він.

Вона поцілувала його в нижню губу. — Я теж тебе кохаю.

І більше нічого було додати. Зараз вони були разом.

І попри все, що сталося, опинитися разом хоча б на мить було немов світло жаринки, що мерехтіла посеред попелу.

А потім Агата згадала дещо, так гостро, що це вибило з неї дух...

— Даві сказала, де він!

— Хто — він? — пробурмотів Тедрос.

— Мерлін! Вона розповіла це, коли прикидалася тобою!

Тедрос схопився.

— Де він?

— У Печерах Часу! Ми маємо його знайти!

— Печери Часу? Агато, це за тисячі миль звідси! За крижаними рівнинами, пустелею й пагорбами-людожерами... Це неприступний острів посеред отруйного океану. Ми не можемо дістатися до печер, тим паче пробратися в них, а особливо тепер, коли на нас полюють мільйони людей.

Надія Агати випарувалася.

— Але...

Тріснула гілка.

Тедрос сів у листі, почав обшукувати дерева золотим сяйвом пальця.

— Хто тут?

Агата стала навколішки поряд із ним і теж запалила сяйво.

За деревом ворухнулася тінь.

— Ще один рух, і я тебе вб’ю, — прогарчала Агата.

— О, дуже сумніваюся, — спокійно відповіла тінь, вибираючись на відкрите місце. — Бо ми обидві знаємо, що я вб’ю тебе першою.

У темряві спалахнуло сяйво, рожеве та яскраве, немов вечірня зоря.

— А я насправді не хочу вбивати тебе після всього пережитого, — кинула Софі.

Вона посміхнулася Агаті.

Агата ахнула й помчала до неї, Софі мало не впала від сили її обіймів.

— Я вже й не сподівалася побачити тебе знову, — видихнула Софі. — Ти не уявляєш, що я пережила...

— Ніколи знову, — прошепотіла Агата. — Ніколи більше ми не розлучатимемося. Присягнися.

— Присягаюся, — відповіла Софі.

Вони обнялися сильніше, разом розплакавшись.

Софі відсторонилася.

— А Даві?

Агата похитала головою. І задихнулася від ридання.

Софі пополотніла.

— Аби ти мала змогу втекти.

Агата кивнула.

Подруга витерла її очі білою сукнею з рюшами.

— Я розумію. Вона єдина, хто міг накласти таке заклинання. І коли ви троє не з явилися в Лісах, я зрозуміла, що вона залишилася, аби допомогти вам... що вона зробить усе можливе, аби ви були вільні. Ось чому я повернулася... щоб знайти вас... знайти її...

Софі подивилася на торбину на плечі Агати.

— Мабуть, цей кристал виснажував її довше, ніж ми гадали. Вона помирала, і думаю, що усвідомлювала це.

Софі схлипнула, сльози світилися рожевим у сяйві її пальця.

— Вона використала останні краплі життя, аби врятувати нас.

— Даві розповіла мені, де Мерлін, — промовила Агата, збираючись із силами. — Але туди нам не дістатися. Принаймні зараз. Нам потрібно знайти решту учнів і пошукати місце для схованки. Місце, де ми зможемо спланувати наступний крок. Останнє, що я бачила, як Робін тягнув тебе в Ліси. Де він? Де Робін, і Ґвіневера, і...

Але зараз Софі дивилася на Тедроса. Принц не зрушив від підніжжя пагорба, склавши руки на голих грудях.

— Привіт, Тедді, — кинула Софі. — Дивно це казати, бо ще мить тому я була тобою.

Очі Тедроса спалахнули, немов діаманти.

— О, тепер ти приповзла назад? Після того що наговорила про мене тому чудовиську? Що я гниль у серці Камелота? Що я маю померти?

Софі стиснула губи.

— Я ж тут, так?

— Ага, але на чиєму ти боці? — гаркнув Тедрос у відповідь.

Агата повернулася до принца.

— Софі вдавала, що вона на боці Ріана. Вона казала те, що мала, аби він нічого не запідозрив...

— Не марнуй слова, Агато, — різко промовила Софі. — Декан мертва, його Декан, а він, як зазвичай, турбується лише про себе. А ще кажуть, що Зло — я. Я кинулася в битву, аби врятувати його. Залишилася під час минулої утечі, аби врятувати його. Аби врятувати його, терпіла знущання двох монстрів, один із яких смоктав із мене кров, а тепер принц сумнівається в моїй відданості.

— Ти вважаєш, що я не оплакую Даві? Ти вважаєш, я не почуваюся винним? Не смій переводити увагу на неї! — відповів Тедрос. — Річ у тім, що, хай наскільки ти вдаєш Добро, я все одно тобі не вірю, після того що ти сказала про мене, і після того як, маючи нагоду звільнити мене з підземелля, звільнила Горта!

— Звільнивши тебе, я б прирекла тебе на швидшу смерть, ніж та, яку ти мало не отримав, тупоголовий йолопе! — прошипіла Софі.

Гедрос отетерів, Він випрямився.

— То скажи, що це все було брехнею, — наполягав він. — Усе те, що ти сказала про мене Різну.

Софі уважно подивилася на нього... а потім пішла геть.

— Та я навіть не пам’ятаю, що казала, якщо чесно. Я надто зосередилася па тому, аби врятувати життя тобі й твоїй принцесі. Але якщо ті слова аж так тебе вразили, може, у них були зерна правди. Агато, мерщій ходімо звідси, допоки люди Ріана не почули, як вищить цей блазень, і не прийшли, щоби вбити нас. Нам іще потрібно подолати чимало миль, до того ж вони па нас чекають.

— Вони? — запитала Агата. — Хто — вони?

Софі не відповіла.

Агата поквапилася слідом, залишаючи досі набурмосеного Тедроса біля пагорба.

Вона розуміла, що має на нього почекати, що має стати миротворцем між подругою й принцом, як зазвичай, але Агата вже брала Софі під руку, вони шепотілися й горнулися одна до одної так, ніби взагалі не розлучалися. Софі відкинула волосся з обличчя найкращої подруги й радісно посміхнулася, дві дівчини крокували крізь темряву Лісу.

Але невдовзі вони почули позаду Тедросові кроки.

— Куди ми йдемо? — не вгавала Агата.

— У єдине місце в Лісах, де ми будемо в безпеці, — тихо відповіла Софі. — А ти маєш розповісти мені все, що сталося після твоєї втечі.

Агата подумала, що, може, вони прямують до старого сховку Ліги Тринадцяти, як наполягала професорка Даві, але потім загадала, що Лігу розпустили, і їхня нора знаходиться десь далеко від Камелота. Даві лише хотіла, аби вона й Тедрос забралися якнайдалі, перш ніж заклинання розвіється.

— Говорячи про безпечне місце, ти маєш на увазі Школу? — припустила Агата. — Але май на увазі, там Ріан шукатиме нас найперше...

— Ні, — коротко відповіла Софі. — А тепер відповідай на моє запитання.

— Дозволь подивитися на твою Мапу пошуків слави. Вона покаже, де решта.

— Ні, не покаже, — зауважила Софі, указуючи на герб лебедя на сукні Агати. — Бо вона вважає, що ти, як і решта, — першокурсники. Коли Робін і я втікали, він розповів, що ви помінялися гербами, аби обдурити мапу Змія.

— Але його мапа досі показує тебе й Тедроса! Ви двоє не маєте гербів! Це означає, що Ріан досі може вас бачити! Він зможе знайти нас, куди би ти нас не повела! У Лісах не існує безпечного місця...

— Агато, ти мені довіряєш? — запитала Софі.

— Звісно...

— То припини змінювати тему. Ти дізналася ще щось про Ріана й Джапета?

Усе в грудях Агати напружилося. Їй потрібно було знати, що сталося з Робіном, Шерифом, рештою команди. Їй потрібно було дізнатися, як обманути Ріана, коли його мапа стежить за кожним їхнім рухом...

Але очі Софі були невблаганні.

Агата глибоко вдихнула.

Вона розповіла Софі все, про що дізналася з книжки Сейдера, а Софі розповіла про все пережите через Ріана. Агата весь час озиралася на принца. Вони пересувалися крадькома, три постаті в лісі ховалися, ледве почувши коней, але жодного разу їх не побачили. Шлунок Агати стискався від спраги й голоду, але Софі відволікала її безліччю запитань.

— Отже, ти говориш, що, якщо сотня правителів знищать свої каблучки, Ріан отримає сили Казкаря, — підштовхувала Софі. — Левогрив стане новим Казкарем. Усе, що напише Ріан, утілиться в життя, байдуже, наскільки Злим воно буде. Він зможе вбивати змахом пера. Він зможе прикінчити всіх нас. Він стане непереможний.

— Так стверджує пророцтво Сейдера, — відповіла Агата.

— Але чимало правителів досі мають свої каблучки, — зауважила Софі. — Вони опиралися Ріану під час зустрічі Королівської Ради. Не всі готові проголосити війну Школі.

— Після того що ми щойно вчинили на полі бою, це може змінитися, — буркнула Агата.

— Зажди... Робін мав каблучку! — скрикнула Софі. — На зустрічі. Він посигналив мені нею. Це означає, ми в безпеці. Він ніколи не знищить її!

— Це, мабуть, підробка, або ж тобі здалося. Шервудський ліс не є офіційним королівством, — заперечила Агата. — Тест із географії на уроці Сейдера на першому курсі, пам’ятаєш? Робін не може мати обручку.

— Але я присягаюся, що... — Софі принишкла, сумніваючись у спогадах. — Отже, нам ні на кого розраховувати? Немає жодного правителя, який би тримав оборону?

Агата подивилася на Софі порожніми очима.

— А наскільки сильно Ріана побили його люди? — запитала Софі, намагаючись виглядати сповненою надії. — Їх було чимало. Може, він...

— Змія так просто не вбити, — кинула Агата. — До речі, про Змія. Ти сказала, що Джапет використовував твою кров. Твоя кров зцілює його, але не Ріана?

Софі похитала головою.

— Але вони близнюки, — сказала Агата. — Як ти можеш зцілювати одного, але не зцілювати іншого?

— Мене більше хвилює, що вони робитимуть із силами Казкаря, якщо отримають їх, — сказала Софі. — Я чула, як Ріан говорив, що Джапет прагне чогось конкретного. Чогось, чого вони обидва прагнуть. І отримають, щойно буде знищена остання каблучка.

Її очі розширилися.

— Зажди. Ріан мені дещо сказав. Тієї ночі, коли я вечеряла з ним. Що наступить день, коли Єдиний Істинний Король правитиме вічно. І що це станеться раніше, ніж я думаю. Що наше весілля поєднає всіх.

— Ваше весілля? — перепитала Агата.

— Те саме він казав і сестрам Містраль. Що вони мали утримувати королівства на його боці до весілля...

Софі замовкла.

— Отже, я теж маю бути частиною цього всього. Хай що Ріан планує зробити із силами Казкаря... йому потрібно, аби я була його королевою.

Агата продовжила думку.

— А він сказав, що тебе обрало «перо»?

Софі кивнула:

— Якесь безглуздя.

— Ще більше загадок, — погодилася Агата.

— Але якщо ти потрібна Ріану для його плану, єдине не підлягає сумнівам, — вона подивилася на найкращу подругу. — Він іде по тебе.

Мить вони помовчали.

— Немає Даві, немає Лессо. Мерлін недосяжний... — нарешті промовила Агата, більшою мірою до себе. — Нам потрібна допомога, Софі.

— Ми вже майже на місці, — неуважно відповіла Софі.

Агата кинула на неї погляд.

— Ти дивно пахнеш. Наче викачалася в землі.

Якщо Агата очікувала на відповідь, вона її не отримала. Натомість Софі лише зітхнула.

Агата озирнулася на Тедроса, він нахилив голову, слухаючи про все, що дівчата пережили, допоки він був у в’язниці. Без сорочки він тремтів від різких поривів холодного вітру, болісні подихи вривалися...

Поранений бік обняла рука, і він підняв очі на Агату, яка притягнула його до свого тепла. Потім Софі притулилася до Тедроса з іншого боку, загортаючись у свою сукню.

Тедрос не опирався, наче почуте під час подорожі приборкало його.

Мало-помалу він припинив здригатися, і дві дівчини прихистили його під час решти шляху.

— Казкар має вижити. Ліси мають вижити, — нарешті промовив Тедрос. — І єдина можливість для цього — повернути мій трон. Ріан не заспокоїться, допоки остання каблучка не буде знищена. Я маю сам зупинити його. Я маю здолати його раз і назавжди.

— Тедросе, ти ледве рухаєшся, — озвалася Агата. — У тебе немає меча, підтримки Лісів і жодної можливості підібратися до Ріана, щоб його брат і посіпаки не вбили тебе першим. Ти навіть не маєш сорочки. Зараз нам потрібно десь сховатися...

— Ось ми й прийшли, — промовила Софі, раптом зупинившись.

Вона стояла біля пенька, на якому юрмилися світляки, блимаючи в темряві помаранчевим світлом.

— Ось воно, — полегшено промовила вона. — Єдине місце в Лісах, де ми будемо в безпеці.

Агата витріщилася на колоду.

— Ем.

Десь неподалік загупали коні, цього разу в супроводі голосів.

— Сподіваюся, ти жартуєш, — буркнув Тедрос. — Це була стара зупинка Гномленду у Квітнику, коли гноми ще жили в Камелоті. Вони зникли, після того як батько заборонив чаклувати в королівстві. Поїзди більше тут не ходять...

Він зморщив носа.

Агата теж це відчула — знайомий димний запах, схожий на землистий чай. Але, перш ніж вона встигла визначити, звідки він надходить, із колоди хтось визирнув, осяяний світляками, витріщаючись просто на неї.

Турнепс.

Чи, радше, перевернутий турнепс із двома кліпаючими оченятками й ротом у вигляді літери «о».

— Ви сказали гноми? — запитав турнепс. — Тут немає гномів. Це поза законом. Гномам заборонено відвідувати Камелот. А овочам? Овочам, безумовно, можна. Тож, будьте ласкаві, мандруйте далі й...

— Ітінзи, — промовила Софі.

Турнепс зиркнув на неї.

— Перепрошую?

— Ітінзи, — повторила вона.

— Ну, тоді, — сказав турнепс, прокашлявшись.

Він зник із поля зору, і верхівка колоди відсунулася, немов люк, відкривши широкий отвір.

Стукіт копит наближався.

— За мною, — наказала Софі.

Вона поставила одну ногу на край колоди й стрибнула всередину.

Агата озирнулася на дерева — до неї наближалося море смолоскипів над жеребцями. Тедрос уже кинувся до колоди й потягнув за собою принцесу...

Агата пірнула з головою в темряву, і кришка колоди накрилася за нею. Учепившись за руку принца, вона провалювалася, а потім не втримала його, і вони розлетілися, обертаючись у вільному падінні, схожі на піщинки в годиннику. А потім ноги Агати за щось зачепилися, її політ сповільнився, тіло залевітувало, ніби сила тяжіння зникла.

Спалахнуло Тедросове сяйво, освітивши його власну ширяючу' постать. Агата теж запалила палець і посвітила довкола.

Навколо талії Тедроса, немов ласо, оповився соковитий зелений пагін, ще один тримав Агату за ногу, плавно опускаючи принца й принцесу вниз до покинутої станції Квітника, каркаси мертвих поїздів були звалені біля стіни. Квіткові вагони, що колись вибликували барвами відповідних ліній, тепер згнили й стали коричневими, осипаючи квітки й листя в безодню. У ніс ударив сморід гниття, павутиння чіплялося за вуха й ноги. Пагони навколо Агати й Тедроса здавалися єдиною ознакою життя. Старий, тьмяний напис лежав уламками посеред безладу:

Пагони, що несли Агату й Тедроса, спалахнули люмінесцентним сяйвом, зелені парості затріщали від електричної напруги, а потім затягнулися довкола них, наче ремені безпеки...

І почали опускати їх швидше.

Агата вдивилася в безодню, шукаючи Софі, але побачила лише дно ями, що наближалося.

Пагони почали розкручуватися, наче якорі, опускаючи принца й принцесу на твердий, темний ґрунт. Перш ніж Агата й Тедрос змогли хоч щось удіяти, пагони їх відпустили.

— Тедросе! — закричала Агата.

— А-а-а-а! — зойкнув Тедрос.

Вони впали на землю просто на той світ і одразу приземлилися на задні сидіння візка рікші. Агата впала на коліна Тедросу, поряд утиснулася Софі.

— Тепер розумієш, чому я смерділа землею? — запитала Софі.

— Це всі? — прогудів бадьорий бас.

Агата й Тедрос глипнули на юного гнома, що вмостився на велосипед, приєднаний до яскравого помаранчевого візка рікші гном дивився на Софі. Він мав темну, рум’яну шкіру, у нього на голові виблискував гостроверхий блакитний капелюх, а сам чоловічок був одягнутий у модний костюм.

— Здається, ти казала, що їх буде троє, — промовив гном.

Софі втягнула повітря.

— Ні. Це всі.

— Гаразд. Не можна змушувати короля чекати, — озвався гном, потягнувся назад і дав Софі сувій старезної тканини. — Будьте люб’язні накритися зміїною шкірою.

Софі розгорнула простирадло з прозорої луски й накинула на голови собі та друзям. Холодна, воскова поверхня накрила Агатині щоки й торбину в її руці.

— Це робитиме вас невидимими, доки ми не дістанемося палацу короля. Не можна, щоб дорогою вас хтось помітив, інакше ви мертві, мертві, мертві, — промовив гном і почав крутити педалі в напрямку темного одинокого шляху. Це нагадало Агаті атракціон на гавалдонському ярмарку. — Не-гномам заборонено з’являтися у Гномленді, відтоді як король Артур вигнав нас. Якщо якийсь гном вас упіймає, він матиме повне право загнати ножа вам у око. Днями до нас заблукала білка, і вона пішла на п’ятничний шашлик.

Софі потягнула зміїну шкіру до себе.

— Король Ітінзи відправив мене по вас, — теревенив гном. — Ітінзи дозволив людям сховатися у Гномленді? — він скептично свиснув. — Або ж він щось хоче від вас, або ж уб’є вас, щоб попередити інших не-гномів, аби вони трималися якнайдалі. Хоча, думаю, вам не варто цим перейматися. Не схоже, що ви родичі короля Артура, абощо.

Агата й Софі зиркнули на Тедроса.

Тедрос ковзнув глибше під зміїну шкіру.

— Якщо чесно, я навіть не знав, що король удома, — безтурботно продовжив гном. — Приходить і йде без попереджень, іноді його немає впродовж не одного місяця. Аж раптом я отримую повідомлення з палацу, що біля колоди вештаються люди, які шукають, де сховатися, і я маю привести їх до нього.

Гном почав крутити педалі швидше, наблизившись до крутого спуску.

— Білявку я зустрів першою, коли знайшов її з групою Шерифа. А потім вона повернулася по вас двох, — кинув він Агаті й Тедросу, указуючи на Софі. — Я відвіз групу Шерифа до палацу. Він запхав усіх друзів у чарівну торбину. Умостив її на заднє сидіння, і гноми геть нічого не помітили. А ви троє, навпаки, стирчите навсібіч, як свиня в курятнику, ані підібгаєте ноги й руки. Ця річ була створена не для людей!

Він рвонув униз, через це шкіру мало не здуло, але Агата й Софі встигли її спіймати. Гном рвучко повернув, Агату кинуло вбік, торбина гупнула на Тедроса, і він мало не випав із візка.

Гном озирнувся на пасажирів.

— Я мав представитися. Я Субраманьям, хлопчик-паж Короля, Коронованого Регаліями, Ітінзи, короля-командора Гномленду. Хоча не завжди хлопчик.

У хмаринці пилу він перетворився на дівчинку-гнома.

— Маю обрати, бути хлопцем чи дівчинкою, до тринадцятого дня народження. Гадаю, що хочу бути хлопчиком, бо більшість друзів вирішили стати дівчатками, тож... — Він знову став хлопчиком і посміхнувся пасажирам. — Присягаюся, ви заздрите гномам через цю здатність.

— Та не дуже, — одночасно відповіли Софі, Агата й Тедрос.

— Можете звати мене просто Суббі, — сказав Субраманьям, котрий повернув і швидко закрутив педалями. — Не турбуйтеся, хто б вас не переслідував, тут вони вас не відстежать, байдуже, якими чарами володіють. Не можна знайти королівство, про існування якого ти навіть не знаєш! Праворуч найкращий краєвид Гномленду. Хоча зараз година пік — не висовуйтеся з-під шкіри!

Агата подивилася через борт візка й від подиву стиснула Тедросове стегно.

Неосяжний, вируючий потік транспорту рухався на милю вглиб землі, сотні яскравих помаранчевих рікш і велосипедів квапилися на різноманітних підйомах і спусках. Вони перевозили гномів, ті гучно гули в роги, що відтворювали котяче нявчання. У центрі цього божевільного шосе, яке нявчало, розташувався Гном-сіті — величезний неоновий мегаполіс, який тримали люмінесцентні зелені пагони, що не лише збирали всі будівлі, котеджі, вежі гном’ячого розміру в гігантську підвісну систему, але, схоже, ще й живили їх, немов електричні дроти.

Суббі ввірвався в щільний рух, повернув на крайню смугу, аби обійти велосипедистів і рікш, напханих гномами, розлючене нявчання вибухало зусібіч. Кружляючи центром Гном-сіті, вони минали ресторани («Мало-їжа Дрібного Пітера», «Ельфійська діва», «Ням-ням-гном»), різні заклади («Гном’яча городина», дитячий садок «Маленька дрібнота», барбер-шоп «Брати Бородані»), а також спортзал «Куций та дужий», центральну лікарню «Невеличкий огляд» і «Веселу калюжу» — аквапарк завбільшки з пінту. Його гірки були такі круті, що маля гнома вилетіло з однієї, потрапило на шосе, відскочило від рікші й приземлилося на коліна водію, велосипед якого їхав поряд із ними.

На всіх будівлях і спорудах світилися написи: НЕ-ГНОМІВ БУДЕ СТРАЧЕНО, а в кутку кожного був намальований значок, офіційна емблема Гномленду:

Цей самий відбиток лапи головував на куполі Музею гномів, який приймав виставку «Золота ера Ітінзи»; довга черга гномів висіла на пагонах, чекаючи на можливість потрапити всередину. Поряд, у Храмі Ітінзи, побожні гноми піднімали рученята, гномелла-священниця позначала їхні чола припорошеною золотом лапкою. Написи на лозах указували: «Вулиця Ітінзи», «Суд Ітінзи», «Проїзд Ітінзи», — і повсюди, куди Агата кидала оком, гноми вітали одне одного з посмішкою, піднімаючи долоньки, немов лапи, та вигукуючи: «Благослови тебе Ітінзи!»

Софі прошепотіла:

— Хай хто той Ітінзи є, він диктатор.

— І це мені каже дівчина, яка прикрасила Школу Зла власними фресками, — відповіла Агата.

Софі вдала, що не розчула її слів.

І ось унизу стало видно палац короля, він мерехтів яскравим синім кольором між пагонів, наче флуоресцентна фортеця, на його рогах були збудовані освітлені свічками башти. Варта з гномів у блискучих блакитних капелюхах, таких, як у Суббі, сиділа на літаючих лататтях зовні королівської брами, тримаючи ятагани, більші за їхні голови.

Але зараз рікша минав інші цікавинки: Школу, де крихітні гномики вивчали давню історію Гномленду... відкритий театр, де давали вранішню виставу «Якби я був єдиним гномом»... поле для міні-гольфа, яке розташовувалося вертикально вниз на пагоні, гноми грали в гольф у гравітаційних чоботях, закріплених на паростках... і головний офіс «Дрібних друкованих новин», де друкували останній примірник: «Фатіма виграла змагання з правопису Гномленду! Переможне слово: БУЙАБЕС[10]!»

Агата була настільки зачарована, що геть забула про все, що залишилося за спиною.

— Живуть повністю у своєму світі, — пробурмотів Тедрос. — Немов гадки не мають, що відбувається нагорі.

— Ми не втручаємось у події нагорі, — озвався Суббі. — Після того як Артур вигнав нас, король Ітінзи сказав, що це наше благословення, і наказав збудувати підземну колонію. Декілька пихатих гномів залишилися на поверхні, чув, що один навіть став учителем у тій відомій Школі. Але решта залишилася з Ітінзи й відрізала себе від усього, що відбувається нагорі. Не хочу бути неввічливим, але ви, люди, уважаєте, що все в Лісах обертається навколо вас. Ви ділите свою землю, створюєте фальшиві кордони лише для того, щоби почати суперечку, і не встигаєте отямитися, а вже воюєте з друзями й братами. Звісно, жартую. Жоден гном не напружився, аби скористатися Обсерваторією людського світу в Музеї гномів і подивитися, що відбувається у ваших Лісах. Мали закрити виставку, бо вона була геть нікому не цікава. Уявляєте, гноми, які були вашими найвірнішими союзниками, тепер геть байдужі, чи ви живі, чи померли. А тепер, коли ви дізналися таємницю про наше місце перебування, не певен, що Ітінзи залишить вас живими.

Суббі захихотів.

— О, ось ми й приїхали...

Королівська варта похмуро глипнула на Суббі, їхні ятагани виблискували. Охоронці зміряли поглядом Агату і її друзів, було зрозуміло, що вони бачать їх під зміїною шкірою. Вони махнули рікші, і Суббі почав крутити педалі, наближаючись вимощеною золотом дорогою до блакитного палацу, єдиної будівлі в Гномленді, яка була здатна вмістити дорослу людину.

Агата відчула нервову напругу як нагадування, що вона була тут не на відпочинку. Там, нагорі, усі Ліси полюють на неї та її друзів. А тепер вона залежна від милості незнайомого короля, який їх прихистив. Короля, який зневажає весь її вид.

Двоє вартових відчинили двері палацу, Суббі заїхав усередину.

— Ви можете зняти шкіру, — сказав він, зупинившись.

Софі вже висунулася з-під покривала й витріщалася на розкішне фоє з арок, викладених синім камінням. Агата злізла з рікші й придивилася до каміння. На його поверхні перехрещувалися тоненькі цівки розплавленої лави, яка змінювала напрям, як заманеться, час від часу вибухаючи червоним димом. Під ногами синій камінь спалахував червоними блискітками, пульсуючи візерунком лап на всій підлозі, наче сузір’я в нічному небі.

Із найближчого кутка випливли три листки латаття, на них стояли три високі склянки із золотаво-рожевим молоком і кокосовим печивом, які Агата, Тедрос і Софі радо з’їли, витончений напій змішувався в роті із солодкою кокосовою стружкою. Водночас молоко й печиво чарівним чином знову з’явилися. Припливли ще три листки латаття з гарячими, ароматизованими м’ятою рушниками, ними підлітки витерли землю з облич, а останній листок латаття приніс чисту сорочку для Тедроса.

— Якщо це наш сховок, то я не бачу необхідності повертатися нагору, — пожартувала Софі.

— Радий залишити тебе тут до того часу, поки те «непорозуміння» звиватиметься гадюкою, аби втримати свій трон, — сказав Тедрос, одягаючи сорочку.

— Те «непорозуміння» не може нічого втримати без моєї допомоги, тож «непорозуміння» має цілувати мої ноги, — буркнула Софі.

— Я якось поцілував тебе, і це було жахливо, — озвався Тедрос.

Це змусило Софі замовкнути.

— Ви двоє варті одне одного, — кинула Агата.

Це вже змусило замовкнути Тедроса.

Почувся голос Суббі:

— Тепер я вас залишаю.

Усі троє розвернулися й побачили, що юний гном завмер біля вхідних дверей у кінці зали. Він відчинив їх, і з’явився блакитний водоспад, який переливався через поріг; немов завіса, вода піднімалася вгору, щойно торкалася підлоги, а потім знову проливалася вниз.

— Отже, ходімо, — кивнув Суббі на водоспад, — і без того вже змусили короля чекати.

Софі згорбилася, наче не мала жодного наміру промокнути, а Агата притиснула до себе торбину Даві й рушила до дверей, принц ішов поряд.

— Гадаєш, він нам допоможе? Король Ітінзи? — запитала Агата в Тедроса, зупинившись перед водоспадом.

Тедросове обличчя захмарилося сумнівами, тепер він не був схожий на хлопця, який уважав, що може самотужки відвоювати трон.

— Має.

Вони взялися за руки й озирнулися на Суббі.

— Нехай щастить, — підморгнув гном.

Агата й Тедрос стрибнули у воду й вийшли з іншого боку, Софі виринула за ними, сукня була мокра, волосся скуйовдилося, вона розлила свою склянку молока:

— Фе-е-е-е, я мокра! Я мокра! Я... секунду...

Вона витріщилася на Агату й Тедроса, які були абсолютно сухі.

Потім вона простежила за поглядами друзів.

Перед ними постала тронна зала з оксамиту: стіни, підлога, стеля були вистелені однаковою м’якенькою, темно-синьою тканиною. Оксамит на стінах був розділений на панелі, колони між панелями були заповнені сяючими світлячками, які повзали вгору-вниз чіткими рядами, немов варта. На передньому плані зали розташувався золотий трон, досить великий, аби вмістити гіганта, освітлений люстрою, укритою безліччю світлячків, угорі трону були викарбувані слова: «К.К.Р. ІТІНЗИ».

На підлозі перед троном сиділо безліч людей, їхня увага була прикута до трьох чужинців.

Агата видихнула.

Тут були всі: Естер, Анаділь, Дот, Горт, Нікола, Робін, Ґвіневера, Шериф і решта... — усі її друзі, які врятувалися під час битви в Камелоті, тепер знаходилися в безпеці Гномленду...

Але не лише вони.

Ті, кого вона залишила в Школі, теж якось дісталися палацу Ітінзи: професорка Анемона, професор Менлі, професорка Шікс, принцеса Ума, Юба, Кастор і всі першокурсники мовчки тулилися на підлозі.

Вони з очікуванням подивилися на Агату, Софі й Тедроса, потім глипнули на двері, чекаючи, що ось-ось з’явиться Декан Добра.

А потім побачили Агатине обличчя.

І все зрозуміли.

— Хай де зараз перебуває Декан, вона спочила з миром, — промовив Робін Гуд до Агати. — Вона пишалася б тобою.

Агата зустріла його очі, стримуючи плач.

Але зараз друзі й учителі, оточивши її, обіймали дівчину одне за одним.

— Я молилася, аби ви вижили, — задихаючись, промовила Естер, не здатна приховати емоції. — Даві, мабуть, почула моє бажання. Добра фея-хрещена до самого кінця.

— Ми любимо тебе, — хлипнула Кіко.

— Навіть я, кому насправді ти не подобаєшся, — сказав Горт.

Нікола штовхнула його в бік і приєдналася до обіймів.

— Ми б досі сиділи в підземеллі, якби не ти.

— Не лише я, — сором’язливо промовила Агата. — Ми всі брали участь.

Вона озирнулася на Тедроса й Софі, які отримали свою частину обіймів (Софі скористалася нагодою пообійматися з гарними Щасливцями).

Невдовзі ґвалт затих, і всі знову зайняли свої місця, притискаючись одне до одного, як велика, строката сім’я. Навіть Агата дозволила собі трохи розслабитися. Зараз вони були всі разом. Усі. Нікого не покинули.

Але незабаром зернятка страху знову дали паростки.

Софі сиділа біля Робіна:

— Я можу присягнутися, що під час зустрічі Королівської Ради ви мали обручку. Але тепер у вас її немає.

— То була не моя каблучка, — пирхнув Робін. Софі насупилася.

— Але ж...

Агата втиснулася між ними.

— А що ми робитимемо тепер, Робіне? На нас полюють усі Ліси. Як же нам відбиватися?

— Ось чому ми тут, — промовив Шериф Ноттінгемський, сідаючи поряд.

— Аби попросити допомоги в короля Ітінзи, — сказала Ґвіневера, підсуваючись до Шерифа.

— Стривайте. По-перше, як Робін і ви дісталися Камелота? — запитав Тедрос у Шерифа, сідаючи біля матері. — Та торбина була знищена! Змій пошматував її на клапті, коли тікав із Шерифової в’язниці...

— Не можна знищити чарівну торбину, — прошкабарчав Шериф, стискаючи заштопану торбину. — Змій помилився, коли залишив по собі клапті. До того ж мати Дот — найкраща швачка в Лісах.

— Моя мати? — озвалася Дот, висунувши голову ззаду, немов кріт. — Моя мати померла, коли я була ще немовлям!

Робін подивився на Шерифа.

— Звісно, померла! — відповів Шериф.

Дот насупилася.

— Тоді як вона могла заштопати...

Шериф продовжив:

— Торбина відокремлює друзів від ворогів, тож я скористався нею, аби переловити піратів та утримувати їх, а команду переносив із місця на місце. Ну, поки ті феї не звільнили піратів під час битви. Мабуть, відчули їхній сморід усередині.

— Зважаючи, як ти тхнеш, здивований, що вони не звільнили тебе разом із ними, — покепкував Робін.

— Стривайте-но, — Агата насупилася на Робіна. — Ви сказали, що ви й ваші Веселі розбійники не допомагатимуть мені. А ще ви й Шериф ненавидите один одного. Як ви опинилися тут?

— На це має відповіти Тедросова мамця, — озвався Робін.

— Власне, Софі, — сказала Ґвіневера.

— Я? — здивувалася Софі, витискаючи волосся в порожню склянку.

— Того вечора, коли ти обідала з Ріаном, ти буцнула мене ногою під столом, — пояснила колишня королева. — Ти сказала, що Тедрос тепер сам по собі. Що ти не його мати. Це було викликом для мене. Просто перед писком того чудовиська. Ти надихнула мене продовжувати спротив, хоча це здавалося неможливим. Через ковзуна на обличчі я не мала змоги послати звістку за межі Камелота. Але під вікном кімнати королеви росте дерево зі співочими птахами, яких я годувала щодня. На знак подяки вони стали моїми маленькими шпигунами, співали гучніше щоразу, коли було безпечно вислизнути в Ліси на побачення з Лансом. Тож після того обіду я прослизнула в колишні покої, удала, що прибираю в них, а там були вони, мої пташечки, співали надворі, як зазвичай. Але коли вони побачили мене з огидним ковзуном на обличчі, то припинили співати. Очима запитали, чим можуть мені допомогти. Тож, прибираючись, я мугикала пісеньку... пісеньку, яку знає кожна пташка...

Вона почала мугикати, а Робін наспівувати:

— Ненавиджу цю пісню, — прогарчав Шериф.

— Бо про тебе люди співають лише «Шериф, Шериф, смердючий Шериф», — відповів Робін. — Коли птахи проспівали про лихо Ґвен, я розповів усе Веселим розбійникам, але ті ледацюги не зрушили з місця, аби допомогти Агаті, і не зрушили б, аби допомогти Ґвен, хоча Артур був моїм друзякою. Але потім із-поміж усіх людей саме Шериф надіслав звістку, що він вирушає до Камелота, аби врятувати з підземелля доньку, і благав допомогти.

— Маячня, — скривився Шериф. — Я не благав тебе ні про що. Я сказав, що ти маленьке боягузливе курча, яке дозволяє дівчині, яка врятувала тебе, гнити в камері, і що я сподіваюся, що Казкар знову почне твою казку й розповість усьому світові, що за один ти насправді.

— Еге ж. Віддалено нагадує, — сказав Робін. — До речі, потім іще Меріон запитала в мене, що б я робив, якби мою власну доньку захопив той Ріан. І чи Дот мені не за доньку? Меріон знає, на які мозолі наступати.

— І я теж, — пробурмотів Шериф.

— Тож я не міг повернутися до «Стріли Меріон», аби й далі марнувати час. Після цього всього, — зітхнув Робін. — Тож приєднався до Шерифа й поїхав до Камелота. Відправив Ґвен лотос, аби вона знала, що ми вже близько.

— Я носила квітку у волоссі, аби підтримувати в собі надію, — зітхнула колишня королева.

— А потім, коли ми вже були в дорозі, ми почули, що Дот і ще декілька бранців утекли з підземелля, — розповідав Шериф. — Попри все це, я все одно не хотів, щоб той виродок Ріан виграв. У Лісах є закон і порядок, і я не заспокоюся, допоки голова цієї свині не опиниться на списі.

— Ось чому ми всі зараз тут, у палаці короля Ітінзи, благаємо про допомогу, — закінчив Робін Гуд.

— А якщо він не допоможе? — запитала Агата. Загули труби, Агата підстрибнула від несподіванки. Із темряви позаду трону вигулькнули вартові гноми в блискучих блакитних капелюхах і жорстких кітелях.

— Вітаємо вас, ворожі люди! Ви тут на запрошення Короля, Коронованого Регаліями, Ітінзи. Будь ласка, підведіться, ушановуючи короля!

Світлячки на стінах і люстрі націлили своє помаранчеве світло на трон.

Агата й решта хутко підвелися на ноги.

— Послухайте, — прошепотіла Агата до Робіна. — Гноми ненавидять короля Артура за те, що він вигнав їх, а це означає, що вони ненавидять усіх...

— Мене, — утрутився Тедрос за їхніми плечима. — Агата має рацію! Що, як король Ітінзи знає, хто я? Що, як він убачатиме в нас ворогів? Що, як ми прийшли до ще одного правителя, який прагне нашої загибелі більше, ніж Ріан?

— Тоді ми мерці, — похмуро промовив Робін.

— А поки що тримайся позаду, — прогарчав Шериф.

Шлунок Агати стиснувся. Золотий трон перед нею несподівано набув загрозливих розмірів. Захопившись родинним возз’єднанням, вони добровільно ув’язнили себе в палаці незнайомця. Незнайомця, який, безумовно, достатньо ненавидів Тедроса, щоб одразу вбити його. Її хвилювання через це місце переросло в паніку. Це була засідка. Вона відчувала це. Вони мають забиратися звідси негайно...

Але не встигла вона зрушити з місця, як труба гнома знову загула:

— Представляю шанованого, чарівного Короля, Коронованого Регаліями... Ітінзи!

Якусь мить нічого не відбувалося.

А потім Агата побачила.

З іншого боку кімнати до трону крадькома ступала тінь, повільно, обережно, немов пливла в повітрі.

Агата відсахнулася, серце пронизало відчуття приреченості.

Тінь підкрадалася ближче... ближче...

Король Ітінзи вийшов на світло, показавши себе. Софі впустила молоко.

Тедрос упав па спину.

Очі всіх присутніх звернулися до Агати.

Вона задихнулася.

Цього не може бути.

У жодному разі.

Бо виявилося, що вождем гномів, їхнім єдиним порятунком і єдиною надією на допомогу в усіх Лісах був...

Її кіт.