Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

8 Одного дня мій Тхір прийде

Коли Горт був дитиною, один хлопчик-пірат на ім’я Дабо знущався над ним, прив’язуючи до дерева й запихаючи до його штанів різну гидоту. Тарганів, п’явок, мурах, котяче лайно, павуків, обдзюрений сніг, а одного разу викрадене яйце яструба, по яке прилетіла птаха-матуся й залишила Гортові з десяток подряпин на стегнах.

Але ніщо з цього не можна було порівняти з абсолютними тортурами, коли один зі слизьких, липких вугрів звивався під його сорочкою, обмацуючи кожний дюйм шкіри.

Горт непорушно стояв у кутку спальні Софі, одягнений у широку, погано підігнану білу сорочку й такі самі шаровари, на яких він мав зав язати два вузли, аби вони не спадали. Він зосередився на звуках води з ванної й тихому бурмотінні Софі, поки ковзун блукав його грудьми. Хлопець намагався стримати крик.

Його звільнення з підземелля мало свою ціну. Ковзун прилип до нього, немов паразит. Частка Змієвого тіла причепилася до нього й стежила за кожним рухом...

— Гей! — гаркнув Горт, хапаючи ковзуна, коли той проліз у штани.

Вугор зашипів і шпигнув його у великий палець, з’явилася крапля крові, а потім істота стрибнула на бік Горта, на шию й згорнулася навколо вуха.

— Маленька брудна гидота, — пробурмотів Горт і посмоктав палець.

Він хотів схопити маленьку п’явку й розчавити на хамулу, але розумів, що на його місце прийде інший ковзун, і це якщо пощастить, бо радше його стратять або ж кинуть назад до в’язниці.

Крізь вікна просочилося вранішнє сонце, і Горт потер очі. Змій звільнив його з камери минулої ночі; почувши, що брат уклав із Софі угоду. Він узяв це на себе з єдиною метою — помучити Тедроса, змусивши думати, що Софі обрала принца. А потім Змій витягнув Горта з підземелля, приліпив до нього ковзунана-глядача й заштовхав до кімнати прислуги, завбільшки з шафу, де зачинив у темряві. На світанку Горта розбудили вартові, одягнули його в завелику уніформу, яка робила його схожим на пошарпаного джина, відвели до кімнати королеви, невиспаного й брудного, і наказали чекати, коли його нова «господиня» вийде з ванної.

«Чому Софі обрала мене?» — міркував Горт.

«Вона могла обрати будь-кого. Тедроса. Естер. Обрати Даві. Вона могла обрати Декана».

«Їй потрібен я заради чогось, що можу зробити тільки я?»

«Чи вона приносить мене в жертву заради інших».

Його кров почала скипати.

«Чи... вона хотіла мене врятувати першим?»

Ковзун пововтузився, і Горт згадав про його присутність. Лише Софі могла змусити Горта забути про потвору на вусі.

Горт став іще червонішим і понюхав пахви. Фе. Може, попросити дозволу скористатися ванною, коли вона закінчить. Він має поквапитися. Благословення відбудеться менше ніж за годину, і як її новий «камердинер» він мав підготувати її, навіть якщо й гадки не мав, що це означає.

Горт оглянув простору кімнату, несподівано осяяну сонцем. Усе виглядало щойно відремонтованим: блакитна мармурова плитка з емблемою Лева, шовкові шпалери з малюнком золотих Левів, бездоганні дзеркала, прикрашені дорогоцінним камінням, і чиста біла канапа, вишита золотими головами Лева.

«А ще повсякчас удавав відданого Тедросового лицаря», — пирхнув Горт, згадавши бездоганно відпрацьовану виставу Ріана. Йому майже стало шкода Тедроса.

Майже.

Ковзун знову почав повзти шиєю.

Горт почув, як у ванній витікає вода. Він повернувся до думок про Софі і вкусив себе за внутрішній бік щоки. Тепер він має подружку, гарну, розумну й веселу, а коли ти маєш подружку, ти не повинен думати про інших дівчат, особливо дівчат у ванній кімнаті й тих, якими ти був одержимий три роки. Він хотів відволіктися деталями кімнати, але очі мимоволі рушили до ліжка Софі... шовкових зібганих простирадл... баночки з горішками на нічному столику... чашки чаю й посудини з медом, до яких вона не доторкнулася... червоної помади біля чашки...

Позаду нього відчинилися двері, і до покоїв королеви увійшли дві покоївки в білих уніформах, того самого кольору, що і його власна. Вони несли купу пакунків із одягом. Горт поквапився, аби допомогти, і побачив, що на кожному пакунку виднівся напис: «Одяг від фон Зарачін» — хлопець забрав принесене й поклав на канапу. Потім розвернувся до покоївок, але вони вже виходили, опустивши голови, обличчя були приховані капелюшками.

— Це мої сукні від мадам Клотильди? Дякувати Богу, — сказала Софі, вибігаючи з ванної кімнати в рожевому халаті. На голові був тюрбан із рушника, вона ледве поглянула на Горта. — Мадам Клотильда фон Зарачін — імператриця модного світу в Лісах. Усі найвідоміші принцеси одягаються в неї. Мадам Клотильда навіть створила сукню Евелін Сейдер, ну ту, що з блакитних метеликів-шпигунів. Пам’ятаєш, мало не повбивала нас у другому класі, але c’est magnifique[4], еге ж? Минулого вечора я в паніці написала їй, благаючи надіслати мені хоча б щось, аби одягти на Благословення, і, зважаючи на мій новий статус, вона, ясна річ, була змушена погодитися. Хоча й попередила, що це буде надміру дорого, але я сказала їй, що Ріан заплатить, будь-що-будь. Він і його брат втратили право одягати мене минулого вечора. Не лише тому, що сукня, яку вони дали мені, була жахливою (хоча я, безумовно, зробила її більш вишуканою), а тому що в мене від неї кропивниця, Горте. Щойно я повернулася до своєї кімнати, шкіра почала палати, наче мене покусала навала мурах. Ти ж знаєш, що в мене алергія на дешеві тканини. У будь-якому разі, я стягнула сукню ще до того, як вона завдала мені справжньої шкоди, і спалила її. Тільки закуріло.

Софі кинула погляд на рештки, що димілися в каміні.

— Ні, ні, ні, я більше не одягатиму жодної речі їхньої матусі. Нехай навіть не плекають надію. Зрозуміло? Горте?

Вона вперше подивилася на Горта.

Горт кліпнув.

— Е-ем.

І лише потім зрозумів, що Софі дивиться не на нього, а на ковзуна на його шиї, немов уся промова призначалася йому. Вона тремтіла від хвилювання на канапі.

— А тепер знайдімо щось відповідне для церкви...

Горт став перед нею.

— Софі. Що я тут роблю?

Софі зустрілася з ним очима.

— По-перше, пані Софі, бо тепер ти мій камердинер. По-друге, зараз ти лише вештаєшся тут у вбогій піжамі й тхнеш горилою, хоча мав би допомагати мені готуватися до першої весільної урочистості.

— Слухай-но, тут нікого немає — зніми це з мене... — почав було вимагати Горт, указавши на ковзуна.

— Допоможи відкрити коробки... Я запізнююся... — видихнула Софі.

— Мені байдуже! Софі, ти маєш...

Софі вистрілила палаючим пальцем рожеву блискавку повз вухо Горта, і ковзун із його шиї, звиваючись, полетів до дверей, цього було досить, аби Софі встигла прошепотіти Горту:

— ВОНО ЧУЄ.

Горт ковтнув повітря.

— Як щодо цього? — жваво промовила Софі, піднімаючи яскраве блакитне сарі, розшите пір’ям павича. — Воно зробить Благословення більш світським...

Вісім золотих ковзунів у вигляді стріл розітнули сарі й пошматували його на дрантя.

Софі й Горт рвучко розвернулися й побачили, як входить Джапет у золотому з блакитним мундирі, у який він був одягнений під час коронації Ріана. Із його появою вісім золотих ковзунів, зробивши коло, повернулися до Джапета й розчинилися на його одязі. У близнюка Ріана було підбите око, виднілися садна на чолі та щоках, сорочка була порвана в декількох місцях, і крізь дірки світилася шкіра.

— Ось це ти одягнеш на церемонію Благословення, — сказав він Софі.

Дівчина простежила за його очима. Змій дивився на камін...

...Там, на охолому вугіллі, лежала біла скромна мереживна сукня з оборками. Софі приголомшено відсахнулася.

— Ось що ти одягатимеш щодня, — сказав Джапет. — Це твоя уніформа. І якщо ти знову вирішиш осквернити матусину сукню, я оскверню тебе тією самою мірою.

Софі не відводила погляд від сукні.

— А-а-але ж я її спалила! Перетворила на попіл, ось тут. Від неї нічого не залишилося... Як вона повернулася...

Водночас Горт витріщався на Джапета, який мав такий вигляд, немов його подрав тигр. Джапет глипнув у відповідь і перетворив свій мундир на чорні обладунки Змія; ковзуни, які міцно обтискали Змієве тіло, робили криваві розтини ще виразнішими.

— Протести на захист Тедроса, — пояснив він. — Пішли в бійку, пси. Я міг би покликати короля на допомогу, але він був занадто зайнятий, укладаючи угоди щодо звільнення полонених. — Він витер кров із губи. — Зрештою, пусте. Від них нічого не залишилося.

Змій подивився на власне побите тіло... потім повернувся до Софі, яка досі витріщалася на камін. Очі Джапета лиховісно заблищали.

— Нібито нічого й не сталося, — сказав він.

Джапет рвучко підступив до принцеси. Софі помітила його наближення.

— Не чіпай її! — вигукнув Горт, кинувшись до Змія...

Джапет схопив долоню Софі й розітнув її ковзуном, а потім провів її долонею по власних грудях і обличчю одним рухом.

Горт заціпенів, отетерілий.

Змій здригнувся, в агонії відкинув голову назад, його підборіддя затремтіло, а водночас кров Софі розтікалася його ранами й чарівним чином зцілювала його. Обличчя й тіло відновилися.

Горт проковтнув крик.

— Отже. Як щодо чаю? — промовив Змій, посміхаючись Софі. — Я трохи заварив для брата. Ми вкрай перебірливі щодо чаю.

Софі витріщилася на нього.

— Це заспокоїть твої нерви, — сказав Джапет, знову повернувшись у золотий із блакитним костюм, чистий і блискучий. Його крива посмішка стала ширшою. — Перша весільна подія, як-не-як.

— Ні, дякую, — прохрипіла Софі.

— Як знаєш, — кинув Джапет. — Зустрінемося у Тронній залі. Я поїду з вами до церкви.

Він зупинив очі на Горті.

— І ти теж, камердинере.

Джапет рушив із кімнати, і цієї миті з його костюма злетів ковзун, погойдався високо в повітрі... і почав проштрикувати пакунки з одягом мадам Клотильди вгору-вниз, праворуч-ліворуч, туди-сюди, доки від них не залишились тільки клоччя. Ковзун шмигнув слідом за своїм гомподарем, двері за ним тихо зачинилися.

Кімнату королеви заповнила тиша.

Вугор із шиї Горта рвонув до канапи, де знайшов пакунок, який завалився між подушки, і почав його колоти з белькотінням і клекотінням.

Горт повільно повернувся до Софі, яка стояла в центрі кімнати, із розрізаної долоні на халат крапала кров.

Поряд із цією раною на долоні він помітив менший розріз.

Джапет уже робив із нею таке.

Шлунок Горта стиснувся.

«Якого біса?»

«Як її кров зцілює його?»

«Що це я щойно бачив?»

Софі дивилася на Горта, розгублена й перелякана.

Якщо вона й мала план, як витягнути його з халепи, то тепер утратила віру в порятунок.

«Допоможи», — казали її очі.

Але Горт не міг допомогти. Доки вона не розповість йому, чому обрала його з-поміж решти. Допоки вона не розкаже, що відбувається.

Горт почекав, щоб ковзун достатньо захопився знищенням нового одягу Софі. А потім хлопець обережно підняв сяючий палець і написав тоненькі літери з диму, які розчинялися, щойно з’явившись...

Софі кинула поквапливий погляд на вугра, який колов і клекотів. Потім написала відповідь.

Спочатку він не второпав.

А потім усвідомив.

Софі все життя чекала на кохання.

«Колись мій принц таки з’явиться», — мріяла вона.

Вона поцілувала чимало жаб.

Дехто хотів одружитися з нею. Інші вбити.

Але жоден не кохав її. Не так, як слід.

Окрім нього.

І Софі знала це. Що він кохатиме її завжди, байдуже, які жахливі речі вона коїтиме щодо нього, байдуже, скільки паскудників вона поцілує, і байдуже, матиме він чи ні красиву й чудову дівчину. Вона знала, що, хоча його серце належить Ніколі, Горт допоможе їй. Що, якщо вона просто визволить його з в’язниці, він не дозволить нічому поганому статися з нею.

І ось він тут, прибув із підземелля, аби допомогти Софі перемогти підступного короля та його кровожерливого брата.

Ось чому Софі обрала його.

Щоб він став її правою рукою. Став її васалом у цій битві.

М’язи Горта напружилися.

Цього разу немає Агати, аби відштовхнути його.

Тедроса, аби принизити його.

Лише він.

Кулаки Горта стислися, наче камінні.

Це була його нагода стати героєм.

Одна-єдина.

І він був налаштований скористатися нею.

Супроводжуючи Софі коридором Блакитної вежі, Горт просунув руку до кишені й відчув клейкі горіхи, що злиплися разом.

Він поцупив їх, поки Софі перевдягалася у ванній. Два горіхи фундука, які він занурив у мед, а потім сховав у великих шароварах, тимчасом як ковзун закінчував нищити творіння мадам Клотильди. Колись, аби помститися хулігану Дабо, він використав крем’ях, змащений смолою дерева, але сьогодні підійдуть горіхи й мед. Ріан загине ще до Благословення.

Горт глипнув на Софі, але вона не дивилася на нього, вона склала руки на подолі цнотливої білої сукні, яку одягла за наказом Джапета. Пов’язка на долоні була в плямах крові, які ставали червонішими щосекунди. Горт бачив, що дівчина досі ошелешена тим, що Змій із нею зробив, не лише через непевну ходу, чи порожній погляд, чи недбалу пов’язку, а й через черевички. Вона взула пласкі, сумні капці, більш схожі на Агатині кломпи.

Хлопець торкнувся її долоні, вона була холодна, як камінь.

Горт хотів утішити її... сказати, що має план... але вугор-наглядач був знову біля вуха, чатував.

Водночас Горт відчув укол провини, наче він зраджував Ніколі, перебуваючи поряд із Софі.

«Не будь дурнем. Нікола хотіла б, щоб ти зробив усе можливе, аби врятувати друзів. Усе не так, як тоді, коли ти намагався зробити Софі своєю подружкою. Ті дні минули». Тепер у нього була Нік — дівчина, яка кохала його таким, який він є, на відміну від Софі, яка ніколи не вважала його вартим уваги. Ну, невдовзі він сміятиметься останнім. Бо збирався продемонструвати Софі, що він вартий уваги... Але виключно платонічним способом.

Він помітив наближення покоївки, старшої за тих, що були в кімнаті Софі...

Горт заціпенів.

Ґвіневера.

Її губи були заклеєні ковзуном, таким самим, як на його вусі.

А це означало, що король стежить і за нею.

Але було ще дещо, що зауважив Горт. Щось біля вуха. Крихітне й пурпурове, прилаштоване глибоко в її сивому волоссі, так щоб ковзун на роті не міг помітити... Квітка. Мати Тедроса ніколи не носила прикрас і не наносила макіяж, не кажучи вже про прикрашаня волосся квітами, тим паче в ситуації, коли вона стала заручницею в замку вбивці...

Але доки Горт придивлявся пильніше, Ґвіневера пройшла повз, кинувши на Софі та її камердинера лише швидкий погляд.

Горт відкинув думки про Ґвіневеру й закрокував поряд із Софі, вони саме наближалися до сходів у кінці коридору... Зараз був не час перейматися матір’ю Тедроса й тим, чим вона займалася.

«Ріан чекає, — думав Горт, потираючи горіхи у своїй кишені. — Ти маєш лише одну спробу».

Коли вони дійшли до сходів, Софі зупинилася над балюстрадою.

Горт простежив униз за її поглядом.

Ріан сидів на троні короля Артура, тримав кухоль та уважно вдивлявся у велику скриню із зеленими кульками, діставав кожну й зазирав у неї, наче в підзорну трубу. Згори Горт бачив мідне волосся і рваний шрам уздовж маківки голови. Від чаю Ріана здіймалася пара, вона звивалася над Артуровим троном, на спинці якого був вирізьблений герб Камелота, а на поруччях пазурі Лева. Трон стояв на підвищенні, від нього до Тронної зали спускалися невеличкі сходинки. За спиною короля було вікно на всю стіну, крізь яке виднілося блакитне небо, наче обрамляючи Ріана в полотно. За вікном Горт побачив золоте послання від фальшивого пера Ріана про хлопця на ім’я Грісто, який хотів стати лицарем Ріана. Під ногами короля лежав велетенський килим, він спадав сходами, вишитий, наче гобелен, зображаючи...

«Коронація Ріана», — зрозумів Горт, перехилившись через балюстраду.

У яскравих відтінках блакитного й золотого Ріан тріумфально витягував Екскалібур із каменя, а поряд варта ставила на коліна Тедроса, згорбленого й потворного. На передньому плані його радісно вітали мешканці Камелота. Софі теж була там, склавши долоньки, вона закохано посміхалася, спостерігаючи за майбутнім чоловіком.

Усе виглядало таким досконалим, справжнім, що Горт мав собі нагадати, що все було геть не так.

Він глипнув на Софі, яка мляво дивилася на килим, немов ця брехня могла бути правдою.

Горт пошукав у кімнаті близнюка Ріана. Змія не було видно.

Але Ріан був не один.

Ті три дивні сестри, яких на очах Горта звільнили з в’язниці, тулилися біля сходів на поміст, приховані тінню. Обабіч від них стояли двоє вартових піратів у шоломах і повних обладунках.

Сестри виглядали напруженими, їхні босі ноги смикалися, коли вони спостерігали, як Ріан зазирає в кожну зелену кулю зі скрині.

— Це відповіді на запрошення на весілля, — промовив він. — Безліч правителів надіслали повідомлення, виказуючи радість із приводу нових короля й королеви.

Сяючим пальцем він підняв у повітря жменю зелених кульок, із кожної з’явилася димна проекція сцен із різних закутків Лісів. Показалися чарівні килими в Шазабах, що відлітали від станції з вивіскою «Весільні тури», довжелезні шеренги пасажирів чекали своєї черги. Вигулькнули натовпи людей на пляжах Уті, які зібралися, аби подивитися, як на тлі північних зірок сяє нова казка Левогрива. Тремтливе видіння з Дівочої долини зобразило затяте змагання за те, хто представлятиме королівство в Цирку талантів. На проекції з Пагорбів Малабар виднілися радісні однокласники Грісто, які тримали напис: «Друзі Грісто, майбутнього лицаря».

— Усі королівства Нескінченних Лісів прийняли запрошення, — озвався Ріан. — Усі.

А потім дістав зі скрині червону кулю.

— Окрім цього.

Він подивився на трьох старих служниць.

— Хоча його очільник був доволі люб’язний і теж надіслав відповідь.

Із кульки на долоні Ріана вирвалася проекція, звідти на короля хижо подивився масний, бородатий чоловік.

Горт і Софі вибалушили очі, одразу впізнавши його.

— Мені неприємно відхиляти ваше запрошення, Ваша Величносте, — промовив Шериф Ноттінгему, — але допоки моя донька знаходиться у вашій в’язниці, Камелот — ворог Ноттінгему. — Він наблизився в проекції. — До речі, дуже дивний збіг, чи не так, той чоловік, що пограбував мою в’язницю і звільнив Змія, тепер став капітаном вашої варти. Його звати Кей, чи не так? Чому б це йому захотілося звільняти Змія? Гм? Одне я знаю напевне — ви пограбували мене... і невдовзі я пограбую вас.

Повідомлення повернулося в кулю, яка скотилася з руки Ріана й тихо гупнула в коробку.

Король глипнув на трьох сестер.

— У вас було єдине завдання. Тримати королівства на моєму боці до весілля. Усі королівства. А ви не впоралися навіть із цим.

Захрипла сестра прочистила горло.

— Просто відпусти Дот, і проблема зникне. Із Шерифом не буде проблем, якщо вона буде вільна.

— Я згодна з Алпою, — промовила сестра пронизливим голосом. — Вона тобі непотрібна. Дот така тупа, як слимак. Саме так, ми звільнили Джапета з в’язниці, використавши її.

— Бетна має рацію, — прошавкотіла третя й закивала. — Знищ проблему в зародку. Дівка непотрібна тобі.

Ріан сьорбнув із кухля.

— Розумію. Правитель королівства погрожує мені війною, а ви пропонуєте люб’язно повернути йому дочку.

Три карги застрибали на кістлявих ногах, наче чаплі.

Король повернувся до варти.

— Відправити загін до Ноттінгему, убити Шерифа. І зробіть усе так, аби люди подумали, що це зробили Тедросові прихильники.

Потім він похмуро подивився на сестер.

— А щодо вас, я маю добре подумати, як вчинити з радниками, чиї поради королю більше не потрібні. Забирайтеся геть.

Три карги втягнули голови й подріботіли з зали.

Коли вони пішли, увірвався Кей, промчавши повз варту...

— Сер, — скрикнув він. — Сьогоднішній «Кур’єр Камелота».

Ріан забрав газету в капітана.

Із балкона Горт побачив заголовок на першій сторінці:

— Справжній капітан ловив би Агату, а не підсовував мені старі новини, — промовив король. — Мала Джапета вже розповіла, що вона дісталася Школи. Тобі й твоїм людям пощастило, що за межами Камелота ніхто в це не повірить, і невдовзі ти запроториш її до підзе...

Він помітив вираз Кейового обличчя.

— Що таке?

Кей простягнув ще дві газети.

Позаду почувся гучний стук, Ріан озирнувся й побачив яструба, який гупав по склу дзьобом, у пазурах він тримав сувій, а на шиї мав королівський комір. Потім до птаха підлетів ворон у такому ж комірі, тримаючи ще один сувій... потім фея... потім колібрі... потім крилата мавпа... усі притискали розгорнуті повідомлення до скла.

— Послання від ваших союзників, сер, — промовив вартовий, що стояв найближче до скла. — Усі хочуть знати, чи на Благословенні буде безпечно, зважаючи на чутки про армію «повстанців».

Ріан вишкірив зуби, розвертаючись до Кея.

— Схопіть ту відьму негайно!

— Чарівний щит виявився міцнішим, ніж ми сподівалися, — почав захищатися Кей. — Ми винайняли найкращих чаклунів зі всіх королівств, вони намагаються знайти способи прорватися всередину...

Горт припинив слухати. Він пильно дивився в Ріанів кухоль із чаєм, забутий на троні просто під балконом.

Це була його нагода.

Ковзун скрутився навколо правого вуха, Горт повільно просунув руку в ліву кишеню, так щоб вугор не побачив.

Софі стояла ліворуч від Горта й відчула легкий дотик до стегна.

Вона опустила погляд і побачила, як хлопець витягнув два горіхи, змащені медом. Вона скинула очі на Горта. Але той не дивився на неї, спершись правим ліктем на балюстраду, він звісив ліву руку над балконом... і акуратно відпустив склеєні горіхи.

Вони занурилися в кухоль із чаєм, навіть не булькнувши.

Софі витріщилася на Горта, але ковзун на його вусі почав вовтузитися, відчувши рух, і Софі вдала, що поправляє Гортові комір.

— А знаєш? Король, схоже, зайнятий, — зі змовницьким поглядом сказала вона камердинеру. — Давай повернемося до кімнати й дозволимо йому насолодитися чаєм.

— Так, пані, — відповів Горт, стримуючи посмішку.

Вони рушили геть, і Горт побачив, що Ріан унизу досі відчитує Кея.

— Ти ж якось звільнив мого брата з в’язниці, із зачарованої торбини Шерифа, а тепер не можеш прорватися в Школу? — клекотів король. — Ти і я команда. Ми були командою від самого початку. Але якщо ти станеш слабкою ланкою, особливо після того, як я тебе повернув...

Кей почервонів.

— Ріане, я намагаюся...

Король підняв палець, Левогрив вирвався з його кишені й завмер навпроти карого Кейового ока, гострий кінчик пера попестив зіницю, немов ціль.

— Намагайся краще, капітане, — промовив король, притискаючи перо ще ближче.

Кей придушено промовив.

— Так, сер.

— Варта! — погукав Ріан, прикликавши Левогрива в долоню. — Приведіть Софі.

Наполохана, Софі закрокувала швидше коридором, але Гортів вугор зіскочив з нього, злетівши над балконом, і пронизливо заверещав.

Ріан шмагнув очима на другий поверх, де чорний вугор заступив шлях Софі, націлившись у голову принцеси, немов стріла.

Через деякий час Софі зайшла на тронний поміст, роздивляючись свою роботу, яка мерехтіла в повітрі яскраво — рожевим.

На помості стояв пірат, поклавши руку на меч, він дивився підозрілими темними очима то на Софі, то на Горта.

Софі постукала сяючим рожевим пальцем по губах, перечитуючи слова...

— Не те, — промимрила Софі.

Горт спостерігав за нею з одного боку сходів, а Ріан з іншого.

Софі повернулася до Ріана.

— Ти дійсно вважаєш це мудрим? Ти казав, що Левогрив має перевершити Казкаря. «Надихнути» й дати «надію». А не стати рупором короля.

— Історії обираю я. Ти їх пишеш, — коротко відповів Ріан.

— До того ж Казкар розповідає про історичні факти, — сперечалася Софі. — Досі історії Левогрива були правдою, спотвореною, але ж правдою. А це брехня, яку легко викриють...

— Коли твою любу подругу Агату катуватимуть у нашому підземеллі, ми закінчимо цю розмову, — урвав її король.

Софі напружилася й повернулася до роботи.

Горт водночас мріяв, як розчавить Ріану голову, немов гарбуза. «Одначе Софі справляється із ситуацією відносно добре», — думав він. Горт знав, як Софі піклується про Агату. Розмовляти про смерть подруги було нелегко.

Він нишком подивився на кухоль із чаєм на троні Ріана, який мерехтів золотом.

Горт помітив, що Софі теж туди зиркнула, і на мить зустрівся з її очима.

— Тебе звуть Драт, так? — запитав Ріан, підступивши до Горта.

Горт хотів поставити на коліна цього підступного, брехливого негідника в дорогоцінній короні або принаймні послати його до біса, але стримався.

— Я Горт, Ваша Величносте. І дякую за щедрий дозвіл слугувати у вашому замку.

— М-м-м, — буркнув Ріан. — Припускаю, ти довго не служитимеш, якщо смердітимеш, як канава. Зроби ласку й привчися митися. Я не певен, що вас цього навчали в тій вашій казковій Школі.

Горт стиснув зуби. Ріан добре знав, чому він смердить. Але хотів познущатися з Горта так само, як знущався з Тедроса. Ось чому Ріан так близько підійшов до нього, аби Горт запримітив, що його м’язи потужніші за Гортові. Горт теж був мускулистим, доки не вирушив на ці пошуки слави, але він не підіймав вагу тижнями й почав повертатися до своїх тхорячих розмірів. Це його не надто турбувало, адже Ніколі подобався колишній кістлявий Горт, про якого вона читала в книжках. Але зараз це його бентежило.

— Справа в тому, що коли Софі тебе обрала, я не міг згадати тебе взагалі, — озвався Piaн. — Мав погортати казку Софі, аби зрозуміти, що ти таке. Тебе й Дот легко сплутати, бо ви обоє зайвий тягар. Але саме тебе Софі захотіла звільнити, тож ти зараз тут... поки що. — Король із кам’яним обличчям розвернувся до Горта. — Один неправильний рух, і я вирву тобі серце.

Горт вирішив не додавати йому втіхи й не відповів. Він бачив, що Софі прикидається, що працює, але розумів, що вона слухає. Її щоки знову почервоніли, наче її дух відродився. Наче вона щось замишляла... Її очі зиркнули в бік чаю на троні.

— Я здивований, що вона обрала тебе, — Ріан і далі цькував Горта. — Із того, що я прочитав, ти той хлопець, якого вона ніколи не хотіла.

— А я здивований, що ви досі живі, Ваша Величносте, — озвався Горт.

— О, ось чому вона тебе обрала? Бо ти збираєшся вбити мене? — підступив до нього Ріан із палаючими очима.

Горт критично подивився на нього.

— Ні, Ваша Величносте. Я мав на увазі, що Вільям і Богден передрекли вашу смерть. Нещасний випадок напередодні Благословення. Побачили це на картах Таро в підземеллі. А вони ніколи не помиляються.

— Не дурій, Горте, — сказала Софі, повертаючись. — Ті двоє не могли передректи ураган, навіть стоячи посеред нього.

Вона напружено дивилася на Горта, наче читаючи його думки, а потім глипнула на короля.

— Богден був моїм учнем і провалив усі уроки, а Вільям — церковний служка, якого я одного разу заскочила за пристрасною бесідою з кущем півоній. Якщо ці двоє «провидці», тоді я бородата леді з Гаджіри.

Софі повернулася до роботи.

— Ага, ось чого бракує.

Рожевим сяйвом вона переробила...

— Ось. Готово, — сказала Софі, вона вся чухалася, бо її тіло свербіло від цупкої сукні. — Знаєш, письменництво дивовижним чином надихає. Кидає виклик кожній частині тебе, — вона прибрала з трону Ріанів кухоль чаю й віддала його вартовому на помості, а сама сіла на золотий стілець. — Навіть якщо все це заради чистої вигадки.

Горт стежив за кухлем у руці вартового, чекав, коли Софі зробить свій крок... але натомість вона відкинулася на троні, стала спокійною, допоки Ріан вивчав її роботу. Левогрив виплив із кишені короля, золоте перо повисло поряд із ним, чекаючи, коли той схвалить історію Софі.

Ріан ретельно перечитував написане.

— Якщо вважаєш, що впораєшся краще, спробуй, — запропонувала Софі.

— Я лише дивлюся, аби ти нічого в ній не приховала, — прогарчав король. — Знаєш... щось на кшталт послання подрузі і її «повстанській» армії.

— О, я така. Повелителька крутійства, — покепкувала Софі. — Уплітаю незбагненні шифрування до королівської пропаганди.

Ріан не звернув на неї уваги, продовжуючи вивчати нове повідомлення.

Горт стривожився, бо король геть забув про свій чай. За спиною Ріана Горт весь час дивився на Софі, яка, здавалося, теж забула про чай, бо сиділа посміхаючись, як Чеширський кіт. Що вона робить? Чому така задоволена? Вона має змусити короля випити чай! Серце Горта калатало. Може, йому самому запропонувати Ріанові чай? Але це буде занадто підозріло! Щокою скотився піт. Він має заспокоїтися, або ковзун помітить...

Аж раптом Софі підвелася й спокійно взяла кухоль із рук вартового.

— Твій чай стигне й нестерпно смердить, — сказала вона, наблизившись до короля. — Із чого він зварений? Із горілої шкіри чи коров’ячого гною?

Ледь поглянувши на неї, Ріан вихопив чай і підігрів його чарами золото сяйва пальця, він не зводив очей з історії Софі...

— Ми запізнимося, — озвалася Софі, вона вистрілила заклинанням у написане, перетворивши його на золоте, а потім відправила його крізь вікно до неба, де воно замайоріло на яскраво-блакитному тлі.

— Люди вирішать, що я передумала.

Ріан насупився, досі зосереджений на казці.

— Де Джапет?

— Вилизує луску? — уїдливо посміхнулася Софі.

Ріан розвернувся до вартового.

— Знайди мого брата, щоб ми могли всі разом вирушити.

І зробив останній великий ковток чаю.

Горт затамував подих. Він бачив, як злиплі горіхи сплили на поверхню й потім покотилися просто в глотку короля...

Раптом Ріан похлинувся.

Він випустив чашку, яка розбилася, чай розлився, а Ріан схопився за горло, задихаючись.

Так само задихався Дабо, допоки не зміг викашляти просмолений крем’ях, коли Горт підкинув його. Але цього разу Горт використав два горіхи. Ріан склався навпіл, кашляючи щосили, але назовні виходили лише хрипи.

На коротку радісну мить Горт подумав, що Ріан ось-ось помре, саме як він і сподівався. Софі відступила до Горта, вибалушивши очі, наче її нічний жах закінчився...

Але потім Горт побачив, як до короля біжать вартові.

Настав час для плану Б.

Горт рвучко розвернув голову до Софі. Вона все зрозуміла з його виразу обличчя.

Софі вибігла поперед вартових і схопила Ріана ззаду, вона натискала на його живіт двома руками, ще раз і ще раз, допоки король не викашляв горіхи з такою силою, що вони пробили дірку в склі й полетіли за небокрай.

Посинілий Ріан хапав повітря, а Софі стукала його по спині. Він відсахнувся від неї...

— Ти отруїла мене... відьма! — сипів він, помітивши дірку у віконному склі. — Ти щось додала мені... у чай...

Софі шмагнула обуреним поглядом.

— Отруїла тебе! Та я навпаки, уважай, урятувала тобі життя!

Складений навпіл, Ріан почав мотляти головою.

— Це була ти... я певен, це ти...

— Але вартовий на помості помітив би, чи не так? — шмагнула Софі. — Чи маленький слизький вугор мого камердинера?

Король повернув голову до вартового, який стояв безмовний.

Ковзун на Горті спантеличено булькнув.

— Якби я хотіла тебе вбити, я б дала тобі задихнутися, — скипала Софі. — Натомість я врятувала тебе. А ти ще смієш мене звинувачувати?

Ріан удивлявся їй в обличчя. Потім кинув погляд на Горта, для якого настав час зіграти свою роль.

— Може, я виходжу за межі, сер, — кинув камердинер Софі, — але насправді треба з’ясувати, хто робив чай.

Ріан подивився на нього, примружившись.

— Джапет приніс його з кухні, — сказав він, досі відсапуючись. — Він розвернувся до вартового. — Запитай його, хто робив чай. Хай того, хто його зробив, приведуть сюди. Я вирву йому горло...

— Чай робив я, — почувся голос.

Ріан, Горт і Софі підняли очі. На вході до Тронної зали завмер Джапет.

— Я заварив його саме так, як ти любиш, — повідомив він.

— І нічого в ньому не помітив? — вибухнув Ріан. — Досить великого, аби вбити мене.

Блакитні очі Джапета стали крижаними.

— Спершу ти поступаєшся цій відьмі. Потім звільнюєш бранця. І ось тепер доводиш, що я хочу вбити тебе чаєм.

— Так, інколи трапляються нещасні випадки, — розсердився на нього брат. — Особливо такі, що зроблять тебе королем.

— Це правда. Але ти такий гарний слідчий, — розсміявся Джапет. — Як і король.

Брати хижо дивилися один на одного.

— Гадаю, я пропущу вранішні урочистості, — сказав Джапет.

Він пішов геть, гупаючи чоботами по мармуру.

Залишивши по собі гарячу, зміїну напругу.

Саме цю мить обрав Горт.

Для останнього кроку.

— Ось бачиш, Вільям і Богден мали рацію, — прошепотів Горт Софі, але достатньо гучно, аби Ріан почув. — Вони казали, що король має померти ще до Благословення!

— Не будь дурним, — у голосі Софі був глум, вона усвідомила задум Горта. — По-перше, король не помер. По-друге, це був дурний збіг, по-третє, те, що Вільяму й Богдену декілька разів пощастило вгадати, ще не означає, що вони провісники долі. А зараз знайди карету. Я маю з Ріаном...

— Зажди, — озвався король.

Горт і Софі розвернулися одночасно.

Ріан випрямився, відкидаючи на них тінь.

— Варта, приведіть Вільяма й Богдена з підземелля, -— наказав він. — Вони поїдуть із нами.

Софі схопилася за груди.

— Вільяма й Богдена? Ти... певен?

Ріан не відповів, він уже крокував геть із зали.

Софі поквапилася слідом за ним, хапаючись дорогою за камердинера. Цієї миті їхні очі зустрілися лише на коротку мить.

Цього було не достатньо, аби помітили Ріан чи ковзун.

Але достатньо, аби Горт побачив, як Софі підморгнула йому, наче він заробив своє місце біля неї.

У серці Горт зашарівся, крокуючи за хазяйкою.

Нарешті її Тхір прийшов.