Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

23 Кіт у Музеї

Агата стояла біля ядра землі, вона вся спітніла, під нею, немов люмінесцентне море, вирувало бездонне провалля блакитної лави. Сяючі зелені пагони повільно опускали тіло Шерифа до лави.

Позаду Агати сотні гномів зібралися на Кінці Земель, трав’янистій брилі, підвішеній на пагонах, на якій височів обеліск із викарбуваними на ньому іменами гномів, що залишили цей світ.

Під летючим полем трави вирував океан флуоресцентної лави, у якій спалювали померлих. Присутні гноми тримали капелюхи, схиливши голови, коли лава приймала першу людину за всі часи. Розпечені хвилі нуртували й плескали над тілом Шерифа, поки остаточно не поглинули його із шипінням.

Агата не зронила жодної сльози. Шериф був уже мертвий, коли вона, Тедрос, Різник і Ґвіневера прорвалися повз зачаровану торбину, яку Шериф залишив як пастку. Вони намагалися зібрати з колоди світлячків і відновити побачене ними, але ковзуни знищили майже всіх, зіпсувавши картинку. Але вони бачили достатньо, аби дізнатися, що Джапет холоднокровно вбив Шерифа й зняв його каблучку. Ту саму, яка стояла між Ріаном і безкінечною владою.

Душа Агати шаленіла, як пекло внизу.

Джапет убив Чаддіка.

Джапет убив Міллісент.

Джапет убив Ланселота, Даві й Шерифа.

Увесь цей час вона зациклювалася на брехливому королі та його троні.

А тим часом його брат безжально вбивав її друзів.

Тедрос і Ґвіневера стояли обабіч неї, у їхніх очах відбивалася яскрава лава й темні думки.

— Ваша Величносте? — почувся голос.

Усі розвернулися.

Суббі, королівський паж, виступив уперед.

— Хтось поцупив мою рікшу, — пискнув він під поглядами гномів. — Узяв просто біля палацу!

— Няв, няв, — видихнув Різник, йому було не до цього.

— Я думав, що це бут! — наполягав Суббі. — Але це був людський бут!

— Няв! Няв! — сварився кіт...

— Людини, яка була там! — вигукнув Суббі. — Там, коли Шериф загинув!

Вираз обличчя Різника змінився.

— Я знайшов це біля його тіла, — пояснив паж.

Суббі простягнув щось, що відбивало світло цвинтаря.

Усі гноми видихнули приголомшене «о-о-о-о-о».

Тедрос повернувся до своєї принцеси з похмурим поглядом.

Різник теж.

Агата стиснула зуби.

Навіть зі свого місця вона відчувала це.

У руках Суббі лежала зміїна шкіра.

Смерділа землею й листям.

І лавандою.

Беззуба стара гномела сиділа на підлозі, схрестивши ноги. Вона постукувала черевцями сотень мертвих світлячків, немов клавішами піаніно.

— Зупиніть тут, — промовила Агата.

Бабця припинила стукати, зупинивши спотворені кадри/ що відтворювалися на сяючій стіні в Тронній залі.

Тедрос, Ґвіневера, Агата й Різник нахилилися вперед, удивляючись у сцену на стіні.

— Є якась можливість бодай трохи збільшити зображення? — запитала Агата в старої.

Беззуба бабця почала вовтузитися з мертвими світлячками, відновлюючи поламані тільця й крила кінчиком пальця. Здавалося, що вона замінює пошкоджені частини.

— У пташечку тиць-тиць, — наспівувала бабця, працюючи. — У пташечку тиць-тиць... У пташечку тиць-тиць...

— Ви можете працювати швидше? — дратувався Тедрос.

Бабця кинула на нього ядучий погляд, підкресливши його пуком.

А потім продовжила вовтузитися й наспівувати, як раніше.

Тедрос зиркнув до Різника.

Той щось промимрив, ніби сказав: «А ти спробуй керувати королівством, де всі такі».

— Дивіться! Це вона! — скрикнула Агата, удивляючись у сцену, Кіко мчала на Змія, і їй у груди влучив вибух рожевого світла.

Агата вказала на сяйво без джерела.

— Це заклинання Софі. Вона ховалася десь неподалік.

— Ось тобі доказ. Твоя ніби-то найкраща подруга напала на Кіко, аби не дати їй битися зі Змієм, — проклекотів Тедрос. — Твоя ніби-то найкраща подруга сприяла вбивству Даві й Шерифа.

— Чи намагалася врятувати Кіко від вірної смерті, — інстинктивно промовила Агата.

— Досі захищаєш її! Досі захищаєш ту відьму! — гаркнув Тедрос, лютуючи більше, ніж колись до цього. — Не думав, що ти можеш бути такою дурною!

Агата часто сперечалася з Тедросом. Принц добре знав, що вона була так само вперта, як він сам, і саме за це кохав її. Але цього разу Агата не мала ніякого підґрунтя, аби опиратися. Софі покинула друзів і поповзла назад до ворога. А тепер Агата ще й згадала, як Софі притиснула Ріана до ліжка, коли вони були в кристалі... як вона квапливо кинулася до нього... наче намагалася втілити план, відмінний від того, про який вони домовилися...

«Я зробила, що мала, — захищалася Софі потім. — Я зробила те, що правильно».

«Вона навмисно зіпсувала план», — усвідомила Агата.

Але навіщо?

«Той кристал», — подумала Агата.

Той самий, за розглядуванням якого вона застукала Софі, і який подруга сховала до кишені.

Софі щось побачила в ньому.

Щось, через що вона захотіла повернутися до Камелота.

— Гм... якщо це заклинання Софі, то це, мабуть, сама Софі, — зробила висновок Ґвіневера, указуючи на слабке мерехтіння в кутку сцени. — Світлячки на колоді вловили присутність зміїної шкіри. Є можливість відстежити цю пляму світла впродовж усього запису?

Гномела пробарабанила черевцями світлячків іще раз, передивляючись зображення й швидко гортаючи запис; вона стежила за мерехтінням, як воно видерлося на дерево й залишалося там до кінця бійки Шерифа зі Змієм; а потім Софі скинула зміїну шкіру й відтягнула Шерифа в темряву, а потім сіла в королівську карету з таємничим хлопцем. Агата спостерігала, як Софі скористалася рожевим сяйвом, щоб освітити сходинки до карети, і зачинила двері, а потім запис застиг на останньому кадрі — карета їхала геть, із-під коліс здіймався пил.

Тедрос був на межі вибуху.

— То Софі спостерігала за бійкою з безпечного дерева, поплакала над тілом Шерифа, як погана актриса, а потім покинула його в кущах і повернулася до замку, до тих двох чудовиськ. Якщо я поверну собі трон — коли я поверну собі трон — ця підступна розпусниця втратить голову разом із ними.

«Він має рацію», — думала Агата, досі розгублена. Усе сказане Тедросом про Софі було незаперечним фактом.

Але чому тоді вона не могла з цим змиритися? Чому серце досі захищало найкращу подругу? Краєм ока Агата помітила, що Ґвіневера кусає губу, так само сумніваючись.

— Що? — прогарчав Тедрос.

— Коли Софі була в замку, вона вдавала, що на боці Ріана, так переконливо, що я повірила, що вона тебе зрадила, — сказала Ґвіневера. — Але навіть під підбором у Ріана вона знайшла можливість продемонструвати відданість. Знайшла можливість сказати мені правду. Чи не здається вам, що ми щось випускаємо?

— Ну, то було, коли вона вірила, що я істинний король, — відповів Тедрос. — Але тепер вона думає...

Він різко замовк.

Ґвіневера насупилася.

— Що ти маєш на увазі під «коли»? Що змінилося?

Різник також підозріло подивився.

Агата й Тедрос обмінялися виразними поглядами. Схоже, принц досі відмовлявся повірити в те, що принцеса бачила в кривавому кристалі. А тепер думка, що Тедрос розповість матері, що, можливо, він не є справжнім спадкоємцем... що її чоловіка чарами змусили стати батьком сина іншої... що Екскалібур мав рацію, відмовивши йому...

Тедрос знову подивився на Ґвіневеру.

— Н-н-нічого. Нічого не змінилося.

— Але чому ти щойно сказав, що Софі більше не вважає тебе істинним королем...

Тедрос відмахнувся, а Агата поміркувала над словами Ґвіневери.

«Вона знайшла можливість продемонструвати відданість».

«Знайшла можливість сказати мені правду».

Агата знову перевела погляд на останній кадр, який застиг на стіні.

— Тедросе, ти мені чогось не розповідаєш, — не поступалася Ґвіневера.

— Мамо, я обіцяю...

— Не обіцяй, якщо це брехня.

Тедрос ковтнув.

Мати й Різник суворо дивилися на нього.

Тедрос почав пітніти.

— Е-ем... Ім’я Евелін Сейдер вам щось говорить? Ґвіневера кліпнула.

— Евелін Сейдер?

— Сестра Аугуста Сейдера, — поквапливо промовив Тедрос. — Була Деканом, коли ми навчалися на другому курсі. Ти й батько не мали знати її. Я просто переконуюсь...

— Тихо, — сказала Агата, перериваючи розмову матері з сином.

Вона вказала на екран і хмари пилу, які здіймалися за каретою.

— Ми можемо це наблизити?

Стара гномела провела пальцями по купі мертвих світляків туди-сюди, збільшуючи зображення на стіні, поки Агата не схопила її за руку.

— Ось, — сказала вона.

У куряві було щось зайве.

Маленька хмарка імли.

Рожевої імли.

— Ближче, — наказала Агата.

Гномела підкорилася, попрацювала над рожевим пилом, збільшуючи деталі, ближче, ближче...

— Стоп, — наказала Агата.

Тедрос затамував подих, удивляючись у стіну.

Різник і Ґвіневера теж замовкли.

Агата пробіглася пальцями по застиглій картинці... по рожевих словах, які Софі створила, коли освітлювала собі сходинку до карети... безпомилкове повідомлення, яке вона залишила своїм друзям...

А за написом у великому збільшенні Софі дивилася крізь вікно карети, просто в екран, просто на Агату, її смарагдові очі сяяли, немов зірки.

— Що це означає? — спантеличено запитав Тедрос.

Агата вдивлялася в повідомлення, її власні очі віддзеркалювали очі Софі.

Вона повернулася до принца:

— Це означає, що твоя диявольська розпусниця залишила нам домашнє завдання.

Агата сиділа обличчям до Тедроса, Ґвіневери й кота на оксамитовій підлозі Тронної зали, вони смакували мигдаль у йогурті, інжир у карамелі й чипси з солодкої картоплі. Вона й гадки не мала, котра година, але, відтоді як Софі поїхала, минуло декілька годин.

— Ось що нам відомо, — почала Агата. — Софі досі на нашому боці...

— Ми цього не знаємо, — заперечив Тедрос із повним ротом горіхів.

— Король Ітінзи, до палацу намагається проникнути чужинець, — виголосив вартовий гном біля дверей. — Украй підозрілий чужинець.

У Різникових очах спалахнув стривожений вираз, і він пішов за вартовим.

Агата досі не звикла, що її кіт має королівські обов’язки, але їй вистачало інших турбот. Вона підняла очі на Тедроса.

— Ми знаємо, що Софі на нашому боці, бо вона залишила повідомлення.

— Агата має рацію, Тедросе, — підтвердила Ґвіневера. — Софі грає в небезпечну гру. Як тоді, коли штовхнула мене, аби вберегти твою голову.

Син скривився.

— Отже, вона повернулася до Ріана та його жахливого брата... заради мене? Софі свята? Софі самовіддана? Цікаво, чому ж вона не в Школі Добра. О, згадав. Вона була занадто зайнята, намагаючись нас усіх убити.

— Софі непередбачувана, — погодилася Агата. — І ми не знаємо, чому вона повернулася й що вигадала. Але ми знаємо, що вона намагається нам допомогти. Ось чому залишила те запитання. Вона хоче, щоб ми зосередилися саме на цьому завданні, поки вона робитиме своє.

— Ти це все зрозуміла із загадки в куряві? — прошкабарчав Тедрос, нагрібаючи повню жменю чипсів. — Це повідомлення не означає нічого. «Чому Леді його поцілувала?» Яка «леді»? Кого «його»?

— Леді з Озера. Змія, — спокійно відповіла Агата. — Софі хоче, щоб ми дізналися, чому Леді поцілувала Джапета.

— Поцілунок залишив німфу без сил. Мерлін сказав це Тедросу й мені, коли ми приїхали до Камелота, — згадала Ґвіневера. — Це було після того, як Змій убив Чаддіка. Леді з Озера його поцілувала, думаючи, що він король.

— І вважаючи, що Змій зробить її королевою, — додала Агата.

— Але, якщо це правда, чому вона поцілувала Джапета, замість Ріана? — пирхнув Тедрос. — Спадкоємець — Ріан. А не його брат.

— Саме так. Ось тому Софі й питає, — зачепилася за думку Агата. — І саме це я запитала в Леді, коли повернулася до Авалону. Вона сказала Софі й мені, що Джапет має кров короля Артура. Але не лише це. Вона стверджувала, що Джапет має кров старшого сина Артура. Але ми знаємо, що це неправда, бо саме Ріан звільнив Екскалібур із каменя. Що означає, що Ріан — старший син, не Джапет. Я сказала Леді, що вона помилилася. Що вона поцілувала не справжнього короля. Але вона наполягала, що помилилася я. Що байдуже, кого вона поцілувала, він мав кров спадкоємця і саме він витягнув меча. Тож тут досі криється щось незрозуміле. Вивернуті чари. А тепер Софі просить нас з’ясувати чому.

— Але ми вже знаємо відповідь. Ріан і Джапет не мають Артурової крові! — вигукнула Ґвіневера, утрачаючи терпець. — Жоден. Вони брехуни. Лиходії. Вони вдалися до чорної магії, яка допомогла Ріану витягнути Екскалібур, і та сама магія змусила Леді поцілувати його брата. Це єдине пояснення. Бо вони не Артурові сини! Тому байдуже, кого поцілувала Леді! Усе це один великий блеф! Мій син — спадкоємець! Мій син — король!

Агата й Тедрос завмерли.

Ґвіневера переводила погляд між ними, вона спала з обличчя.

— Що сталося? — її очі потемніли. — Це має якесь відношення до тієї Сей дер?

— Це все стосується тієї Сейдер, — промовив Тхір за їхніми спинами.

Вони розвернулися й побачили, як двоє вартових гномів і Різник супроводжують неймовірно білявого хлопця, якого Агата не впізнавала...

Вона вибалушила очі.

Горт.

Але не це її приголомшило.

На відкритій долоні він тримав дещо.

Метелика.

Блакитного метелика.

Агата кинула погляд на Тедросове обличчя, заперечення поступалося жаху.

І тут Агата зрозуміла, що саме час розповісти Ґвіневері правду.

Коли Агата закінчила розповідь, Ґвіневера пополотніла, а Тедрос давно вийшов із кімнати.

Агата, Горт і колишня королева сиділи в болісній тиші, відсутність принца була відчутна на дотик.

— Жінка в сукні з метеликів. Я зустрічалася з нею одного разу, дуже давно, — нарешті вичавила Ґвіневера, змахуючи сльози. — Я знала її не як Евелін, а як Ель.

— Це ім’я вона використовувала в Лисячому лісі, коли потай виховувала Ріана й Джапета, — сказав Горт, скоса глипаючи на чаші з наїдками, але час був недоречний. — Я гадав, що Ель — це від «ел» у імені Грізелла Гремлейн. Гадав, що це доводить, що леді Гремлейн — мати Ріана й Джапета. Але в імені Евелін також є «ел».

Горт виглядав стривоженим, коли подружки не було поряд, але Нікола й Різник узяли двох гномів і пішли по Кіко, яку Горт і Нікола знайшли в Лісах дуже приголомшеною.

Горт подивився на Агату.

— Як думаєш, Тедрос повернеться?

Агата не відповіла, вона поринула у власні думки.

Вона розповіла Тедросу та його матері правду про кривавий кристал.

Розповіла їм правду про Артурового спадкоємця.

Спочатку мати й син не вірили. Думка, що король Артур може бути хоч якось пов’язаний зі звідною сестрою Аугуста Сейдера, провидця, який намалював Тедросів коронаційний портрет, була не просто безглуздою, але й божевільною. Але коли Агата переказала кожну мить: як леді Гремлейн винайняла Евелін, про ту мотузку, яка допомагала звабити Артура й отримати його дитину; як Гремлейн передумала й вибігла з кімнати; як Евелін підняла мотузку, як у її зміїних очах затанцювало Зло — обличчя Ґвіневери, здавалося, миттю постарішало, вона хапалася за горло, немов щось душило її зсередини.

Коли Агата дійшла до миті, де Евелін обв’язала мотузку навколо шиї сплячого Артура, Тедрос рвучко підняв долоню, зупиняючи її, і мовчки вибіг із кімнати, залишивши Агату наодинці з матір’ю й Гортом.

Тиша стала вкрай щільною, обличчя Ґвіневери перетворилося на бліду маску.

Горт зиркав на Агату, очікуючи, що та заспокоїть колишню королеву. Але правда не залишила місця спокою.

— Ель прийшла в Камелот на вечерю на запрошення Артура. Це був єдиний раз, коли я її бачила, — почала Ґвіневера, досі не отямившись. — Вечеря була пропозицією миру. Коли Артур і я закінчили Школу Добра, він привіз мене до замку, і я зустрілася з персоналом на чолі з леді Гремлейн. Артур повідомив їм, що ми одружимося.

Ґвіневера помовчала.

— Для Гремлейн це стало несподіванкою. Вона повелася зі мною зухвало, і я покарала її на очах у всього персоналу. Якби я знала, що вона закохана в Артура, я б це владнала по-іншому, але зробленого не повернути. Вона поїхала до своєї сестри в Лисячий ліс і відмовлялася повертатися, ігноруючи благання Артура. Так було, допоки Артур не зустрів подругу Гремлейн, яка нишпорила довкола замку, — жінку на ім’я Ель Сейдер. Він запросив Ель повечеряти з нами, дозволяючи Гремлейн повернутися із союзником на своєму боці. Він гадав, що це допоможе їй зберегти обличчя й повернутися додому.

— А що сталося за вечерею? — запитав Горт.

Ґвіневера задихнулася.

— Вибачте. Просто... лише думка про те! — вона заплакала, опустивши обличчя в долоні. — Що фрейліна Артура змовилася з відьмою, аби народити йому дітей, яких він не хотів... і та відьма зробила це сама... — Вона похитала головою. — А Артур знав про це? Знав, що незнайомка народила його спадкоємців? Міг він справді приховувати цю таємницю від мене? Від усіх?

Агата опустила очі.

— Я не знаю. Я знаю лише те, що бачила.

Раптом очі Ґвіневери розширилися.

— Це мало статися після того вечора. За вечерю я помічала знаки. Між Гремлейн і тією змією...

— Які саме? — почувся голос Тедроса.

Принц повернувся до кімнати, його очі почервоніли, а сорочка була вологою від шмарклів. Він сів поряд із Ґвіневерою й узяв її долоню. Із обличчя зникла вся зухвалість, поступившись вразливості й страху, наче він прийняв думку, що, може, він і не король, але досі син.

Дотик Тедроса заспокоїв колишню королеву.

— Які знаки? — повторив він.

Мати глибоко вдихнула.

— Вони дивно шепотілися й гиготіли щоразу, як Артур говорив про наше майбутнє весілля. Наче знали щось, чого не знали ми. І коли Артур згадав, що хоче, аби одного дня провидець написав коронаційний портрет його дитини, це зіпсувало настрій Ель. Вона сказала, що хоч брат — провидець, але він нікчемний поряд із її силами. Може, він і бачить майбутнє, але вона може чути теперішнє: бажання людей, їхні страхи, найтемніші секрети — і що теперішнє має набагато більшу силу змінювати життя, ніж минуле чи майбутнє. Я припустила, що вона має здібності, аби стати феєю-хрещеною. Вона розсміялася, немов відьма. Те саме їй сказав брат. «Використай сили, щоб допомагати людям», — наполягав він. «Ти хочеш, щоб я марнувала життя, блукаючи Лісами, створюючи сукні для безхатніх дівчат і перевиховуючи егоїстичних принців», — розсміялася вона. Водночас її брат ставав дедалі відомішим між королями й чарівниками, і нарешті його слава дійшла до самого Директора Школи. «Жінки не мають рівних можливостей із чоловіками, — гірко сказала Ель. — Жінка може покладатися лише на свої хитрощі. Саме так я потоваришувала з такою жінкою, як Грізелла, — додала Ель, дивно посміхаючись леді Гремлейн. — Щоб допомогти жінці використати хитрість для власної вигоди... За певну ціну, звісно».

Ґвіневера заломила руки.

— Промовивши це, вона знову почала гиготіти, і Артур вирішив, що це жарт, почавши сміятися з нею. Він гадав, що Ель не шкідлива. Він радів, що леді Іремлейн знайшла нову подругу. Але мені Ель здалася дивною й неприємною. Я пам’ятаю те велике полегшення, яке відчула, коли обід закінчився й вона поїхала з замку. А пізніше того ж вечора я знайшла блакитного метелика у своїй кімнаті, коли приймала ванну.

Вона подивилася Агаті в очі.

— Я одразу його вбила.

Ґвіневера заплакала на синовому плечі. Тедрос обіймав її й пестив попелясте волосся. Його погляд зустрівся з Агатиним, будь-які рештки їхніх суперечок зникли, ці двоє вирішили якось це подолати, щоб це не стало кінцем їхньої казки.

— Може, у минулому Зло перемогло, але воно не переможе в теперішньому, — кипів принц, вени на шиї пульсували. — Може, Ріан — батьків спадкоємець за народженням. Але це не робить його королем Камелота. Камелот'— найбільший захисник Добра. Очільник цих Лісів. І Зло не займе його трон. Допоки я живий. Я захищатиму батьків спадок. Король я чи ні, я досі його син. Я захищатиму його право покоїтися з миром.

— Що б ми не вирішили зробити, потрібно поквапитися, — застеріг Горт. — Коли Різник нас впускав, прибуло повідомлення від Юби, гномською мовою. Першокурсники й учителі в безпеці. Але на карбуванні Казкаря залишилося лише три лебеді. Чи чотири. Я не надто знаюся на гномській. Отже, не спалено лише декілька каблучок. Джапет отримав Шерифову...

Агата загубилася у власних думках, слова Тедроса крутилися в голові.

«Я захищатиму його право покоїтися з миром».

«Покоїтися з миром».

Покоїтися з миром.

Агата сіпнулася, немов у її грудях метелик розправив крила.

— Тедросе?

Принц подивився на неї.

— Ти раніше щось казав, — промовила вона. — Коли Різник роздавав завдання. Щось про загадку від Леді з Озера. Загадку про «викопай мене» від твого батька. Що ти мав на увазі?

Ґвіневера підвела голову, раптом зосередившись.

— Коли вона втратила свої сили, Леді дозволила Мерліну поставити запитання, — відповів Тедрос, відчуваючи вагу погляду принцеси. — Єдине запитання, і потім він мав ніколи не повертатися до Авалону.

Агата згадала, що сказала їй Леді про чарівника: «Ми домовилися». Так само, як і з Агатою.

Одне-єдине питання. Але тієї миті від напруги Агата не здогадалася перепитати в неї, про що питав Мерлін.

— Мерлін хотів знати, чи батьків меч має для мене повідомлення. Леді написала відповідь на питання Мерліна на уривку пергаменту, — продовжив принц. — «Викопай мене». І все. Але я вже знаю ці слова. Саме їх батько каже мені в снах. Це його повідомлення.

Він подивився на матір.

— Але я не розумію. Він же не має на увазі, що необхідно насправді викопати його...

— Звісно ні, — погодилася Ґвіневера. — Але це має щось означати!

Тедрос стривожено завовтузився.

— Може, це означає, що батько мав секрети. Які ми маємо виявити. Батько хотів, щоб я дізнався правду про справжнього спадкоємця.

— І тоді — пам-па-рам — Кінець? Залишити свиню на троні? — скипів Горт. — Якщо твій татусь дав тобі те повідомлення, воно не мало завадити тобі битися! А мало надихнути на відсіч!

— Але як?! — запитав Тедрос. — Що я маю викопати?

— Може, він щось сховав у руків’ї Екскалібура? — запитала мати.

— Чи в статуї в Королівському гроті? — припустив Тедрос.

— Чи, може, послання означає саме те, що каже? — промовила принцеса.

Усі повернулися до неї.

Агата відірвала погляд від підлоги.

— Можливо, його треба розуміти буквально? — сказала вона. — Що, як «Викопай мене» означає викопати короля Артура з могили?

У Тронній залі стало так тихо, що Агата могла чути, як калатає Тедросове серце.

— Викопати батька? — видихнув він.

— Але Артур помер багато років тому, — холодно промовила Ґвіневера. — Там лишилися лише кістки й тлін.

— Ні. Мерлін зачарував могилу, — невпевнено заперечив Тедрос. — Батько зберігся таким, як був.

Мати напружилася, наразі стало очевидним, що багато років поспіль вона жила далеко від Тедроса й Артура.

— Навіть якщо це так, ми не тривожитимемо його могилу, — наполягав принц, тепер більш упевнено. — Я не витягуватиму батькове тіло з землі.

— Навіть якщо він сам цього хоче? — запитала Агата. — Навіть якщо це його наказ?

Горт прокашлявся.

— Слухайте, не те щоб я боявся розкопувати могилу, бо Нещасливці розважаються цим щоп’ятниці, але я чекав довгі роки, щоб мій батько отримав пристойне поховання, і виколупувати короля Артура мені здається неправильним. А ще ми ніяк не зможемо дістатися до Авалону, аби здійснити задумане. На нас полюють усі Ліси, і Змій на волі. Ми з Нік ледве втекли живими з Лисячого лісу.

— І навіть якщо ми дістанемося до Авалону, ми не маємо змоги дістатися до Артурової могили, — квапливо додала Ґвіневера. — Леді з Озера має дозволити нам зайти в її води, а з того, що ви розповіли, зрозуміло, що вона нам тепер не рада.

— І найголовніше: батькова труна охороняється заклинанням Мерліна, щоб люди на кшталт нас не спаплюжили її. І лише Мерлін може відкрити її, — додав Тедрос, відчуваючи полегшення через усі ці перешкоди.

Мати й Горт щось мимрили, погоджуючись.

Агаті забракло духу, аби сперечатися. Вони мали рацію — ризик був занадто великий. Ба більше, вона просила свого принца спаплюжити могилу власного батька. Чи зробила б вона таке з могилою матері? Не маючи гарантій, що з цього буде зиск?

На водоспад упала тінь, закриваючи прохід до Тронної зали, усередину проскочило тіло, вимахуючи руками.

— Швидше! — видихнула Нікола Агаті. — Різник!

— Що сталося? — запитав Горт, але подружка вже бігла назад крізь водоспад.

Горт кинувся за нею, Агата, Тедрос і Ґвіневера не відставали, усі проминули чарівну завісу, поспішаючи до фоє, де чекали Суббі та його побита рікша, на повозі була приблизно сотня наліпок із обличчями Софі, закреслених попередженням: «Поганий бут!»

— Мерщій! — шмагнув Суббі. — Король чекає!

Пуф! Хлопчик-паж перетворився на дівчинку-гнома...

— Дівчинка Суббі керує швидше! — пискнула вона. — Нумо! Не марнуймо часу!

Агата й решта набилися в рікшу, сідаючи одне одному на коліна, вони ледве вмостилися, коли Суббі рвонула і попрямувала спіральною трасою, оминаючи сяючі пагони, які поєднували різні рівні Гномленду. Вона проїхала повз знеможених гномів, які поверталися до своїх домівок після нічної битви й похорону, повз крамарів, які знімали плакати, що закликали до боротьби з людьми, повз гномів-лікарів, які везли Кіко на візку до Центральної лікарні «Невеличкий Огляд»... а потім повіз Суббі направився до Музею гномів. Він зі скрипом зупинився перед входом.

— За мною! — наказала Нікола, вистрибуючи.

— Чому кіт у Музеї? — запитав Тедрос, але Агата вже щодуху мчала за Ніколою крізь двері...

Агата гупнулася головою об варцаб.

— Ой!

— Бережіть голови! — сказала Нікола. — Воно збудоване для гномів!

Агата потерла лоба й, нахилившись, зайшла до крихітної зали, оздоблений напис «Золота ера короля Ітінзи» торкнувся її голови, а Тедрос і решта нахилилися позаду неї. Вона намагалася встигати за Ніколою, минаючи королівські портрети свого кота й сцени історії Різника разом із вигнанням із Гномленду його батька й братів, уражаючою коронацією, що завершилася парадом із конфетті, королівським бенкетом і танцями на міській площі, напхом напханій гномами. Агата поквапилася повз інші виставки: хроніку підземного будівництва Гномленду... біологію люмінесцентних пагонів, які оповили королівство... святкування котрогось року без утручання людей... і, нарешті, вони добігли до вузьких, звивистих сходів у кінці Музею, напис над головами промовляв:

Сходи перекривав ланцюг.

«Зачинено назавжди».

— Він чекає нас нагорі, — сказала Нікола з напруженим обличчям.

— Що таке? Що сталося? — наполягала Агата.

Нікола кивнула в бік сходів.

— Швидше.

Агата перестрибнула ланцюг, Тедрос і решта теж, вони помчали сходами, Горт перечепився за маленькі мостовинки в павутинні, мало не збивши з ніг решту групи, а потім вони дісталися гори...

Агата завмерла на майданчику, інші скупчилися за її спиною.

Вони опинилися на відкритій платформі під яскраво освітленими шляхами Гномленду, які звивалися над ними, немов сяючі змії. У центрі оглядової платформи височів великий телескоп завбільшки з дорослого гнома. Пристрій мав широкий круглий окуляр і довгу білу трубу, яка зникала в просвіті між яскравими зеленими пагонами, які простягалися до верхів’я королівства.

Різник чіплявся за телескоп, наче коала за гілку. Тіло кота займало четвертину приладу, рожева лиса голова була нахилена, Різник удивлявся в окуляр.

Кіт озирнувся на людей.

Агата, Тедрос, Горт і Ґвіневера зібралися навколо нього, кожен по черзі зазирнув у срібний окуляр.

Телескоп збільшував видовжене, глибоке зображення: місто Гномленда, покинутий тунель Квітника, колоду, густе верхів’я дерев Лісів... аж до безмежного червоного небокраю й чудового передзахідного краєвиду в Лісах і простору з королівствами, які розкинулися в усіх напрямках.

На мить Агата була загіпнотизована красою краєвиду.

А потім побачила.

Мерехтіння золота.

Останній напис Левогрива блищав на тлі вечірнього неба.

Агата повільно відвела очі.

Різник похмуро дивився на неї. Тедрос теж.

— Досі вважаєш, що вона на нашому боці? — промовив він.

Серце Агати перетворилося на прах.

«Я помилилася?»

«Після всього?»

«Чи я помилялася в Софі весь час?»

— Але... Її повідомлення... як вона дивилася на нас... — сказала Агата. — Я не розумію...

Тедрос похитав головою, не стільки від злості, скільки від того, що йому було сумно, що його принцеса ніяк не припинить довіряти єдиній людині, якій не можна довіряти.

— На заході в суботу, — заговорила Ґвіневера. — За два дні.

— А тепер він має каблучку Ноттінгему, — озвалася Нікола біля сходів. — А це означає, якщо королівства, що залишилися, не зупинять його...

— Piaн стане Єдиним Істинним Королем, — сказав Горт. — Ріан стане Казкарем. Софі говорила, що це станеться під час весілля. За два дні він матиме владу написати все, що йому заманеться, і це втілиться в життя. За два дні...

— Ми загинемо, — сказала Агата.

Усі замовкли.

— І все, що я маю, це повідомлення від батька, якому я боюся підкоритися, — почувся голос. Тедросів. — Агата має рацію, — промовив принц, обводячи поглядом присутніх. — Ріан — батьків син. Він батьків спадкоємець, я це приймаю. Але чому батько звертається до мене з могили? Чому Леді з Озера дала мені те повідомлення? Має бути причина. Має бути щось, чого ми досі не знаємо. Коли я був королем, я занадто часто дозволяв керувати іншим. Або я зараз сам очолю вас, або нашій казці кінець. Нас перемагають зусібіч, і не час відступати. Особливо перед ворогом, який уб’є нас і зітре все, за що ми боролися. Ми маємо вирушити до Авалону й викопати батька. Ми маємо викопати минуле, якщо хочемо врятувати теперішнє. Ми маємо зайти в черево Лева. Іншого вибору немає. Байдуже, що мешканці Лісів прагнуть нашої смерті, що Леді з Озера не на нашому боці, що труна зачинена на тисячі замків. Мерлін хотів би, аби ми це зробили. Даві й Лессо теж. Цього б хотів мій батько. Вони нас ведуть, хоча їх немає поряд. Вони залишили по собі дорогу, — у словах Тедроса почулися сльози, він стиснув зуби. — І так само, як і моя принцеса, я повинен мати сміливість піти нею.

Він суворо подивився на Агату.

— Отже... хто з нами?

Агата витримала його погляд, принц і принцеса були єдині.

— Гадаю, час одягати свої чоботи для розкрадання могил, — почулося Гортове бурмотіння.