Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

20 Дім номер 63

Горт намагався не зважати на плакати, але це було неможливо, бо вони були пришпилені до кожнісінького дерева помаранчі на Рю де Пале.

Дітлахи їхнього віку в охайних формах Школи Лисячого лісу прямували до дерев, щойно вийшовши зі Школи. Вони сьорбали помаранчевий газований напій зі скляних пляшок, ділилися одне з одним жуйками й цукерками.

— І як ми маємо відрізнити одного з тих халамидників зі Школи Добра і Зла від звичайних жалюгідних жебраків? — запитав рудий хлопець, вивчаючи плакат.

— У них світиться палець, — повідомила дівчинка, яка підфарбовувала помадою губи, тримаючи кишенькове люстерко. — Ним вони користуються, коли чаклують.

— За шістдесят золотих монет я змушу свій палець світитися й перетворюсь на них, — промовив темношкірий хлопець, глипаючи на Горта, коли той проходив повз.

Горт додав швидкості. Хлопець мав рацію. За шістдесят золотих Горт був ладен перетворитися на свою матусю. (Якби знав, хто вона. Щоразу, як він питав у батька про неї, батько сварився або давав стусана.) Горт кинув погляд на свою подружку, яка простувала поруч, очікуючи, що вона буде так само стривожена такою високою ціною, запропонованою за їхні голови.

— Хлопці в цьому королівстві всі такі гарні, — дивувалася Нікола, спостерігаючи за добре одягненим натовпом на Рю де Пале.

Це була оточена деревами жвава вулиця Лисячого лісу з крамницями, тавернами, пабами. Вона вела до королівського палацу. Схоже, форму мали носити не лише учні — жінки були одягнені в однотонні сукні різних кольорів, а чоловіки в гарно пошиті костюми таких самих відтінків без візерунків. Загалом Горт почувався так, наче опинився в крамниці фарб, де намагалися вибрати ідеальний відтінок.

— Серйозно, усі до одного виглядають як принци.

— То візьми собі одного, — прошкабарчав Горт, опустивши погляд на свої нові блакитні штани, які йому тисли. — Лисячий ліс відомий гарненькими парубками, нудними підлабузниками, які не мають власної думки. Наприклад, Кей чи Чаддік. Обидва з Лисячого лісу, обидва красиві поплічники, що працюють на йолопів. Нік, тут багато людей. Може, варто дочекатися темряви...

— Тедрос — не йолоп, а Чаддік загинув. Май трохи поваги, — насварила його Нікола, прискоривши кроки у своїй новій бежевій сукні. — І ми не можемо чекати сутінків, бо маємо проникнути до Школи для хлопчиків у Лисячому лісі й відшукати справу Ріана. Ріан розповідав Тедросу, що навчався там.

— Але Мерлін уже намагався й не знайшов жодних особових справ Ріана, — зауважив Горт, чухаючи потилицю. — Я пропоную натомість отруїти короля Лисячого лісу. Робін казав, що цей боягуз першим спалив своє кільце, і до того ж, якщо ми його вб’ємо, нікому буде платити шістдесят монет за наші голови.

— Ми не вбиватимемо короля, який не має жодного відношення до нашої місії, — заперечила Нікола. — Різник наказав знайти щось про минуле Ріана та його брата. А Ріан розповідав Тедросу, що був учнем Арбед Хаусу. Ми маємо принаймні перевірити це.

— Я гадав, що Ріан був учнем Школи для хлопчиків у Лисячому лісі.

— Арбед Хаус і знаходиться в Школі для хлопчиків у Лисячому лісі. Це корпус, — нетерпляче пояснила Нікола. — Тедрос тобі не говорив?

— Якось ми з Тедросом мали розмову, — сказав Горт. — І я тихцем пукав увесь час, сподіваючись, що він задихнеться.

Нікола скоса глипнула на Горта.

— Арбед Хаус — це місце, де батьки ховають своїх дітей, бо вважають, що вони Зло. Настільки небезпечне Зло, що вони бояться, що Директор Школи викраде їх. А тут жоден із батьків не хоче, аби їхня дитина стала відомим лиходієм. Тому Декан Брунгільда чарами приховує цих свавільних дітей від Директора Школи так, щоб він ніколи не дізнався про їхнє існування. Декан не розповідає своїм підопічним, що вони Зло. І робить усе можливе, аби навернути їхні душі до Добра. — Нікола помовчала. — Тепер зрозуміло, що з Ріаном вона не впоралася.

— Якщо Ріан узагалі був її учнем, — нагадав Горт. — Жодних справ, пам’ятаєш?

— Кей теж був учнем у Арбед Хаусі. Як і Арік. А ми знаємо, що Джапет і Арік були близькими друзями, — нагадала Нікола. — Слухай-но, я розумію, це тільки здогади, але варто спробувати. Усе, що нам потрібно, — це знайти Декана Брунгільду й розпитати її про Ріана.

— Та чи можна їй довіряти?

— Я розмовляла з Мерліном, перед тим як його полонили. Він сказав, що Декан Брунгільда була його подругою. А якщо вона подруга Мерліна, вона й наша подруга...

Привабливий темношкірий хлопчик, який читав свіжий примірник «Форуму Лисячого лісу», посміхнувся Ніколі, коли вона проходила повз.

Нікола посміхнулася у відповідь.

— Ось чому Нещасливці завжди зустрічаються з Нещасливцями, — обурився Горт, чухаючи волосся ще дужче. — Нещасливиця не фліртуватиме з хлопцем на вулиці, і вона ніколи б не відмовилася від нагоди вбити короля.

— Десять хвилин тому ти цілував мене в примірочній Ле Бон Марше, а тепер поводишся, наче я змусила тебе стати моїм хлопцем, — зауважила Нікола, помітивши, що Горт чухмарить голову. — Ох, я казала тобі не робити цього. Задача була — змішатися з натовпом. Робін дав кожному по десять золотих на витрати, я витратила менше одного, аби придбати цю сукню, щоб виглядати, як дівчина з Лисячого лісу. Ти не лише обрав костюм за дев’ять золотих, але й потім пішов і зробив... — вона вказала на його волосся, — ...ось це.

— Ну, ти першокурсниця-Читачка, яку ніхто не знає, а я відомий учень Школи, — наполіг Горт, шкрябаючи своє пофарбоване біляве волосся й широко крокуючи в модному блакитному костюмі, як у принца. — Мене всі знають із казки про Софі й Агату. Я мав змінити вигляд.

— Ти схожий на Тедроса-вампіра, — стенула плечима Нікола. — Вампіра Тедроса, у якого воші.

Горт скривився.

— Я маю вигляд хлопця з Лисячого лісу й змішався з місцевими краще за тебе!

До них підскочила група дітей. Тих самих, яких вони бачили біля дерева.

— На що ти схожий? — пирхнула дівчинка з помадою, помацавши його костюм.

— На зім’ятий профітроль, — озвався рудий хлопець, скуйовдивши Горту волосся.

— Чи одного з телепнів із тієї Школи... — продовжив темношкірий юнак, пильно придивившись до них.

Хтось дав Гортові копняка.

Палець Горта спалахнув блакитним, він уже хотів вистрілити їм у голови...

Нікола схопила Горта за долоню, прикривши сяйво.

— Вибачте, це правильна дорога до палацу? — запитала вона хуліганів. — Ми маємо зустріч із королем. Мій батько — Міністр Путини. Як вас звуть? Запевняю, що я повідомлю йому про вашу люб’язність.

Діти обмінялися стривоженими поглядами й зникли, немов мухи.

Горт видихнув, розуміючи, що був за мить від того, щоб виказати себе й знову опинитися в Ріанових руках.

— Дякую, — видихнув він Ніколі. — Ти мене врятувала.

— Я врятувала нас. Бо так роблять Щасливиці, — промовила вона, відкидаючи його білявий чуб. — Навіть якщо твій хлопець схожий на какаду.

Горт здмухнув своє волосся.

— А хто такий Міністр Путини?

Нікола кивнула на вивіску, яка висіла над таверною.

— А можна зайти всередину?

— Ні, — відрізала Нікола.

Горт узяв її за руку.

Темна шкіра й кучеряві пасма волосся Ніколи не мали нічого спільного із Софі, єдиною дівчиною, яку він кохав до цього. Але Нік, як і Софі, була неабияк упевнена в собі й була схильна до злих жартів — дві риси, яких Горту бракувало. Може, тому він їх полюбив? Може, тому ти й закохуєшся в когось? Бо той хтось має те, чого тобі бракує? Або, може, тому Нікола вподобала його, коли він був миршавий, прищавий і сумний, тимчасом як інші дівчата — такі, як Софі — звернули на нього увагу, лише коли він накачав м’язи й почав удавати протилежність принца Тедроса? «Може, це воно», — думав Горт. Нікола нагадувала йому Софі дотепністю, сміливістю й чарівністю, без тих поганих рис Софі. Але ж він любив Софі, перш за все, за погані риси, так само, як Нікола не мала нічого проти його поганих рис...

— Ми повернемо ліворуч на Рю де Л’Еколь, одразу перед брамою палацу, — сказала Нікола.

Попереду, на вулицю Рю де Пале, висипали інші учні Школи Лисячого лісу, вони базікали й розділялися на гурти. Декілька приєдналися до щільного натовпу біля намету, у якому продавали крам із символікою Лева: монети, булавки, кухлі, капелюхи, присвячені королю Ріану.

Горт згадав, що під час церемонії Благословення люди, які приїхали з різних кутків Лісів, теж носили на вулиці різні речі, що нагадували про Лева.

«Мабуть, вони продають цей непотріб повсюди», — подумав Горт.

— Учні щойно вийшли. Мерщій! — озвалася Нікола, проштовхуючи Горта повз намет. — Нам потрібно зустрітися з Деканом Брунгільдою.

Перед брамою палацу скупчилася групка школярів, вони кидали шматочки цукерок голубам, які походжали на оздоблених золотом каменях. Вартовий відігнав хлопців руків’ям меча, і вони з вереском утекли.

— Повертаємо сюди, — наказала Нікола, завернувши за ріг ліворуч.

Але Горт досі не зводив очей із вартового, який охороняв ворота разом із іншим, обидва були в блискучих новеньких обладунках і трималися за мечі.

— Нік, поглянь на їхні обладунки, — прошепотів Горт.

Нікола кинула погляд на знайомий герб із Левом, викарбуваний на сталевих грудних пластинах вартових.

— Дивно. Чому це вартові Лисячого лісу носять обладунки Каме...

Горт потягнув її за стіну.

— Що? — видихнула вона. — Що там?

Горт визирнув одним оком, Нікола висунулася з-за його плеча й побачила обличчя вартових, сонце осяяло їх крізь відкриті шоломи.

Це були не вартові.

Це були пірати.

Один дивився просто на той ріг, із-за якого вони щойно вийшли.

— Щось угледіла? — запитав Аран, голуб дзьобав його чобіт.

— Можу присягнутися, що бачила того виродка, що разом із Тедросом. Він схожий на тхора, — сказала Біба. — Але чомусь має біляве волосся.

— Ти геть здуріла. Навіть той йолоп досить розумний, аби не потикатися сюди, знаючи про таку винагороду за його голову, — прогарчав Аран. — Ненавиджу сидіти на одному місці. Чому ми не можемо оббирати королівства разом із Джапетом?

— Мрійливий король Лисячого лісу розплавив свою каблучку, тепер ми маємо його захищати, — позіхаючи, промовила Біба.

Голуб знову дзьобнув Арана. Він проштрикнув його мечем.

— Захищати від чого? Це ж ми на них нападали...

— Ш-ш-ш! Забув, що сказав Джапет? Усі мають думати, що це друзяки Агати шарпають королівства, аби їхні правителі благали Камелот про захист. Щоб його отримати, вони мають усього-на-всього спалити каблучки, — буркнула Біба. — Ось чому Джапет відправив людей грабувати Гамелін, Млин Джинні й Дівочу долину, бо їхні королі досі носять каблучки. Я б теж хотіла трохи пограбувати. Мені подобається відчуття, коли топчеш чоботями писки Щасливців.

Вона озирнулася.

— Король Розплавлене кільце йде. Нумо, поводься як слід.

Вона й Аран опустили забрала шоломів, тільки їхні очі лишилися на виду. Кавалькада карет із прапорами Лисячого лісу від’їхала від замку й зупинилася просто перед брамою. Вікно однієї з карет відчинилося, і з нього визирнув король Лисячого лісу Дутра. Його обличчя досі було в синцях після бійки в Камелоті.

— Герцог Гамелінський прислав голуба. Його доньку вбили повстанці в масках, — ледве дихаючи, промовив він. — Жодних проблем?

— Ні, і не буде, Ваша Величносте, — запевнив Аран. — Поки ми тут, ви в безпеці.

— Герцог спалив каблучку й присягнувся на відданість королю Ріану. Мав це зробити раніше. А тепер утратив доньку, — промовив король, хитаючи головою. — Як стан короля Ріана?

— Одужує, сер, — промовила Біба з притиском. — Його брат поряд із ним, допомагає з королівськими справами.

Король стримано кивнув.

— Хай живе Лев!

— Хай живе Лев! — повторили вартові.

Вони відчинили ворота, королівський кортеж виїхав на Рю де Пале й зник із поля зору.

— Вони вбивають людей, Горте. Вони вбивають принцес і звинувачують у цьому нас, — видихнула Нікола, коли Горт потягнув її геть від палацу вулицею Рю де Л’Еколь, пробираючись між школярами. — Ріан радо вбиває невинних дітей, аби змусити правителів знищити каблучки!

— Нам потрібні докази, що Ріан — не той, за кого себе видає. І ми маємо знайти їх негайно, — скипів Горт. — Докази, які можна продемонструвати людям. А це означає, що ми не підемо з цього королівства, допоки їх не знайдемо.

Він потягнув Ніколу далі, намагаючись переконати сам себе, що вони впораються там, де Мерлін не зміг... що зможуть викрити Ріана й перемогти його... що зможуть урятувати свою казку від украй кепського кінця...

Але коли на обрії з’явилися обриси Школи для хлопчиків — велична сіра будівля з каменю, — Горт побачив високу жінку в тюрбані, яка заступила двері, склавши руки на грудях. Вона зблиснула очима на двох незнайомців, що простували до неї...

І раптом Горт утратив усю свою впевненість.

Зблизька стало видно, що жінка в рожевому тюрбані й сукні такого ж кольору мала смагляву шкіру, холодні карі очі й брови, такі тонкі й вигнуті, що здавалося, ніби вона повсякчас вас у чомусь підозрює. Навколо її рота залягли глибокі зморшки.

— Ми шукаємо Декана Брунгільду, — промовив Горт, намагаючись говорити низьким голосом, аби звучати більш владно. — Вона на місці?

Жінка склала руки ще категоричніше. Єдиними звуками, що долинали до них, було клацання секатором, садівник саме підстригав живоплоти поряд зі сходами, і шльопання ганчіркою, прибиральник саме натирав сіре каміння будівлі, стоячи на драбині.

— Декан Брунгільда з Арбед Хаусу, — пояснила Нікола.

Клац-клац. Шльоп-шльоп.

Горт прокашлявся.

— Е-ем...

— Ви домовлялися? — запитала жінка.

— Ну... — почала Нікола.

— Я Директриса цієї Школи, і про зустріч із Деканом потрібно домовлятися заздалегідь, — відрізала жінка. — Особливо дітям із інших королівств, які вдають місцевих. Яку Школу ви відвідуєте? Ви хоча б Щасливці?

Горт і Нікола обмінялися поглядами, не певні, чия черга брехати цього разу.

— Ми маємо низку нападів на Лисячий ліс. Ліси страждають від заколотників. Загинули Добрі люди, — повідомила жінка, клекочучи від гніву. — Король наказав усім громадянам доповідати щодо підозрілої активності вартовим Камелота...

— Мамо, я візьму Калеба пограти в регбі в парку, — долинув голос, Горт підняв погляд на привабливого юнака у формі Школи з кучерявим коричневим волоссям, близько шістнадцяти-сімнадцяти років, який вів свого брата, теж у формі, повз жінку на вулицю. Він прошепотів матері у вухо.

— Почав плакати на уроці історії. Вони вчили лицарів Камелота й ну, сама знаєш...

— Я тебе чую, — хлипнув Калеб, зашарівшись.

— Будьте вдома до сьомої, Седріку, — суворо промовила жінка. — Батько готує вечерю, і я не хочу, щоб ти й Калеб вешталися в темряві.

— Тепер ти говориш, як тітонька Грізелла, — зітхнув Седрік, він проштовхнувся повз Горта й Ніколу, притискаючи до себе брата.

— Може, ми перекусимо м’ясним пирогом дорогою додому? — Він озирнувся на матір. — Якщо вечерю готує батько.

Суворі риси жінки пом’якшила посмішка. Спочатку її погляд був лагідним, але потім став скорботним. Вона помітила, що Горт і Нікола досі тупцюються поряд, і її владна стриманість повернулася.

— Удень Школа зачинена. Ви можете написати в мій офіс, аби домовитися про зустріч із Деканом Брунгільдою в майбутньому. Тепер, будь ласка, ідіть, допоки я не покликала королівську варту, — сказала вона, квапливо пройшла повз них і спустилася сходами. Жінка підійшла до садівника...

— Калеб і Седрік пішли в парк. Наглянь за ними, — тихо сказала йому жінка, простягнувши декілька срібних монет.

— Седрік — дорослий чоловік, Директрисо Гремлейн, — сказав він. — Йому не потрібна нянька...

Вона стиснула його руку.

— Будь ласка.

Чоловік подивився їй в обличчя.

— Звісно, місіс, — тихо промовив він.

Він поклав монети назад їй у долоню.

— Якби я був вами, певен, зробив би так само.

Він відклав ножиці й поквапився за хлопцями, а Директриса Гремлейн залишилася стояти, її скорботний погляд повернувся...

Раптом вона насупилася й розвернулася до сходів Школи, двері досі були відчинені, як вона їх і залишила.

Але Горта й Ніколи вже там не було.

— Чув, що сказав той чоловік? Він назвав її Директрисою Гремлейн, — прошепотіла Нікола, коли вони мчали передпокоєм Школи, Горт нервово озирався, аби переконатися, що жінка не переслідує їх.

— То й що? — запитав Горт, заплутавшись у лабіринті затхлих коридорів і гвинтових сходів. — Як ми знатимемо, який веде до корпусу...

— То й що?! Леді Гремлейн була фрейліною Тедроса в Камелоті! — нагадала йому Нікола. — Гадаю, ця Гремлейн пов’язана з нею!

— Це ніяк не допомагає нам скинути Ріана з трону, тож припини вдавати детектива, Нік, і почни шукати дорогу до Арбед Хаусу, — сказав Горт, зазираючи в порожні класи, які смерділи потом і цвіллю. Він чхнув, очі сльозилися від куряви. Зовні Школа для хлопчиків у Лисячому лісі була схожа на пишний собор — живоплоти підстрижені, сірі камені відполіровані. Але всередині вона була немов старезна церква, мостовими скрипіли, стіни були вкриті пліснявою, а потріскані написи пропонували сумнівні поради: «Голову вище й тримайся строю», «Іди за лідером», «Правила — сенс життя». У дитинстві він гадав, що Лисячий ліс непристойно багатий, зважаючи на торгівлю залізом. Але було зрозуміло, що нічого з цих коштів не йшло на освіту хлопчиків. Навіть його стара Школа в Кривавому струмку, найбіднішому королівстві Лісів, була в кращому стані. «Саме це я ненавиджу в Добрі, — думав Горт, згадуючи робітників, які чепурили фасад будівлі, — більшість усього в Добрі є лише ширмою». Потрібно було зазирнути всередину, проминувши уроки Прикрашання й проігнорувавши благородні наміри, щоб зрозуміти, які Щасливці насправді. «Принаймні Нік інша, — думав він, а його дівчина тим часом тягнула його в інший бік коридору. — Нік більше схожа на Нещасливицю. Набагато більше, ніж можна було приховати».

Вони повернули за ріг, і їх приголомшило сонячне світло, що просочувалося крізь брудне вікно, воно освітлювало іншу табличку з написом: «Відданість понад Доблесть».

— Не дивно, що кожен хлопець у цьому місті стає поплічником, — промимрив Горт.

Десь поряд гупнули двері.

Гострі підбори зацокотіли на камені.

Гортів шлунок зробив кульбіт. Хлопець потягнув Ніколу за руку до сходів попереду, але Нік уперлася, придивляючись крізь брудне скло.

У дворі стояв двоповерховий котедж із червоної цегли, окремо від решти будівель Школи, оточений чистою, охайною травою:

А в кутку таблички було дописано...

— Говоритиму я, — прошепотіла Нікола, коли Горт зайшов за нею у фоє.

— Ти Читачка. Я знаю, як розмовляти зі справжніми людьми, — озвався Горт.

— Це я знаю, як отримати те, що нам потрібно. Ти просто посміхайся й поводься, як гарний білявий принц, — наказала Нікола. — І нічого не чіпай.

А Горт, звісно, мав чималу спокусу. Одразу як вони зайшли в котедж, їх зустрів свіжий вітерець із прочинених вікон. Склалося враження, що вони полишили Школу й опинилися в хатинці Матінки Гуски. Підлогу вкривали затишні килими з візерунками, заставлені кріслами-гойдалками й м’якими канапами. Біля гвинтових сходів стояли горщики з лілеями й фікусами, книжкові шафи за ними були наповнені книжками з казками. Горт подлубав пальцем важку ковдру на канапі, пухнасту й м’яку. Він відчував, як заплющуються очі. Усе, чого він хотів, — поласувати картоплею з сиром і сховатися під цією ковдрою. Освітлення не поліпшувало ситуацію — помаранчеве сяйво дюжин скляних лампад заколисувало.

А потім Горт помітив рами з портретами, розставлені на столах і на камінній полиці. На кожному була огрядна темношкіра жіночка з кучмою волосся, яка позувала разом із групою хлопчиків.

Горт нахилився, щоб роздивитися. Хлопці на портретах мінялися, але жінка була та сама, очолюючи наступний клас.

«Декан Брунгільда», — подумав Горт, наблизившись до останнього портрета на камінній полиці.

Усередині все обірвалося.

Він узяв зображення...

Нікола ляснула його по руці. А потім побачила, на що він дивиться, і вихопила портрет.

На картинці Декан Брунгільда стояла з класом із восьми підлітків.

Чотири були їм незнайомі. Але інші чотири... вони скупчились у кутку з підступними посмішками, наче банда злодіїв.

Хлопець із вузькими очима й квадратним підборіддям.

Кей.

Юнак із фіолетовими очима, скуйовдженим чорним волоссям і скульптурними м’язами.

Арік.

Юнак із мідним волоссям, блідою шкірою й холодними блакитними очима.

Джапет.

А поряд із ним... хлопець із таким самим обличчям.

Ріан.

Горт і Нікола повільно подивилися одне на одного. Ріан розповів правду.

Він навчався тут.

У цьому закладі.

Саме тут усе й почалося.

Поза спиною Горта пішов мороз...

— Ви, мабуть, заблукали, — почувся голос, Горт мало не вистрибнув зі шкіри.

Із сусідньої кімнати, тримаючи жмут столових ножів, вийшов хлопець років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, у шкільній формі, із чорним волоссям, глибокими очима й без декількох зубів.

Нікола відсахнулася, наштовхнувшись на Горта, який сховав портрет за спину.

— До Арбед Хаусу ніхто не приходить, лише якщо заблукає, — додав молодший хлопець, з’явившись поряд із першим, він стискав виделки й ложки. — Чи якщо хоче вкрасти наш чай. Ми тут маємо найкращий чай: м’ятний, асам, трояндовий, евкаліптовий, локричний, кардамоновий, ромашковий...

— Арджун і я сервіруємо стіл до обіду, а потім повернеться решта хлопців, — утрутився старший. — Я можу показати вам кабінет Директриси Гремлейн...

— Ні, — вирвалося у двох гостів.

Нікола прочистила горло.

— У нас домовлено з Деканом Брунгільдою.

— Це важливо, — додав Горт.

Нікола кинула на нього погляд, ніби промовляючи: «Дозволь мені все влаштувати».

Але Горта було вже не зупинити. Ті портрети стривожили його. У цій будівлі щось сталося. Щось, що змусило Ріана, Джапета, Кея й Аріка згуртуватися в банду й стати вбивцями. Відповідь крилася тут. І Горт із Ніколою мусили її знайти.

— Декана немає на місці, — озвався старший юнак.

— Вона повела решту учнів купувати булавки на базарі, — гомонів менший, маленький товстунчик. — Вона обожнює ті булавки. Роздає їх нам як винагороди. За те, що ми робимо добрі справи. Ми з Еміліо вже маємо свої.

— Нашим гостям не цікава кожна деталь нашого життя, Арджуне, — зітхнув Еміліо, глипнувши на Горта й Ніколу. — Я розповім Декану, що ви заходили.

— Ми почекаємо на неї зовні, — сказав Горт, прямуючи до дверей, йому кортіло поговорити з Ніколою наодинці...

Нікола смикнула його назад за комір, і Горт квакнув.

— Насправді, ми почекаємо на неї тут, — сказала вона.

Горт спантеличено глипнув на Ніколу.

Еміліо насупився.

— Я не певен, коли вона по...

— О-о-о, вони можуть допомогти нам приготувати вечерю! — радісно промовив Арджун. — Дівчата добре готують!

Горт бачив, як Нікола заскреготала зубами.

— Арджуне, це неприйнятно, — заперечив Еміліо.

— Але до нас ніколи ніхто не приходить! Решта Школи вважає нас Злом! — наполягав Арджун, повертаючись до Горта. — Знаєте, це тому, що ми відокремлені від них і живемо в Школі, а не повертаємося додому до батьків. Але ми знаємо правду — ми найкращі душі. Ось чому наші батьки відправили нас на навчання до Декана Брунгільди...

— Не заперечуєте, якщо я запитаю, як вас звати? — кинув Еміліо, придивляючись до гостей.

Горт відповів:

— О, ми друзі Мер...

Нікола вщипнула його, і Горт проковтнув зойк.

А потім побачив.

На лацканах.

Булавки за добрі справи.

Булавки з Левом.

Серце Горта зупинилося. Липка долоня Ніколи торкнулася його.

«Вона обожнює ті булавки...»

Може, Декан колись і була другом Мерліна.

Але тепер ні.

Бо було очевидно, що Декан Брунгільда прийняла бік короля Ріана.

— Отже? — запитав Еміліо, його погляд став уїдливішим.

— Так? — пискнув Горт, немов щур.

— Хто ви такі? — повторив Еміліо, цього разу суворіше.

— О, мій хлопець — колишній учень Декана, — спокійно сказала Нікола, киваючи на Горта. — Схоже, випустився, перш ніж ви почали навчатися. Зараз працює вартовим у короля Ріана. Ми прийшли порадувати її новиною.

— Я гадав, у вас домовлено, — пискнув Арджун.

— Так, — сказала Нікола, розгладжуючи сукню, — але новина — сюрприз. Вибачте, але ми приїхали здалека, і нам потрібно десь сісти. Ми просто почекаємо в кабінеті Декана, поки вона повернеться.

Еміліо спалахнув.

— Я не думаю, що це...

— Вона буде вдячна тобі, що ти добре подбав про нас. Не хвилюйся, займайся далі обідом, а ми самі знайдемо, куди йти, — кинула Нікола й жваво покрокувала повз сходи.

— Але кабінет на другому поверсі, — зауважив Арджун.

— Звісно, — сказала Нікола, розвернувшись на підборах, Горт збіг сходами слідом за нею.

— Знайшов, — видихнув Горт, копирсаючись у кабінеті, він витягував стоси тек у шкіряних палітурках і розкладав їх на підлозі, обкладинки вкривала кіптява. — Підписані іменами, але без жодного порядку.

— Ріан був учнем недавно. Може, його тека лежить десь зверху, — припустила Нікола. Вона сиділа за столом Декана й переглядала документи.

Вони знайшли кабінет Декана Брунгільди в кінці коридору, але діти не очікували, що там буде такий безлад: повсюди були розкидані книжки й записи, стояли порожні чашки з вогкими чайними пакетиками, вази з квітами, що померли кілька років тому, і все вкривав суцільний шар пилу. «Як Декан може бути такою неохайною?»

А потім Горт згадав, що його татко був настільки зайнятий турботами про піратів, що його власне помешкання було руїнами.

Опустившись на підлогу, Горт почав передивлятися справи, шукаючи ім’я Ріана: Атікус, Гаель, Танасі, Лукас, Міша, Кей...

«ЛЮБИЙ МЕРЛІНЕ...»

Горт, шокований, розвернувся й побачив, що Нікола підстрибнула, перелякавшись коричневого горіха ліщини, який літав над столом, немов стрибуча квасолина. Дві половинки горішка хлопали, промовляючи: «Я НАМАГАЛАСЯ ВІДПРАВИТИ ЦЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ДЕКІЛЬКА РАЗІ...»

Горт потягнувся до горіха, схопив його однією долонею й стиснув половинки горіха, вимикаючи його.

Він і Нік завмерли, прислухаючись до коридору за зачиненими дверима.

Усе було тихо.

— Що це? — прошепотіла Нік, указуючи на Гортову долоню.

— Горішок білочки, — сказав Горт. — Він надійніший за лист, бо не має паперового сліду. Білочки доставляють повідомлення й з’їдають горіх, тож не залишається жодних доказів, що його взагалі відправляли. Мій тато отримував такі від Гака весь час.

— Це повідомлення для Мерліна. Нам потрібно прослухати його! — наполягала Нікола. — Можна зробити тихіше?

— Особливість горішків білочки полягає в тому, що повідомлення не можна зберегти, — озвався Горт. — Якщо ти намагатимешся розкрити його руками, воно звучатиме вдвадцятеро голосніше, і всі почують, що одержувач — шахрай. Єдиний шлях відкрити його без білки — учинити як білка. Ось так.

Він підняв горіх, немов фокусник перед фокусом, і запхав його собі до рота. Тверді краї горіха подряпали йому щоки, але горіх розкрився, і назовні вилетіла тепла бульбашка повітря, притиснувшись до його горла. Він заплющив очі, і з нього почали вириватися слова когось іншого, низьким, глухим голосом.

«Любий Мерліне, я намагалася відправити це повідомлення декілька разів, але навіть білка Директриси Гремлейн не змогла знайти тебе, а вона найкраща в Лисячому лісі. Я знаю, що король Ріан, мій колишній учень, тримає тебе у в’язниці, як зрадника через підтримку претензій Тедроса на трон. Хоча мені неприємно це казати, Мерліне, я вірю, що дії Ріана виправдані. Я не знала, що він спадкоємець Артура, але я була його Деканом упродовж багатьох років і знаю його душу. Ти можеш уважати його Злом через усе, що відбулося, але це тому, що ти й твій підопічний Тедрос уважаєте, що ви стоїте на боці Добра. Але ж Екскалібур обрав Ріана, а Екскалібур не бреше. Він знає, як і я, що Ріан стане великим королем. Лише поглянь, як він упорався з поведінкою власного брата. Лише це доводить Добро душі Ріана.

Щодо справи Ріана, я знаю, що ти відправив у мій кабінет заклинання — нишпорку. Справи моїх учнів засекречені, ти ж знаєш, бо саме ти допоміг мені створити чаї, які приховують їхні душі від Директора Школи. (Я досі змушую їх пити ті чаї, хоча він загинув; обережність ніколи не зайва.) Але зважаючи на нашу дружбу, ти не маєш права нишпорити в моєму кабінеті; і ти це добре знаєш, інакше б не вдався до злочинних дій. А не знайшов ти справу Ріана, тому що я тримаю її разом зі справою його брата в таємному місці, недосяжному для твоїх чарів.

Я бажаю тобі всього найкращого, Мерліне, хай що з тобою сталося, але що швидше ти приєднаєшся до короля й присягнеш йому на відданість, то швидше станеш на бік Добра. Істинного Добра.

Усього найкращого... Брунгільда».

Горіх у роті Горта став пористим і розчинився, солодкий і землистий.

Хлопець розплющив очі.

— Отже, його справа не тут, — промовила Нікола, запанікувавши. — Вона їх переклала. Кудись, де ми не знайдемо.

Вона схопила Гортів зап’ясток.

— Ми маємо піти, допоки вона не повернулася!

— Зажди, — сказав Горт, опускаючись навколішки біля тек на підлозі.

Він дістав одну з написом: КЕЙ.

— Те, що справи Ріана тут немає, ще не означає, що ми нічого не знайдемо в справах його друзів.

Він розгорнув шкіряну обкладинку, а Ніколи опустилася поруч із ним. Горт прочитав перші рядки нотатки.

Горт перегорнув сторінку.

Горт рушив до наступної сторінки.

Потім...

Решта справи Кея відстежувала його участь у Випробуваннях, які призвели до його обрання на роль вартового Камелота в королівському замку.

Горт пожував губу. Отже, Ріан думав, що він король Камелота ще в Школі. Але в Школі йому вірив лише Кей. Чому Кей і Ріан віддалилися? Кей перестав вірити Ріану? Аби пізніше все одно повернутися на його бік? Це б пояснило слова Ріана, промовлені до Кея в замку, коли Кей не зміг упіймати Агату: «Але якщо ти станеш слабкою ланкою, особливо після того, як я тебе повернув...»

Чи не тому Декан Брунгільда вірить, що душа Ріана Добра? Бо ігнорувала його «марення» й переконалася, що помилялася?

Може, саме тому Ріана відправили до Арбед Хаусу. Бо він наполягав, що є спадкоємцем короля Артура... Так само, як і Декан, його батьки вважали, що він марить... Але де весь цей час був Джапет?

— Горте, — озвалася Нікола.

Хлопець повернувся й побачив, що вона тримає теку з написом: Арік.

На першій сторінці були інші нотатки.

Горт перегорнув сторінку, написи були більш поспішними й нервовими.

Далі —

У теці більше не було сторінок.

— Хто цей Р. Джей? — запитав Горт. — Ти наче казала, що Арік був другом Джапета.

— Джапет — це друге ім’я Р. Джея, — сказала Нікола.

— Звідки знаєш? — запитав Горт.

Нікола простягла пожовклий конверт.

Його вже відкривали. Вони почали читати лист усередині.

Пергамент став вогким від Гортових пальців. Він не розумів, чому лист Аріка так стривожив його. Може, тому, що той монстр писав так, наче мав почуття. Або, може, через рядок: «Я напав на твого брата» — він дозволив припустити, що історія Ріана й Джапета була дещо складнішою, ніж історія двох близнюків, між ними був хлопець, який тепер став привидом.

Горт нервово подивився на подружку.

— Казала ж, вони були друзями, — озвалася Нікола.

— Звучить так, ніби набагато більше, ніж друзями, — сказав Горт.

Назовні почулися голоси. Хлопці сміялися й співали.

Горт підскочив. Із вікна Декана йому було видно, як хлопці крокують у траві до котеджу, — вісім хлопців із Деканом Брунгільдою на чолі.

Усі мали булавки з Левом.

Декан співала:

— Бур’яни з городу геть вирвімо!

А хлопці співали у відповідь:

— Так, так, так!

— Ну а потім дзбан води несімо!

— Так, так, так!

Горт і Нікола витріщилися одне на одного, а потім на безлад, який вони влаштували на підлозі. Часу прибирати не було. І змоги вибратися з будинку непоміченими теж.

— Нумо! — наказала Нікола, потягнувши Горта з дверей до коридору.

— Кукурудзі жовтій тут буде рай!

— Так, так, так!

Унизу відчинилися двері й пісня обірвалася, її перекрили голоси Еміліо й Арджуна...

Гримнув третій голос, такий як у горісі:

— У МОЄМУ КАБІНЕТІ?

Сходами зашелестіли кроки.

Нікола заштовхала Горта в темну вбиральню. Вони кинулись до вікна, коли чоботи загупали на їхньому поверсі. Горт порахував до трьох, і вони обоє запалили пальці так яскраво, що світло ринуло в коридор. Декан Брунгільда заскочила до вбиральні з піднятим столовим ножем...

Але встигла лише побачити, як чорний горобець і білка з білим чубом вистрибнули з вікна, позаду впали два набори барвистого одягу.

Будинок було досить легко знайти, бо горобець Ніколи схопив малу Лисячого лісу з торговельного прилавка на Рю де Пале, поки Горт стрибав униз вулицею.

— 62, Стропшир-лейн. Саме цю адресу дав Ріан Даві, коли вона розпитувала, звідки він, — звернувся Горт до горобця, коли вони дісталися до тихої вулиці. — Пам’ятаєш? Даві розпитувала його, коли ми були на «Ігрейн». Він іще назвав імена батьків. Левій і Розалі.

— Розамунда, — виправила Нікола.

— Навіть птахом ти всезнайка, — зітхнув Горт.

Стропшир-лейн була розташована на краю долини Лисячого лісу, така мирна й спокійна, що Горт почув тріпотіння Ніколиних крилець, коли вона опустилася, щоб зустрітися з ним перед колишньою домівкою Ріана й Джапета. В одноповерховому котеджі не було нічого незвичайного, він стояв поміж інших будинків, які виглядали однаково. За завісами промайнула тінь, схоже, удома хтось був. Але перш за все їм був потрібен одяг, цю проблему білка й горобець вирішили, перевіривши будинки на сусідній вулиці. Коли знайшлося відчинене вікно, вони пробралися всередину й перетрусили тамтешні шафи. За декілька хвилин, одягнені як пересічні містяни, Горт і Нікола постукали у двері будинку 62 і, коли їм відчинили, розтягнули обличчя у ввічливих посмішках.

Привітна пані подивилася на них крізь окуляри в золотій оправі.

На шиї в неї висіла монетка з Левом.

— Чим можу допомогти?

— Ви, мабуть, Розамунда? — припустила Нікола.

— Т-т-так, — здивовано відповіла пані.

— Раді знайомству з вами, — сказала Нікола. — Ми з «Форуму Лисячого лісу».

— Пишемо статтю про дитинство короля Ріана, — додав Горт.

— І вирішили почати з вас, бо ви його мати, — продовжила Нікола.

— Ви, певно, надзвичайно пишаєтеся ним, — посміхнувся Горт. — Не заперечуєте, якщо ми зайдемо?

Розамунда кліпнула.

— О... Я боюся, що сталася помилка. Я не мати короля Ріана.

Горт пильно подивився на неї.

— Але король Ріан дав нам вашу адресу...

— О. Справді? — Розамунда завагалася. — Ну... це було так давно. Я гадаю, не буде жодної шкоди, якщо я вам розповім. Особливо, якщо сам король дав вам дозвіл. Це було давно, коли він був хлопчиком. Ми домовилися з його матір’ю, коли Ель переїхала на нашу вулицю. У дім 63. Вона розповіла Левію й мені, що ховається в Лисячому лісі від батька хлопців. Ми рятували її життя, розповідаючи всім, хто питав, що це наші хлопці, а не її. Було очевидно, що Ель не хотіла, аби батько хлопців знайшов її та синів. І, звісно, тепер це зрозуміло, коли я знаю, що вона виховувала майбутніх короля й васала Камелота.

— Ви кажете, її звали Ель? — запитав Горт.

— Так вона мені назвалася, — сказала Розамунда. — Але вона була вкрай потайна. Я б не надто здивувалася, якби дізналася, що це несправжнє її ім’я.

— А як довго вона тут жила? — тиснула Нікола.

— Близько десяти років. Починаючи з останніх місяців вагітності, і допоки не відправила хлопців до Школи. А потім поїхала, і більше я її не бачила. Минули роки.

— А який вигляд мала Ель? — заохотив Горт.

— Це була висока, струнка жінка з темним волоссям. Гарні губи й брови. Принаймні вона була такою, коли я бачила її востаннє, — розповідала Розамунда. — Я б хотіла їй допомогти, але вона майже не розповідала про себе й хлопців, і вони рідко виходили з дому.

Горт кинув погляд на Ніколу, прочитавши її думки за виразом обличчя. Висока, струнка, темне волосся... Ель була неабияк схожа на Тедросову фрейліну. «Леді Гремлейн», — згадав Горт.

А потім подумав про те, що син Директриси Ірем-лейн сказав їй, коли йшов до парку з братом: «А тепер ти говориш, як тітонька Грізелла...»

«Грізелла», — міркував Горт.

«Елла».

«Ель».

Схоже, леді Гремлейн таємно виховувала хлопців тут і відправила їх до Арбед Хаусу, а потім повернулася до роботи в замку Камелот.

— Ви сказали, що Ель жила в будинку 63? — запитала Нікола, знову повернувшись до Розамунди.

— Ось тут, — кивнула жінка, указуючи на дім навпроти. — Він стоїть порожній уже тривалий час. Там ні на що дивитися.

За декілька хвилин, одразу як Розамунда повернулася у свій дім, Горт і Нікола вже опинилися в будинку 63.

Зайти було легко, зважаючи на стан дверей будинку — розкислих і порепаних, зі зламаним замком. Але вони це зробили марно. Усередині майже нічого не залишилося — жодних меблів, одягу, жодного сміття чи недоїдків. Стіни, навіть стеля, були вимиті й пофарбовані, немов Грізелла Гремлейн не хотіла залишати ані сліду від себе й родини, яка тут жила.

— Вона мала рацію, — зітхнув Горт, притулившись до найближчих дверей. — Тут немає нічого.

На вулиці почулись голоси, і Нікола визирнула з вікна, побачивши, що вулицею в червоних формах крокують троє вартових Лисячого лісу, вони стукали в кожен будинок, простягаючи мешканцям грубі зображення Горта й Ніколи.

Палець Ніколи спалахнув.

— Ходімо, — промовила вона, модифікувавшись у горобця, вона вирвалася з купи одягу, прямуючи до вікна.

Горт уже заплющив очі, його палець сяяв блакитним, хлопець був готовий могрифікуватись у білку й піти за Нік...

Але раптом дещо почув.

Дивний звук.

Із комори перед ним.

Рат-а-тат-тат.

Рат-а-тат-тат.

Горт розплющив очі.

Знову шурхотить. І стукає.

З іншого боку дверей.

Горт похолов.

«Тікай, — казало йому тіло. — Забирайся негайно».

Горт підступив до комори.

— Що ти робиш? — прошипів горобець Нікола. — Нас упіймають!

Але рука Горта вже потягнулася, серце в грудях вібрувало, спітніла долоня стислася довкола ручки, і він смикнув двері на себе...

Ізсередини вилетів єдиний блакитний метелик, сухий і прозорий, шалено закружляв навколо Гортової голови з останнім спалахом життя...

А потім упав до його ніг, мертвий.