Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

2 Левогрив

Естер, Анаділь і Дот отетеріло сиділи в смердючій камері в оточенні членів команд, що вирушили на пошуки слави, — Беатрікс, Ріни, Горта, Вільяма, Богдена, Ніколи й Кіко.

Лише декілька хвилин тому вони всі стояли на балконі замку посеред пишного свята. Разом із Тедросом та Агатою вони виставили напоказ людям тіло мертвого Змія й насолоджувалися перемогою Камелота над підступним ворогом.

А тепер вони сиділи у в’язниці Камелота, і їх самих оголосили ворогами.

Естер чекала, що хтось щось скаже... що хто-небудь очолить їхню команду...

Зазвичай це робила Агата. Проте Агати тут не було.

Крізь в’язничну стіну долинав приглушений гамір церемонії, яка відбувалася зовні, перетворившись на коронацію Ріана...

— Відсьогодні ви вільні від короля, який зачинив перед вами двері, коли ви потребували його, — проголошував Ріан. — Короля, який ховався в той час, коли Змій спустошував ваші королівства. Короля, який провалив батькове випробування. Віднині ви маєте справжнього короля. Істинного спадкоємця короля Артура. Ми можемо розділятися на Добро і Зло, але Ліси — єдині. Короля-самозванця покарано. Покинуті люди більше не покинуті. Тепер Лев слухає вас!

— ЛЕВ! ЛЕВ! ЛЕВ! — чулися вигуки.

Естер відчула, як татуювання демона на шиї наливається кров’ю. Поруч із нею Анаділь і Дот смикали свої світлі сукні, у які були одягнуті для церемонії. Крім того, їх примусили начепити ще й манірні блискучі кучеряві перуки. Нікола відірвала смужку тканини від своєї сукні, аби змінити пов’язку на плечі Горта, яке він поранив у битві проти Змія, а Горт водночас марно гупав ногами у двері камери. Беатрікс і Ріна намагалися запалити пальці, у них геть нічого не виходило, а три чорні щури Анаділь увесь час визирали з її кишені, чекаючи наказів, Анаділь заштовхувала їх назад. У кутку рудий Вільям і миршавий Богден стривожено вивчали карти Таро, Естер чула уривки шепоту:

— ...погані подарунки... я попереджав його... мав послухати...

Решта сиділи мовчки досить довго.

— Могло бути й гірше, — нарешті промовила Естер.

— Існує щось гірше? — скрикнув Горт. — Хлопець, якого ми вважали своїм рятівником і найкращим другом, виявився найбільш лихим покидьком на землі.

— Ми мали зрозуміти. Той, хто вподобав Софі, безперечно, буде жахливим, — вирвалося в Кіко.

— Я не з тих, хто захищатиме Софі, але це не її провина, —озвалася Дот, марно намагаючись перетворити стрічку з волосся на шоколад. — Ріан обдурив її так само, як і всіх нас.

— А хто сказав, що він її обдурив? — запитала Ріна. — Може, вона весь час знала про цей план. Може, тому й прийняла його обручку.

— Аби вкрасти місце королеви в Агати? Навіть Софі не настільки зла, — заперечила Анаділь.

— А ми просто стояли, замість того аби опиратися, — сказала Нікола пригнічено. — Ми мали щось зробити...

— Усе сталося дуже швидко! — озвався Горт. — Ось вартові вносять мертве тіло Змія, а за мить вони хапають Тедроса та б’ють Мерліна по голові.

— Хтось бачив, куди їх відвели? — запитала Дот.

— Чи Ґвіневеру? — додала Ріна.

— А що з Агатою? — запитав Богден. — Останнє, що я бачив: вона тікала крізь натовп...

— Може, вона врятувалася! — припустила Кіко.

— Або натовп забив її на смерть, — долучилася Анаділь.

— Я б радше опинився на її місці, ніж скніти тут, — озвався Вільям. — Я прожив у Камелоті майже все життя. Ці підземелля не підвладні чарам. І звідси ніхто ніколи не вибирався.

— І в нас не залишилося зовні жодних друзів, аби звільнити нас, — промовив Горт.

— А зважаючи на те, що тепер ми Ріану не потрібні, імовірно, він відрубає нам голови ще до обіду, — скривилася Беатрікс, повертаючись до Естер. — То скажи мені, мудра відьмо, що гірше за це могло статися?

— Із нами тут міг бути Тедрос, — відповіла Естер. — Оце гірше за все.

Анаділь і Дот почали реготати.

— Естер, — почувся голос.

Вони повернулися й побачили Клариссу Даві, яка трохи просунулась крізь ґрати сусідньої камери, обличчя професорки було липким і блідим.

— Можливо, Тедрос і Мерлін уже мертві. Істинний король Камелота та найвеличніший чарівник Добра, — прохрипіла Декан Добра. — Але замість того аби подумати, як їм допомогти, ви жартуєте?

— Цим і відрізняється Добро від Зла. Зло завжди може розгледіти щось позитивне, — промимрила Анаділь.

— Я не хочу видатися неввічливою, професорко, але здається, це ви маєте вигадувати план, — озвалася Дот. — Ви Декан і, по суті, ми всі досі ваші учні.

— А ви поводитеся геть не як Декан, — прошкабарчала Естер. — Сидите там уже десять хвилин поспіль і не зронили ані слова.

— Бо я намагалася подумати... — почала було Даві, але Естер урвала її.

— Я знаю, що феї-хрещені звикли долати проблеми за допомогою пилку піксі та чарівних паличок, але чари нам тут не допоможуть, — Естер відчувала, що її демон стає дедалі гарячішим, вона перевела своє роздратування на Декана. — Ви викладали в Школі, де Добро завжди перемагало, і, ймовірно, зараз не можете усвідомити, що Зло насправді взяло верх. Зло, яке прикидалося Добром. І в моїй книжці це називається шахрайством. Але воно перемогло. І якщо ви не прокинетеся й не второпаєте, що ми боремося з тим, хто грає не за правилами, то жоден із ваших планів не спрацює.

— Особливо без вашої поламаної кришталевої кулі, — додала Анаділь.

— І поламаної чарівної палички, — докинула Дот.

— У вас хоча б Мала пошуків залишилася? — запитав Горт у Даві.

— Вочевидь, теж поламана, — пирхнула Анаділь.

— Як ви смієте так розмовляти з нею? — вибухнула Беатрікс. — Професорка Даві присвятила життя учням. Ось чому вона зараз опинилася в камері. Ви знаєте, що вона хвора — тяжко хвора — і що Мерлін наказав їй залишатися в Школі, коли Змій нападе на Камелот. Але вона все одно приїхала, аби захистити нас. Усіх нас. Добрих і Злих. Вона працює в Школі вже, — Бсатрікс кинула погляд на сиве волосся й глибокі зморшки, — хтозна-скільки, а ви розмовляєте з нею, наче вона вам щось завинила? Ви б стали так розмовляти з леді Лессо? Леді Лессо, яка загинула, захищаючи професорку Даві? Вона б хотіла, аби ви довіряли її найкращій подрузі. І допомагали їй. Отже, якщо ви поважали Декана Зла, вам краще поважати Декана Добра.

У камері запанувала тиша.

— Вона подолала довгий шлях від дурепи, яка обожнювала Тедроса в першому класі, — пошепки звернулася Дот до Анаділь.

— Замовкни, — пробурмотіла Естер.

Але професорка Даві пожвавішала, зачувши ім’я леді Лессо. Вона поправила зачіску й просунулася крізь ґрати, аби наблизитися до учнів.

— Естер, це природно сердитися, коли відчуваєш безпорадність. Так, як зараз. Але послухайте. Байдуже, якими похмурими здаються речі, Ріан — не Рафал. Він не демонстрував чарів і не захищений закляттям безсмертя, як Рафал. Ріан отримав усе це виключно завдяки брехні. Він збрехав про те, звідки він родом. Про те, ким він є насправді. І я навіть не сумніваюся, що він вводить усіх в оману, говорячи про свої права на трон.

— Але він зміг витягнути з каменя Екскалібур, — заперечила Естер. — Отже, або він каже правду, що він син короля Артура... або таки є чаклуном.

Професорка Даві заперечила.

— Хоча він витягнув меч, мій інстинкт підказує, що він не є ані сином Артура, ані істинним королем. Звісно, я не маю доказів щодо цього, але вважаю, що є причина, чому особова справа Ріана як майбутнього учня ніколи не з’являлася на моєму столі чи на столі леді Лессо, тоді як кожна дитина, Добра чи Зла, має свою справу в Школі. Він наполягає, що прийшов зі Школи для хлопців у Лисячому лісі, але це може бути брехнею, як і решта сказаного. І брехня — єдине, що вестиме його далі без навичок, дисципліни й тренувань, чого мої учні мають удосталь. Якщо дотримуватимемося плану, ми зможемо бути на крок попереду нього. Отже, слухайте уважно. По-перше, Анаділь, ваші щури будуть нашими шпигунами. Одного ми відправимо на пошуки Мерліна, другого попросимо відшукати Тедроса, а третього — знайти Агату, хай би де вона була...

Щури Анаділь вистрибнули з кишень, раді нарешті стати в пригоді, але Анаділь запхала їх назад.

— Невже ви вважаєте, що я про це не подумала? Ви чули Вільяма. Із підземелля немає виходу. Вони не вийдуть... Ой!

Один зі щурів укусив її, і тепер усі троє прослизнули між її пальцями, обнюхали й обдивилися стіни камери, а потім протиснулися в три різні шпарини й зникли.

— Щури завжди знайдуть шлях. Саме тому вони щури, — зауважила професорка Даві, нахиляючись, аби побачити тріщину в стіні, куди протиснувся один із гризунів; вона помітила там золотавий відблиск. — Ніколо, що ви бачите в тій дірі?

Нікола притиснулася до стіни й припала оком до шпарини. Першокурсниця застромила в щілину свій великий палець, відчуваючи, що зотлілий камінь кришиться. Очевидно, підземелля, як і решта розваленого замку, не укріплювалося й не ремонтувалося. Кінцем шпильки для волосся Нікола відшкребла землю й камінь, трохи збільшивши отвір, і всередину камери просочилося трохи більше світла.

— Я бачу... сонячне світло... схил пагорба...

— Сонячне світло? — загиготів Горт. — Нік, я розумію, що у світі Читачів усе по-іншому, але в нашому світі підземелля знаходяться під землею.

— Оце і є одна з переваг стосунків із хлопцем? Він тобі розповідає те, що ти й так уже знаєш? — уїдливо запитала Нікола, визираючи в шпарину. — Підземелля можуть бути під землею, але ми зараз просто під схилом пагорба. І це єдине пояснення, чому я зараз бачу замок. — Вона відколупала шпилькою ще трохи землі. — А ще я бачу людей. На пагорбі зібралося чимало народу. Вони всі дивляться на Блакитну вежу. Певно, на Ріана...

Крізь шпарину голос короля лунав гучніше.

— Усе своє життя ви слугували перу. Ніхто не знає, хто його контролює чи чого воно хоче, але ви все одно обожнювали його, благали написати про вас казку. Але воно цього не робило. Тисячі років воно панувало над Лісами. І що натомість? У кожній новій казці воно обирало когось іншого для слави. Освіченого. Із-поміж дітей тієї Школи. А вам залишалися недоїдки, важка праця, непримітність. Ви — ось хто справжня історія Нескінченних Лісів.

Ув’язнені почули, як загув натовп.

— Він не був таким балакучим, коли був із нами, — здивувалася Дот.

— Пусти хлопця на сцену... — поглузувала Анаділь.

— Ніколо, ви бачите балкон із Ріаном? — запитала Даві.

Нікола заперечливо похитала головою.

Професорка розвернулася до Естер.

— Накажіть демону збільшити отвір. Нам потрібно побачити поміст.

Естер насупилася.

— Можливо, ви й можете перетворювати гарбузи на карети, професорко, але якщо вважаєте, що мій демон зможе звільнити нас, пробуривши тунель у стіні...

— Я не сказала «звільнити нас». Я сказала «збільшити отвір». Але якщо ви хочете сперечатися, витрачаючи нагоду на порятунок, будь ласка, — урвала її професорка Даві.

Естер пробурчала закляття, і її татуйований демон на шиї почервонів, відірвався від шкіри й полетів до дірки. Ударяючи кігтями, наче кирками, він хрипло джерготав:

— Байягабабайягабабайяга!

— Обережніше, — стривожилася Естер, — твоя лапа ще не загоїлася після поранення в Ноттінгемі...

Вона заціпеніла, запримітивши, що в дірці ворухнулося щось чорне. Демон теж це помітив і перелякано відсахнувся... але що б то не було, воно вже зникло.

— Хто там? — запитала Анаділь.

Естер нахилилася вперед, придивляючись крізь діру в камені.

— Схоже на...

«Але цього не може бути, — подумала вона. — Змій мертвий. Ріан його вбив. Ми бачили тіло...»

— Стривайте. Ви сказали «порятунок»? — поцікавилася Дот, розвернувшись до Даві. — По-перше, ви чули Вільяма — звідси немає виходу. По-друге, якби й був і ми покликали на допомогу Лігу Тринадцяти чи ще когось, що вони вдіють... нападуть на Камелот? Ріан має охорону. Його підтримують усі Ліси. Хто ззовні зможе нас урятувати?

— Я не сказала, що це буде хтось іззовні, — зосереджено відповіла професорка Даві.

Усі присутні витріщилися на неї.

— Софі, — здогадався Горт.

— Софі потрібна Ріану, — пояснила Декан Добра. — Кожному королю Камелота потрібна королева, аби закріпити свою владу. Особливо такому королю, як Ріан, адже він новий для народу. Водночас, королева так само вагома, як і король. Ось чому Ріан так ретельно підкрадався до Софі — легенди й особи, яку люблять усі Ліси, — аби вона стала його королевою. І коли люди побачать, що найкращий із Добра одружився з найкращою зі Зла, це поставить Ріана понад політикою Щасливців і Нещасливців і зробить його переконливим лідером обох таборів. До того ж Софі в ролі королеви допоможе приспати всі сумніви щодо того, що королем став загадковий незнайомець. І тепер, коли він одягнув обручку на палець Софі, він робитиме все, аби утримати прихильність... але зрештою, Софі все одно стоїть на нашому боці.

— Не обов’язково, — заперечила Ріна. — Минулого разу, коли Софі прийняла обручку від хлопця, коли вона носила обручку Рафала, вона була на його боці проти всієї Школи й мало не повбивала всіх нас. А тепер ви пропонуєте довіритися цій дівчині?

— Вона тепер інша, — заперечила професорка Даві. — Саме тому Ріан обрав її як свою королеву. Бо Софі — єдина дівчина в Лісах, яку і Добро, і Зло вважають своєю. Вона ж бо вбила злого Директора Школи й водночас стала Деканом Зла. Але ми знаємо, кому належить справжня відданість Софі. Ніхто з вас не заперечуватиме, що під час пошуків слави вона робила все, аби захистити свою команду й Тедросову корону. Вона прийняла обручку Ріана, бо, хоча й була закохана в нього, вважала хлопця васалом Тедроса. Вона прийняла руку Ріана, бо любить своїх друзів, а не навпаки. Байдуже, що Софі робитиме, аби вижити, але ми не маємо сумніватися в її любові. Не тепер, коли наші життя залежать від неї.

Беатрікс насупилася.

— Я все одно їй не довіряю.

— Я теж, — кинула Кіко.

— Ласкаво просимо до клубу, — промовила Анаділь. Професорка Даві проігнорувала їх.

— А тепер решта плану. Ми почекаємо, допоки щури Анаділь повернуться з новинами про решту членів команди. Потім, коли настане час, ми через діру відправимо Софі записку й налагодимо зв’язок. Після цього ми зможемо спланувати наш порятунок, — сказала вона, поглянувши на шпарину завбільшки з четвертак, яку демон спромігся пробити у вологому, потрісканому камені. Промова Ріана долинала крізь неї гучніше.

— І не забуваймо про мою майбутню королеву! — проголосив він.

Натовп почав вигукувати:

— Софі! Софі! Софі!

— Чи бачите ви поміст, Ніколо? — запитала професорка Даві.

Нікола нахилилася, притиснувшись оком до отвору: — Майже. Але він знаходиться високо на пагорбі, крім того, сама камера тюрми розташована під поганим кутом.

Даві звернулася до Естер:

— Нехай демон копає й далі. Нам потрібно бачити сцену, хоча б здалеку.

— Чому? Ви чули дівчисько, — опиралася Естер, роздратовано скривившись, коли демон ударився об отвір пораненою лапою. — Яка користь від шпарини завбільшки з горошину...

— Хтось із піратів Ріана невдовзі має нас перевірити, — продовжила Даві. — Горте, ваш батько був піратом, тож припускаю, ви можете когось із них знати?

— Там немає жодного друга, — відповів Горт, роздивляючись свою шкарпетку.

— Ну то спробуйте потоваришувати з ними, — наказала Даві.

— Я не товаришуватиму зі збіговиськом покидьків, — відрізав Горт. — Вони найманці. А не справжні пірати.

— А ви справжній учитель Історії? Якщо так, ви маєте знати, що під час Піратських перемовин навіть найманці-пірати приєдналися до короля Артура заради боротьби проти Зеленого лицаря, — сперечалася Даві. — Поговоріть із цими хлопцями. Дізнайся якомога більше інформації.

Горт завагався.

— Якої саме?

— Будь-якої, — наполягала Даві. — Як вони зустріли Ріана і звідки він насправді взявся, чи...

Десь віддалік клацнув і заскрипів метал.

Залізні двері.

Хтось увійшов до підземелля.

Чоботи загупали об камінь...

Два пірати в обладунках Камелота потягли повз камеру безвільне тіло юнака, тримаючи його попідруч. Юнак слабко опирався, одне його око заплило чорним, кітель і сорочка були пошматовані, скривавлене тіло було виснажене тортурами, які вони застосували після того, як закували його в кайдани на сцені.

— Тедрос? — прохрипіла Кіко.

Принц підвів голову; побачив друзів, сіпнувся до них, вибалушивши здорове око...

— Де Агата? — видихнув він. — Де мати?

Вартові вдарили його по ногах і потягли коридором у непроглядну темряву, а потім укинули в камеру в самому глухому куті підземелля.

Але зі свого місця Естер здалося, що та камера в кінці коридору вже зайнята, бо, вкинувши туди Тедроса, вони звільнили в’язня, точніше трьох в’язнів, які тепер сунули коридором, вільні від кайданів.

Коли ця трійця колишніх полонених вигулькнула з пітьми, Естер, Анаділь і Дот притиснулися до ґрат і опинилися ніс у ніс із іншим ковеном. Змучена трійця повільно пройшла повз: у сірих туніках, із сивим волоссям до талії, висушеними кінцівками, сухою, запорошеною шкірою — усі троє мали однаково видовжені худі шиї й обличчя з високими, мавпячими лобами, вузькі, потріскані губи й мигдалевидні очі. Вони самовдоволено посміхнулися професорці Даві, а потім вийшли за піратами з підземелля, і двері за ними зачинилися.

— Хто ці жінки? — запитала Естер, рвучко розвернувшись до Даві.

— Сестри Містраль, — похмуро промовила Декан. — Радниці короля Артура, які довели Камелот до зубожіння. Артур призначив Містралей, коли Ґвіневера покинула його. Після смерті Артура вони мали повну владу над Камелотом, а потім Тедрос виріс і запроторив їх до в’язниці. Якою б не була причина, через яку Ріан звільнив їх, це не може бути доброю новиною.

Вона гукнула в кінець коридору.

— Тедросе, ти мене чуєш?

Відлуння Ріанової промови заглушило будь-яку відповідь, якщо вона взагалі була.

— Він поранений! — сказала Даві учням. — Ми не можемо його просто так залишити. Ми мусимо йому допомогти!

— Як? — стривожено промовила Беатрікс. — Щури Анаділь пішли, а ми тут зачинені. Його камера знаходиться в іншому кінці...

Аж раптом вони почули, як двері підземелля знову відчинилися.

На сходах залунали тихі кроки. Хтось спускався вниз. Тінь ковзнула стіною, а потім змістилася на ґрати камери. У мерехтливому світлі смолоскипа з’явилася постать у зеленій масці. Вузький костюм із чорних вугрів висів окремими стрічками, оголяючи молодий, блідий торс у плямах крові.

Усі в камері притиснулися до стін. Професорка Даві теж.

— Але ж т-т-ти мертвий! — скрикнув Горт.

— Ми бачили твоє тіло! — сказала Дот.

— Ріан убив тебе! — додала Кіко.

Крижані блакитні очі Змія зблиснули крізь маску. Із-за спини він дістав одного зі щурів Анаділь, гризун пручався в його долоні.

Змій підняв палець, і лускатий чорний вугор на його пальці перетворився на гострий ніж. Щур моторошно завищав...

— Ні! — закричала Анаділь.

Змій штрикнув щура в серце, а потім жбурнув його на землю.

— Мої вартові шукають тих двох, яких ви послали на пошуки Мерліна й Агати, — промовив він хрипким, різким голосом, ідучи геть. — Коли я знайду наступного, уб’ю ще й одного з вас.

Він навіть не озирнувся. Залізні двері гупнули за ним.

Анаділь виповзла вперед, потяглася крізь ґрати й згребла щура в долоні... але було пізно.

Вона плакала, притискала тваринку до грудей, скулившись у кутку камери.

Горт, Нікола й Дот спробували її заспокоїти, але вона ридала так сильно, що аж здригалася.

І лише коли до неї доторкнулася Естер, Анаділь почала поступово заспокоюватися.

— Він так злякався, — хлипала Анаділь; відірвавши шмат тканини від своєї сукні, дівчина загорнула в нього тільце щура. — Він дивився на мене, розуміючи, що ось-ось помре.

— Він до самого кінця був відданим поплічником, — заспокоювала Естер.

Анаділь сховала обличчя на плечі подруги.

— А як Змій дізнався, що інші щури шукають Мерліна й Агату? — вирвалося в Горта, наче час на скорботу було вже вичерпано.

— Забудь про це, — озвалася Нікола. — Як так сталося, що Змій живий?

Усередині Естер усе обірвалося.

— Те, що я бачила в дірі... я не думала, що це може бути правдою... — сказала вона, зиркнувши, як демон продовжує довбати шпарину в камені, не помітивши Змія. Дівчина розвернулася до решти. — Це був ковзун.

— Отже, він увесь час підслуховував? — припустила Беатрікс.

— Це означає, що він знає все! — підсумував Горт, указуючи на дірку. — Тепер ми не зможемо послати Софі повідомлення. Мабуть, ковзун досі там, підслуховує просто зараз!

Стривожені, вони розвернулися до професорки Даві, яка вдивлялася в коридор у напрямку сходів.

— Що там? — запитала Естер.

— Його голос, — сказала Даві. — Я чую його вперше, але він... знайомий.

Команда здивовано перезирнулася.

А потім почули голос короля, який досі гримів зовні:

— Я зростав, не маючи нічого, і ось тепер я ваш король. Софі росла Читачкою й віднині стане вашою королевою. Ми такі ж, як ви...

— Власне, він трохи нагадує голос Ріана, — зауважила Естер.

— Справді, дуже схожий, — хором промовили Вільям і Богден.

— Абсолютно ідентичний, — зробила висновок Даві.

Від стіни почувся тріск.

Демон Естер ь.дколупав іще один камінець у дірці, розширивши її, а потім знесилений повернувся до господарки на шию.

— Тепер я бачу поміст, — сказала Нікола, припавши оком до отвору. — Ледь-ледь...

— Гаразд, ми можемо скористатися заклинанням віддзеркалення. Я не можу це зробити зі своєї камери, але Естер зможе, — сказала професорка Даві. — Естер, це заклинання, якого я вас навчила після того, як Софі оселилася у вежі Директора Школи. Те, яке дозволило нам підглядати за нею, аби переконатися, що вона не накладе на мене прокляття вуду чи не викличе привид Рафала.

— Професорко, скільки можна казати, що в підземеллі чари не працюють? — прогарчала Естер.

— У підземеллі, — натиснула Даві.

Естер вибалушила очі. Ось чому Даві стала Деканом, а вона досі учениця. Естер не мала сумніватися в ній. Дівчина хутко кинулася до стіни, протисла кінчик пальця в крихітний отвір. Вона відчула, як засвітився палець і зашкварчав розжареним червоним сяйвом. Першим правилом чародійства було стежити за почуттями, а коли йшлося про ненависть до Ріана, її було достатньо, аби освітити весь Камелот.

— Чи варто це робити? — запитала Кіко. — Якщо ковзун досі там...

— Може, мені тебе вбити, аби ти не хвилювалася, — відрізала Естер.

Кіко стиснула губи.

«Хоча вона має рацію, — невесело подумала Естер. — Ковзун може чатувати зовні, підслуховувати... але ми маємо спробувати. Якщо придивитися до сцени, то можна побачити Софі та Ріана. Побачити, на чиєму боці Софі насправді».

Естер рвучко припала оком до отвору, угледіла поміст, який звідси був схожий на коробку сірників. Ба гірше, як і сказала Нікола, передню частину сцени неможливо було розгледіти — лише вид збоку, Ріан і Софі стояли спиною до неї, вивищуючись над натовпом.

Одначе задумане варто було зробити.

Естер навела сяйво пальця просто на Ріана й Софі. Однією половиною розуму вона сфокусувалася на тому кутку сцени, який хотіла побачити, а іншою зосередилася на мокрій, брудній камері перед собою.

— Reflecta asimova, — прошепотіла вона.

І в камері миттєво з’явилася двовимірна проекція, яка повисла в повітрі, немов екран. Барви розпливалися, наче на вицвілій картині, проекція надавала їм збільшеного зображення тому, що відбувалося на балконі Блакитної вежі в цей момент. У такому випадку вони могли спостерігати за постаттями Ріана й Софі в збільшеному вигляді, але тільки збоку.

— Отже, це заклинання дозволяє вам здалеку бачити збільшене зображення будь-чого? — запитав Горт, вибалушивши очі. — А чому мені ніхто не показав його в Школі?

— Бо ми всі розуміємо, як би ви ним скористалися, — відрізала професорка Даві.

— А чому ми не дивимося на них спереду? — забідкалася Беатрікс, роздивляючись Ріана й Софі. — Я не бачу облич...

— Заклинання збільшує те, що я можу побачити з дірки, — роздратовано пояснила Естер. — А звідси я бачу тільки сцену збоку.

У проекції Ріан досі говорив до гостей. Високий, із підтягнутим тілом, одягнений у блакитний із золотом мундир, він тримався в тіні. Ріан притримував Софі однією рукою.

— Чому вона не втікає? — запитала Нікола.

— Чому не вистрілить заклинанням? — озвався Вільям.

— Чому не дасть йому копняка? — долучилася Дот.

— А я казала, що їй не можна довіряти, — промовила Ріна.

— Ні. Ви не розумієте, — заперечила Естер. — Придивіться.

Команда простежила за її поглядом. Хоча вони й не бачили облич Ріана й Софі, діти пригледілися до постаті Софі ззаду, яка, стоячи в рожевій сукні, здригалася в руках Ріана... пальці Ріана побіліли, немов він стискав дівчину... іншою рукою він тримав Екскалібур, який притискав до спини Софі...

— Брудний покидьок, — усвідомила Беатрікс, повертаючись до Даві.

— Ви казали, що Ріан прагнутиме отримати відданість Софі. Як це поєднується з тим, що він тицяє в неї мечем?

— Немало чоловіків примушують дружину до відданості за допомогою меча, — похмуро зауважила Даві.

Дот зітхнула.

— У Софі дійсно найгірший смак на чоловіків.

А й справді, двадцять хвилин тому Софі стрибнула в обійми Ріана й поцілувала його, переконана, що заручилася з Тедросовим лицарем. А тепер цей лицар став Тедросовим ворогом і погрожував убити саму Софі, якщо вона не підігруватиме в його виставі. Але зі свого місця вони побачили не лише це. На сцені був хтось іще, стежив за коронацією. Хтось ховався на балконі, невидимий для натовпу. Змій.

Він стояв там у скривавленому, пошматованому одязі з ковзунів, спостерігаючи за промовою короля.

— Спочатку нам потрібно, аби наша принцеса стала королевою, — Ріан звертався до людей, проекція в камері робила голос гучнішим. — І як майбутній королеві, Софі належить честь спланувати весілля. Не ту претензійну королівську виставу з минулого. А таке весілля, що зробить нас ближчими до вас. Весілля для народу!

— Софі! Софі! Софі! — шаленів натовп.

Софі смикнулася, і Ріан щільніше притиснув до неї меча.

— Софі приготувала цілий тиждень вечірок, бенкетів і парадів, — продовжував він. — А потім буде весілля й коронація нової королеви!

— Королева Софі! Королева Софі! — вітала її юрба.

Софі випросталася, прислухаючись до захоплених вигуків натовпу. Раптом вона сіпнулася вбік від Ріана, прагнучи хоча б щось зробити.

Ріан завмер, усе ще стискаючи Софі. І хоча його обличчя не було видно, Естер бачила, що він дивиться на Софі.

Натовп принишк. Вони відчули напругу.

Король Ріан повільно перевів погляд на людей.

— Здається, наша Софі має прохання, — промовив він, спокійно і впевнено. — Прохання, на якому вона наполягала день і ніч, і я вагався, чи виконувати його, бо сподівався, що весілля буде нашою миттю. Але якщо я щось і знаю про те, як бути королем, то це те, що, коли моя королева чогось хоче, вона має це отримати. — Ріан подивився на майбутню королеву з холодною посмішкою. — Отже, ніч весільної церемонії, за наполегливою вимогою принцеси Софі... ми розпочнемо зі страти короля-самозванця.

Софі приголомшено відсахнулася, майже наштрикнувшись на лезо Екскалібура.

— А отже, за тиждень відсьогодні... Тедрос помре, — закінчив Ріан, дивлячись просто їй у вічі.

Почулися крики громадян Камелота, які виступили на захист сина Артура, але їх зупинили громадяни інших королівств, яких Тедрос колись зневажив, і тепер вони рішуче підтримували нового короля.

— ЗРАДНИЦЯ! — закричав чоловік із Камелота.

— ТЕДРОС ДОВІРЯВ ТОБІ! — вигукнула жінка з Камелота.

— ТИ ВІДЬМА! — крикнула дитина.

Софі дивилася на них, мовчазна.

— А тепер іди, кохана, — проворкотів Ріан, він поцілував її в щоку, а потім передав до рук озброєних вартових. — Ти маєш спланувати весілля. Адже наш народ чекатиме на дещо ідеальне.

Останнє, що побачила Естер, — це перелякані очі Софі, які вона не зводила з майбутнього чоловіка, а потім пірати затягли її до замку.

Натовп повторював ім’я Софі, Ріан спокійно головував на балконі, а в підземеллі всі приголомшено замовкли.

— Він сказав правду? — долинув голос з іншого кінця коридору. Це був голос Тедроса. — Невже Софі хоче моєї смерті? — озвався принц. — Це правда?

Йому ніхто не відповів, бо на помості почало відбуватися дещо інше, що учням та професорці Даві було видно через проекцію.

Тіло Змія почало змінюватися.

Чи радше... його одяг.

Чарівним чином рештки ковзунів перетворилися в підігнаний мундир, який раптом став золотим із блакиттю, бездоганно віддзеркаливши мундир Ріана.

Здавалося, що Ріан відчув, коли створення мундира завершилося, бо король озирнувся на хлопця в масці, уперше визнаючи його присутність. Тепер команда пошуковців побачила обличчя Ріана, засмагле, із вольовим підборіддям, волосся короля блищало, немов бронзовий шолом, а його блакитні очі швидко ковзнули Змієм, який досі був прихований від людських очей. Ріан геть не здивувався, що його затятий ворог досі був живий, що чарівним чином змінив одяг, і що носив мундир, схожий на його власний.

Натомість Ріан ледь помітно посміхнувся Змію. Король розвернувся до натовпу.

— Казкар вам ніколи не допомагав. Вам, звичайним людям. Він допомагав еліті. Тим, хто відвідував ту Школу. Але чи це голос Лісів? Коли він розділяє нас на Добро і Зло, багатих і бідних, освічених і звичайних? І саме це робить наші Ліси вразливими для нападів. Саме це дозволило Змію проповзти до ваших королівств. Ось чому ви всі мало не загинули. Перо. Гниття починається з нього.

Люди загули на знак згоди.

Ріан скинув очі на натовп.

— Ось, наприклад, ти, Ананія з Нижнього лісу, донька Сисіки з Нижнього лісу.

Він указав на худу, неохайну жінку, ошелешену тим, що король знає її ім’я.

— Ти тридцять років працювала в стайнях свого королівства, вставала до схід сонця, аби доглядати коней королеви — відьми Нижнього лісу. Коней, яких ти любила й виховувала для битв. Але перо не написало твоєї казки. Ніхто не знає про твої жертви, кого ти кохаєш, чи які повчальні історії можеш запропонувати, — історії більш вартісні, ніж про пихатих принцес, яких обирає Казкар.

Ананія зашарілася, коли всі навколо подивилися на неї із захопленням.

— А ти, ну, ти, як щодо до тебе? — продовжив Ріан, указавши на мускулистого чоловіка, біля якого стояли троє хлопців-підлітків із поголеними головами. — Дімітров із Дівочої долини, усі троє синів якого хотіли потрапити до Школи Добра й усім було відмовлено, тож хлопці тепер служать лакеями юній принцесі Дівочої долини. День у день ви тяжко працювали, хоча розуміли, що принцеса нічим не краща за вас. Хоча усвідомлювали, що ви заслуговуєте на рівні шанси на славу. Чи навіть після вашої смерті ваші казки так ніхто й не розповість? Хіба ви всі маєте померти зневажені та забуті?

Очі Дімітрова наповнилися слізьми, а сини обійняли батька.

Естер чула, як натовп гуде дедалі гучніше, у захваті, через те що хтось, настільки величний, віддає їм шану. Що він узагалі звернув увагу на них.

— Але якби існувало перо, яке написало б ваші казки? — припустив Ріан. — Перо, яке контролювали б не загадкові чари, а чоловік, якому ви довіряєте. Перо, яке жило б на виду, а не зачинене за шкільною брамою. Перо, створене для Лева. — Він нахилився вперед. — Казкарю байдуже до вас. А мені ні. Казкар не врятував вас від Змія. Це я вас урятував. Казкар не відповідає людям. А я відповім. Бо я хочу слави для вас усіх. І моє перо теж.

— Так! Так! — закричали люди.

— Моє перо дасть шанс німим. Моє перо розповість правду. Вашу правду, — виголосив король.

— Давай! Давай!

— Правління Казкаря закінчене! — прогримів Ріан. — З’явилося нове перо. Починається нова ера!

Естер і решта ув’язнених спостерігали у своїй камері, як від золотого одягу Змія відшарувалася смуга, вона перелетіла через стіну балкона, невидима натовпу. Золота стрічка знову перетворилася на лускатого чорного ковзуна, який піднявся високо в небо, досі непомітний. А потім у сонячному світлі опустився над юрбою перед королем Ріаном, обернувшись на довге, золоте перо, гостре з обох кінців.

Натовп зачаровано спостерігав за цим дійством.

— Нарешті. Створено перо для людей, — промовив Ріан, тоді як перо зависло над його простягнутою долонею. — Узріть... Левогрива!

Натовп вибухнув найшаленішими криками.

— Левогрив! Левогрив!

Ріан указав пальцем, і перо злетіло в небо над замком Камелота й написало золотом на тлі чистого блакитного неба, наче на порожній сторінці...

Вражені, усі громадяни Лісів, Добро і Зло упали навколішки перед королем Ріаном. Незгодних мешканців Камелота примусили опуститися ті, хто стояв поруч.

Король підняв руку.

— Тепер жодного «одного разу». Є лише теперішнє. Я хочу почути ваші казки. Я й мої люди шукатимемо їх, аби для кожного моє перо змогло написати справжні новини Лісів. Не казки про зарозумілих принцес і відьом, що б’ються за владу... а історії, які висвітлюватимуть саме вас. Ідіть за моїм пером і Казкар більше не матиме місця в нашому світі! Ідіть за моїм пером і ви всі отримаєте шанс на славу!

Мешканці Лісів вибухнули криками, коли Левогрив піднявся в небо над Камелотом, сяючи, наче маяк.

— Але лише Левогрива замало, аби перемогти Казкаря та його брехливу спадщину, — продовжив Ріан. — У казці про «Лева і Змія» Лев мав на своєму боці Орла, аби впевнитися, що Змій ніколи знову не знайде шлях до правління. Леву для успіху потрібен Орел — васал короля, який стане найближчим радником. І сьогодні я покажу вам цього васала, який допоможе мені в битві за величні Ліси. Того, кому ви зможете довіряти так само, як мені.

Натовп завмер в очікуванні.

Змій почав рухатися з середини балкона до помосту, досі в зеленій масці, спиною до Естер і решти.

Але перш ніж він пройшов крізь начакловану стіну окозамилювання й постав перед юрбою, ковзуни, які утворювали маску Змія, відірвалися від його обличчя й полетіли геть.

— Я представляю вам... мого Орла... васала вашого короля... — проголосив Ріан. — Сера Джапета!

Змій вийшов на світло, показавшись натовпу, золотий одяг замерехтів на сонці. Натовп ахнув.

— У тій застарілій Школі пером управляли двоє таких, як ми. Двоє братів однієї крові, які ворогували один із одним, Добрий та Злий Директори, — віщав Ріан, підводячи Джапета якнайближче до Левогрива. — Тепер двоє братів однієї крові керуватимуть новим пером. Не для Добра. І не для Зла. А для людей.

Натовп почав вигукувати ім’я нового васала:

— Джапет! Джапет! Джапет!

І ось цієї миті Змій повернувся й подивився просто в проекцію Естер, показуючи своє обличчя команді, наче знав, що вони спостерігають.

Естер побачила гарне, із високими вилицями обличчя Змія, і їй стало зле.

— Що ви там говорили про один крок попереду? — видихнула вона, звертаючись до професорки Даві.

Декан Добра промовчала, а сер Джапет їм усім посміхнувся.

А потім відвернувся й почав махати людям поряд зі своїм братом-близнюком, королем Ріаном.

Лев і Змій тепер володарювали Лісами як єдине ціле.