Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

27 Викопаний король

У світанковій імлі брама Авалону — дві покручені купи — нагадувала щелепи, які ось-ось зжеруть їх.

Тедрос чув, як решта членів команди скупчилися за його спиною. Важкі морозні видихи, скрип кроків на свіжому снігу. Шкільні феї оточили Тінкербел, немов свою королеву, єдиного члена Ліги Тринадцяти, яку вони спромоглися знайти. Улюблена німфа Пітера Пена вмостилася на плечі Тедроса, чекаючи наказів...

— Чатуйте зовні брами, Тінк, — сказав Тедрос.

Тінкербел відповіла мерехтливим джерготінням. Разом із рештою фей у пошуках тепла вони, немов гусінь, прогризли ходи в яскравих зелених яблуках, що звисали з пагонів, єдиній ознаці життя у вічній зимі Авалону. А Тедрос повів команду крізь ворота, перетнувши кордони володінь Леді з Озера. Удари Дикого моря лунали, схожі на повільне гупання в барабани. Над головою на сонці блищала обіцянка про весілля Софі, мрець був її потенційним нареченим. Увесь час Тедрос був одержимий Ріаном, уважав його справжньою загрозою, а мав звернути увагу на те, що насправді відбувалося. Ріан був покидьком. Але Джапет — монстром. Юнаком без сумління, убивцею, чорною дірою Зла. Якщо Джапет зміг убити власного брата, власну кров, то, отримавши сили Казкаря, він безжально знищить усі Ліси. Він поверне до життя найгірше Зло й викреслить існування Добра. Він із посмішкою спостерігатиме, як цей світ палає.

Принц глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.

Кінець іще не був написаний. Вони дісталися сюди живими. Це було перше випробування. Тепер вони мали переконати Леді з Озера впустити їх у її чарівні води й розкопати могилу короля Артура. Тедрос відчував, як в’язка нудота наповнює нутрощі. Коли він був хлопчиком, він нахилився й поцілував батька на прощання, перш ніж зачинили труну. Відкрити ту домовину, немов розкрадач могил... обшукувати тіло батька й тривожити його спокій... Він схопився за горло. Він не зможе. Не зможе. Але ж... має. Він спробував зосередитися на наступній перешкоді, як дістатися до батькового поховання, крок за кроком...

Під рукавом сорочки до нього доторкнулася долоня, заспокоюючи.

— Тобі вистачить мужності зробити це, Тедросе, — сказала Агата. — Батько зробив би те саме, щоб захистити свій народ. Ось чому ти є його сином. Сином, якого ростили королем.

Тедрос хотів обійняти її й ніколи не відпускати. Він розумів, що дівчина сказала правду. Агата ніколи не брехала. Ось чому він її покохав. Бо вона хотіла, аби він став не просто королем. А добрим королем. А він хотів стати добрим королем заради неї. Він сподівався одного дня розповісти їй усе це, коли ця мить стане лише спогадом... Але зараз він лише кивнув, не в змозі нічого відповісти. Юнак озирнувся на матір, яка йшла разом із Ніколою й Гортом. Ґвіневера теж мала хворобливий вигляд, а ще сором’язливий і пригнічений, ніби сумнівалася в цьому починанні або питала себе, чи має брати в цьому участь.

Але все одно вона йшла за Тедросом, який крокував стежкою довкола замку Авалону. Білосніжні шпилі були поєднані в круглий палац із краєвидом на лабіринт сходів, які спускалися до озера. Почав падати більш лапатий сніг, засипаючи сліди принца, щойно він їх залишав. Десь тут загинув Чаддік, убитий твариною, яка нещодавно посіла трон. Тепер тіло друга лежало в похованні поряд із батьком, у могилі, яку Тедрос хотів спаплюжити. Емоції нахлинули, немов нищівний прилив, надто потужні, аби принц міг їх подолати. Він не зможе. Навіть із Агатиною допомогою. Йому потрібен Мерлін. Потрібен батько.

— Може, почекаємо на звістку від відьом? — прохрипів він Агаті. — Може, потрібно дізнатися, чи знайшли вони Мерліна?

Принцеса відчула його відчай, бо лагідно стиснула його долоню.

— До Печер Часу вкрай важко проникнути. Ось чому Різник довірив цю роботу відьмам, — промовила вона, ведучи його сходами до озера. — Але вони впораються. Можливо, вони вже неподалік, цілі й неушкоджені, і повертаються назад саме тепер, коли ми розмовляємо.

— Або ж усі загинули, — промимрив Горт.

— Не думаю, — сказала Нікола. — Якщо ми досі живі, то Естер поготів, бо вона розумніша й витриваліша за нас усіх разом із тобою.

Агата швидше потягнула Тедроса вниз сходами.

— Слухай-но, ми не знаємо, хто де є, і чи живі вони: відьми, Беатрікс, Вільям, викладачі й першокурсники, навіть два щури Анаділь. Але все це неважливо, якщо ми не зупинимо Змія й він стане Єдиним Істинним Королем і вб’є нас усіх. Ось чому ми тут. Щоб знайти спосіб повернути тебе на трон.

— Але його не існує, — почувся голос Ґвіневери. — Вона стояла в горішній частині сходів. — Ріан, може, і загинув, але Джапет — так само Артурів син, як і Ріан. Агато, ти бачила минуле на власні очі. Ти бачила, як Евелін Сейдер зачаклувала Артура, аби отримати від нього синів. Спадкоємців. Тож Джапет — король. Нічого з минулого не зможе змінити теперішнє. Нічого в могилі Артура не зробить Тедроса знову королем.

Усі замовкли. Навіть Агата.

— Але чому батьків меч надіслав Мерліну те послання для мене? — зауважив Тедрос матері. — Чому батько відправив мене сюди?

— Невже? — сказала Ґвіневера. — А може, це Леді з Озера дала Мерліну те послання? Леді, у відданості якої ми тепер не певні?

Повітря застрягло в Тедросових грудях.

Він подивився на Агату, сумніваючись у собі, сумніваючись у всьому...

Але було запізно.

Вода внизу почала вирувати.

Леді постала, наче дракон, лиса голова відбивала спалахи світанку. Під очима запали чорні ями, обличчя було ще більш зморщеним і загрозливим, ніж Тедрос собі уявляв. Тепер вона вже не була схожа на величну захисницю Добра, а скидалася на відьму з Лісів — одержиму, жорстоку, люту. Вона дивилася на Агату, низький, хриплий голос зашипів над водою.

— Ти обіцяла. Ти обіцяла залишити це місце.

Вона пролетіла над поверхнею озера (обірвана сіра сукня була схожа на розтріпані крила) і притисла обличчя до Агатиного лиця.

— Ти брехуха. Брехуха...

— Не смій так розмовляти з нею, — утрутився Тедрос, затуляючи принцесу. — Не тобі казати про обіцянки. Ти порушила обітницю. Захищати Добро. Захищати Камелот. Ти поставила під загрозу весь наш світ, поцілувавши Змія.

— Він мав кров спадкоємця. Королівську кров, — прогарчала йому у відповідь Леді з Озера, її дихання було солоним і затхлим. — А ти приходиш сюди й поводишся так, наче я служу тобі. Наче король — ти.

— Ми тут не заради тебе, — твердо промовив Тедрос.— Ми прийшли відвідати батькову могилу. Я маю на це право.

Леді засміялася.

— Ти не король. Тут ти не маєш прав. Жодних. Це моя царина. Я можу тебе вбити, якщо захочу. Я досі маю достатньо сил для цього.

Тедрос відчув, як Агата за спиною відсахнулася, притискаючи торбину Даві до грудей, наче сприйняла загрозу серйозно. Але принц не поступився.

— Екскалібур дав тобі послання для мене. Наказ від батька. Короля, якому ти віддано служила все його життя. Якщо ти любила батька, то дозволиш мені зайти у твої води.

— Ти дурень, — шмагнула німфа. — Я любила твого батька, бо він був добрим королем. Найкращим за всіх, хто був до нього. Ось чому я створила для нього Екскалібур. Меч, який відкинув тебе. Меч, який його спадкоємець, справжній спадкоємець витягнув із каменя.

— Ні, — сказав Тедрос. — Меч із каменя витягнув Ріан, і зараз він мертвий. Його брат, його вбивця, посів трон. Юнак, якого ти поцілувала. Екскалібур бачив королем одного брата — ти бачила королем іншого. Ви не можете мати рацію одночасно. Навіть дурень це розуміє.

Леді з Озера важко подивилася на нього, почала тремтіти всім тілом, із очей полилися злі сльози.

— Ідіть. Негайно. Поки я не наповнила ці води твоєю кров’ю.

Тедрос побачив, що Агата почала вовтузитися з торбиною Даві. Чому вона мовчить? Він скерував свій гнів на Леді з Озера.

— Ти зробила помилку. Помилку, яка знищить Казкаря й призведе до кінця нашого світу, якщо я його не врятую. Відведи мене до батькової могили...

— Ти порушив кордони, ще й звинувачуєш мене? — заклекотіла Леді з Озера.

— Я наказую тобі пропустити мене, — накинувся Тедрос.

— Останнє попередження!

— І тобі теж. Пропусти.

— Я роздеру тебе на шмаття!

— Пропусти!

— Ти брехун! Ти змій! — закричала Леді з Озера.

— ПРОПУСТИ! — заволав Тедрос.

Леді схопила його пазуристими руками й штовхнула в напрямку води з такою силою, що він би розлетівся на шматки, щойно б торкнувся поверхні. Тедрос боровся з нею, приготувавшись померти...

Аж раптом побачив, що берегом мчить принцеса, тримаючи в руках кришталеву кулю. Підстрибнувши, Агата врізалася головою в груди Леді з Озера. Німфа впустила Тедроса в озеро, а тим часом Агата й Леді з Озера занурилися під воду, зчепившись руками.

Не встиг Тедрос перевести подих, озеро навколо нього вибухнуло блакитним світлом.

Ґвіневера відтягнула Горта й Ніколу якнайдалі від озера, Тедрос чув, як мати кричить його ім’я, але він набрав повітря й почав опускатися під воду, побачивши, як Агата .схопила долоню Леді з Озера й притиснула її до сяючої кришталевої кулі, вони обидві зникли в порталі. Яскраве блакитне світло вже почало блякнути, портал — закривався, Тедрос поплив уперед, смикаючи ногами, наче дельфін хвостом, тягнувся пальцями, поки кристал згасав...

У грудях вибухнув біль, і він перевернувся на спину, розпластаний у сліпучому світлі, а потім відчув під собою холодне скло, залите водою, що стікала з нього.

У мокрому відображення він бачив, як принцеса опустилася на коліна, щоб допомогти йому підвестися всередині кулі Даві. Вона скривилася, сама досі не оговтавшись, вони обоє ще не отямилися від натиску кристала. Але Агата не дивилася на нього. Вона дивилася на Леді з Озера, яка мовчки стояла на іншому боці кулі, її пальці пестили тисячі крихітних кришталевих крапельок у масці фантому, наче підсвідомо Леді з Озера зналася на чарах кристала.

Тедрос і Агата підійшли до неї, але Леді не звернула на них жодної уваги, стара карга зігнулася, передивляючись сцени в кристалах, відкидала вбік кристали з принцесою й принцом і вдивлялася в ті, що були з нею... Ось вона створює Екскалібур із власної срібної крові. Передає його Артуру. Розмовляє з Тедросовим батьком на березі озера. Підіймається над полем бою на боці Артура, як той янгол війни, нищить ворогів короля...

І повсюди вона була гарна, могутня, повна сил. Тедрос міг побачити, як зблискували її очі, коли вона зазирала в ці чарівні дзеркала часу. Тут не було сцен її теперішнього й майбутнього. Її душа знала лише минуле.

Раптом Леді з Озера завмерла.

На краю маски був кристал.

Вона відсахнулася від нього, долоні почали тремтіти.

— Це вона, так? — усвідомив Тедрос. — Мить, коли ти втратила сили.

Леді з Озера навіть не здригнулася.

— Нам потрібно піти всередину, — сказала Агата.

Леді з Озера повернулася, запал люті минув, поступившись смутку й горю.

— Ні. Будь ласка.

— Це єдиний шлях для нас дізнатися правду, — наполягала Агата.

Леді з Озера звернулася до Тедроса.

— Облиште це.

Тедрос дивився на цю змучену стару відьму, яка щойно намагалася його вбити, відьму, яка дозволила загинути його лицарю й захищала Змія. Відьму, чий меч відштовхнув його. Тедрос хотів відчути гнів. Він хотів відчути ненависть. Але глибоко в її очах він бачив, що вона так само слабка, як і він. Життя їх обох провалилося в темряву. Майбутнє їх обох було неясним. Він потягнувся й схопив її старечу долоню.

— Він є сином мого батька. Юнак, якого ти поцілувала, — заговорив Тедрос. — Але я теж Артурів син. І якщо ти бачиш у мені батька, бодай дрібку того короля, якому ти вірно служила, то допоможи нам. Ти нам потрібна, навіть без сили. Ти потрібна Добру.

Леді з Озера вгледілася в Тедросове обличчя. Сльози стікали її щоками, губи тремтіли, але вона не промовила жодного слова.

Вона повільно простягнула руку й узяла кристал.

Передала його Агаті, Леді з Озера швидко дихала, пальці тремтіли.

Агата без жодного слова взяла скляну краплю однією рукою, а потім долоню Тедроса.

Піднявши кристал, Агата спокійно й упевнено подивилася в його центр.

Звідти, немов меч, вирвалося сяйво.

Важкий, вогкий сніг обліпив Тедросові щоки.

Він подивився вниз і побачив, що його чоботи плавають на поверхні чистої води, Агата стояла поряд біля озера, принцеса досі стискала його долоню. Позаду яскраво сяяло блакитне світло проходу в портал. Вони були всередині кристала Леді з Озера, два привиди, що переглядали минуле.

Від берега долинули звуки: метал уходить у шкіру... хрипке дихання... меч падає на сніг...

Тедрос і Агата повільно розвернулися.

Змій підводився від мертвого Чаддікового тіла, лускатий чорний костюм і зелена маска були забризкані кров’ю. Він наблизився до Леді з Озера, яка левітувала над своїми берегами, срібне волосся було густе й вільне, вона не зводила очей із убивці Чаддіка.

— Переді мною король, — сказала Леді. — Я чую це. Кров старшого сина Артура.

— Сина, який досі живий завдяки твоєму захисту, — сказав Змій. — Лицар узурпатора мертвий.

— Узурпатора, якого твій батько бачив майбутнім королем, — зауважила Леді з Озера. — Артур ніколи не розповідав мені про тебе. Але ж Екскалібур досі в камені. Коронаційне випробування не виконане. Схоже, він чекає на тебе. Артур мав свої секрети...

Змій підступив ближче, заходячи у води Леді.

— Як і ти, — сказав він. — Такі секрети, які може знати тільки король.

— О? Тоді чому ти носиш маску, Королю секретів? — запитала його Леді з Озера. — Я чую кров Доброї душі, кров Лева. Навіщо носити личину Змія й нападати на дружні королівства? Королівства, якими ти маєш правити?

— Із тієї самої причини, чому ти прагнеш стати королевою, а не Леді з Озера, — відповів Змій. — Через кохання.

— Ти зовсім нічого не знаєш про мої бажання, — насупилася Леді з Озера.

Змій зняв маску, і з’явилися крижані блакитні очі Джапета та його гладеньке, скульптурне обличчя. Леді вдивлялася в нього, приголомшена.

Тедрос спостерігав за цим із берега, і його кров кипіла, тіло приготувалося до нападу, він був нездатний відрізнити теперішнє від минулого.

— Пішли зі мною, — запропонував Джапет Леді з Озера. — Пішли до Камелота. Залиш цю самотню печеру позаду.

— Любий хлопчику, — прожебоніла Леді. — Безліч королів підлещувалися до мене, обіцяючи кохання. І твій батько теж. Можливо, хотіли зробити мене більш відданою й пристрасною в моїй службі. Але жоден не казав правди. Як могли вони? Жоден не усвідомлював ціни. Кохання для мене означає відмовитися від сил. Жоден король не терпітиме такого. Я більш цінна на своєму місці. Я наймогутніша зброя Добра.

— Я можу сам захиститися, — сказав Джапет.

— Це каже юнак, який щойно зауважив, що живий завдяки моєму захисту, — відповіла Леді з Озера, кидаючи погляд на тіло Чаддіка на березі.

— Але я все одно залишився, — сказав Джапет. — Чому? Бо мені від тебе більше нічого не потрібно. Я можу піти просто зараз. Але я відчуваю споріднене серце, ув’язнене чарами. Серце, яке може нам обом дати те, чого ми прагнемо.

Він ступив у воду глибше, його дихання хмаринкою полетіло до неї, тіла були вкрай близько. Леді з Озера нахилилася, вдихаючи його.

— Солодка, солодка Артурова кров... — тихо видихнула вона. — А щодо моєї варти Добра? Моїх обов’язків захищати Камелот за межами твого правління?

— Добро стало пихатим і слабким, — зауважив Джапет. — Ти захищала його занадто довго. Коштом своєї душі.

— Моєї душі, — передражнила Леді з Озера, торкаючись його щоки. — Хлопчик стверджує, що бачить мою душу...

— Я знаю, ти самотня, — сказав Змій. — Така самотня, що почала відчувати гіркоту свого перебування тут. Ти відчуваєш, що змінюєшся. Не можеш більше підтримувати чистоту Добра в серці. Занурюєшся в темряву й спустошення — поживу для Зла. А все через те що не даєш собі того, чого прагнеш. Залишатимешся тут далі й почнеш робити помилки. І замість того, щоб захищати Добро, почнеш йому шкодити. Зло посіє своє насіння у твоєму серці. Якщо ще не посіяло.

Леді з Озера подивилася на нього. Уся грайливість зникла.

— Ти прагнеш кохання так само, як я, — промовив Змій. — Але жоден із нас не може одержати його без допомоги одне одного. Когось, хто може дати життя коханню. Інакше це кохання так і залишиться примарою, фантомом за межами законів буття. Я зроблю будь-що, аби знайти те кохання. Усе. Як і ти.

Леді з Озера зашарілася.

— Звідки ти знаєш? Звідки ти знаєш, що я зроблю будь-що заради кохання?

Змій зазирнув їй у вічі.

— Бо ти його вже маєш.

Він поцілував її, руками потягнув униз, Леді впала в обійми Змія, води озера здійнялися навколо них, немов пелюстки квітки в повному буянні.

Але потім щось в обличчі Леді з Озера змінилося. Вона напружилася, опираючись новому коханому. Чаклунка відірвала губи, завіса води впала. Леді витріщилася на юнака, який щойно поцілував її, чорні зіниці забігали, повні приголомшення, паніки й... страху.

Джапет криво посміхнувся.

І тієї ж миті Леді з Озера почала в’янути, її тіло руйнувалося й розкладалося. Волосся вилазило пасмами, спина з тріском зігнулася...

А Змій спокійнісінько пішов геть.

Тедрос відчув, як долоня Агати тягне його назад до порталу.

Під Тедросом одразу з’явилося скло кулі Даві, він стояв на ногах, указуючи на стару каргу...

— Твоє обличчя... я бачив твоє обличчя, — видихнув він. — Ти зрозуміла, що щось не так... Ти зрозуміла!

Леді з Озера осіла купою в кутку, поклавши голову в долоні.

— Він був королем... спадкоємцем... — захищалася вона. — Кров’ю Артура...

— Ти щось відчула, коли цілувала його! — закричав Тедрос, кинувшись до неї.

Агата втримала його.

— Що саме?

— Випустіть, — почала благати Леді з Озера.

— Кажи, що ти відчула, — нападав Тедрос.

Леді з Озера почала гупати в скло.

— Випустіть мене!

Вона вдарила в скло обома руками...

— Скажи! — заволав Тедрос.

Леді з Озера стукала в стіни, скориставшись рештками сил, кулаки мотлошили кристал Даві, ще й іще, і він тріснув.

— Ні! — скрикнула Агата, вона й Тедрос кинулися до Леді з Озера занадто пізно, вона занесла кулак востаннє...

Скло вибухнуло.

Тедрос і Агата відсахнулися, озеро ввірвалося всередину й залило їх по самісінькі роти. Задихаючись, вони потягнулися руками одне до одного, Тедрос учепився за сукню Агати, Агата вхопилася за його білу сорочку. А потім почався шторм — тисячі скляних уламків посипалися на них, штовхаючи на глибину. Марно борсаючись, вони тонули під масою кристалів, їхніх криків не було чутно. Леді з Озера дивилася на них, сукня плавала над п головою, немов плащ Смерті, срібні сльози затьмарювали море.

— Вибачте мені, — прошепотіла вона, її голос дзвенів. — Вибачте!

Вона підняла руку...

Темна вода закипіла навколо Тедроса й Агати, у центрі озера розверзлася прірва, схожа на пащу змії, а потім вона заковтнула їх обох.

Тедросові губи вкривала роса, свіжий, насичений запах трави змішувався із запахом Агатиного волосся, принцеса притискалася до нього. Він розплющив очі й побачив пишну зелену пустку, яка блищала під сонцем. Агата поворухнулася, принц допоміг їй підвестися.

— Де... ми? — видихнула Агата.

Тедрос досі мав відчуття, що він під водою, слова Леді з Озера лунали...

«Вибачте!»

Вона мало не вбила їх.

Кристал Даві був знищений.

Але все одно вона дозволила їм пройти.

Вона залишилася відданою Добру.

Тедрос згадав, як вона обіймала Змія, як вдихала Артурову кров у його жилах... як її обличчя потемніло, щойно її губи торкнулися його...

«Що вона знає? — запитав він себе. — Що вона знає, чого ми не знаємо?»

На іншому краю болота стояв, сонний і зарослий, старий будиночок, у якому колись жили Ланселот і Ґвіневера. Вівці, корови й коні вільно паслися на пагорбах.

— Ніби ми ніколи не йшли звідси, — зітхнула Агата.

На коротку мить Тедрос захотів, аби вони з Агатою змогли тут сховатися, як колись мати та її коханий. «Минуле — це теперішнє, теперішнє — це минуле», — подумав він...

— Тедросе?

Він подивився на принцесу.

Агата стисла його долоню.

Сьогодні вони не ховатимуться.

Могила лежала в тіні, прихована маленьким дубовим гаєм. Між двома деревами здіймався блискучий скляний хрест, позначаючи поховання Артура. Хрест прикрашали гірлянди з білих троянд і мерехтлива п’ятикутна зірка біля його підніжжя. Поряд були інші такі ж зірки, але сірі й вигорілі, наче Мерлін повертався покласти нову щоразу, коли стара втрачала тепло.

Але тепер Тедрос побачив тут іще одну могилу, неподалік від батькової, глибше між тінями. Могила, якої раніше тут не було, позначена іншим скляним хрестом.

— Чаддік, — тихо промовила Агата. — Ось де Леді з Озера його поховала.

Тедрос кивнув.

— Його місце тут.

Його лицар. Друг, мужній і вірний. «Він узагалі не мав тут опинитися», — хотів промовити Тедрос.

Чаддік був занадто молодий, занадто Добрий, щоб загинути. Він не мав переслідувати Змія. Не мав намагатися виконати роботу короля.

Тедросу забракло повітря.

Роботу, яку досі слід виконати.

Очі принца повернулися до хреста, під яким спочивав батько.

— Мерлін зачарував могилу, щоб захистити його, — сказав Тедрос. — Байдуже, що ми знайдемо, там будуть заклинання й прокляття, які потрібно буде подолати. Випробування, які я маю пройти. — Його голос зірвався, долоні спітніли. — Але спочатку потрібно його викопати.

Він навів сяйво пальця на батькову могилу, серце тріпотіло, у животі все стислося. Палець почав тремтіти, золоте сяйво зникало...

Агата стала перед ним, її золоте сяйво теж палало.

— Не дивись, — промовила вона.

Дівчина почала випалювати землю.

Тедрос не зводив очей зі скляного хреста біля могили, у ньому відбивалося спокійне обличчя Агати, поки вона працювала. Біля підніжжя хреста Мерлінова сяюча біла зірка віддзеркалювала Тедросову стривожену тінь, квадратне підборіддя й неслухняні кучері. Хлопець був радий, що принцеса поруч, вдячний, що так далеко зайшли лише він та Агата. Хоч як він любив матір, батько не хотів би, щоб вона була тут...

Він відірвався від думок.

Біла зірка Мерліна. У ній його тінь досі рухалася.

Але він стояв на місці.

Хлопець озирнувся на Агату, її сяйво випалювало ґрунт далі й далі.

— Мабуть, вони глибоко закопали труну, — пробурмотіла Агата, напружено сконцентрувавшись.

Тедрос повернувся до зірки й нахилився ближче, тінь у ній віддалилася, ніби кудись його кликала.

— Це безглуздя... — почувся голос Агати.

Принц потягнувся до зірки. Пальці доторкнулися теплої білої поверхні й занурилися просто в неї...

— Тедросе, могила порожня. Тут нічого.

Але коли Агата розвернулася до принца, він уже був наполовину всередині зірки. Дівчина нажахано кинулася до принца, намагаючись ухопити, але їй залишилася лише охолола зірка, світло згасло, немов сонце впало в море.

Тедрос відчував ротом хмару, м’яку, немов пір’я, вона розчинялася, наче цукрова вата з солодким присмаком чорничних вершків. Він підняв очі й побачив, як срібляста п’ятикутна зірка промчала повз нього фіолетовим небом, осяяним тисячами таких самих зірок. Повітря було теплим і щільним, тиша Целестіуму була настільки неосяжною, що він чув калатання власного серця, немов це був ритм Усесвіту.

Якийсь шурхіт... а потім вдих.

Тедрос заціпенів.

На хмарі був іще хтось.

Юнак озирнувся.

На краю хмари у своїх королівських шатах сидів король Артур, із густим золотавим волоссям, борода трохи посивіла, на шиї блищав медальйон із Левом.

— Синку, привіт, — промовив батько.

Тедрос пополотнів.

— Тату?

— Коли я був королем, Мерлін тримав у таємниці це місце, — сказав батько, оглядаючи небо. — Тепер я розумію чому.

— Це... це н-н-неможливо... — Тедрос простягнув тремтячу руку до короля. — Це не реальність... це не може бути справжнім...

Пальці доторкнулися батькового обличчя, затремтіли біля м’якої Артурової бороди. Король посміхнувся й накрив синову долоню своєю.

Тедрос закляк.

— Але ти... ти маєш бути...

— Тут. Із тобою, бо потрібен тобі, — сказав батько заспокійливим низьким голосом. — Так, як я хотів би бути поряд завжди, до останнього дня. Наша історія не отримала того закінчення, якого ми хотіли.

Він лагідно відкинув Тедросове волосся з обличчя.

— Але я давно зрозумів, що може настати час, коли я тобі знадоблюся. Час за межами теперішнього й твоїх спогадів про минуле. Одначе як батько може побачити сина за межами Правил Часу? І тут дуже корисно мати друга-чарівника.

— То ти... привид? — запитав Тедрос.

— Зазвичай, коли король помирає, його тіло бальзамують, аби зберегти, — відповів король Артур. — Але насправді, нікому не вдається захистити тіло від впливу часу. Зрештою, усі могили грабують чи забувають, покинувши. Цс природно. Але Мерлін запропонував зовсім позбутися мого тіла. Натомість зберегти душу. Ось як ти зміг знайти мене, коли настав час. Звісно, дія чарів не безмежна. Моя душа може повернутися до життя лише один раз, для короткої зустрічі, а потім навіки повернеться до свого джерела. До того я мав би жити між зірок, терпляче чекаючи, коли теперішнє зустрінеться з минулим.

У Тедроса на очах забриніли сльози.

— Наскільки короткої зустрічі?

Батько посміхнувся.

— Достатньо довгої, аби ти дізнався, як я тебе люблю.

Тедрос злякався.

— Ти не можеш піти! Після того як я тебе знайшов! Будь ласка, татку... Ти не знаєш, що я накоїв... який безлад спричинив... Змій на троні. Змій, який є твоїм сином. — Його голос зірвався, він увесь осів, наче його привалило каменем. — Я провалив твоє випробування. Я ніколи не стану королем. Не таким королем, яким ти мене бачив. — Його здушили ридання. — Я не лише провалив випробування. Я втратив Камелот. Підвів Добро. Я підвів тебе...

— Але ж ти тут, — нагадав король Артур. — Як я тобі наказав.

Тедрос підняв вологі очі.

— Ти пройшов випробування набагато важливіше, ніж витягування меча, — наголосив батько. Випробування, яке лише стане початком для багатьох інших.

Тедрос ковтнув повітря, ледве спроможний говорити.

— Але що мені робити? Я маю знати, що робити. Я маю знати, як це виправити.

Король Артур простягнув руку. Він приклав долоню до синового серця, міцно й упевнено притиснув, її тепло наповнило Тедросові груди.

— Лев реве всередині, — сказав він.

Щоками Тедроса потекли сльози.

— Не кидай мене. Я благаю. Я не впораюся сам. Я не зможу.

— Я люблю тебе, синку, — прошепотів батько, цілуючи його в голову.

— Ні... зажди... не йди... — видихнув Тедрос, потягнувшись до нього...

Але принц уже провалювався крізь хмару.

— Тедросе? — почувся голос.

Принц прокинувся, відчуваючи густий, насичений запах землі й зручне глибоке ліжко.

Він розплющив очі.

Агата дивилася згори, над нею гойдалися дубові гілки в цятках сонця.

І аж тепер усвідомив.

Він у батьковій могилі.

Він у батьковій могилі.

Тедрос миттю звівся на коліна, виповзаючи з ями, яку викопала Агата, земля осипалася під долонями й чоботами, тягла його назад, поки він нарешті не спромігся видертися нагору. Він сів, притулившись до скляного хреста батька, хапав повітря, а до щоки прилипла охолола біла зірка.

— Що сталося? — запитала Агата, опускаючись поряд.

Тедрос не міг відповісти. Та й як? Він щойно бачив батька. Відчував його й торкався, відчував на серці батькову руку. Тедрос запхав долоню під сорочку, туди, де батько залишив свій слід. Але тепер ця мить минула, батько пішов назавжди. І Тедросу залишився лише спог...

Принц заціпенів.

Під сорочкою щось торкнулося його пальців.

Те, чого раніше там не було.

— Де ти був? — запитала Агата, обіймаючи його рукою. — Куди ходив?

Принц став на коліна й відтягнув сорочку. На шиї висів медальйон із Левом, освітлений сонячним променем.

Агата відпустила його.

— Але ж... він належав твоєму батьку...

Тедрос торкнувся пальцем золотої голови Лева, що звисала з ланцюжка, дві половинки були сплавлені разом. У дитинстві він часто намагався відкрити його, день за днем, спробував усе, що міг вигадати, і щоразу зазнавав невдачі, до одного дня... коли йому вдалося. Батько посміхнувся йому найбільш переконливою посмішкою, ніби знав, що це лише справа часу.

Син Артура повільно поклав голову лева собі до рота, як того дня, дуже давно...

— Я не розумію, — тиснула Агата...

Юнак відчув, як золото чарівним чином стає поступливим, зуби натиснули на заглибину між половинками, саме там, де потрібно... і медальйон відкрився. Мало-помалу його язик вивчав уміст скриньки, шукаючи бодай щось від батька, нотатку чи картку, чи...

Він вибалушив очі.

Чи це.

Він підняв це язиком, відчуваючи смак холодної твердої поверхні, смакував глибокі борозни вздовж боків, утримуючи предмет на місці, Тедрос дозволив медальйону вислизнути з рота.

«Залишилося лише три лебеді, — лунав голос Горта. — Чи чотири».

— Тедросе? — запитала Агата, побачивши його обличчя. — Що...

Він поцілував її.

Дуже лагідно й обережно, він бачив, як розширилилися її очі, коли він переклав цю річ їй до рота. У великих карих очах спалахнуло сяйво, схоже на полум’я, вони обоє стояли мовчазні й спокійні, розділивши цю мить.

Тедрос повільно відірвав губи. Агата не відводила погляд, тимчасом як тремтячими пальцями витягувала її з рота.

Каблучку.

Каблучку з символами Казкаря. Кільце, яке насправді не спалили, а натомість подарували, подолавши час.

Справжнє коронаційне випробування короля для його сина.

— Тедросе... — прошепотіла Агата з палаючими очима. — Тедросе...

Венами принца помчала кров, приливаючи із забутих куточків душі, закалатала у двері його серця, дужче, дужче, дужче, вимагаючи, аби її випустили.

Принцеса простягнула йому кільце, осяйне, немов меч.

— Починається, — виголосила Агата.

Її впевненість відбилася в принцових очах.

— Починається.

Він надягнув каблучку на палець, двері його серця відчинилися, Лев прокинувся, Лев відродився, а потім Тедрос вишкірив зуби, піднявши голову до неба, і заревів так, що здригнулися земля й небеса.