Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

4 Нові союзи

Покинувши Авалон, Агата планувала прокрастися до сусіднього королівства, аби знайти їжу й місце для відпочинку. Їй був потрібен час, аби поміркувати над незрозумілим малюнком Леді з Озера... час, аби сховати кришталеву кулю, яка заважала їй... час, аби спланувати наступні кроки...

Усе змінилося, коли вона дісталася Гіллікіна.

Сонце вже сіло, коли Агата доїхала до королівства Щасливців, у якому знаходилося Смарагдове місто країни Оз. Вона пробралася до воза з мандрівниками з Млина Джинні, які подорожували узбережжям (Агата сховалася під їхнім багажем). На той час, коли вони доїхали до дороги з жовтої бруківки на околицях Смарагдового міста й вивантажилися на базарі, ущент заповненому гамірливими туристами, небо було вже достатньо темним, аби Агата спокійно вислизнула й змішалася з натовпом.

Тиждень тому Агата читала повідомлення про Гіллікін, який потерпав від нападів Змія: оси жерли фей, карети мінувалися, з’явилися німфи-розбійниці — усе це паралізувало королівство. Фея-королева Гіллікіну й Чарівник із Оз, колишні суперники в боротьбі за владу, були змушені укласти перемир’я і звернутися до Тедроса по допомогу. Тепер, коли Змій нібито загинув від рук Ріана, Гіллікін вступив у союз із новим королем Камелота, і вулиці знову наповнилися гамором. Мешканці Лісів більше не боялися жити звичайним життям.

Агата обрала Гіллікін із декількох причин: по-перше, це королівство Щасливців лежало найближче до Авалону, і це була домівка невидимих фей, які колись захистили її від зомбі Директора Школи; але більш важливим було те, що Смарагдове місто вважалося плавильним горнилом для іммігрантів з усіх Лісів, які прагнули зустрітися з чарівником. Агата вважала, що в такому строкатому натовпі вона зможе підслухати новини з Камелота, а також довідатися щось про Тедроса та друзів. Водночас Агата вирішила, що, оскільки така неймовірна кількість людей заповнює жовті вулиці, вимагаючи заповітного «зеленого квитка» до Смарагдового міста (його можна було або виграти в лотерею, або перекупити в спритного торговця), вона залишиться непоміченою.

Але це виявилося помилкою.

Куди не кинь оком, до базарних рундуків були прибиті плакати «Розшукується» всіма мовами, що мерехтіли при світлі смолоскипів...

Через те що чарівник проводив лише декілька зустрічей на день, пошуки Агати перетворилися на божевільне полювання за скарбами. Торговці продавали чарівні окуляри «Агатозори», які мали допомогти її угледіти; люмінесцентні ласо Лева, аби зв’язати її; скриньки з голосом Тедроса, які відтворювали голос хлопця, аби приманити її; несправжні кришталеві кулі, аби відстежити дівчину; і навіть мапи Гіллікіна, на яких були позначені місця, де нібито бачили Агату.

— Якщо я зустрінуся з чарівником, то попрошу нову ногу, — почула Агата слова кульгавого хлопця, який звертався до сухорлявого торговця, купуючи одну таку мапу.

Агата призупинилася позаду хлопця. Йому було шість чи сім років. Він розгорнув пергамент і роздивлявся розкидані мапою зображення закудланої Агати, що шкірила зуби. Хлопчик підняв очі.

— Ви певні, що бачили її?

— Вона купила в мене мапу, — кинув торговець, посміхаючись, — ось як ти.

— То чому ж ви самі її не спіймали? — запитав хлопець.

Посмішка торговця зникла.

— Ну, ну, тому що я не мав із собою ласо Лева, як ось це!

Хлопчик підозріло глипнув на нього... а потім почав відраховувати монети з кишені.

Над головами натовпу рухалися осяйні прожектори, обмацуючи перехожих. Їх створювали хмари невидимих фей, які приєдналися до полювання, тих самих фей, які колись захищали Агату від Зла. Тепер вони хотіли повернути її до його лап. Райдужні спалахи просувалися ринком, готові ось-ось освітити її обличчя...

Агата пірнула під рундук і вдарилася об соснові дошки. Вона важко впала на торбину з кришталевою кулею Даві. Посилаючи мовчазні прокльони, дівчинка висмикнула зі щоки соснові голки й прислухалася до базарного гомону: теревенів незнайомими мовами... рипіння візків із їжею, на яких продавали бургери «чарівника» (припорошені золотом котлети, загорнуті в зелене пальмове листя) і «вершки феї» (гарячі вершки із райдужною піною)... пронизливого голосу горланя, що лунав над юрбою:

— Підходьте! Квиткова каса Гіллі! Найкраща ціна на квитки в Лісах! Перепустки до Смарагдового міста! Тури до Печер Часу! Перельоти з феями до «Красуні і Частування»! Є вільні місця на сьогодні! Підходьте! Відвідайте Гіллі!

Агата зіп’ялася на ноги й побачила, що на прилавку, у який вона врізалася, продають сувеніри Чарівника Оз і короля Ріана, на честь їхнього союзу. Тут було повно туристів, які вимахували торбинами з монетами, а три торговці жваво роздавали кухлі, сорочки, маски, торбини й цукерки з Левом.

— Але я думала, що Агата й Тедрос Добрі, — промовила маленька дівчинка до матері, яка намагалася проштовхнутися крізь натовп, аби придбати дешеве золоте перо, схоже на Казкаря.

«Але це не Казкар», — усвідомила Агата, адже на золотій поверхні пера було викарбувано: «Левогрив».

«Левогрив? — Агата придивилася. — Що воно таке?»

— Ти мені розповідала на ніч казку про Агату й Тедроса щовечора, — чіплялася дівчинка до матері, — і вони стали королем і королевою, пам’ятаєш? То було їхнє Довго та Щасливо...

— Ну, виявляється Агата й Тедрос лише вдавали короля й королеву, а істинний король жив у Лісах, — запевнила мати. — Король Ріан убив Змія, тим часом як Тедрос нічого не робив. Тепер король Ріан — очільник Добра. А Софі стане його королевою.

— Він також очільник Зла, — прошкабарчала відьма в чорній мантії, яка чекала своєї черги, аби придбати золоте перо. — Ось чому він одружується на Софі. Аби об’єднати нас. Тепер Ріан — король усіх Лісів. А Левогрив попіклується, аби ти тепер ніколи не почула несправжню історію на кшталт казки про Агату. Перо короля Ріана розповідатиме справжні історії. — Вона беззубо посміхнулася маленькій дівчинці. — Може, колись напише твою.

«Перо Ріана?» — ошелешено подумала Агата.

Вона розгублено глипала то на жінку з дівчинкою, то на відьму.

— Але чому король Ріан має вбити Тедроса? — запитала Агата сама в себе. — І чому має вбити саме під час весілля із Софі?

Шлунок Агати стиснувся так, що вона відчула його аж у горлі.

«Тедроса стратять на весіллі...»

Це неможливо. Вони не можуть убити сина короля Артура на королівському весіллі. Цього не станеться. Софі має завадити цьому. Софі має захистити Тедроса... Вона організує змову проти Ріана всередині замку... Софі нізащо не одружиться з тим монстром!

Агата напружилася. Чи тепер Софі збирається стати королевою Камелота, її всі обожнюють, і вона повернеться до...

«Не будь дурною», — скривилася Агата. Вона бачила обличчя Софі, коли Ріан погрожував їй мечем. Це була не та Софі, яка зрадила друзів заради кохання. Цього разу вони виступали спільно проти фальшивого короля.

Фальшивого короля, який планував стратити справжнього.

Агата гадала, що має запанікувати...

Але натомість відчула спокій.

Якщо вона не вигадає, як дістатися до Тедроса, він загине в найгірший спосіб.

Часу на безпорадність не було.

Принц потребував її допомоги.

Вона вибралася з-за рундука, прошмигнула повз затурканих продавців, спритно поцупила сорочку з каптуром, на якій було зображено Ріана, допоки натовп штурхався в черзі за сувенірами з Левом. Натягнувши каптур на голову, Агата почала протискатися крізь стіну покупців. І міцно тримаючи торбину з кулею Даві, попрямувала до миготливої вивіски вдалині.

Дівчина йшла повз інші намети, де люди купували фальшиве приладдя для полювання на Агату. Вона квапливо рухалася далі, показово випинаючи груди з обличчям Ріана, удаючи найбільшу його шанувальницю. Тепер вона наближалася до «Гіллі», голос горланя ставав дедалі гучнішим:

— Підходьте! Найкращі квитки у м...

Вона на щось наштовхнулася.

Агата підняла очі й побачила двох кремезних зелених хобгоблінів у Агатовидах, вони несли торбини, повні сувенірів із Левами.

Вони витріщилися крізь окуляри... а потім повільно опустили свої ноші.

— Габуу Агата габбер, — сказав перший гоблін.

— Габуу шаміма Агата габбер, — відповів інший.

— Ні-ні, Агата габбер, — сказала Агата, указуючи в іншому напрямку. — Габуу пішла туди.

Гобліни примружили очі.

Агата тицьнула в Ріана на сорочці.

— Бачите. Король. У-у-ух.

Гобліни перезирнулися.

— Пут, — сказав перший.

— Ма пут, — сказав другий.

Вони відкинули свої торбини і накинулися на неї.

Зіткнувшись із п’ятьмастами фунтами шаленого слизу, Агата спробувала пірнути в натовп. Вона штовхала людей назустріч гоблінам, наче щити, але гобліни змітали їх зі свого шляху. Обидві істоти потяглися вузлуватими кінцівками й ухопилися за торбину Даві...

Агата рвучко розвернулася й перекинула впоперек дороги візок торговця з підробними кришталевими кулями. Гумові кулі на різні голоси почали верещати: «Я бачу Агату! Я бачу Агату!», покотившись під ноги гоблінам і всім, хто був поблизу. Полегшено відсапуючись, Агата сховалася за газетний кіоск, спостерігаючи, як гобліни весь час спотикаються на слизьких кулях, а продавчиня безжально мотлошить їх черевиком.

Ураз Агата помітила заголовки «Гіллікінської газети», припнутої на фасаді кіоску:

Агата схилилася, аби прочитати деталі статті. У ній розповідалося, як Софі обирала сокиру й ката для обезголовлення Тедроса («брехня», подумала Агата)... повідомлялося про нове перо короля Ріана, Левогрива, яке було надійнішим за Казкаря...

«Ще більша брехня», — скривилася Агата, згадавши дешеві золотаві пера, які люди розхапали в наметі. Казкар розповідав історії, потрібні Лісам. Казкар підтримував життя Лісів. Але якщо люди раптом почали сумніватися в чарівному пері й довіряти підробці... тоді вона має не просто здолати Ріана. Вона також має побороти численних його прихильників, мізки яких він спотворив. Але як вона має це зробити?

«У цій Гіллікінській статті є ще дещо», — уторопала Агата, читаючи далі... Цього разу йшлося про брата Ріана, якого називали васалом короля...

Агата роздивлялася зображення лицаря на першій сторінці. Його звали Джапет...

Вона вибалушила очі.

Він не просто був братом Ріана.

Він був братом-близнюком.

Вона згадала малюнок Леді з Озера.

І тепер усе зрозуміла.

У масці Змія Леді з Озера поцілував не Ріан. А Джапет.

Увесь цей час їх було двоє.

Один — Лев, інший — Змій.

Ось як вони ошукали Леді з Озера й Екскалібур. Вони були однієї крові.

Але все одно Леді з Озера й Екскалібур не сумнівалися, що ця кров належить спадкоємцю Артура.

«Навіть якщо вони близнюки, один усе одно мав народитися першим?» — міркувала Агата. — «Це означає, що лише один із них істинний спадкоємець...»

Агата похитала головою: «Що я кажу? Ці два чудовиська не можуть бути Артуровими синами. Не можуть бути братами Тедроса».

Вона затамувала подих...

«Чи можуть?»

На Агату лягла тінь.

Дівчина розвернулася й побачила, що на неї похмуро дивляться два гобліни, геть побиті.

Продавчиня, яка лупцювала їх, теж стояла поряд, витріщаючись на Агату.

Як і сотня інших людей за їхніми спинами, і всі, безумовно, второпали, хто вона.

— О. Привіт, — кинула Агата.

І щодуху чкурнула геть, прориваючись крізь юрбу, але дедалі більше й більше людей попереду, почувши вигуки її переслідувачів, кидалися їй навперейми. Агата опинилася в пастці на жовтій дорозі між наметами, їй нікуди було тікати...

Аж тут вона помітила неподалік прилавок.

«Пуголовки». Вона знала заклинання з пуголовками. Агата вивчила його в Школі, читаючи, замість Софі, підручники Школи Зла...

Дівчина прожогом кинулася до прилавка, пірнула під рядно, що прикривало його нижню частину, і підскочила до продавчині, яка варила в казані істоток, що звивалися й вищали. Не встигла та второпати, що відбувається, як Агата відштовхнула її геть, схопила двома руками посудину з пуголовками, палець засвітився золотом...

— Pustula morphica! — видихнула вона.

І пірнула туди обличчям.

Коли підіспіли гобліни та інші мисливці за головами, вони не змогли знайти Агату посеред натовпу — лише мокре дівчисько, укрите червоними фурункулами, шкутильгало геть від намету з пуголовками.

За декілька хвилин ця вкрита чиряками дівчина, чухаючи свої запалені, гнійні нариви, наблизилася до Квиткової каси Гіллі й статного молодого горланя.

— Переліт до «Красуні і Частування», будь ласка, — сказала вона.

Юнак гидливо відсахнувся.

— Сорок срібняків, — скривився він, несвідомо торкаючись своєї гладенької щоки. — Чи радше, сорок срібняків, яких не торкалися твої пальці.

— Я не маю жодного срібняка, — відповіла Агата.

— Тоді віддай те, що в тебе в торбині, — запропонував він, роздивляючись торбину Даві на її плечі.

— Загиджені підгузки? — незворушно запитала Агата.

Горлань насупився.

— То йди геть, поки я не покликав Варту Чарівника.

Агата озирнулася через плече й побачила юрбу біля лавки з пуголовками, продавчиня вказувала на неї...

Вона розвернулася до горланя.

— Хоча я можу розрахуватися, добряче чхнувши, — рішуче промовила вона. — Відчуваю, що ось-ось чхну. Просто у твоє гарненьке личко.

Горлань підняв очі, удивляючись у вкриті язвами щоки.

— Заразна відьмо. Хочеш політати? Будь ласка, — вишкірився він і посвітив у небо смолоскипом із зеленим вогнем, осяявши хмару невидимих феї, які раптом стали видимі в зеленому сяйві.

— Щойно тебе побачать в Шервудському лісі, одразу отримаєш стрілу в череп.

Коли феї за командою горланя злетіли й підняли Агату високо в небо, вона криво посміхнулася йому і натовпу мисливців, які мчали до його лавки.

— І все-таки я спробую, — сказала вона.

— Ти мала прийти сюди одразу, замість того аби вештатися Країною фей, — шкабарчав Робін Гуд, обробляючи пустули Агати пивом, яким просочив серветку.

— Я була задалеко звідси, аби дійти пішки, і хотіла дізнатися новини про друзів, — пояснила Агата, тепер уже чухаючись через чиряки й пиво. — Окрім того, минулого разу ви сказали, що Веселі розбійники не втручаються в справи інших королівств і саме тому не допомагатимете битися проти Змія. Але ви маєте допомогти Тедросу, інакше він помре через шість днів. Ви моя єдина надія... Ланселот загинув, Мерлін у полоні, професорка Даві й Ґвіневера теж, я не знаю, як знайти Лігу Тринадцяти й чи живі вони взагалі...

— Я знав, що той Ріан — виродок, — прогарчав Робін, — забризкавши зелену куртку пивом. — Причепився до Тедросової сідниці, паче той реп’ях до овечої вовни: «Мій король! Мій король!» Я бачив його наскрізь. Той, хто служить королю, не робить це заради власного зиску. — Він поправив коричневий кашкет із зеленим пером. — Коли почув новини, геть не здивувався.

— Не бреши, козел, — пирхнула гарна темношкіра жінка з довгим кучерявим волоссям і у квітчастій блакитній сукні; вона кружляла баром «Стріла Меріон», полоскала келихи й витирала столи; крізь єдине вікно просочувалося місячне світло. — Ти ж сказав мені, що ніколи не зустрічав більш «дужого легіня» і якби міг, викрав би його в Тедроса й посвятив у Веселі розбійники.

— Якщо хочеш дізнатися правду — спитай у Меріон, — почувся низький голос.

Робін озирнувся на дванадцятьох чоловіків різної статури, розмірів і кольорів у коричневих кашкетах, таких, як у Робіна. Вони сиділи за столами на іншому боці порожнього бару.

— Спочатку Робін привів до нас зрадника: той Кей звільнив Змія й убив трьох із-поміж нас, — сказав високий чоловік із великим животом, — а тепер він хоче ще й привести лихого короля?

— Ось чому бар названо не на його честь, а на честь Меріон, — «Стріла Меріон», — поглузував темношкірий чоловік, уклоняючись жінці за стійкою.

— Так! Так! — погодилися чоловіки, вимахуючи кухлями.

— І ось чому відсьогодні ви плататимете за напої в моєму барі, як і всі решта, — відрізав Робін.

Веселі розбійники замовкли.

— Щоб ти знав, «Стріла Меріон» — мій бар, — сказала Діва Меріон, витираючи насухо кухоль.

Робін проігнорував її слова, повернувшись до Агати.

— Королівська варта не поткнеться до Шервудського лісу. Тут ти в безпеці, — сказав він, оглядаючи її обкидане чиряками обличчя, а потім наплескав на неї ще більше пива. — Залишайся тут скільки завгодно.

— Залишатися? Ви хоч чули, що я сказала? Ріан стратить Тедроса! — вибухнула Агата, обличчя свербіло геть нестерпно. — Він полонив усіх. І Дот теж, а вона звільнила вас із в’язниці, тож ви маєте зробити те саме для неї. Я тут не залишуся, і ви теж. Ми маємо напасти на замок і врятувати їх!

Вона чула, як Веселі розбійники забурмотіли. Хтось захихотів.

Робін зітхнув.

— Агато, ми злодії, а не солдати. Ми ненавидимо того підступного щура Ріана, але за ним стоять усі Ліси, до того ж його охороняє королівська варта. Тепер твоїх друзів ніхто не врятує, хай як сильно ми любимо Дот. Радій, що ти сама втекла, навіть якщо проживеш решту життя трохи коростявою.

— Вона дуже мила, ти, пустодзвін, — гаркнула Діва Меріон, крокуючи до них. — Невдовзі, Робіне, ти зігнешся й зморщишся, немов чорнослив. Кому ти будеш потрібен? Тим юним дівкам, які товчуться навколо? І що, заради добра, ти робиш із бідною дівчиною? Якщо не хочеш допомагати, бодай не роби гірше.

Вона схопила зі столу червону перечницю, насипала повну жменю перцю й дмухнула його просто Агаті в обличчя. Агата нестямно замахала руками, затуляючи очі пальцями... і торкнулася чистих щік.

Пустули зникли.

Робін витріщився на Меріон.

— Звідки ти це знаєш?

— Лісові групи в Школі. Я виконувала твої домашні завдання про антидоти, — кинула Меріон.

Агата захрипіла, у горлі було повно перцю.

— Ми маємо багато спільного.

Обличчя Меріон затьмарилося.

— Ні, більше ні. Я була схожа на тебе. Хотіла вирушити на пошуки в Ліси й битися зі Злом, як нас навчали в Школі. Але життя тут із Робіном змінило мене. Усіх нас. Ми тепер такі ж ледачі й самовдоволені товсті коти, як і ті, кого грабує Робін.

Робін і його чоловіки перезирнулися й стенули плечима.

Агата відчула, що ось-ось розплачеться.

— Невже ви не розумієте? Тедрос помре. Істинний король Камелота. Син короля Артура. Ми маємо його врятувати. Разом. Я не зможу це зробити самотужки.

Робін зустрів її погляд, трохи помовчав.

А потім повернувся до чоловіків.

— Мені потрібно, аби лише один чоловік сказав так, — рішуче промовив він. — Якщо хоча б хтось із вас захоче поїхати на порятунок короля, тоді ми всі вирушимо як один. Ніхто не залишиться осторонь.

Робін глибоко вдихнув.

— Усі, хто хоче приєднатися до Агати в битві... підніміть руку!

Чоловіки дивилися один на одного.

Але не ворушили навіть пальцями.

Ошелешена Агата розвернулася до Діви Меріон, яка стояла спиною, розставляючи пивні кухлі в шафі, наче це Робінове голосування її не стосувалося.

Агата підвелася на ноги, глипнула на людей Робіна.

— Я зрозуміла. Ви тут для того, аби пити своє пійло й веселитися, немов перерослі дітлахи. І можливо, ви час від часу грабуєте багатих, аби допомогти бідним, уважаючи, що це єдина Добра справа, яку вам варто зробити, щоб уникнути справжньої відповідальності. Але Добро не таке. Добро — це опір Злу щоразу, як воно підіймається, попри те, наскільки це вам незручно. Добро — це мужньо зустріти правду. А вона така: фальшивий король керує Лісами, і присутні в цій кімнаті — єдині, хто може його зупинити. Чи це небезпечно? Так. Чи ми ризикуватимемо нашими життями? Так. Але Добру потрібні герої, і «вибач, я не допив пиво» не привід, аби сховатися. Бо якщо зараз ви удаватимете сліпих, повірите, що Лев і Змій — не ваша проблема, я запевняю вас, це лише справа часу, коли вони прийдуть по вас. — Агата палала. — Тож я прошу вас знову. Від імені короля Тедроса, вашої подруги Дот і решти моєї команди, якій ви потрібні, аби врятувати їм життя, ті, хто хоче поїхати зі мною й Робіном до Камелота... — Вона заплющила очі й мовчки помолилася. — Підніміть руки.

Агата розплющила очі.

Жоден не підняв руку.

Жоден навіть не подивився їй у вічі.

Агата заціпеніла, її серце стислося до розміру горошини.

— Я дам тобі коня, аби ти могла вирушити на світанку, — тихо промовив Робін Гуд, теж уникаючи її погляду. — Їдь, може, хтось допоможе тобі.

Агата рвучко подивилася на нього, почервонівши.

— Ви не розумієте? Більше нікого немає.

Вона розвернулася до Меріон, як до останньої надії...

Але за стійкою нікого не було, хазяйка пішла.

Чоловіки залишилися в барі, а Агата повернулася до Робінової хатинки на дереві, сподіваючись подрімати декілька годин, а потім поїхати з першими променями сонця.

Але сон не йшов до неї.

Вона примостила торбину Даві в кутку й сіла біля дверей, дивлячись на інші будиночки. Вона звісила ноги з ґанку, торкаючись ними яскравих квітів пурпурових лотосів, що гойдалися від вітру. Вітер похитував і ліхтарики, розтягнуті між хатинками, лісові феї дзижчали навколо, поправляючи різнокольрові барвисті гірлянди. Крила мерехтіли червоним і блакитним, немов крихітні дорогоцінні камінчики.

Минулого разу, коли Агата була тут, усе це видавалося таким чарівним і затишним. Насправді ж це була захисна бульбашка, що відокремлювала від хаосу реального життя. Тепер це місце здавалося несправжнім. Навіть підступним. У Лісах відбувалися страшні речі, а тут, у Шервудському лісі, досі світилися пурпурові лотоси й хатинки мерехтіли широко відчиненими дверима.

«Я була схожа на тебе», — лунав голос Меріон.

А потім вона прийшла сюди заради Робіна. Прийшла сюди заради кохання. Кохання, яке відрізало її від світу й змусило час завмерти. Чи не цього прагнуть закохані — сховатися в раю?

Зрештою, якби вони з Тедросом сховалися, вони б ніколи не очолили Камелот. Якби вони сховалися, він би не почув ті слова, що вона сказала Софі про його нездарність як короля.

Може, вони б досі мали власне Довго та Щасливо.

Може, досі б мали своє ідеальне кохання.

Агата зітхнула.

«Ні. Це не кохання».

Зачинити себе чи ховатися десь, де все гаразд, — це не кохання.

Кохання — це стояти перед життям і його випробуваннями разом, навіть якщо вам не вдасться їх подолати.

Несподівано вона відчула бажання покинути це місце саме зараз — піти назад у Ліси, байдуже, наскільки небезпечними вони були...

Але ж куди їй іти?

Вона звикла сама вирішувати всі проблеми. Ось чому вирушила на свої пошуки слави після Тедросової коронації, аби знайти Змія. Звісно, вона хотіла допомогти коханому. Але вона це зробила, бо у вирішенні проблем довіряла собі більше, ніж принцу, найкращій подрузі чи комусь узагалі.

Але цього разу вона не могла діяти наодинці. Не тепер, коли її принца мають стратити за декілька днів, і всі Ліси полюють на неї, і Софі під ковпаком Ріана, а решта друзів у в’язниці. Якщо вона спробує щось удіяти самотужки, Тедрос загине. Ось чому вона прийшла сюди. Створити новий союз. А натомість іде геть, ще більш самотня, ніж раніше:

Вітер похолоднішав, і Агата озирнулася, сподіваючись знайти ковдру чи плед...

І помітила дещо краєм ока.

Чорний кітель, який висів у шафі поміж купи зелених.

Наблизившись, вона побачила, що він укритий плямами засохлої крові...

Крові Ланселота.

Тедрос був у ньому тієї ночі, коли вони приїхали до Шервудського лісу, аби поховати лицаря й леді Гремлейн.

Мабуть, залишив тут, коли переодягнувся для вечері у «Красуні та Частуванні»...

Агата схопила кітель двома руками й притиснулася до нього обличчям, удихаючи теплий, м’ятний запах принца. На пів секунди це її заспокоїло.

А потім вона усвідомила.

Це може бути останньою згадкою про нього.

Її серце затріпотіло, безпорадність повернулася...

Потім у кишені Агата намацала щось тверде.

Дівчина дістала звідти стос листів, зв’язаних докупи. І оглянула верхні.

Агата переглянула ще декілька.

Це були не Тедросові листи. А його батька.

Мабуть, король Артур написав їх під час першого року навчання в Школі Добра. Але хто така Грізелла? І чому Тедрос тримав батькові листи в цьому кітелі?

А потім Агата помітила, що щось прилипло до нижнього листа... етикетка з написом від руки...

А до неї була пришпилена візитівка...

Агата придивилася. «Камелот Прекрасний». Той фонд, який леді Гремлейн використовувала для відновлення замку, той самий, у якому весь час бракувало грошей, хоча Агата так завзято збирала їх. Чому Тедрос зберігав це? І щодо візитівки? Єдиний Албемарль, якого Агата знала, був дятлом в окулярах, який підраховував бали в Школі Добра і Зла, і він однозначно не був банківським працівником у Путсі...

За спиною щось зашаруділо, і Агата рвучко розвернулася.

Ошелешена, вона впустила листи.

— Вітаю, любонько, — біля дверей стояла висока жінка з неслухняним канарково-жовтим волоссям і надмірним макіяжем. Вона була вдягнена в леопардовий кафтан, який розвівався на вітрі, коли вона злазила зі стімфа, на якому прилетіла, і заходила до хатинки Робіна.

— Професорко Анемона! — промовила Агата, витріщившись на свою колишню викладачку Прикрашання, а її кістяний літаючий транспорт опустився на землю. — Що ви тут...

А потім дівчинка зауважила, зо слідом за професоркою до хатинки па дереві заходить Діва Меріои.

— Емма і я разом навчалися в Школі, — пояснила Меріон. — Я надіслала до неї ворона, щойно ти зайшла в «Стрілу Меріон». Я розуміла, що Робін і його чоловіки не допоможуть тобі так, як погрібно. Але принаймні я могла знайти того, хто тобі допомагатиме.

Професорка Анемона підбігла й обняла Агату.

— Учителі шукали вас відтоді, як почули, що сталося. Ви маєте зрозуміти — Клариса нам нічого не розповідала. Увесь час зачинялася в кабінеті з Маною пошуків і кришталевою кулею. Мабуть, вона вважала, що якщо вчителі дізнаються про те, що відбувається в Лісах, то першокурсники теж довідаються, що з вашими пошуками слави щось не так. Вона не хотіла хвилювати їх і відволікати пас від роботи. Вона завжди піклувалася про учнів, навіть па шкоду собі... Її кабінет досі замкнений, попри те що ми випробували чимало заклинань. Ми не змогли дістати її ману, ось чому не могли знайти вас...

Агата розплакалася. Вона весь цей час уважала, що сама-самісінька, але натомість старі вчителі шукали її. На якусь коротку мить Агата знову відчула себе в безпеці, як колись у скляному замку.

— Я не знаю, із чим ми маємо справу, професорко. Такого Зла ми ще не бачили. Про таке ви не розповідали на уроках. Лев і Змій діють разом. На їхньому боці всі Ліси. А на нашому — нікого.

— Ні, — промовила професорка Анемона; відсторонившись, вона рішуче подивилася на підопічну. — Розумієте, Клариса, може, і вірила, що потрібно захищати учнів, але я і решта вчителів так не вважаємо. Це означає, що король може мати на своєму боці цілі Ліси, але ви маєте на своєму боці дещо потужніше. Дещо, що здолає будь-якого короля. Дещо, що завжди відновлює баланс між Добром і Злом, навіть у найтемніші часи. Дещо, що було створено для перемоги.

Агата подивилася на неї.

Професорка Анемона нахилилася, її очі блищали. — Моя люба Агато... ви маєте Школу.