Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

25 Ріан і реальність

— Мати була доволі таємничою жінкою, — промовив Ріан, знімаючи сорочку. — Я мало знаю про неї в ті часи, коли вона була твоїм Деканом.

Сад накрили прохолодні хмари, і король шкутильгав дедалі дужче, тож вони повернулися на веранду. Покоївки принесли Ріану чисті пов’язки й мазі для ран. І тепер він намащував голий торс, скривившись і намагаючись дотягнутися до поранень.

Софі сиділа поряд.

«Убивати?»

«Чи не вбивати?»

Після всього почутого від Ріана вона більше не могла визначити: він Добро чи Зло. Він бреше чи, може, каже правду. Жити йому чи померти.

Але єдине досі лишалося незмінним.

Його брат мусив померти.

Якщо Джапета буде вбито, найгірше Зло буде знищене назавжди.

Якщо Джапета буде вбито, Ріан зможе залишити Евелін Сейдер у могилі.

Якщо Джапета буде вбито, можливо, вона зможе залишити Ріану життя.

Можливо.

А як же Тедрос?

Ріан має померти, інакше Тедрос не поверне собі трон.

Припустимо, що Тедрос має повернутися на трон.

Але що, як Ріан має рацію?

Що, як він буде кращим королем?

І зрештою, він був істинним спадкоємцем.

І те, що Агата й Тедрос — друзі Софі, не означає, що Тедрос має правити Камелотом. А ще Тедрос ніколи не казав про людей і про те, чому він має правити Камелотом із таким завзяттям, як Ріан.

«Що, як стати Єдиним Істинним Королем — це Ріанова доля?» — міркувала Софі, заклякнувши. Що, як, отримавши сили Казкаря, він зможе принести Лісам довготривалий мир? Що, як він зможе навіки зупинити Зло, як обіцяв?

Тоді вбивство Ріана — геть не Добра справа.

Убивство Ріана стане Злом.

Серце Софі затріпотіло.

«А я й є Зло».

Чи не тому кристал показав, як вона вбиває його?

Бо її душа прагне зробити Злу справу?

Бо вона хоче, аби Софі була відьмою?

Ріан незграбно вовтузився з пов’язкою...

— О, я допоможу, — зітхнула Софі.

Ріан невпевнено зиркнув на неї... потім відкинувся. Дівчина стала навколішки поряд і обгорнула тканину навколо його ребер. Хлопець здригнувся від холодного доторку.

«Спочатку головне», — подумала вона.

«Ріан уб’є Джапета».

Ця частина сценарію не змінилася.

Для цього вона має знайти їхнє слабке місце.

Зерна недовіри, які вона зможе посіяти.

— Розкажи мені про неї, — промовила Софі, утираючи мазь у сипець па плечі. — Про матір.

— Джапет успадкував її чари, на відміну від мене, — промовив Ріан, заплющивши очі, він намагався не здригатися. — Я, мабуть, удався в батька. Якого мати ніколи, геть ніколи не називала. Ми знали, що питати не можна. Але я мав підозри.

— Наприклад?

— Наприклад, я знайшов стару листівку з печаткою Камелота в кімнаті матері, це було запрошення па вечерю в замку. «Із нетерпінням чекаю на зустріч», було написано в ній рукою короля. Я був одержимий Камелотом, як і кожен Щасливець, тож уяви мою радість. Мати була знайома з королем Артуром? Моя мати вечеряла з королем? Але коли я запитав про листівку, вона покарала мене за те, що я копирсався в її речах. А ще те, як вона ховала нас у Лисячому лісі, не дозволяючи виходити з будинку чи зі Школи, немов вона боялася, що хтось дуже могутній знайде нас. А потім одного дня на порозі з’явилася жінка, я її впізнав із «Кур’єра Камелота», — це була фрейліна короля Артура. Я не чув, про що вони з матір’ю розмовляли, але навіщо фрейліні Артура відвідувати нашу матір? І коли я питав матір про короля Артура, вона завжди припиняла розмову. І будь-яка згадка про королеву Ґвіневеру викликала темний погляд і бурмотіння про «пихату бабу». Було зрозуміло, що між матір’ю та королем щось було. Що між ними дещо сталося. І ми обидва — я і Джапет — мали зовнішність Артура... принаймні я. Трохи сонця, і я ставав дуже схожим на нього. А Джапет на сонці стає, як пригоріла шинка.

— Але це абсурд! Чому мати не розповідала вам, ким ви є? Чому б не розповісти всім Лісам, що вона народила Артурових синів? — запитала Софі.

Вона згадала, як переможно заблищали очі Евелін, коли вона обгортала мотузку навколо шиї короля.

— Це ж і було метою. Мати спадкоємців Артура...

Ріан розплющив очі й витріщився на неї.

«Він не знає, — усвідомила Софі. — Він не знає, як з’явився на світ».

— Гадаю, вона намагалася, — сказав Ріан. — Одного разу я чув, як вона кричала, проклинаючи дядька Аугуста, що пристав на «його» бік. Може, вона розповіла, що вагітна від нього. Але Артур тоді вже мав королеву. Він мав Ґвіневеру. Може, він погрожував матері, аби вона мовчала. Може, дядько Аугуст допомагав їм. Ось чому вона ховала нас.

— Але після Артурової смерті? — наполягала Софі. — Певна, тоді вона мала розповісти людям...

— Хто б їй повірив? — запитав Ріан. — Які докази вона мала?

— А твій брат? Він мав підозри, що Артур — ваш батько?

Ріан відмахнувся, як від мухи.

— Я намагався говорити з ним про це, але він не слухав. Казав, що він знає напевно, хто наш батько.

— І хто?

— «Не король Артур», — промовив Ріан, перекрививши суворий тон Джапета. — Він уважав, що я дурень, вигадав усе це, бо настільки закоханий у короля, що переконав себе, що я його загублений син. Але якщо чесно, ми з Джапетом ніколи не доходили згоди ні в чому. Хоча ми близнюки, ми абсолютні протилежності. Дві половинки цілого.

Софі ледве стримала посмішку. Ріан і його брат не так уже й відрізнялися від неї й Агати. Схоже, забити клин між братами буде простіше, ніж здавалося.

— Тож мати була ближчою до Джапета? — запитала вона. — Схоже, він доволі прив’язаний до неї.

— Надто, — коротко відповів Ріан. — Ось чому матуся більше кохала його.

Софі подивилася на нього.

— Продовжуй.

— Джапет не міг ділити матір ні з ким. Навіть зі мною. Якщо мати виказувала мені хоч дрібку уваги, він шаленів. Коли на її день народження я зробив торт, він додав туди щось, через що вона захворіла. Коли вона наділила ласкою нашого кота, той зник. І щоразу він каявся, плакав і присягався, що такого більше не станеться. Але це ставалося. І щоразу гірше. Ми з матусею були бранцями його люті. І саме це нас зближувало.

Софі напружилася, досі не призвичаївшись до почуття симпатії до хлопця, якого хотіла вбити.

— І нічого не можна було зробити? Можна було його відіслати чи...

— Брата? — промовив Ріан крижаним тоном. — Мого близнюка?

— Але ж ти казав...

— У кожній сім’ї існують проблеми. У всіх до одної. Але ти знаходиш спосіб, як усе виправити. Зцілити гниття в душі.

— Ти кажеш про родину, як казав про Ліси, — цинічно промовила Софі. — Але Зло не можна знищити.

— Але я тут, і брат на моєму боці, і наші стосунки міцніші, ніж будь-коли. Це показує, яким королем я буду, еге ж? — похизувався Ріан. — Я ніколи не покину його. На відміну від матері. — Софі підняла брови, але Ріан передбачив її питання. — Напади люті ставали дедалі гіршими, — пояснив він. — Декілька разів він мало не вбив мене й матір. Вона скористалася метеликами, аби стежити за ним. Аби стримувати під час нападів люті. На щастя, вона була більш досвідченою у своїх чарах, ніж він. Ось як ми вижили, — Ріан помовчав. — А потім вона написала про нього Директору Школи.

— Директору? Навіщо?

— Колись мати там викладала. Дядько Аугуст отримав її місце професора Історії. Вона й Директор Школи зблизилися, надто зблизилися, як я чув, коли він відмінив її вигнання зі Школи. Мати вірила, що жінки не мають таких переваг, як чоловіки, як її брат. Що єдиний шанс на славу — прилаштуватися біля могутнього чоловіка. На кшталт Артура. На кшталт Директора Школи. Обидві спроби не були успішними. Ясна річ, Артур не хотів мати справ із нею. А Директор Школи не просто вигнав її, а повністю розірвав будь-які відносини. Мати писала йому листи, благаючи прийняти Джапета до Школи Зла, забрати з її очей. Вона казала, що Директор Школи — її боржник. Але він жодного разу не відповів. І стімфи так і не прилетіли по Джапета, коли настав час.

— А твій брат знає хоча б частину цього? — запитала Софі, обробляючи наступну рану. — Що мати намагалася позбутися його?

Ріан занепокоєно завовтузився.

— Ні. До того ж у той час у нас закінчилися гроші, їх ледве вистачало на їжу. Нарешті мати сказала, що має побачитися з нашим батьком. Вона сподівалася, що, якщо зустрінеться з ним особисто, то він нам допоможе. Вона змусить його допомогти нам. А тим часом ми з Джапетом побудемо в Арбед Хаусі. Вона поговорила з Деканом Брунгільдою, яка, зустрівшись із братом, запевнила, що впорається з Джапетом, чи Р. Джеєм, як Декан лагідно називала його. Схоже, вона любила заблудлі душі. Незважаючи на це, мати наполягла, щоб і я залишився там, аби наглядати за ним. Звісно, до її повернення. — Ріан рвучко вдихнув. — Відтоді я більше про неї не чув. Гадаю, Артур відмовив їй. Це сталося приблизно в той час, коли король помер. І схоже, що тоді в ній щось зламалося. Вона так і не повернулася по нас. Не було жодного листа. Любов, яку, як мені здавалося, ми мали... той зв’язок між нами... Усе стало неважливим. Вона прагнула позбутися Джапета. Прагнула так сильно, що радо залишила й мене теж.

У куточку заплющеного ока з’явилася сльоза.

— Ми досить довго не знали, де вона є. До нас доходили чутки. Що вона зустріла сестер Містраль і зацікавилася теорією про Єдиного Істинного Короля. Що вона приєдналася до жінок, які прагнули поневолити чоловіків. Що вона власноруч убила короля Артура. Єдине, що ми знали напевне, — що вона померла, працюючи Деканом у Школі Добра і Зла й переслідуючи Артурового сина. Це остаточно переконало мене, що Артур — наш батько. Ясна річ, вона хотіла помститися Тедросу за батькову зраду. За те, що він отримав усе, на що заслужили її сини. І вона навіть намагалася повернути до життя Директора Школи, аби він убив Тедроса. Але зрештою, саме Директор Школи вбив її. — Piaн зітхнув. — Ми з братом залишилися самі по собі.

Верандою пройшовся теплий вітерець, вони сиділи мовчки, серце Ріана стукало під долонею Софі. Він копирсався в темряві минулого, для неї ж це було нове світло теперішнього. Сукня Евелін на її тілі стала м’якшою, немов обійми любові, наче Софі нарешті дізналася всі її секрети. На мить усі плани й задуми розвіялися вітром.

— Вона покинула тебе, — тихо промовила Софі. — Вона покинула тебе через брата.

Ріан не відповів.

— Він знає? — запитала Софі.

Ріан розплющив очі, і сльоза покотилася вниз.

— Він думає, що вона пішла зустрітися з батьком, бо досі кохала його і з гордістю хотіла розповісти про своїх синів. А коли він відмовився від неї, померла через розбите серце. Я так і не зміг сказати Джапету правду. Що вона пішла через нього. Що це він розбив їй серце. Це прокляття Зла. Воно змушує тебе завдавати болю тим, кого кохаєш. А Джапет занадто любив матір.

Софі замовкла, згадуючи всі ті рази, коли кохання перетворювало її на чудовиська.

— А через певний час після смерті матері до нас прийшли сестри Містраль, — сказав Ріан. — Вони розповіли нам, що король Артур — наш батько. Але я завжди це знав. Водночас Джапет почав знущатися з них, але вони віддали нам сукню, яка зараз на тобі. Сукню матері, яка ожила в нас перед очима. Вона привела нас до пера, яке показало наше майбутнє. Воно обрало тебе моєю королевою. Перо, яке ти вважаєш загадкою... Одначе сукня знала, як його знайти. Перо розповіло нам про бажання матері. Що ми маємо віддати цю сукню майбутній королеві. Що її син отримає законний трон. І якщо ми зробимо, як наказано, то отримаємо спосіб повертати душі мертвих. Повернути її з мертвих. Усе Зло з нашого минулого зникне. Казка матиме інший кінець. Я стану Єдиним Істинним Королем... І Джапет, матуся та я разом керуватимемо Камелотом... Наша родина об’єднається, як і мало бути.

Софі згадала книжку Левогрива на церемонії Благословення, ту, що розповідала Ріанову казку. Вона не розкривала всі таємниці. Оминаючи деталі, що мали значення. Як і всі книжки з казками.

— А що сказав Джапет? — запитала Софі.

— Ну, припинивши знущатися, він раптом повірив, що я Єдиний Істинний Король. Він змусив мене пообіцяти, що, якщо він допоможе мені стати королем, я маю повернути до життя людину, яку він кохає. Звісно, розробка плану зайняла певний час... але Джапет ніколи не скаржився. Він працював не покладаючи рук, так само, як і я, бо тепер на кону було життя матері. Я бачив надію в йбго очах, — згадав Ріан.

Софі уявила Евелін Сейдер, її молочну шкіру й вигнуті губи... схильність до маніпуляцій і жагу помститися чоловікам... мерзотних метеликів і викривлені історії, варті пера її сина...

Але Евелін Сейдер також була матір’ю.

Матір’ю, яка, як і мати Софі, робила помилки. Матір’ю, котра померла, прагнучи другого шансу. Шкіра під мереживами сукні, яку немов пестили, стала гусячою. Софі здивовано зітхнула.

— Що таке? — запитав Ріан.

— Сукня, — сказала Софі, проводячи долонею по бавовняному корсажу. — Я розумію, звучить божевільно, але схоже, що я... подобаюся їй.

Вона підняла очі. Ріан дивився на неї чистими, блакитно-зеленими озерами. Оцінюючи глибоким Лев’ячим поглядом.

— Я розумію, чому всі хлопці закохуються в тебе, — промовив він.

— Ти ж казав, що всі хлопці кидають мене, — нагадала Софі. — То ж чому саме?

Ріан нахилився в кріслі й узяв її долоню.

— Я вважав, що знаю твою казку. Але жодна казка не віддає тобі належне. Мені знадобився час, аби зазирнути глибше. Відкинувши красу, розум і витівки. Я пізнав тебе, Софі. Справжню тебе. Твої квіти й колючки. І я кохаю тебе за них.

Софі задихнулася, кров шугнула до голови. Із нею ніхто не розмовляв із такою пристрастю. Від часів Рафала.

— Ти маєш брата, — мляво промовила вона, намагаючись зберігати розум. — Ти маєш Джапета. Ти не можеш мати одночасно й мене.

— Після того що сталося з матір’ю, я боявся закохуватися, — продовжив розповідати він, вислизаючи з крісла. — Я не міг дозволити Джапету зробити з ними те, що він робив із нею. Я мав поставити його на перше місце. Але я не можу відмовитися від тебе, Софі. Ти мені занадто потрібна. Із тобою я можу бути собою, як не можу ні з ким іншим, навіть із близнюком. Я кохаю тебе, як ніколи не кохав його. — Він торкнувся губами її шиї. — Бо це кохання, яке обираю я.

Він ковзнув долонями навколо її шиї й потягнувся губами до її вуст. Руками він пробігся по сукні, і під його пальцями мереживо перетворилося на білих метеликів, які рухалися й тріпотіли хвилями, крильця шелестіли, створюючи симфонію поцілунку.

Коли губи сплелися й затанцювали... до кімнати ввірвався холод.

Ріан не помітив цього, його руки перебирали волосся Софі.

Але Софі цс помітила, так само, як і тінь, що кралася до веранди.

Вона поцілувала Ріана міцніше.

— Що ми робитимемо із Джапетом?

— М-м-м-м? — промовив Piaн, занурений у гарячий паморок.

— Я не хочу закінчити, як твоя мати, — видихнула Софі. — Я хочу, аби ми були щасливими. Лише ми двоє. Ми можемо бути самі. Ми можемо бути вільними.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Piaн між поцілунками.

Софі дозволила словам вирватися.

— Якщо він... зникне.

Ріан припинив її цілувати.

Він відступив із кам’яним обличчям.

— Я тобі казав. Він мій брат. Він моя кров.

Софі схопила його за плечі.

— Думаєш, мати зрадіє, побачивши його, коли ти повернеш її? Вона втече, як минулого разу! «Минуле стане теперішнім, а теперішнє — минулим. Історія рухається колом». Це твої слова. А ти говорив, що вона хотіла позбутися його... що вона пішла через нього... що любила тебе більше...

— Це так? — почувся голос.

Ріан заціпенів.

Він повільно повернувся й побачив близнюка, який стояв у коридорі біля стіни, скривавлений і побитий, у пошматованих обладунках із ковзунів.

— Ну що ж. Передавай матусі вітання, — сказав Джапет, ідучи геть.

Він щось жбурнув Ріану під ноги.

Срібну каблучку в плямах крові.

Король витріщився на нього розширеними очима, заціпенівши, а потім підняв їх на Софі...

І пішов за братом.

Звісно, це підлаштувала Софі.

Тієї ж миті, як помітила тінь Джапета й відчула холод. Вона добирала слова, звертаючись до Ріана, і впевнилася, що брат підслуховує.

Відьми розуміються на тому, як розпочинати війни. Якщо все вдасться, Джапет невдовзі помре.

А от чи вб’є вона Ріана...

Може, тому сцена в кристалі завершувалася, до того як вона його вбивала, до того як вона занурювала Екскалібур у його спину. Бо навіть саме майбутнє ще не знало, що станеться з королем Камелота.

Угорі збиралися темні хмари. Софі пішла на голоси хлопців до переходу між вежами. Вона визирнула з-за кам’яної колони.

— Я казав, що вона небезпечна, — кипів Джапет, на щоках лежали фіолетові тіні синців. — Вона справжня змія.

— Я не це мав на увазі. Не те, що вона сказала, — захищався Ріан, натягаючи сорочку. Двох хлопців розділяв великий видовжений камінь. — Мати любила тебе. Я люблю тебе...

— Ти гадаєш, я дурний? Гадаєш, я не знав власну матір? Я знав, що тебе вона кохає більше. Я знаю, що я таке, — шмагнув Джапет. — Чого я не знав, то це того, що ти проміняєш мене, власну кров, на поцілунки хвойди.

— Ти не знаєш Софі. Так, як я, — опирався Ріан. — Я казав, що вона повернеться. «Вона моя королева», — так сказало перо. Ось чому вона втекла від заколотників. Ось чому зрадила друзів. Вона вірить у мене. Вона віддана мені!

— А ти питав, як вона втекла? — насідав Джапет. — Чи де заколотники?

— Вона не знає, — палко відповів Ріан. — Вони весь час пересуваються...

Джапет криво посміхнувся, дозволивши Ріану почути відлунння власних слів. Ріанове обличчя затьмарилося сумнівами.

— Твоя «королева» — брехуха, — сказав Змій. — Вона не знатиме спокою, допоки ми обидва не загинемо.

Ковзун почав вищати, звиваючись на порізаному плечі.

Джапет відірвав його від обладунків, наче метелика, і той тихо забелькотів йому у вухо.

Змій зиркнув на Ріана... а потім глянув через плече короля.

— Виходь, виходь, маленька шпигунко, — прожебонів Джапет.

Серце Софі підскочило до горла.

Вона знала, що краще підкоритися.

Без жодного слова вона ступила на перехід.

— Брате? — спокійно запитав Джапет.

Король подивився на Софі, потім на Джапета.

— Принеси мені її кров, — промовив Джапет. Ріан відповів порожнім поглядом.

— І ти ще говориш про відданість? Поглянь на мої рани! Поглянь, чого я зазнав, аби дістати останню каблучку! Для тебе! — запалав Джапет. — Так обіцяло перо. Ти отримаєш королеву, а я її кров. Навіки. Тож дай її мені.

Ріан стиснув зуби.

Але не сіпнувся.

Із обладунків Джапета зіскочив ковзун, промчав містком і розітнув щоку Софі, бризнувши кров’ю на білу сукню.

Софі скрикнула, сахнулася до кам’яної колони й ударилася об неї головою. Вона схопилася за щоку, череп вибухнув болем, крізь пальці заструменіла кров.

На іншому боці переходу вугор повернувся до хазяїна, крапаючи на нього кров’ю Софі та зцілюючи обличчя Змія, воно стало гладеньким, бездоганно білим. Обладунки латалися новими ковзунами. Джапет ядуче подивився на брата.

— А тепер вибачте, Ваша Величносте. Я збираюся посидіти у вашій ванні, і коли я звідти вийду, або ця відьма зникне з замку, або я вб’ю її власноруч. І нехай чарівна кров котиться к бісу.

Він кинув на Софі вбивчий погляд і потім покрокував до Золотої вежі.

Ріан спостерігав, як він іде.

Король повільно перевів очі на Софі, яка притискалася до колони, уся в плямах крові.

— Він диявол, — видихнула вона. — Ти маєш битися з ним! Ти маєш убити його!

Ріан похитав головою.

— Я казав тобі. Він моя родина. Моя сім’я, — проскреготів він. — Я можу зцілити його. Я можу навернути його до Добра.

— Добро — це протистояти Злу! — вибухнула Софі.— Справжньому Злу, навіть якщо це власний брат! Він прогнав від тебе матір. А тепер хоче прогнати й мене. Минуле стане теперішнім, а теперішнє — минулим. Історія повторюватиметься, допоки ти її не зміниш. Так роблять герої. Так роблять королі. Ти кажеш, що кохаєш мене? Ти кажеш, що ти Добро? Ну, допоки ти не даєш відсіч, я бачу лише боягуза. Я бачу лише дурня.

Губи Ріана затремтіли, він увесь захитався від емоцій. На якусь мить він став схожий на маленького хлопчика. Маленького хлопчика, який мав зробити цей вибір уже багато разів.

Він упорався з почуттями, обличчя перетворилося на маску.

— Сідай у карету, — промовив він. — Їдь і ніколи не повертайся.

Він пошкутильгав геть, Екскалібур криво висів при боці.

І зник із очей.

Софі стояла там, відчуваючи в роті власну кров. На неї накочувалися хвилі люті й закипали.

Ви тільки подумайте, вона майже залишила життя цьому боягузу.

Ні.

Ріан має померти.

Вони обидва мають померти.

«Але як?»

Джапет приймав ванну.

Ріан поступився йому.

Обіцяна бійка ніколи не станеться.

А їй нічого запропонувати натомість, у неї немає зброї, плану, є лише кристал у кишені...

Софі заціпеніла.

Поранене обличчя розітнула підступна посмішка. «Кристал і ванна».

Це єдина зброя, яка їй потрібна.

Коли Софі наблизилася до королівської спальні, вона почула, як тече вода у ванній кімнаті.

Із-за колони в тьмяному коридорі вона визирнула на двох озброєних мечами піратів, що стояли біля дверей.

Вона зміряла очима іншого вартового в кінці коридору... і масивну люстру у фоє королівського крила.

Палець Софі спалахнув рожевим...

Вона вистрілила, розбивши люстру, і кришталь розлетівся навсібіч.

— Що за?.. — вигукнув вартовий.

Обидва охоронці покинули пост і помчали до фоє.

Софі прожогом вискочила з-за колони й упала на коліна перед дверима кімнати короля. Щока досі боліла, на сукню крапала кров. Крізь вузький отвір вона побачила, що спальня порожня, двері до ванни прочинені, за ними чулися звуки води, що наповнювала ванну. Вона мельком побачила за дверима ванни Джапета. Ріана ніде не було.

Дівчина прослизнула до спальні короля.

У вікнах світилися сірі, схожі на перли небеса, осяюючи золотаво-малинові стіни, стільці з викарбуваними гербами Лева, бездоганне ліжко, червоні із золотом завіси якого були закриті. Софі почула, як за ледь прочиненими дверима тупає ногами Джапет.

Безшумно ступаючи, Софі залізла під ліжко. Вона має виманити Джапета з ванної на час, достатній, щоб вона могла пробратися всередину.

Вона має лише один шанс.

Піднявши палець, вона вистрілила в шафу, та вибухнула, наче петарда, усі вішаки з одягом посипалися.

Джапет миттю вискочив, досі в костюмі з ковзунів. Поки він оглядав шафу, Софі, плазуючи на животі, проминула двері.

Ванна короля мерехтіла, немов позолочений мавзолей, дзеркала відбивалися в дзеркалах, а герб Лева був нанесений на кожну плитку й кран. Гаряча вода наповнювала велику ванну, яка стояла на золотих виліплених лапах лева, вода ось-ось мала перелитися через край. Окремий куток було відведено для туалету. Зараз він був темний, у закапелку тулився унітаз.

Софі озирнулася на спальню: Джапет вискочив із шафи. Насупившись, він відчинив двері королівської спальні й побачив, що двоє вартових зникли.

— Ідіоти, — пробурмотів він.

І розвернувся назад до ванної кімнати.

Із калатаючим серцем, Софі вихопила кристал із кишені, подумки помолившись... і кинула його у воду.

Дівчина зіщулилася в туалетному закутку, коли увійшов Джапет.

Його обладунки з ковзунів чарівним чином розчинилися, оголивши білосніжну плоть, він наблизився до ванни й зник у густій парі.

Тепер не було вугрів, які могли виявити її, і Софі видихнула, надійно прихована. Сукня Евелін Сейдер оповила її міцніше, заспокійливо пестячи. Коли Джапет заліз до ванни, Софі здивувалася тому, який уразливий вигляд він мав. Дикун, що вбив її друзів, тепер був усього-на-всього худорлявим підлітком. Мало-помалу Змій опустився в гарячу воду, звичайнісінько зітхнувши від задоволення й болю.

Софі визирала із закутка, чекаючи, що буде далі.

Бо якщо кристал Даві визнавав душі Ріана і Джапета, то вони мали такі самі сили, як Даві та її Другий користувач... отже, щойно Джапет зануриться у ванну й дістане з-під себе кристал, а потім зазирне в центр... Саме це наразі й відбувалося на очах у Софі, її шлунок стиснувся у вузол... 3... 2... 1...

Ванну розітнуло блакитне сяйво, Джапет приголомшено відскочив, розбризкуючи навкруги воду.

Потім повільно виловив сяючий кристал із води й підняв його, аби роздивитися. А потім помітив, що всередині щось є... у скляній кулі розгорталася сцена...

Він придивився, Софі ледве дихала...

— Джапете? — почувся голос.

Ріан.

Джапет стиснув кристал у кулаці, придушивши сяйво.

— Забирайся, — наказав він.

— Вона пішла.

Обличчя Джапета змінилося.

— Тобто?

— Пішла.

Між братами повисла тиша.

— Я зробив тобі чай, — повідомив Ріан. — Як ти любиш.

Джапет опустив кулак із кристалом назад у воду.

— Заходь.

Софі подумки вилаялася.

Ріан зайшов у двері. Він був у своєму блакитно-золотому мундирі й тримав кухоль.

— Припускаю, він отруєний? — кинув Джапет.

— Звісно, — відповів король, корона вловила золотавий відблиск. — Що за гамір?

— У твоїй шафі обвал. Дешева підробка.

— Схоже на те. Зовні розбилася люстра. Хоча це може бути прощальним подарунком Софі. Вартові обшукують замок, щоб переконатися, що вона поїхала.

Близнюки подивилися один на одного.

— Отже, ніякого весілля? — запитав Джапет.

Ріан кволо посміхнувся.

— Не знаю, що робити з усіма тими подарунками. Схоже, що султан Шазабаху надіслав чарівного верблюда.

Джапет зітхнув.

— Ти не сумуватимеш за нею, брате. За декілька днів ти навіть не згадаєш її імені.

Король розправив блакитно-золотий мундир, наче відмахувався від цієї частини розмови:

— Ми скличемо Королівську Раду завтра, щоб спалити останню каблучку.

— І тоді чари пера стануть твоїми, — радісно промовив Джапет. — Левогрив стане новим Казкарем. А ти Єдиним Істинним Королем із неосяжною владою.

— Але з неосяжною владою прийде й відповідальність за те, як правильно скористатися цією владою, — озвався король. — Відповідальність, якої, сподіваюся, я вартий.

— Це не питання, — підлестився Джапет. — Ти завжди був Добрим братом. Тим, кого всі люблять. Ось чому, саме ти король.

Ріан прокашлявся.

— Куди поставити твій чай?

— А що ми зробимо спершу? — наполіг Джапет. — Що перше ти напишеш за допомогою Левогрива?

— Знищу навіки Королівську Раду й ту кляту Школу, — відповів Ріан. — Час повернути Ліси людям.

— Так і не пробачив, що тебе не забрали до Щасливців? — уколов Джапет. — Чи що не забрали мене, аби ти й матуся залишилися в спокої.

Ріан напружився.

— Джапете...

— Що ти робитимеш із тією Школою? — весело запитав Джапет.

— Спалю вщент, — відповів король, радий що тема змінилася. — Буде така потужна й велика заграва, що її побачать усі Ліси. Абощо. Потрібні слова будуть написані. І ми спостерігатимемо разом, коли вони справдяться.

— А Агата, Тедрос та інші заколотники? Як щодо них?

— Помруть зі змахом пера. Розчиняться в повітрі.

— Жодних гарпій, що здеруть із них шкіру, чи тролів, що з’їдять їхній мозок? Жодного нищівного болю?

— Лише біль примітки, — сказав Ріан.

Джапет пирхнув.

— Я знаю, що я допоміг тобі стати королем із певної причини.

Ріан став серйозним.

— Ми обидва знаємо справжню причину, Джапете.

Близнюк раптом знітився.

— Ти допоміг справдитися моєму бажанню, Джапете, — промовив Ріан. — І коли ми спалимо останню каблучку, настане моя черга виконати твоє бажання.

На щоках Джапета з’явився рум’янець.

— Я обіцяв тобі бажання за відданість і віру, — наполегливо промовив Ріан. — Ти присягнувся допомогти мені стати королем, якщо я присягнуся силами пера повернути до життя твою кохану людину. Ти дотримався слова. Завтра я дотримаюся свого.

Джапет задихнувся від емоцій, ледве спроможний говорити.

— Дякую, брате, — прошепотів він.

Ріан поставив чай на кахельний край ванни.

— Перший день на ногах виявився надто насиченим, аби я це витримав, -— зітхнув він. — Боюся, для мене не існує чарівної цілющої крові.

— Іди полеж, — кинув Джапет із такою лагідністю, якої Софі ніколи не чула від нього.

Ріан кивнув, відстібаючи перев’язь із мечем. Він повернувся до дверей.

— Ріане? — погукав Джапет.

Король озирнувся.

— Матуся пишалася б тобою, — сказав Змій. — Адже ти ставиш родину на перше місце.

Ріан слабко посміхнувся.

— Побачимо, чи не так?

І король зачинив за собою двері.

Джапет відкинувся на ванну. Він заплющив очі, наче ця розмова його виснажила, але одразу розплющив їх, коли усвідомив, що досі тримає в руці дещо.

Він підняв сяючий блакитний кристал із води й придивився до сцени всередині.

Софі затамувала подих.

Цього разу йому ніхто не заважав.

Змій дивився, як розгортається сцена, знову й знову.

Його м’язи повільно напружилися, він випрямився, пальці скрючилися навколо скляного кришталю. На шиї випнулися сині вени, зуби стиснулися, укриті слиною, очі зіщулилися в убивчі щілини.

Змій повільно подивився на двері.

Він підвівся з води, вугри матеріалізувалися на його шкірі, чорні лускаті стрічки перетинали біле тіло, знову складаючись в обладунки. Потім він виступив із ванни, вологі ноги тихо захлюпали по кахлях.

Він смикнув двері ванної.

— Де вона? — запитав Змій.

— М-м-м? — озвався Ріан, Софі не бачила короля зі свого сховку.

Джапет зайшов до кімнати, теж зникнувши з поля зору Софі.

— Дівчина. Де вона?

— Я ж сказав. Пішла...

— Брехун. Твоя маленька вовчиця нікуди не пішла. Ти змусив мене думати, що здихався її. Що обрав мене. Але вона була тут увесь час. Чекала, допоки ти позбудешся мене.

— Ти про що...

— ДЕ ВОНА? — почула Софі волання Джапета. — Ти вважаєш, що вона тебе кохає? Уважаєш, що вона стане твоєю коханою королевою, коли я зникну? Вона холоднокровно вб’є тебе, щойно ти вб’єш мене.

— Уб’ю тебе? Ковзун пробив дірку у твоїй голові?

— Я бачу тебе наскрізь. Я завжди бачив тебе наскрізь. Я сам знайду її!

Софі почула знайоме шипіння ковзунів, які відривалися від обладунків Джапета. Звук їхнього шипіння віддалився, коли вони розлетілися замком, полюючи на неї.

— Ти справді вважаєш, що вона тут? — розлючено відповів Ріан. — Що я ховаю її?

— Я знаю те, що бачив.

— Що саме? Де? Обшукай замок, де хочеш. Вона в кареті, на півдорозі до Гіллікіну...

Софі вислизнула зі схованки, проповзла вздовж ванни й утиснулася в крихітний трикутник за дверима.

Вона визирнула між завісами.

— Ти завжди віддавав перевагу комусь іншому, а не мені. Мені — власній крові, — шипів Джапет на короля, який сидів на ліжку в зім’ятому блакитно-золотому мундирі, ремінь із Екскалібуром лежав осторонь. — А я обирав тебе знову, знову й знову. Я вбиваю для тебе. Я брешу для тебе. Я грабую й нищу королівства для тебе. Я роблю для тебе все. Ріан Добрий. А я — Зле чудовисько. Я, котрий не може кохати. Але, коли я нарешті покохав, єдиний раз у житті, ти все знищив.

— От почалося, — простогнав Ріан.

— Я мав друга. Єдиного, — підкреслив Джапет, здригаючись від емоцій. — Друга, який дав мені змогу повірити, що я не таке вже й Зло. І ти забрав у мене цього друга.

Ріан скочив на ноги, сердито скривившись.

— Це неправда...

— Ти проголосував разом із іншими за його вигнання! Ти проголосував, щоб його викинули в Ліси, немов собаку!

— Та він намагався вбити мене! — вигукнув Ріан, хапаючись за шрам на потилиці. — Він ударив мене кинджалом у голову!

— Бо ти казав погані речі про нього! Про нього й мене! Про нашу дружбу!

— Бо він був чудовиськом! Садистом без душі! А ти був занадто засліплений і не бачив цього. Тулився до нього й ходив за ним, наче собака. Обирав його бік, а не мій. Наче він твій брат. Чи більше ніж брат...

— Він був моїм другом! Найкращим другом! — закричав Джапет. — Коли Декан запропонувала проголосувати за його вигнання, якби ти проголосував проти, якби вибачив його, решта теж би вибачила йому! Вони б послухалися тебе! Добро вибачає. А вони вважали, що ти Добрий. Я думав, що ти Добрий.

— В очах Джапета забриніли сльози, голос став дитячим.

— Ти змусив мого друга піти. Так само, як, на твою думку, я змусив піти матусю. Але матуся пішла з власної волі. А ти мого друга вигнав. І я більше ніколи його не бачив. Через тебе.

— Ти вважаєш, що він заслужив прощення? Потенційний убивця твого брата? — вибухнув Ріан. — Він би не заспокоївся, доки б я не помер! Я бачив це в його очах. У тих повних ненависті фіолетових очах. Він хотів тебе лише для себе. Огидна тварина. Він заслужив усе, що з ним сталося. І я ніколи не казав, що матуся пішла через тебе...

— Брехня. Знову брехня. Я знаю, що ти про мене думаєш. Те ж саме, що й вона думала. Що я не можу кохати. Що я огидна тварина, — ридав Джапет. — Ти лише чекав на причину, щоб позбутися мене. А тепер ти знайшов її в дівчині. Бо вважаєш, що ця дівчина кохає тебе, тоді як я бачу в її очах правду. Правду, що вона прагне твоєї смерті. — Джапет потер обличчя. — Так само ти й матуся дивилися на мене.

— Не кажи того, про що потім пожалкуєш, — накинувся Ріан. — Ти мій брат. Моя родина. Я люблю тебе. І матуся любила тебе також. Ось я поверну її до життя. Заради тебе. Бо ти хочеш отримати другий шанс. Бо ми всі хочемо другого шансу.

— Так, — тихо промовив Джапет. — Смішно.

Він припинив плакати.

Він підняв очі, червоні й запалені.

— Ти гадав, що то буде вона. Увесь цей час. Але ти ніколи мене не питав, кого я хочу повернути до життя. Ти просто припустив, що вона і є тією, кого я кохаю. Що вона та, кого я хочу повернути. Але її хотів повернути ти. Не я.

Ріан закляк.

— Що?

— Це було очевидно, якби ти бодай трохи замислився, — промовив брат, тепер абсолютно спокійний. — Але ти думав про мене лише як про інструмент. Васал, поплічник, який дістане тобі корону й одночасно поверне тобі матусю. Ти зробив своє бажання моїм. Але я прагнув декого іншого. Я завжди прагнув декого іншого.

Софі за дверима зблідла. Вона второпала. Вона зрозуміла, хто потрібен Джапету.

— Єдину людину, яка дійсно кохала мене, — промовив блідолиций близнюк. — Єдину людину, ладну вбити заради мене. Єдину людину, якій я довіряв більше за власного брата. Мою справжню родину.

Ріан відсахнувся.

— А-А-Аріка?

Софі забракло повітря.

— А тепер, брате, ти допоможеш мені повернути його? Як обіцяв, — запитав Змій у Ріана, його погляд палав. — Так?

Король завмер. Його очі метнулися до Екскалібура на столі...

— Я так розумію, це «ні»? — кинув Змій.

Він рушив до меча.

Ріан дістався до нього перший. Він схопив Екскалібур за лезо й замахнувся оздобленим ефесом, угативши руків’ям братові в шию. Джапет урізався в нічний столик, розбивши скляну стільницю, а потім із чорних обладунків зірвалися ковзуни, які припнули брата до стіни, Екскалібур виковзнув із Ріанової руки й упав на підлогу. Ріан щосили зірвав ковзунів, відірвавшись від стіни, почавив ковзунів кулаком, і саме вчасно, бо Джапет знову замахнувся. Хлопці шалено накинулись один на одного, вони билися руками й ногами так, що тріщали кістки, навсібіч бризкала кров, а потім вони оскаженіло зчепилися й повалили один одного на землю.

— Ти гадав, я поверну його назад? Аби він лютував у моєму замку? Власний смертельний вирок? — гарчав Ріан. — Ніколи! Ніколи!

Джапет гупнув короля головою об стіну. Ріан ударив брата коліном в обличчя...

Софі спостерігала за бійкою, серце стислося у вузол, усе відбувалося за сценарієм у кристалі.

Хоча не зовсім.

Бо в кристалі вона була в кімнаті з ними, зіщулившись на видноті.

Щось потицяло її в плече. Софі розвернулася. Три вугри завищали, знайшовши її, міцно схопили за горло й потягли з ванної до спальні, заштовхавши в куток.

Джапет аж підскочив, побачивши її, закривавлене обличчя скривилося від люті, а потім він розвернувся до брата.

— На півдорозі до Гіллікіну, я бачу.

Ріан витріщився на Софі.

— Але я... я не... я...

Джапет угатив йому так, що Ріанова кров бризнула на брата.

— Ти думав, що можеш убити мене! Власного брата! Думав, що можеш замінити мене нею!

Задихаючись і відпльовуючись, Ріан розвернувся до Софі.

— Поклич варту! Мерщій!

Софі смикнулася до дверей, але ковзуни, що оточували її, зіскочили й склалися в товсту піку, а потім заблокували двері зсередини. Софі зіщулилася біля дверей, опинившись у пастці. «Довірся кристалу», — умовляла вона себе. Зрештою, Ріан переможе. Але все ж зараз він програвав... може, допомогти? Чи не сіпатися? Може, вона щось пропустила в кристалі? Але тепер вона не мала кристала, аби переглянути сцену. І сукня Евелін не втручалася, раптом заснула, ніби ніколи не була живою.

Джапет брав гору, король був занадто слабкий, аби відбиватися від ударів брата. Змій підбив йому око, обличчя Ріана спотворилося набряком, король повалився на підлогу, а корона полетіла геть із голови.

Джапет підвівся, важко дихаючи, увесь укритий кров’ю.

Змій перевів погляд на Софі.

Він почав повільно наближатися до неї. Софі зблідла. Такого в кристалі не було! Такого не було в сценарії...

Ріан схопив близнюка за щиколотку й смикнув на підлогу. Король зіп’явся на ноги й почав бити брата ногою в обличчя, знову й знову, поки Змій не перестав рухатися.

Ріан розвернувся до Софі, залитий кров’ю.

— Я наказав тобі їхати. Наказав же, — прохрипів він, похитуючись, і вирушив до неї.

Він простягнув поранену долоню й торкнувся свіжої крові на її щоці, їхня кров змішалася.

— І поглянь, що ти накоїла...

Він завмер із піднятою рукою.

Бо його рука почала зцілюватися просто на їхніх очах.

Кров Софі зазміїлася вздовж долоні Ріана, чарівним чином закриваючи рани й відновлюючи засмагле ідеальне тіло.

Її кров зцілювала Ріана.

Так само, як вона зцілювала Джапета.

Повільно очі Софі й Ріана зустрілися, обоє були приголомшені.

— Ну-ну, — почувся крижаний голос позаду них.

Софі й Ріан повернулися й побачили, як Джапет підводиться з підлоги, його обличчя було так само закривавленим, як і в брата, волосся прилипло до черепа. В одній руці Змій тримав Екскалібур. Іншою він потягнувся й надягнув собі на голову корону Камелота.

— Перо сказало, що один стане королем, а іншого буде зцілювати її кров, — промовив Змій, скоса глипнувши на брата. — Але воно ніколи не казало, хто саме носитиме корону. Воно ніколи не казало, хто старший. Два брати. Два ймовірні королі. І я дозволив тобі стати королем. Не тому що вважав тебе гідним корони. А тому що ти обіцяв мені бажання. Ти обіцяв повернути мою кохану людину. Кохання, яке для мене було дорожчим за корону. Іронічно, чи не так? Добрий брат прагнув влади. А Злий — кохання. Так ми домовилися, зв’язані обіцянкою. Обіцянкою, яку ти більше не хочеш виконувати. Тож я пропоную нову угоду. Тебе зцілюватиме кров твоєї нової коханої. А я стану королем. Королем, який матиме владу виконати своє бажання самотужки.

Чорні обладунки Джапета перетворилися на блакитно-золотий мундир Ріана. Королівський мундир. Один із новеньких золотих ковзунів злетів із Джапета й, немов пензель, пройшовся Ріановим тілом, перетворюючи його мундир на золотий із блакитним. Колишній мундир васала.

Змій криво посміхнувся.

— Ця домовленість подобається мені більше.

Ріан кинувся до нього, буцнувши Джапета головою в груди, корона відлетіла до стіни, а Екскалібур на ліжко. Близнюки боролися за меч, кров закривала їхні обличчя, а Змій чарами міняв їхні мундири з блакитного на золотий, із золотого на блакитний, туди-сюди, що, зрештою, Софі вже не могла визначити, хто є хто.

— Хто король, хто король, — наспівував Джапет, мундири мінялися все швидше й швидше, закривавлені руки тягнулися до меча, ближче, ближче...

І Софі несподівано задалася питанням, що саме вона бачила в кристалі. Два брати загинули. Вона досі стояла. Чи була то правда? Справжнє майбутнє? Чи то була думка кристала? Бажаний сценарій?

Вона не могла покладатися на долю. Відьми виграють війну самотужки.

Вискочивши з кутка, вона пірнула за мечем...

Король відкинув її з дороги, блакитно-золотий мундир був увесь у червоних плямах. Софі підвелася, але було запізно. Ріан схопив ефес однією рукою, перехопив іншою. Лезо злетіло в повітря, вістря зблиснуло, немов спалах сонця...

І воно ввійшло в Джапетові груди.

Просто в серце.

Джапет приголомшено заплющив очі, позадкував, обличчя було слизьким від крові.

Ріан висмикнув меч, і брат упав.

Софі затулила рота долонею, спостерігаючи, що усе відбувається так само, як у кристалі. Але цього разу все було по-справжньому, вона задихалася від запаху крові й поту.

Ріан упав навколішки перед Джапетовим тілом, дивився, як близнюк робить останній подих.

Король схилив голову, стискаючи тіло Змія.

Екскалібур лежав забутий позаду.

Ріан не бачив, як Софі вийшла з кутка.

Із її обличчя зник страх.

Поступившись рішучості.

Вона підібрала меч, ноги в черевичках крадькома ступали килимом.

Абсолютно безшумно вона занесла меч над спиною Ріана.

А потім заціпеніла. Ріан плакав.

Ридав.

Немов маленька дитина.

Плакав над тілом брата.

Плакав над своєю половиною.

І в серці Софі щось поворухнулося.

Кревний зв’язок, який вона розуміла.

— Ріане? — прошепотіла вона.

Він не озирнувся.

— Ти можеш його повернути, — видихнула Софі. — Пером. Ти можеш повернути його до життя.

Ридання почали стихати.

— Ріане?

А потім плач змінився. Гучніший, шаленіший, він відлунювався в мовчазній кімнаті. Допоки Софі не усвідомила, що це взагалі не плач.

А сміх.

Нарешті він озирнувся. Крижані блакитні очі розітнули її.

Підвівшись, він витер кров із обличчя, і з’явилася молочна шкіра.

Крик застряг у горлі Софі.

— Не Ріан, — задихнулася вона.

Не Ріан!

Не Ріан!

— О? — промовив Змій.

Золотий ковзун злетів із королівського мундира й коротко обрізав вогкі, скуйовджені пасма. Потім почав торкатися обличчя Змія, немов перо, чарами зафарбовуючи до бурштинової засмаги.

— Більш схожий на Ріана, ніж він сам, — посміхнувся юнак.

Він навів палець на завислого ковзуна, і той вискочив крізь скляне вікно, ніби ніж, злетів у небеса й написав золоте повідомлення на сірому тлі.

Софі кинулася до дверей, але вони досі були заблоковані ковзунами.

Вона нажахано відсахнулася, спостерігаючи, як Джапет наближається до неї з темною й божевільною посмішкою.

«Агато!»

«Агато, допоможи!»

Софі притиснулася до стіни.

Змій торкнувся холодними губами її вуха.

— Готова до весілля?

Вона вдарила його в обличчя й стрибнула до меча, пальці вже торкнулися руків’я...

Але вугри не забарилися. Коли вони вдарили її у вуха з обох боків, свідомість почала згасати, остання думка була про найкращу подругу, другу половинку душі, Лева її серця.