Пів короля

Ворог

Ярві прийшов до тями в темряві. Його давила задуха, з рота швидко вихоплювалися бульбашки повітря, і він, звиваючись, замолотив руками, заборсався, керований найпростішим інстинктом — вижити.

Либонь, боги мали ще на нього якісь плани, бо коли Ярві вже здавалося, що грудна клітка вибухне, якщо він не вдихне з того, що його оточувало, — байдуже, море то було чи небо, — його голова виринула з води. Бризки засліпили Ярві, він зайшовся кашлем, відчайдушно задригав ногами, але його знову потягло донизу, шарпнуло й закрутило течією.

Наринула хвиля і жбурнула його на скелю. Він схопився за гостру мушлю молюска-причепи й за жмуток слизьких зелених водоростей і зумів протриматися стільки, щоб вистачило на ще один ковток повітря. Промучившись якусь хвилю з пряжкою, Ярві нарешті розстібнув її та звільнився від обтяжливих обіймів пояса з мечем. М’язи ніг горіли, а він далі боровся з безжальним морем, силкуючись скинути важезні, наче свинцеві, чоботи.

Зібравши докупи всі свої сили, Ярві дочекався, коли чергова хвиля підняла його, і виліз, підтягуючись і тремтячи від натуги, на вузький кам’яний виступ, укритий медузами й гострими скойками. Прискалок цей раз по раз омивало солоними бризками.

Поза всяким сумнівом, Ярві неабияк пощастило лишитися живим, але щасливцем він себе не почував.

Він опинився у фіорді, з північного боку фортеці. Вузьку затоку оточували, здіймаючись стіною, зубчасті скелі, а між ними вирували піняві хвилі, точили камінь, плескаючи, хлюпочучи й розлітаючись фонтанами блискучих крапель. Ярві відліпив мокре волосся з очей, сплюнув сіль із рота. У горлі дерло, обидві руки — і здорова, і хвора — були подряпані й пекли страшенно.

Імпульсивне рішення зняти кольчугу врятувало йому життя, але стьобаний підобладунок набряк водою. Ярві засмикав ремінці. Нарешті розстібнув, скинув його з себе й зіщулився, тремтячи від холоду.

— Бачиш його? — почувся голос згори, так близько, що Ярві припав до слизької скелі й прикусив собі язика.

— Мертвий, мабуть, — другий голос. — Розбився об скелі. Мати Море забрала його — це вже напевне.

— Одемові потрібне тіло.

— То нехай тоді Одем його й виловлює.

— Або Гурік, — долучився третій голос. — Це ж він упустив каліку.

— І котрому з них ти першому запропонуєш поплавати, Одему чи Гуріку?

Пролунав регіт.

— Незабаром тут буде Ґорм. У нас немає часу вишукувати в морі однорукі трупи.

— Вертаймося до кораблів, а королеві Одему скажемо, що його небіж розкошує на дні…

Голоси стали стихати, віддаляючись у напрямку піщаного берега.

Король Одем. Рідний дядько, якого Ярві любив, як рідного батька. Який повсякчас був поруч із заспокійливим словом і співчутливою усмішкою, який спрямовував, поклавши руку на плече. Його рідна кров! Здоровою рукою Ярві чіплявся за скелю, натомість калічена затремтіла, стиснувшись у кулак. Батькова лють зненацька прокинулась у ньому з такою силою, аж йому забило дух. Але мати завжди казала: «Ніколи не турбуйся про те, що сталося, турбуйся про те, що станеться».

Мати.

На згадку про неї Ярві жалісливо схлипнув. Золота Королева завжди знала, що робити. Але ж як до неї дістатися? Ґеттландські кораблі вже відпливали. Невдовзі сюди прибудуть ванстерці. Усе, що лишалося Ярві, — це чекати на темряву. А потім якимось способом перебратися через кордон і податися на південь, до Торлбю.

Спосіб завжди є.

Якщо йому доведеться пройти босоніж сотню миль лісом, він пройде. Він помститься і сволоті дядечку, і цьому зрадливому поганцеві Гуріку! Він помститься й поверне собі Чорний престол. Ярві клявся в цьому знову й знову, тимчасом як тіні видовжувалися, а Мати Сонце помалу ховала своє лице за скелями.

Та він забув про найбезжальнішого месника — приплив. Невдовзі крижані хвилі досягли прискалка, за який чіплявся Ярві. Вода піднялася йому до босих стоп, згодом до кісточок, до колін, і по недовгім часі море навісніло у вузькій затоці зі ще більшою люттю, ніж раніше. Ярві охоче порозмірковував би над тим, який спосіб дій йому слід вибрати, але коли вибору немає, розмірковувати над ним не доводиться.

Тому він подерся нагору. Змучений і зболений, він дрижав від холоду, хлипав і кляв Одема, шукаючи на слизькій скелі, куди поставити ногу чи за що вхопитись рукою. Ризик був жахливий, але віддатися на ласку Матері Моря, сподіватися, що вона тебе пожаліє, — ще гірше, бо кожному моряку відомо: вона не знає жалю.

З останніх сил Ярві підтягнувся й переліз через край урвища, потім перекотився й якусь хвилю лежав горілиць у чагарнику, важко відсапуючи. Застогнав, перевертаючись на живіт, і почав підводитися.

Щось ударило його по голові, з рота вихопився крик, а перед очима спалахнуло блискуче сяйво. Земля похитнулась і боляче вдарила його в бік. Причмелений, Ярві звівся рачки, спльовуючи кров’ю.

— Ага, ґеттландська собака, по патлах бачу.

Ярві зойкнув, коли його смикнули вгору за волосся.

— Радше щеня.

Чобіт зацідив йому в дупу, і Ярві зарився обличчям у землю. Він прорачкував кілька кроків, і його знову копнули. Над ним стояли двоє чоловіків. У кольчугах і зі списами. Ванстерці, без сумніву. Хоча, крім довгих косичок довкола жорстких облич, вони мало чим відрізнялися від воїнів, які похмуро дивилися на Ярві під час тренувальних боїв у Торлбю.

Беззбройному всі озброєні видаються однаковими.

— Вставай, — наказав ванстерець, ще одним копняком збиваючи Ярві.

— Тоді перестань мене кóпати, — важко видихнув той.

За це він дістав ратищем в обличчя й вирішив більше не жартувати. Один із ванстерців схопив його за комір подертої сорочки й напівповів-напівпотягнув за собою.

Воїни були повсюди, деякі з них — верхи на конях. Траплялися й селяни — либонь, ті, що повтікали, побачивши кораблі, а тепер повернулися до своїх зруйнованих домівок. Вимазані сажею, з патьоками сліз на обличчі, вони порпалися на згарищі. Тіла мертвих виклали в ряд і підготували до спалення. Морський вітер лопотів саванами.

Однак зараз увесь жаль Ярві потрібен був для самого себе.

— На коліна, собако!

Його знову пхнули на землю, він простягся долі й вирішив цього разу не поспішати підводитися. Кожен віддих вихоплювався стогоном із роз’юшеного рота, що пульсував болем.

— Що це ти мені приволік? — пролунав чистий голос, дзвінко й переливчасто, немовби співав пісню.

— Ґеттландця. Виліз із моря біля фортеці, мій королю.

— Дивні дари часом викидає на берег Мати Вод. Поглянь-но на мене, морське створіння.

Долаючи біль, Ярві поволі, з острахом підвів голову й побачив два великих чоботи зі стертими сталевими носаками. Потім просторі штани в червоні й білі смужки. Важкий пояс із золотою пряжкою, руків’я дворучного меча й чотирьох кинджалів. Сталеву кольчугу з ламаними лініями втопленого в неї золота. Широкі плечі, на яких лежало біле хутро з вовчою головою, у порожній очницях якої червоніли гранати. Ланцюг із нанизаних упереміш золотих, срібних і оздоблених миготливими самоцвітами навершників, що їх знято з мечів переможених супротивників. Їх було так багато, що ланцюг обернули тричі довкола грубезної шиї, і він усе одно звисав аж до пояса. Нарешті — так високо, що чоловік здався йому велетнем, — Ярві побачив над собою перекошене, як повалене вітром дерево, пооране зморшками обличчя, посріблені сивиною довге волосся й розкошлану бороду, викривлені в посмішці очі й губи. Посмішці, з якою чоловік роздивляється жуків, міркуючи, котрого б то з них йому розчавити.

— Що ти за один? — запитав велетень.

— Кухарчук, — слова насилу видобувалися із закривавленого рота. Калічену руку Ярві втягнув у мокрий рукав, щоб вона його не викрила. — Я впав у море.

«Вправний брехун вплітає у розповідь якомога більше правди», — якось сказала йому мати Ґундрінг.

— Зіграймо в загадки, — запропонував велетень, намотуючи пасмо довгого волосся на палець. — Угадай-но, як мене звати?

Ярві важко ковтнув. Гадати не було потреби.

— Ти Ґром-ґіль-Ґорм, Мечолам і Сиротитель, король ванстерців.

— Ти виграв! — Ґорм плеснув здоровенними долонями. — Але який буде твій виграш, ми ще побачимо. Справді, я король ванстерців. Зокрема й цих безталанних недобитків, яких твої земляки-ґеттландці сьогодні так безкарно грабували, вбивали і брали в рабство. Усупереч бажанню Верховного короля в Скекенгаузі, що наказав тримати мечі в піхвах. Він любить псувати нам забаву, авжеж, але маємо те, що маємо, — Ґорм обвів очима руйновище. — Як по-твоєму, кухарчуку, справедлива доля спіткала їх?

— Ні, — прохрипів Ярві, і брехати йому не довелося.

До короля підступила жінка. Волосся її було поголене, на голові лишилася тільки чорно-сива щетина. Довгі білі руки від плечей до кінчиків пальців були списані блакитними візерунками. Деякі з них Ярві пригадав зі свого навчання: взірці, як вичитувати майбутнє з зірок; кола в колах, що показували, як пов’язані між собою Малі Боги; руни, що позначали час, відстань, кількість — дозволені й заборонені. На зап’ястку жінка носила п’ять ельфійських браслетів, коштовних реліквій із прадавніх часів. Талісмани з викарбуваними на них символами, значення яких губилося в сивій давнині, палахкотіли золотом, сталлю й різнобарвним склом.

Ярві знав, хто ця жінка. Мати Скер, Ґормова міністерка. Та, що послала голуба до матері Ґундрінг, обіцянкою миру заманивши батька на смерть.

— Як звуть того короля Ґеттландії, що наказав учинити таку бійню? — запитала вона скрипучим голосом, достоту як у голуба.

— Одем, — відказав Ярві і з болем усвідомив, що це і є правда. Губи матері Скер скривилися, мовби вона скуштувала щось кисле.

— Отже, лис убив свого брата-вовка.

— Підступна звірота, — зітхнув Ґорм, неуважно крутячи на ланцюзі один із навершників. — Це мусило статись. Так само, як Мати Сонце мусить щоранку змінити Батька Місяця на небі.

— Короля Утріка вбив ти, — Ярві несвідомо сплюнув кров’ю.

— То ось що у вас кажуть! — Ґорм здійняв могутні руки, кинджали за поясом поворухнулися. — Чому ж тоді я не вихваляюся цим? Чому мої скальди ще не уславили цього в піснях? Хіба ж така перемога не варта того, щоб весело її відзначити? — Він зареготав і опустив свої лабети. — Мої руки по плечі в крові, кухарчуку, бо ж кров миліша мені за все на світі. Але хоч як мені не прикро, та не всі, хто помер, загинули від моєї руки.

Один із кинджалів висунувся з-за пояса, рогове руків’я дивилося на Ярві. Він міг би схопити його. Якби Ярві був такий, як його батько, чи брат, чи хоробрий Кеймдаль, що загинув, захищаючи свого короля, то метнувся б уперед, вихопив би кинджал, устромив би його Ґром-ґіль- Ґормові в черево й виконав би свою врочисту обітницю помсти.

— Хочеш цю цяцьку? — Ґорм дістав кинджал і, тримаючи за блискуче лезо, простягнув його Ярві. — То бери. Але знай: ще в колисці на мене дихнула Мати Війна, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити.

Яким же величезним він здавався, коли стояв отак на тлі білястого неба, з розвіяним волоссям, у блискучій кольчузі і з приязною усмішкою на гартованому битвами обличчі! Невже оцьому велетові він поклявся мститися? Він, половина чоловіка, з одною справною рукою, тоненькою і блідою? Ярві посміявся б над своєї зухвалістю, якби не тремтів від холоду й страху.

— Його слід посадити на палю й випустити тельбухи воронам на поживу, — мовила Ґормова міністерка, уп’явши в Ярві блакитні очі.

— Ти завжди це кажеш, мати Скер, — Ґорм заховав кинджал за пояс. — Але ворони ніколи мені не дякують. Це ж лише хлопчисько. Навряд чи це він замислив усю цю різанину, — король ванстерців навіть не усвідомлював, наскільки це правда. — На відміну від шляхетного короля Одема, я не маю потреби звеличуватися, убиваючи слабких.

— А як же справедливість? — Міністерка похмуро глянула на вкриті саванами тіла, по боках її голеної голови виразно ворухнулися м’язи. — Простолюд зголоднів за помстою.

Ґорм випнув губи й пустив звук, схожий на пердіння.

— Така вже доля простолюду — голодувати. Невже ти нічого так і не навчилася від Золотої Королеви Ґеттландії, мудрої і прекрасної Лайтлін? Навіщо вбивати те, що можна продати? Надіньте на нього нашийник і киньте до решти.

Ярві вереснув, коли один із ванстерців смикнув його догори, а другий заклацнув на шиї грубий залізний обруч.

— Якщо передумаєш щодо кинджалу, відшукай мене, — гукнув йому Ґорм, не перестаючи всміхатися. — Бувай здоровий, колишній кухарчуку!

— Чекайте! — засичав Ярві, збагнувши, що зараз станеться. Мозок його гарячково шукав якогось виверту. — Чекайте!

— Чого чекати? — відрізала мати Скер. — Заткніть його, щоб не бекав.

Від удару в живіт перехопило дух. Ярві змусили дошкандибати до старого пенька, і поки один ванстерець тримав його, другий кліщами приніс із кузні розжарений до жовтого штир і вставив його в замок нашийника. Перший чоловік ударив по ньому молотком, щоб заклепати, але схибив, і молоток тільки черкнув штир, бризнувши розтопленим залізом бранцеві на шию.

Ще ніколи Ярві не відчував такого болю. Він кричав криком, шипів, як чайник з окропом, надсадно хлипав і звивався на колоді. Котрийсь із ванстерців схопив його за сорочку й кинув у смердючу калюжу. Залізо зашипіло, вистигаючи.

— Одним кухарчуком менше, — обличчя матері Скер було біле, як молоко, і гладеньке, як мармур, а очі — сині, наче зимове небо. І в них не було ані крихти жалю. — Одним рабом більше.