Пів короля

Обов'язок

На вигляд вони не здавалися мертвими. Дуже бліді, та й по всьому.

Вони лежали на холодних плитах у холодному покої, загорнуті до плечей у савани, а на грудях у кожного поблискувало оголене лезо меча. Ярві все чекав, що брат сіпне губами уві сні. Що батько розплющить очі й зі звичним презирством погляне на молодшого сина. Але ні батько, ні брат цього не зробили. І ніколи вже не зроблять.

Смерть відчинила їм Останні Двері, а звідти не повертається ніхто.

— Як це сталося? — почув Ярві. У дверях стояла мати. Голос її був рівний, як завжди.

— Зрада, моя королево, — пробурмотів дядько Одем.

— Я більше не королева.

— Авжеж… Пробач, Лайтлін.

Ярві простягнув руку й ледь-ледь торкнувся батькового плеча. Яке ж холодне! Він спробував згадати, коли торкався батька востаннє. Чи торкався взагалі колись? Ярві добре пам’ятав їхню останню — якщо не враховувати кількох інших незначних обмінів словами — розмову. Багато місяців тому.

«Чоловік косить косою і рубає сокирою, — казав батько. — Чоловік веслує і в’яже міцні вузли. А найголовніше — чоловік тримає щит. Тримає стрій. Стоїть поруч зі своїм оплічником. Що ж то за чоловік, який не може нічого цього?»

«Я не просив собі пів руки», — відповів тоді Ярві, почуваючись, як то часто траплялося, немов серед пустелі, спійманий у пастку між соромом і люттю.

«А я не просив собі пів сина».

А тепер король Утрік мертвий, і його королівський вінець, поспіхом стиснений і припасований, лежить тягарем на чолі Ярві. Тягарем значно важчим, ніж очікуєш від такої тонкої стрічки золота.

— Я запитувала, як вони померли, — наполягла мати.

— Вони вирушили на переговори про мир із Ґром-ґіль-Ґормом.

— З клятими ванстерцями не може бути миру, — пролунав басовитий голос Гуріка, Обраного Щита королеви.

— Ми мусимо помститися, — сказала мати. Дядько спробував угамувати бурю:

— Спершу треба відбути жалобу. Верховний король заборонив воювати, доки…

— Помста! — Голос її був гострий, наче уламок скла. — Швидка, як блискавка, палюча, як вогонь!

Погляд Ярві сповз на мертвого брата. Той мав і швидкість, і пал… колись мав. Вольове підборіддя, груба шия, прорість чорної, як у батька, бороди — важко було знайти когось менш подібного на Ярві, ніж він. Брат любив його, мабуть. Тою любов’ю, яка лишає після себе синці, коли дружнє поплескування мало чим відрізняється від удару. Любов’ю, яку почуваєш до того, хто завжди буде нижчим за тебе.

— Помста, — прогарчав Гурік. — Треба змусити ванстерців заплатити.

— До біса ванстерців, — відказала мати. — Треба змусити наших людей коритися. Їм треба показати, що новий король має залізну волю. Коли вони охоче опустяться перед ним навколішки, ось тоді можна лити сльози, нехай хоч Мати Море вийде з берегів.

Дядько важко зітхнув.

— Що ж, нехай буде помста. Але чи готовий він, Лайтлін? Він ніколи не був бійцем…

— Він мусить битися, готовий чи ні! — відрубала мати. Поруч із Ярві всі завжди розмовляли так, наче він не лише каліка, а ще й глухий. Схоже, що попри його несподіваний прихід до влади, ніхто цієї звички так і не позбувся. — Готуйте великий набіг.

— Куди вдаримо? — запитав Гурік.

— Байдуже куди. Важливо лише те, що ми вдаримо. Залиш нас.

Ярві почув, як зачинилися двері, а потім — як мати підійшла до нього, тихо ступаючи по холодній підлозі.

— Перестань плакати, — сказала вона.

Лише тоді він усвідомив, що його очі наповнилися вологою. Він витер їх, шморгнув носом, і йому стало соромно. Йому завжди було соромно.

Мати міцно взяла його за плечі.

— Виструнчися, Ярві.

— Вибач, мені шкода… — відказав він, намагаючись випнути груди так, як це зробив би його брат. Ярві завжди мав, про що шкодувати.

— Ти тепер король, — мати поправила перекривлену пряжку його плаща, спробувала пригладити його біляве волосся — коротко стрижене, та однаково неслухняне, — а тоді торкнулася холодними пучками пальців до його щоки. — Ніколи ні про що не шкодуй. Ти повинен оперезатися батьковим мечем і очолити набіг на ванстерців.

Ярві натужно ковтнув слину. Сама думка про набіг виповнювала його жахом. Що вже й казати про те, щоб очолити його?

Одем, схоже, помітив його страх.

— Я буду вашим оплічником, мій королю, і триматиму щит напоготові. Хоч якої допомоги ви потребуватимете — я завжди буду поруч.

— Дякую, — промимрив Ярві.

Не хотів він ніякої допомоги — лише хай би його відправили до Скекенгауза, де він склав би іспит на міністра, щоб жити собі спокійно в тіні, а не бути випхнутим на світло. Але ті його сподівання розсипалися на порох. Усі його надії були нетривкі, як погано замішаний будівельний розчин.

— Ти покараєш Ґром-ґіль-Ґорма, — мовила мати. — А після цього одружишся з кузиною.

Ярві лише витріщився в сталево-сірі материні очі. Довелося трохи задерти голову, адже мати досі була вища за нього.

— Що?

Пальці, які доти легенько торкалися його, міцно стиснули підборіддя.

— Послухай-но мене, Ярві, і послухай уважно. Ти — король. Ні я, ні ти цього не хотіли, але ради на це нема. Усі наші надії покладено на тебе, і ти тримаєш їх над краєм прірви. Тебе не поважають. У тебе мало союзників. Твій обов’язок — зміцнити нашу родину й одружитися з Одемовою донькою, Ісріун, як це мав зробити твій брат. Ми це вже обговорили. Усі згодні.

Дядько Одем поквапився врівноважити холод теплом:

— Я матиму за найвище щастя стати вашим тестем, мій королю, і побачити, як наші родини поєднаються навіки.

Ярві подумки зауважив, що про почуття Ісріун ніхто й не згадував. Як, власне, і про його почуття.

— Але ж…

Мати гнівно насупилася. Примружила очі. Ярві не раз бачив, як перед цим поглядом тремтіли герої, а він героєм не був.

— Я була заручена з твоїм дядьком Утілем, воїни досі шепочуться про його неймовірний хист до меча. Саме він мав стати королем, — материн голос надломився, немовби слова завдавали їй болю. — Та коли Мати Море поглинула його й на березі йому звели порожній курган, я вийшла за твого батька. Я знехтувала почуттями й виконала свій обов’язок. Так само повинен учинити й ти.

Погляд Ярві знову ковзнув на труп його вродливого брата. Як мати може так спокійно снувати плани, коли на відстані простягнутої руки лежать мертві її чоловік і син.

— Ти не оплакуєш їх?

Ураз материне лице зсудомилося, і вся її ретельно впорядкована краса тріснула: вуста скривилися, показавши зуби, очі зіщулилися, а на шиї напнулися жили. Протягом якоїсь жахливої миті Ярві не знав, чи вона вдарить його, чи вибухне риданням, і не міг вирішити, що лякає його більше. Але мати уривчасто втягнула повітря, уклала на місце пасмо золотавого волосся і знову стала собою.

— Принаймні один із нас має поводитися як чоловік, — мовила вона.

Відтак із королівською грацією обернулася й велично вийшла з кімнати.

Ярві зціпив кулаки. Точніше, зціпив один кулак, а на другій долоні лише притиснув великий палець до скарлюченого цурпалка.

— Дякую, що підбадьорила, мамо.

Він завжди злостився. Але тільки тоді, коли зі злості вже не було жодної користі.

Ярві почув, як дядько підступив до нього. Одем заговорив м’яким голосом, наче до полохливого лошати.

— Ви ж знаєте, ваша мати любить вас.

— І звідки я мав би це знати?

— Вона повинна бути сильною. Заради вас. Заради країни. Заради вашого батька.

Ярві перевів погляд із батькового тіла на дядька. Такі схожі й водночас такі різні.

— Дякувати богам, ти тут, — промовив він, витискаючи з себе слова, які дерли в горлі. Принаймні хоч комусь із родини не байдуже до нього.

— Мені шкода, Ярві. Справді, — Одем поклав руку небожеві на плече, в очах його зблиснули сльози. — Але Лайтлін має рацію. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії. Ми мусимо знехтувати нашими почуттями.

Ярві важко зітхнув.

— Я знаю.

Його почуттями нехтували, відколи він себе пам’ятав.