Пів короля

Один друг

Весла невільників посували «Південний вітер» по чорній воді далеко на північ. Зима впевнено вступала у свої права. Часто падав сніг, лягаючи на дахи корабельних надбудов і плечі змерзлих веслярів, що з кожним змахом весла хукали на задубілі пальці. Ночами пошкоджений корпус рипів і стогнав, а вранці моряки перехилялися через борти, щоб оббити кригу з його поранених боків. Надвечір, загорнувшись у хутра, Шадікширрам виходила з каюти, з почервонілими від пиятики очима й носом, і казала, що як на неї, то не надто й холодно.

— Я намагаюся берегти у своєму серці любов, — мовив Джауд, хапаючи обіруч миску юшки, яку приніс Ярві. — Але, святі боги, як же я ненавиджу Північ!

— Північніше вже нема куди, — відказав Рульф, розтираючи собі вуха й похмуро позираючи на вкритий білою ковдрою берег.

Анкран, як завжди, не сказав нічого.

Море розляглося поцяткованою крижинами пусткою. Групки незграбних тюленів сумно спостерігали за «Південним вітром» зі скелястого надбережжя. Часом траплялися інші кораблі, і тоді Тріґґ, поклавши руку на меч, люто зиркав на них, аж доки ті не зникали за обрієм. Хай яким могутнім вважав себе Верховний король, його торговельна ліцензія не захистила б їх тут.

— Більшості купців бракує сміливості заходити в ці води, — Шадікширрам, не зважаючи на весляра, поставила свій чобіт йому на ногу. — Та я не належу до цієї більшості, — Ярві подумки подякував богам за це. — Баньї, що живуть у цьому крижаному пеклі, шанують мене, як богиню, адже я привожу їм казанки, ножі та інше залізне начиння, яке для них наче ельфійська магія. На обмін я прошу лише шкури та бурштин — у баньїв цього добра так багато, що воно не варте для них майже нічого. Ці бідолашні дикуни зроблять для мене все, що завгодно, — капітанка жадібно потерла долоні. — Тут мій найбільший зиск.

Справді, коли «Південний вітер» нарешті пробився крізь прибережну кригу до мулистої пристані, тубільці вже чекали їх на сірому березі. Як на Ярві, шенди проти них видавалися вершиною цивілізації. Усі закутані в шкури, баньї скидалися більше на вовків чи ведмедів, ніж на людей. Зарослі кошлатими бородами обличчя були проколоті скалками вилощених кісток і бурштину. Їхні луки були прикрашені перами, а палиці — обсаджені зубами. «Цікаво, чи не людськими?» — подумав Ярві й вирішив, що ті, хто волочить мізерне животіння в такому бідному краю, не можуть собі дозволити щось марнувати.

— Мене не буде чотири дні, — Шадікширрам перемахнула через борт і важко зістрибнула на пристань, аж торохнули пожолоблені дошки. За нею з корабля зійшли моряки з товарами, повантаженими на незграбні санчата. — Тріґґу, лишаєшся за старшого!

— Ти не впізнаєш корабля, коли повернешся! — вишкірившись, відгукнувся наглядач.

— Чотири дні байдики бити, — невдоволено просичав Ярві, дивлячись, як останні промені сонця почервонили небо. Великим пальцем сухої руки він нервово шарпав нашийника — здавалося, той із кожною ніччю, проведеною на цьому трухлявому кориті, муляв дедалі більше.

— Май терпець, — процідила, не розтуляючи рота, Сумаель. Її пошрамовані губи майже не ворухнулися, а темні очі стежили за охоронцями, й особливо за Тріґґом. — За кілька тижнів ми будемо у твоїх друзів у Торлбю, — вона обернулася до нього, звично насупившись. — Сподіваюся, ти справді маєш там друзів.

— Ти будеш здивована, коли дізнаєшся, хто мої друзі, — Ярві запорпався під свої шкури. — Довірся мені.

Дівчина чмихнула.

— Довіритися?

Ярві відвернувся. Хай Сумаель і колюча, як їжак, але вона міцна й розумна, і з усіх, хто був на кораблі, Ярві саме її хотів бачити поруч. Йому потрібен був спільник, а не приятель, а Сумаель знала, що робити й коли.

Він уявляв собі втечу в найменших деталях. Щовечора Ярві заколисував себе думками про неї. Ось «Південний вітер» м’яко гойдається в гавані Торлбю, а над ним здіймається цитадель. Обпоєні зіллям, охоронці хропуть перед порожніми кухлями. Ключ плавно повертається в замку. Він і Сумаель разом тікають із корабля, обмотавши ланцюги ганчір’ям, пробираються так добре знайомими йому стрімкими темними вуличками. На бруківці видніють відбитки брудних чобіт, на похилих дахах лежить сніг.

Ярві всміхнувся, уявляючи собі обличчя матері, коли вона побачить його. Усмішка його стала ще ширшою, коли він уявив обличчя Одема за мить до того, як угородить ніж йому в черево…

Ярві б’є і шматує ножем. Руки його липкі від крові негідника, а дядько вищить, як різане порося.

— Слава законному королю Ґеттландії! — гукає хтось, і всі аплодують, а найгучніше — ніхто інший, як Ґром-ґіль-Ґорм, що плескає здоровенними долонями щоразу, як лезо з хлипучим звуком входить у тіло, і мати Скер, яка верещить і підстрибує з радості, а тоді перетворюється на зграйку голубів, що лопотять крильми.

Хлипання переходить у цмокання, і Ярві бачить брата, що, блідий і холодний, лежить на кам’яній плиті. Над братовим обличчям похилена Ісріун без кінця цілує його.

З-за запони волосся, що падає їй на лице, вона всміхається до Ярві. Тою своєю усмішкою.

— Я сподіваюся на кращий поцілунок, коли ви повернетеся з перемогою, мій королю.

Одем підводиться на ліктях.

— Як довго це ще триватиме?

— Убити його! — каже мати. — Принаймні один із нас має поводитися як чоловік.

— Я чоловік! — гарикає Ярві, і б’є, б’є ножем, аж йому болить рука. — Чи… тільки пів чоловіка?

Гурік здивовано здіймає брову.

— Аж пів чоловіка? Чи не забагато?

Руків’я ножа робиться слизьким у кулаці Ярві, а голуби страшенно відвертають увагу: вони дивляться на нього, дивляться… Бронзовокрилий орел посеред них клекотить послання від праматері Вексен:

— Ти не думав над тим, щоби вступити до Міністерства?

— Я король! — спаленівши, реве Ярві й ховає за спину ні до чого не придатну руку-посміховисько.

— Місце королів — між богами й людьми, — каже Кеймдаль, із горла його струменить кров.

— Король завжди сам, — каже батько Ярві. Він сидить на Чорному престолі й нахиляється вперед. Його рани починають кривавити, і на підлогу Зали Богів спливає кров.

Одем уже не верещить, він хихоче.

— З тебе вийшов би чудовий блазень.

— Прокляття на тебе! — кричить Ярві й силкується вдарити сильніше, але ніж такий важкий, що він ледве може його здійняти.

— Що ви робите? — запитує мати Ґундрінг. Голос її звучить налякано.

— Заткнися, суко! — каже Одем. Він хапає Ярві за горло й душить його…

Грубо струсонувши, Ярві висмикнули зі сну, і прокинувшись, він побачив Тріґґові руки на своєму горлі.

Над ним, блискаючи зубами у світлі смолоскипа, плавало півколо жорстоких вищирів. Ярві захрипів і заборсався, як та муха, що вскочила в мед, але вирватися було годі.

— Дарма ти не погодився на мої умови, хлопче.

— Що ви робите? — повторила Сумаель. Ярві ще ніколи не чув у її голосі переляканих ноток. Але її переляку було далеко до того жаху, який охопив його самого.

— Я ж наказав тобі заткнутися! — прогарчав їй в обличчя один з охоронців. — Якщо тільки не хочеш приєднатися до нього!

Сумаель зіщулилася під укривалом. Вона добре знала, що робити й коли. Можливо, мати друга все ж було б краще, ніж просто спільника, але вже було запізно це виправляти.

— Я ж казав тобі: і розумні діти, і дурні тонуть однаково, — Тріґґ сунув ключ у замок і відімкнув ланцюг Ярві. Ось вона, свобода, тільки трішки не так він її собі уявляв. — Зараз ми тебе кинемо у воду й побачимо, чи я не збрехав.

Тріґґ потягнув Ярві палубою, наче обскубану курку, що ось-ось потрапить у горщик. Веслярі спали на лавках, і лише дехто визирав з- під облізлих шкур. Ніхто, втім, навіть не поворухнувся, щоб домогти йому. Навіщо їм це робити? Та і як вони могли б допомогти йому?

П’яти Ярві марно впиралися в палубу. Руки силкувалися розтиснути Тріґґові пальці — і здорова, і хвора з однаковим успіхом. Мабуть, треба було торгуватися, блефувати, лестити, але груди його горіли, і повітря вистачило тільки на тихий схлип, схожий на пердіння.

Цієї миті стало очевидно, що лагідні методи міністрів мають свої вади.

— Ми тут побилися об заклад, — сказав Тріґґ, — як довго ти протримаєшся на воді.

Ярві смикав його за руку, дряпав плече нігтями, але наглядач того навіть не зауважував. Краєм засльозеного ока хлопець помітив, як Сумаель підводиться і скидає з себе укривала. Відімкнувши ланцюг Ярві, Тріґґ відімкнув і її ланцюг.

Та не слід було сподіватися на її допомогу. Не слід було сподіватися на будь-чию допомогу.

— Нехай це буде наукою всім вам! — Тріґґ тицьнув собі в груди великим пальцем вільної руки. — Це мій корабель. Тому, хто перейде мені дорогу, — кінець!

— Облиш його! — пробурчав хтось. — Він не зробив нічого лихого.

Джауд. Ярві, якого тягли повз лавки веслярів, побачив здорованя. Але на його слова ніхто не звернув уваги. Поруч, на колишньому місці Ярві, сидів Анкран і спостерігав, потираючи зламаний ніс. Тепер це місце вже не видавалося таким поганим.

— Треба було погоджуватися на умови, — Тріґґ швиргонув його через витягнуті весла, наче мішок із лахами. — Я багато можу пробачити хорошому співакові, хлопче, але…

Раптом наглядач скрикнув і гепнувся на палубу, послабивши хватку. Ярві тицьнув скарлюченим оцупком пальця Тріґґові в око, вивернувшись, ударив ногою в груди й відлетів убік.

Тріґґ перечепився через грубий ланцюг, що несподівано виявився туго напнутим під його ногами. У тіні горбився Ніхто, очі його зблискували за пелехами, що спадали на обличчя.

— Утікай, — прошепотів чистильник.

Схоже, одного друга Ярві таки надбав.

Від першого ковтка повітря голова пішла обертом. Він зіп’явся на ноги, хриплячи й схлипуючи, і кинувся поміж лавками, протискаючись між напівсонними веслярами, перелазячи через них, прослизаючи під веслами й перестрибуючи через них.

Довкола щось кричали, але Ярві не чув слів — у вухах йому стугоніла кров, наче гуркіт грому, що заглушав усі думки.

Хитаючись і тремтячи, він побачив люк. Рука схопилася за клямку. Ярві рвонув ляду, підняв її та ринув сторчголов у темряву.