Пів короля

Найсамотніше місце

— Готові? — пошепки запитав Ярві.

— Я завжди готовий, — відказав Ніхто.

Рульф покрутив головою спочатку в один бік, потім в другий. Кров на його обличчі в темряві здавалася чорною.

— Готовішим я вже не стану.

Ярві набрав повні груди повітря й, видихнувши, натиснув зап’ястком каліченої руки на клямку. Потім штовхнув потаємні двері плечем і вивалився у священну залу.

Перед ним порожній Чорний престол здіймався на вершині помосту під поглядами Великих Богів, що зорили своїми блискучими очами- самоцвітами. Над ними, розміщені колом попід склепінням, бурштинові постаті Малих Богів споглядали дріб’язкові діяння людей, мовчки, без жодних емоцій і навіть без особливої цікавості.

З Одемом лишилося тільки десять людей, та й ті мали жалюгідний вигляд. Воїни зібралися біля дверей, що злегка тремтіли від ударів іззовні. Двоє намагалися підперти їх списами. Інші двоє скинули святі дари зі столу, який роки відшліфували до блиску, і волочили його, щоб забарикадувати вхід. Решта сиділи чи стояли збентежені й приголомшені: ніхто не міг збагнути, яким дивом ватазі розбійників вдалося зненацька заскочити короля в самому осерді його цитаделі. Мати Ґундрінг, згорбившись біля Одема, перев’язувала прапороносцю скривавлену руку.

— До короля! — пронизливо скрикнув той, побачивши Ярві.

Одемові охоронці кинулися до свого володаря й оточили його, здійнявши щити й приготувавши зброю. Воїн, якому стріла влучила в обличчя, обламав її, і тепер з його щоки стирчав кривавий уламок. Ще хвилю тому цей чоловік напівпритомно спирався на меч, але тепер він, хитаючись, показував ним на нападників.

Ніхто став ліворуч від Ярві, Рульф — праворуч, а ті раби й найманці, які ще могли битися, розсипалися за ними широким півколом, наїжачені гострим залізом.

Плюючись образами й хрипко лаючись різними мовами, вони обійшли Чорний престол і спустилися тронними сходами. Одем дав знак своїм людям виступити вперед. Їх відділяли вже десять кроків… вісім… шість. У нерухомому повітрі Зали Богів, наче грозова хмара, зависло очікування кривавого бою.

Аж тут мати Ґундрінг пильно придивилася до Ярві, і очі її розширилися.

— Стійте! — скрикнула вона, ударяючи ельфійською патерицею по підлозі, аж оглушлива луна пішла гуляти попід склепінням. — Стійте!

На якусь мить воїни завмерли, шкірячи зуби, зиркаючи на противників і нервово стискаючи зброю. Ярві поквапився стрибнути в те вузеньке рятівне віконце, яке відчинила йому стара міністерка.

— Ґеттландці! — закричав він. — Ви знаєте мене! Я Ярві, син Утріка! — Оцупком пальця на лівій руці він вказав на Одема. — Це зрадливе створіння спробувало вкрасти Чорний престол, але боги довго не терпітимуть узурпатора на троні. — Ярві тицьнув великим пальцем себе в груди. — Законний король Ґеттландії повернувся!

— Маріонетка в руках жінки? — Одем плюнув у його бік. — Половина короля? Володар усіх калік?

Перш ніж Ярві встиг відповісти, дужа рука взяла його за плече й відсунула вбік. Розстібаючи ремінь шолома, наперед виступив Ніхто.

— Ні, — промовив він. — Законний король.

Знявши шолом, він кинув його, і той з брязкотом покотився підлогою Зали Богів.

Як виявилося, Ніхто обтяв собі розпатлані пелехи, лишивши короткий сивий йоржик, і зголив густу бороду. Тепер нічого не затуляло гострих, безжалісних рис кутастого обличчя, покарбованого важкою працею і негодою, пошрамованого битвами і побоями, зі зламаними кістками, що, зрісшись, надавали йому ще жорсткішого вигляду. Жалюгідний обірванець, самі кістки та шкіра, зник, і на його місці стояв воїн із дуба й заліза. Тільки очі, що глибоко сиділи в запалих очницях, були ті самі.

У них і далі палахкотів вогник на межі з божевіллям. Яскравіший, ніж будь-коли.

І раптом Ярві усвідомив, що не знає, хто цей чоловік, який мандрував, бився і спав поруч із ним. Не знає, кого він привів разом із собою у цитадель Ґеттландії, просто до Чорного престолу.

Сповнившись ураз сумнівами, Ярві розгублено роззирнувся довкола. Молодші ґеттланді досі гарчали якісь погрози, але на старших обличчя Нікого справило дивне враження.

Щелепи відвисли, клинки похитнулись у руках, очі розширилися, у деяких навіть забриніли сльози, з тремтливих губ злітала божба. Одем сполотнів іще сильніше, ніж коли побачив Ярві. Він мав обличчя людини, яка спостерігає кінець світу.

— Що це за чари? — пошепки запитав Рульф, але Ярві не мав відповіді.

Ельфійська патериця випала з безвладних пальців матері Ґундрінг і гримнула об підлогу. Коли луна стихла й запала важка тиша, міністерка прошепотіла:

— Утіль.

— Так, це я, — Ніхто з божевільною усмішкою обернувся до Одема. — Радий тебе бачити, брате.

Аж тепер, коли пролунало ім’я, Ярві побачив, як вони обоє подібні, і холод пройняв його до кінчиків пальців.

Дядько Утіль, чию незрівнянну майстерність у бою воїни вихваляли перед кожним тренуванням, чиє потонуле тіло так ніколи й не викинули на берег морські хвилі, чий курган височів на вітряному березі порожній.

Дядько Утіль протягом усіх цих місяців був поруч.

Дядько Утіль стояв тепер поперед нього.

— Настав час порахунку, — сказав Ніхто. Сказав Утіль. І ступив уперед із мечем у руці.

— У Залі Богів заборонено проливати кров! — скрикнула мати Ґундрінг.

Утіль лише всміхнувся.

— Кров боги люблять понад усе, міністерко. Де ж іще проливати її, якщо не тут?

— Убити його! — вереснув Одем голосом, у якому не лишилося анітрохи спокою. Проте жоден не поворухнувся, щоб виконати наказ. Жоден навіть не промовив ні слова. — Я ваш король!

Влада, однак, може бути дуже крихкою. Поволі, обережно, немовби всі думали як один, воїни відступили від нього і стали позаду півколом.

— Чорний престол — далебі, найсамотніше місце, — зауважив Утіль, скидаючи поглядом у бік порожнього трону на помості.

Жовна на Одемових вилицях напнулися, коли він обвів очима похмурі обличчя довкола: його охоронців, найманців, матері Ґундрінг, Ярві й нарешті Утілеве, таке подібне до його власного, але покарбоване двадцятьма роками жахіть. Одем пирхнув і плюнув на священні плити братові під ноги.

— Що ж, нехай буде так, — він вихопив із рук щитоносця свій щит, позолочений і оздоблений по ободу миготливими самоцвітами, після чого відіпхнув чоловіка з дороги.

Рульф запропонував товаришеві свій щит, але Ніхто похитав головою.

— Часом є потреба й на дерево, але сьогодні відповідатиме сталь.

І він здійняв клинок — той самий простий меч, який проніс через снігову пустелю, зі звичайної сталі, начищеної до морозяного блиску.

— Довго ж тебе не було, брате, — Одем витягнув свій меч, викуваний колись для батька Ярві, з навершником зі слонової кістки, позолоченим руків’ям і рунами, викарбуваними на щастя на дзеркально-блискучому лезі. — Обіймімося ж.

Стрімко, наче скорпіон, він стрибнув уперед. Ярві охнув і позадкував, смикаючись туди й сюди, немовби повторював рухи дядьків. Одем зробив один випад, другий, засичав, завдаючи ударів то знизу, то зверху з такою силою, що міг би розрубати людину навпіл. Та хоч який швидкий і смертельно небезпечний він був, брат його рухався ще швидше. Неначе дим на шаленому вітрі, Утіль перетікав із місця на місце, кружляв і викручувався, і блискуча Одемова сталь лише розтинала повітря, не торкаючись супротивника.

— Пам’ятаєш, коли ми бачилися востаннє? — запитав Утіль і, танцюючи, ухилився від удару. — У шторм, на носі батькового корабля? Я реготав в обличчя вітровію, а брати стояли за моєю спиною!

— Тебе ніколи нічого не турбувало, крім свого реготу! — Одем атакував знову, рубаючи справа і зліва, аж його охоронці, що пильно стежили за герцем, різко відсахнулися назад. Але Утіль вивернувся й відскочив на безпечну відстань, навіть не здіймаючи меча.

— То це тому ви з Утріком кинули мене в жорстоке море? Чи, може, ви це зробили, щоб він украв належний мені по праву трон? А ти, своєю чергою, вкрав його в нього?

— Чорний престол — мій!

Одемів меч описав блискучу дугу над його головою. Але сталь лише лунко вдарила об сталь: Утіль відбив удар своїм мечем і заблокував щит противника. На якусь мить, скрегочучи клинками, дядьки Ярві зчепилися між собою. Тоді Утіль порухом плеча підбив щит догори й зацідив ободом братові в щелепу. Потім крутонув другим плечем і відкинув Одема. Той задріботів ногами по кам’яній підлозі й безвладно повалився на воїнів, що стояли позаду.

Його відштовхнули, і Одем зіщулився за щитом, але Утіль лише стояв у центрі кола.

— Хоч мій порожній курган і височіє на березі, та я не потонув. Мене виловили з моря работорговці й змусили битися на арені. Усі ці роки я животів у темряві, забавляючи п’яних від крові тварин. Я вбив для них дев’яносто дев’ять чоловіків, — Утіль приклав палець до вуха й на мить знову перетворився на Нікого. — Іноді я чую, як вони шепочуть. А ти чуєш, Одеме?

— Ти збожеволів! — Одем сплюнув. На губах його була кров.

Але Утіль лише всміхнувся ширше.

— А хіба могло бути інакше? Мені пообіцяли, що за соту перемогу відпустять на волю, але ошукали й продали мене знову. — Одем, пригнувшись і здійнявши щит, поволі кружляв довкола, наче мисливець. На його чолі виступили краплини поту: посріблена кольчуга обтяжувала його. Утіль, що навіть не зади´хався, стояв прямо, помахуючи мечем легко й невимушено. — Я став рабом-воїном, потім рабом-веслярем, а потім… ніким. Дванадцять гірких літ я провів на колінах. У такому стані добре думати.

— Подумай-но над цим! — Одем сплюнув кров і знову атакував. Удав, ніби робить випад, а натомість зі свистом рубонув навскіс. Але Утіль відбив його клинок так, що той ударився об кам’яну підлогу, викрешуючи іскри й виповнюючи Залу Богів лунким, оглушливим гуркотом.

Ошелешений зіткненням, Одем здригнувся, охнув і заточився. Утіль відступив і з жахливою точністю різонув брата по плечу, просто над оздобленим гранатами ободом щита.

Одем завив. Розцяцькований дерев’яний круг випав з ослаблої лівиці, і його відразу зросила кров, що почала скрапувати з безвільних пальців. Поранений здійняв великі очі на Утіля.

— Я був найкращий з нас трьох! Я мав стати королем! В Утріка була сама тільки жорстокість, а в тебе — сама тільки пиха!

— То правда, — Утіль насупився й ретельно витер лезо з обох боків об рукав. — Але боги покарали мене за це. Вони дали мені добру науку, Одеме. А тепер вони послали мене, щоб і я тебе дечого навчив. Боги роблять королем не того, хто найкращий, а того, хто народився першим, — він кивнув у бік Ярві: — І в одному наш із тобою небіж має рацію. Боги довго не терпітимуть узурпатора на троні. — Утіль вищирив зуби й просичав: — Чорний престол — мій!

Він метнувся вперед, і Одем зустрів його з лютим гарчанням. Клинки зітнулися раз, другий, так швидко, що очі Ярві не встигали за ними. Третього удару Утіль завдав знизу, розпанахав братові ногу й відскочив убік. Одем заревів знову. Обличчя його скривилося від болю, коліно підломилося. Він лишився на ногах тільки тому, що сперся на меч, як на милицю.

— Останні Двері відчиняються перед тобою, — промовив Утіль.

Одем насилу відновив рівновагу. Груди його важко здіймалися, і Ярві помітив, що посріблений наголінник на його нозі зробився червоним. Кров уже струменіла з чобота, затікаючи в щілини між кам’яними плитами.

— Я знаю, — Одем підвів обличчя, і Ярві побачив сльозу, що викотилася з кутика дядькового ока й лишила слід на його щоці. — Вони були відчинені всі ці роки, — чи то пирхнувши, чи то схлипнувши, він кинув меч, який зі стуком упав у тінь. — Від того самого штормового дня.

Кров забурхала Ярві у скронях, коли Утіль високо здійняв меча. Світло відбилося від клинка, і лезо заграло холодним блиском.

— Лише дай мені відповідь на одне запитання… — тихо промовив Одем, прикипівши очима до занесеної над ним смерті.

Утіль на мить завагався. Меч хитнувся й помалу опустився. Брова запитально смикнулась догори.

— Кажи, брате.

Ярві побачив, як Одемова рука помалу, потайки пересувається за спину, як пальці стискаються довкола руків’я кинджала, заткнутого за пояс. Довгого, з гагатовим навершником. Того самого, який дядько показував Ярві на верхівці амвендської вежі.

Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.

Ярві одним стрибком злетів із тронних сходин.

Нехай він і не був найвправнішим учнем на бойовищі, але як убити людину, знав. Він всадив меч Шадікширрам Одемові під пахву, і кривий клинок, пробивши кольчугу, майже без звуку вийшов із грудей.

— Хай яке твоє запитання, моя відповідь на нього — сталь! — просичав Ярві дядькові у вухо, а потім відступив і висмикнув клинок.

Одем із булькотом втягнув повітря. Наче п’яний, ступив один хиткий крок і впав навколішки. Поволі обернув голову й подивився через плече. На якусь мить його вражений погляд зустрівся з поглядом Ярві. А тоді Одем повалився на бік. Він лежав нерухомо на священних плитах, під тронним помостом, перед очима богів, у колі, утвореному воїнами-ґеттландцями й найманцями, а над його тілом стояли Ярві та Утіль і пильно дивилися один на одного.

— Скидається на те, небоже, що в нас із тобою також є невирішене питання, — промовив його єдиний живий дядько, не опускаючи здійнятої брови. — Відповіддю на нього теж буде сталь?

Ярві скинув очима на Чорний престол, що мовчазно здіймався над ними.

Нехай він і твердий, але хіба твердіший за невільницькі лавки на «Південному вітрі»? Нехай він і холодний, але хіба холодніший за сніги крайньої півночі? Він більше не лякав Ярві, але чи справді Ярві прагнув його? Він пригадав, як на Чорному престолі сидів батько, високий і похмурий, завжди тримаючи пошрамовану руку біля меча. Щирий син Матері Війни, саме такий, яким і має бути король Ґеттландії. Такий, яким і є Утіль.

Статуї Великих Богів уважно дивилися згори, немовби чекали на рішення. Якусь хвилю Ярві переводив погляд з одного кам’яного обличчя на інше, а тоді глибоко вдихнув. Мати Ґундрінг завжди казала, що його торкнувся Батько Мир, і Ярві знав, що вона мала рацію.

Він ніколи насправді не прагнув Чорного престолу. То навіщо ж битися за нього? Навіщо помирати за нього? Щоб Ґеттландія отримала пів короля?

Ярві розтиснув пальці й випустив меч Шадікширрам. Той із брязкотом упав на залиту кров’ю підлогу.

— Мені досить помсти. Чорний престол — твій, — мовив він, поволі опустився навколішки перед Утілем і схилив голову. — Мій королю.