Пів короля

Соломинка

Ярві не раз доводилося мати справу з суворими чоловіками. Одним із таких був його батько. Другим — його брат. Щодня десятки суворих воїнів приходили на бойовище в Торлбю, щоб випробувати свої сили. Сотні їх зібралися на піщаному березі, щоб подивитися, як зводитимуть курган королю Утріку, а потім вирушити з юним королем Ярві в той, фатальний для нього, набіг на Амвенд. Обличчя, що всміхалися лише під час битви, долоні, що зрослися з руків’ям зброї.

А втім, іще ніколи Ярві не бачив такого зборища воїнів, яке Ґром- ґіль-Ґорм узяв із собою на лови.

— Зроду не бачив так багато ванстерців в одному місці, — пробурмотів Рульф. — А я свого часу провів аж рік у Вульсґарді.

— Ціле військо, — буркнув Ніхто.

— І то грізне, — докинув Джауд.

Наїжачені зброєю, вояки дихали погрозою, проймали поглядами, як кинджалами, і рубали словами, наче мечами. Шрами вони носили так само гордо, як королівна — коштовні прикраси, а музикою їм був пронизливий, як скрегіт точильного каменя, жіночий голос, що квилив-виводив пісню про любов до Матері Війни, про пролиту кров, пощерблену сталь і відважних мужів, життя яких обірвалося передчасно.

Підганяючи вістрями списів, воїни привели Ярві та його друзів, зв’язаних і безпорадних, у цей мисливський табір, поміж багать, над якими свіже м’ясиво скрапувало червоним соком.

— Якщо в когось є план, — прошипіла Сумаєль краєм рота, — то саме час до нього вдатися.

— У мене є план, — відказав Ніхто.

— У цьому плані присутній меч? — поцікавився Джауд.

Запала коротка пауза.

— У всіх моїх планах присутній меч.

— А він у тебе є?

Знову пауза.

— Ні, нема.

— То як твій план спрацює без нього? — упівголоса запитала Сумаель.

Після ще однієї паузи Ніхто відказав:

— Смерть чекає на кожного.

Там, де ванстерські зарізяки купчилися найщільніше, Ярві побачив обриси великого крісла, а на ньому — велику постать із великим кухлем у великій руці, але не відчув того страху, що колись охопив би його. Натомість Ярві закололо передчуття нагоди. Він не мав якогось плану, навіть у загальних рисах, але, як казала йому мати Ґундрінг, «потопельник хапається за будь-яку соломинку».

— Замість убивати ворогів, можна вчинити з ними інакше, — прошепотів він.

Ніхто пирхнув.

— А саме?

— Зробити їх своїми союзниками.

Ярві набрав повітря й закричав на все горло:

— Ґром-ґіль-Ґорме! — вилетівши хмаркою білої пари, голос його зірвався на вереск і прозвучав аж ніяк не по-королівський, однак достатньо гучно, щоб його почув увесь табір, і це єдине, що мало значення. Сотні освітлених вогнищами облич обернулися до нього. — Королю Ванстерландії! Найкривавіший сину Матері Війни! Мечоламе й Сиротителю, ми знову зустрілися! Я…

Добре вивірений удар у живіт вибив із нього повітря, яке вихопилося жалібним зойком.

— Припни язика, хлопче, бо я тобі його вирву! — гарикнув ватажок розвідників, штовхаючи Ярві. Той, заходячись кашлем, упав навколішки.

Але того, чого прагнув, він досяг.

Спершу запала важка тиша, тоді почулися ще важчі кроки, що поступово наближалися, і нарешті пролунав наспівний голос самого Ґром-ґіль-Ґорма:

— Ви привели гостей!

— Які скидаються на жебраків, — додав другий голос. Хоча Ярві не чув його відтоді, як на нього наділи нашийник, він миттю впізнав крижаний тон матері Скер, такий знайомий йому зі снів.

— Ми знайшли їх у ельфійських руїнах над річкою, мій королю, — пояснив старший розвідник.

— Вони не схожі на ельфів, — зауважила Ґормова міністерка.

— Вони палили трупи.

— Достойна справа… якщо палити правильні трупи, — мовив Ґорм. — Ти кажеш, хлопче, я мав би тебе знати? Хочеш побавитися в загадки?

Досі відсапуючи, Ярві підвів голову і, як минулого разу, побачив спершу чоботи, потім пояс, тричі обвинутий довкола шиї ланцюг, і нарешті, високо над собою, порите зморшками обличчя короля Ванстерландії, найлютішого ворога його батька, його країни і його народу.

— Коли ми бачилися востаннє… ти запропонував мені свій кинджал, — Ярві поглянув Ґормові просто в очі. Навколішках, обшарпаний і скривавлений, побитий і зв’язаний, він дивився велетневі просто в очі. — Ти сказав, щоб я відшукав тебе, якщо передумаю. Ти даси мені тепер свій кинджал?

Король Ванстерландії насупився, перебираючи пальцями навершники на ланцюзі, що обвивав його грубезну шию. Другою рукою він запхнув глибше за пояс свої численні кинджали.

— Це було б нерозважливо.

— А я гадав, що Мати Війна дихнула на тебе в колисці, і провіщено, що тебе не вбити жодному чоловікові.

— Боги допомагають тим, хто допомагає собі сам, — мати Скер боляче стиснула підборіддя Ярві та обернула його обличчям до світла. — Це кухарчук, якого зловили в Амвенді.

— Так, — пробурмотів Ґорм. — Але він змінився. Тепер він дивиться твердо.

Мати Скер примружила очі.

— А ще він десь загубив нашийник, який я йому подарувала.

— Він мені муляв. Я не народився бути рабом.

— І попри це, ти знову на колінах переді мною, — сказав Ґорм. — То ким ти народився бути?

Довкола почулося запобігливе хихотіння, але над Ярві сміялися все його життя, і кпини його вже не кололи.

— Королем Ґеттландії, — відповів він, і цього разу його голос був холодний і твердий, як сам Чорний престол.

— Святі боги! — почув він, як видихнула Сумаель. — Нам кінець. Ґормові губи розтяглися в широченну посмішку.

— Одеме! А ти добряче помолодшав!

— Я небіж Одема. Син Утріка.

Старший розвідник ударив його в потилицю. Ярві впав на зламаний ніс, а що руки мав зв’язані й ніяк не міг пом’якшити падіння, то воно вийшло особливо неприємним.

— Утріків син загинув разом із ним!

— У нього був іще один син, недоумку!

Звиваючись тулубом, Ярві підвівся й знову став навколішки, відчуваючи в роті солоний присмак крові. Присмак, який йому вже обрид.

Пальці розвідника схопили його за волосся й смикнули догори.

— Наймемо його як блазня чи повісимо як шпигуна?

— Це не тобі вирішувати, — ельфійські браслети на довгому передпліччі матері Скер злегка забряжчали. Вона лише підняла один палець, але розвідник немовби дістав ляпаса й одразу відпустив бранця. — Утрік справді мав другого сина. Королевича Ярві. Він учився на міністра…

— Але так і не склав іспит, — доказав Ярві. — А натомість сів на Чорний престол.

— Щоб Золота Королева змогла зберегти владу.

— Лайтлін. Моя мати.

Міністерка довго й пильно дивилася на нього. Ярві випнув підборіддя й поглянув у відповідь, намагаючись прибрати якомога більш королівського вигляду — наскільки це дозволяли закривавлений ніс, зв’язані руки й смердючі лахи. Либонь, цього вистачило, принаймні щоб заронити зерно сумніву.

— Розв’яжіть йому руки.

Ярві відчув, що мотузку розрізали, і з належною театральністю повільно простягнув до світла ліву руку. Гомін, який знявся довкола, коли він показав скарлючену куксу, цього разу справив йому неабияку приємність.

— Мабуть, ти це хотіла побачити? — запитав він.

Мати Скер узяла його долоню, обернула її, натиснула сильними пальцями.

— Якщо ти був учнем матері Ґундрінг, то мав би знати, у кого навчалася вона сама?

Ярві відповів не запнувшись:

— Її учила мати Вексен, натоді міністерка короля Фінна, володаря Тровенландії, тепер праматір Міністерства й перша служителька самого Верховного короля.

— Скільки голубів тримає мати Ґундрінг?

— Три дюжини. І ще одного з чорною плямкою на чолі, що понесе звістку до Скекенгауза, коли Смерть відчинить перед нею Останні Двері.

— З якого дерева двері до спочивальні короля Ґеттландії?

Ярві усміхнувся.

— Там немає дверей, бо ж король — одне ціле зі своїм королівством і підданцями й не має права нічого ховати від них.

Вражений вираз на кощавому обличчі матері Скер став іще одним джерелом такої рідкісної для Ярві втіхи.

Ґром-ґіль-Ґорм звів густющу брову.

— Він відповів правильно?

— Так, — пробурмотіла міністерка.

— Отже… це калікувате щеня — справді Ярві, син Утріка та Лайтлін, законний король Ґеттландії?

— Видається, що так.

— То це правда? — прохрипів Рульф.

— Це правда, — видихнула Сумаель.

Ґорм зайшовся реготом.

— У такому разі це мої найвдаліші лови за багато років! Надсилай птаха, мати Скер, дізнайся, скільки король Одем заплатить нам за повернення блудного небожа.

Король Ванстерландії обернувся, щоб іти геть, але Ярві зупинив його, чмихнувши.

— Великий і жахливий Ґром-ґіль-Ґорме! У Ґетландії тебе називають безумцем, що впивається кров’ю. У Тровенландії тебе вважають диким королем дикого краю. У Скекенгаузі, у ельфійських палатах Верховного короля… там про тебе заледве чи й згадують.

Ярві почув, як Рульф стривожено щось буркнув, а ватажок розвідників, ледь стримуючи лють, загарчав, але Ґорм лише замислено погладив бороду.

— Якщо ти мав на меті мені полестити, то це тобі не вдалося. Куди ти хилиш?

— Боги послали тобі золотий шанс. Якщо ти не скористаєшся ним і вдовольнишся такою малою вигодою, то підтвердиш, що думка сусідів про тебе правильна.

Король Ванстерландії запитально глянув на міністерку.

— Охоче послухаю, чого б іще я міг надбати.

«Продавай їм те, що вони хочуть, — завжди казала мати Ярві, — а не те, що в тебе є».

— Щовесни ти збираєш воїнів і рушаєш у набіг на ґеттландське прикордоння, чи не так?

— Це не таємниця.

— А цієї весни?

Ґорм підібгав губи.

— Якусь, бодай невеличку, прогулянку влаштувати слід було б. Мати Війна вимагає помсти за той розбій, який твій дядько вчинив у Амвенді.

Ярві поклав за краще не згадувати, що, хай і не до кінця того розбою, але на його початку королем Ґеттландії був саме він.

— Я прошу тебе лише про одне: прогулятися цього року трохи далі. Аж до мурів Торлбю.

Мати Скер зневажливо чмихнула.

— Тільки й усього?

Одначе Ґормова цікавість пробудилася.

— І що ж я здобуду, якщо вчиню тобі таку ласку?

Гордовитий муж на кшталт убитого батька Ярві, чи брата, чи потонулого дядька Утіля, мабуть, радше з останнім віддихом плюнув би Ґром-ґіль-Ґормові в обличчя, аніж шукав у нього допомоги. Але у Ярві не лишилося гордості. Її з нього вичавив зневагою батько. Виманив підступами Одем. Вибив батіг на палубі «Південного вітру». Виморозила снігова пустка.

Ярві все своє життя стояв навколішках, постояти ще трохи було неважко.

— Допоможи мені повернути трон, Ґром-ґіль-Ґорме, і посеред калюжі Одемової крові я опущуся перед тобою на коліна як король Ґеттландії, твій васал і підданець.

Ніхто нахилився до нього й люто просичав крізь зціплені зуби:

— Це зависока ціна!

Ярві наче й не почув його слів.

— Утіль, Утрік і Одем. Три брати, твої найбільші вороги, усі підуть крізь Останні Двері, і по всьому Потрощеному морю твоя влада поступатиметься тільки владі самого Верховного короля. А далі… хто знає.

«Що більше влади має людина, — завжди повторювала мати Ґундрінг, — то більше влади вона прагне».

— Це було б непогано, — відказав Ґорм трохи хрипким голосом.

— Авжеж, непогано, — погодилася мати Скер. Її очі перетворилися на дві вузенькі щілини, коли вона блимнула на Ярві. — Якби це можна було здійснити.

— Лише доправте мене й моїх супутників до Торлбю, і я спробую це вможливити.

— Незвичний почет ти собі добрав, — сказала міністерка, оглядаючи кожного по черзі без надмірного ентузіазму.

— Того вимагали незвичні обставини.

— А це що за недолуга проява? — запитав Ґорм, вказуючи на Нікого. На відміну від решти, що розсудливо втупили погляд у землю, той, випроставши спину, не ховав палючих очей.

— Я гордий ґеттландець.

— А, один із тих, — усміхнувся Ґорм. — Тут нам більше до вподоби зганьблені й закривавлені ґеттландці.

— Не зважайте на нього, мій королю. Він Ніхто, — Ярві знову привернув Ґормову увагу до себе, говорячи до нього тим медоточивим тоном, до якого часто вдавалася мати, бо ж звичні до жорстокості чоловіки, яким гнів лише додає сил, безпорадні перед доводами здорового глузду. — Якщо я зазнаю невдачі, вам однаково лишиться здобич, захоплена в поході на південь.

Ніхто з огидою пробурчав щось — нічого дивного. Спалені ґеттландські міста, сплюндровані землі, вигнані з домівок або забрані в неволю люди. І то були землі Ярві, люди Ярві. Проте він уже занадто загрузнув у цьому болоті, щоб повертатися назад. Йому лишалося тільки одне — перти вперед і або потонути по дорозі, або вибратися на протилежний берег — нехай і брудним, але живим. Щоб повернути Чорний престол, потрібне військо, і Мати Війна вкладала в його суху руку ванстерські мечі. Чи, може, ставила на його пошрамовану шию ванстерський чобіт?

— Ви здобудете багато, — улещував Ярві, м’яко, терпляче, — і нічого не втратите.

— Окрім ласки Верховного короля, — мовила мати Скер. — Він наказав, щоб не було війни, доки храму не добудовано…

— Колись орли праматері Вексен приносили прохання, — у Ґормовому співучому голосі тепер чулися нотки злості. — Згодом вони стали приносити вимоги. Тепер вона шле нам накази. Що буде далі, мати Скер?

Міністерка відповіла йому тихо й спокійно:

— Верховний король має під собою Нижні Землі та більшість інглінгів, що тепер моляться Єдиному Божеству й за його наказом готові йти на війну і на смерть…

— А у Ванстерландії теж уже править Верховний король? — глузливо запитав Ярві. — Чи Ґром-ґіль-Ґорм?

Мати Скер зморщила губи.

— Не бався надто близько до вогню, хлопче. Ми всі відповідаємо перед кимось.

Але Ґорм уже був далеко думками — мабуть, палив ґеттландські поселення і вбивав їхніх мешканців.

— Торлбю має міцні мури, — пробурмотів він, — і багато дужих воїнів, щоб їх боронити. Надто багато. Якби мені було до снаги взяти це місто, мої скальди вже давно б оспівували перемогу.

— Ніколи цього не буде, — прошепотів Ніхто, але його не почули.

Угода відбулася.

— У цьому й полягає найкраща частина моєї пропозиції, — воркотів Ярві. — Вам треба буде лише почекати за мурами. Я сам віддам вам Торлбю.