Пів короля

Менше зло

Навіть ховаючись за край світу, Мати Сонце усміхалася того вечора, коли брат Ярві повернувся додому.

Той день ґеттландці оголосили початком літа. На гарячих дахах Торлбю вилежувалися коти, ліниво перегукувалося морське птаство, а легенький вітерець, зазираючи у відчинені вікна, розносив стрімкими вуличками солоний запах моря.

Зазирнув він і до покоїв матері Ґундрінг, коли Ярві нарешті вдалося каліченою рукою впоратися з важкою клямкою й відчинити двері.

— Блукалець повернувся! — привітала його стара міністерка, відкладаючи книжку на стіл і здіймаючи з нього хмарку пилу.

— Мати Ґундрінг, — Ярві низько вклонився й подав їй чашку.

— Ти приніс мені чай, — міністерка заплющила очі, втягнула в ніздрі ароматну пару, відсьорбнула й проковтнула. Її зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, яка завжди сповнювала Ярві гордістю. — Без тебе все було не так, як раніше.

— Тепер принаймні ви більше не матимете потреби в чаї.

— Ти склав іспит?

— А ви сумнівалися?

— Ні, брате Ярві, хто-хто, а я не сумнівалася. І все ж ти носиш меч, — насупившись, вона глянула на клинок Шадікширрам, що висів у піхвах на його поясі. — Добре слово відбиває більшість ударів.

— Я його ношу, щоб відбивати решту. Цей меч нагадує мені, яку дорогу я пройшов. Міністр стоїть на боці Батька Мира, але хороший міністр знається і з Матір’ю Війною.

— Ха! Правду кажеш, — мати Ґундрінг вказала рукою на стілець біля вогнища, той самий, на якому Ярві так часто сидів, захоплено слухаючи розповіді старої міністерки, вивчаючи мови, історію, таємниці зіллярства і те, як слід поводитися з королями. Невже відтоді, як він сидів тут востаннє, минуло лише кілька місяців? Здавалося, то було в іншому світі. У якомусь сні.

А тепер Ярві прокинувся.

— Я рада, що ти повернувся, — сказала мати Ґундрінг, — і то не лише через чай. У нас із тобою багато справ тут, у Торлбю.

— Схоже, тутешній народ мене не любить.

Мати Ґундрінг стенула плечима.

— Вони вже все забули. У людей коротка пам’ять.

— Пам’ятати — завдання міністра.

— Так, а ще радити, лікувати, казати правду і знати таємні шляхи, шукати менше зло й прагнути до вищого блага, торувати дорогу Батькові Миру всіма мовами, снувати оповіді…

— Хочете, я зісную оповідь для вас?

— Про що ж буде ця оповідь, брате Ярві?

— Про кров і підступність, про гроші й убивство, про зраду і владу.

Мати Ґундрінг розсміялася й сьорбнула чаю.

— Лише такі мені й подобаються. У ній будуть ельфи? Чи дракони? Чи тролі?

Ярві похитав головою.

— Люди й самі здатні на все те зло, яке ми маємо.

— І знову правда. Де ти почув цю історію? У Скекенгаузі?

— Частково. Я віддавна вже працював над нею. Ще від тої ночі, коли помер мій батько. Але тепер, гадаю, вона відома мені від початку й до кінця.

— Знаючи твої здібності, я певна, що це буде чудова оповідь.

— Вас візьме від неї дрож, мати Ґундрінг.

— У такому разі починай!

Ярві нахилився до вогнища, дивлячись на вогонь і потираючи скарлючену долоню великим пальцем. Він думав над цією історією, прокручував її у себе в голові відтоді, як склав іспит, зрікся спадкових прав і вступив до Міністерства. А коли він поцілував у щоку прамати Вексен і поглянув їй в очі — яскравіші й жадібніші, ніж будь-коли, — то збагнув усю правду.

— Я не знаю, з чого й почати.

— Накресли тло оповіді.

— Добра порада, — відказав Ярві. — Як, зрештою, усі ті поради, які ви мені давали. Отож… жили собі Верховний король, молоді літа якого давно минули, і праматір Міністерства, теж далеко не юна дівчинка. Вони, як то часто трапляється з людьми можновладними, заздрісно стерегли свою владу. Якось вони поглянули зі Скекенгауза на північ і побачили там загрозу своїй величі. Загрозу не від визначного чоловіка, що майстерно володіє залізом і сталлю, а від визначної жінки, що майстерно володіє золотом і сріблом. Ця золота королева надумала карбувати монети, усі однакової ваги, і її обличчя було б присутнє під час кожної торговельної угоди в землях Потрощеного моря.

Мати Ґундрінг відхилилася на спинку крісла. Зморшки на її чолі поглибшали.

— Ця історія має присмак правди, — замислено мовила вона.

— Усі хороші історії його мають. Цього мене навчили ви, — тепер, коли початок був позаду, слова полилися самі: — Верховний король і його міністерка побачили, що купці полишають їхні гавані й пливуть до гаваней північної королеви. Щомісяця прибутки їхні маліли, а з тим маліла і їхня влада. Треба було діяти. Убити жінку, яка пряде золото з повітря? Ба ні. Її чоловік — гордий і гнівливий, і потім мати справу з ним не дуже хочеться. Краще натомість убити його, скинути королеву з високого сідала, а тоді забрати до себе, щоб вона пряла золото їм. Так вони й задумали.

— Убити короля? — пробурмотіла мати Ґундрінг, пильно дивлячись на Ярві з-понад чашки.

Він стенув плечима.

— Історії часто мають такий початок.

— Але королів добре охороняють, вони завжди обережні.

— А цей — і поготів. Потрібна була допомога від когось, кому він довіряв, — Ярві присунувся ще ближче до вогню, відчувши його тепло на обличчі. — Тому праматір навчила бронзовокрилого орла казати: «Король мусить померти», — і відіслала його з таким повідомленням до міністерки цього короля.

Мати Ґундрінг кліпнула й поволі-поволі випила ще один ковток чаю.

— Їй дали важке завдання — убити чоловіка, якому вона клялася служити.

— Але ж вона клялася служити також Верховному королю і праматері, чи не так?

— Ми всі повинні їм служити, — прошепотіла мати Ґундрінг. — Зокрема й ти, брате Ярві.

— О, я повсякчас даю якісь клятви. Уже й не знаю, якої з них додержувати. Та міністерка мала таку саму проблему. Але якщо місце короля — між богами й людьми, то місце Верховного короля — між богами й королями… Хоч останнім часом він бачить себе ще вище. Міністерка знала, що йому не можна відмовити. Тож вона придумала план. Замінити короля його поступливішим братом. Прибрати всіх спадкоємців, що могли б завдати клопоту. Провину покласти на давнього ворога з далекої півночі, куди рідко заблуджують навіть думки про цивілізовану людину. Сказати, що від міністерки цього ворога прилетів голуб із пропозицією миру й заманив цього необачного короля в пастку…

— Може, це було менше зло, — промовила мати Ґундрінг. — Може, перед міністеркою стояв вибір: або це, або побачити, як Мати Війна розкидає криваві крила над усім Потрощеним морем.

— Менше зло і вище благо, — Ярві глибоко вдихнув-видихнув, аж заболіло десь у грудях, і згадав чорних птахів, що дивилися на нього з клітки сестри Овд. — Ось тільки міністерка, на яку було покладено провину, ніколи не використовувала голубів. Лише ворон.

Мати Ґундрінг не донесла чашку до рота.

— Ворон?

— Як часто через маленькі недогляди наші задуми розсипаються на порох!

— Ох, ці прикрі дрібнички, — мати Ґундрінг поглянула на чашку з чаєм, і її повіка сіпнулась. Міністерка добре ковтнула, і якийсь час вони сиділи мовчки. Лише весело тріскотіло вогнище й час від часу вистрілювало поміж них іскрами.

— Я припускала, що колись ти це все розплутаєш, — мовила вона. — Але не думала, що так швидко.

Ярві пирхнув.

— Авжеж не швидше, ніж до набігу на Амвенд, де я мав померти.

— Я цього ніколи не хотіла, — сказала стара міністерка, що завжди була йому за матір. — Ти мав скласти іспит, відмовитися від спадкових прав і свого часу зайняти моє місце, як ми з тобою і планували. Але Одем не довіряв мені. Він поквапився. І я не могла завадити твоїй матері посадити тебе на Чорний престол, — вона гірко зітхнула. — А праматір Вексен такий результат, певна річ, анітрохи б не задовольнив.

— І ви дозволили мені вскочити в Одемову пастку.

— Зі щонайглибшим жалем. Я вирішила, що це буде менше зло, — вона поставила порожню чашку біля себе. — Як закінчується ця історія, брате Ярві?

— Вона вже закінчилася. Щонайглибшим жалем, — він відвів погляд від полум’я й подивився їй просто у вічі. — І відтепер я — отець Ярві.

Стара міністерка, насупивши чоло, глянула спершу на нього, а потім на чашку, яку він їй приніс.

— Корінь «чорного язика»?

— Я поклявся помститися вбивцям мого батька, мати Ґундрінг. Нехай я і пів чоловіка, але клятву я дав цілу.

Язики полум’я заметушилися, у слоїках на полицях затанцювали помаранчеві відблиски.

— Твій батько і твій брат, — прохрипіла мати Ґундрінг. — Одем та його люди. Так багато інших. А тепер Останні Двері відчиняються і для мене. І все… через монети.

Вона кліпнула й похитнулася вперед, до вогнища. Ярві підхопився, обережно притримав її лівою рукою, правою підклав подушку під спину і дбайливо посадив міністерку назад у крісло.

— Як видається, монети можуть бути смертельною зброєю.

— Мені шкода, — прошепотіла мати Ґундрінг. Її дихання дедалі слабшало.

— Мені теж. У всій Ґеттландії ви не знайдете нещаснішої людини.

— Я так не думаю, — вона ледь-ледь усміхнулася. — З тебе вийде хороший міністр, отче Ярві.

— Я старатимусь, — відказав він.

Мати Ґундрінг не відповіла.

Ярві уривчасто втягнув повітря, потім стулив їй повіки і схрестив зсохлі старечі руки на колінах, після чого знеможено опустився на свій стілець. Він так і сидів, коли двері розчахнулися зі стуком. Чоловік спіткнувся, підіймаючись сходами, і пучки зілля загойдалися за його спиною, наче повішеники.

То був один із наймолодших воїнів, який лише нещодавно пройшов випробування. Молодший навіть за Ярві. Відблиски вогнища миготіли на його безбородому обличчі, коли хлопчина невпевнено став під аркою проходу.

— Король Утіль хоче бачити свого міністра, — сказав він.

— Невже? — Ярві зімкнув пальці здорової руки на патериці матері Ґундрінг. На його патериці. Ельфійський метал був холодний на дотик.

Він підвівся.

— Перекажи королеві, що я вже йду.