— Найкращі воїни — ґеттландці, — задихано хрипів Ніхто. — Вони б’ються, як єдине ціле. Кожного бійця прикриває щит його оплічника.
— Ґеттландці? Тьху! — Рульф чмихнув хмаркою пари, видираючись засніженим схилом слідом за Сумаеллю. — Отара дурних овець — їх ведуть на заріз, а вони бекають! А як твій оплічник упаде, що тоді? Ось тровенландці — ті мають у собі вогонь!
Вони сперечалися так цілий день. Що краще — лук чи меч? Де лежить Геменгольм — на південь від острова Ґренмер чи ні? Яке дерево більше до вподоби Матері Морю — пофарбоване чи просочене оливою, і, відповідно, до яких кораблів вона прихильніша? Ярві уявлення не мав, звідки в них беруться сили. Він і без суперечок ледве дихав.
— Тровенландці? — перепитував Ніхто. — Тьху! А коли вогонь вигорить, що тоді?
Спершу вони наводили аргументи на підтримку своєї думки, потім бралися затято обстоювати її, ще більше переконані у своїй правоті, а насамкінець лише презирливо чмихали один до одного. Судячи з того, що Ярві чув, жоден не поступився ані на волосину, відколи вони покинули затонулий «Південний вітер».
Три дні минуло відтоді, як скінчилася їжа. Голод болючою порожнечею оселився всередині Ярві, пожираючи всі надії. Коли того ранку він розмотав руки, то ледве пізнав їх: вони одночасно і зсохлися, й опухли. Пучки пальців неначе заніміли, шкіра на них видавалася восковою й поколювала на дотик. Навіть Джаудові позападали щоки. Анкран припадав на одну ногу, марно намагаючись це приховати. Рульф дихав із таким хрипом, що Ярві аж морщився. На розкидистих бровах Нікого біліла наморозь. Пошрамовані Сумаелині губи з кожною подоланою милею дедалі тоншали, сірішали й стискалися чимраз щільніше.
Слухаючи ці нескінченні дебати двох приречених, Ярві думав лише про одне — хто з них помре перший.
— Ґеттландці знають, що таке дисципліна, — правив своєї Ніхто. — Ґеттландці…
— Та кого це взагалі хвилює?! — раптом розлютившись, вибухнув Ярві, накидаючись на двох старших товаришів й тицяючи їм в обличчя оцупком пальця. — Люди — це просто люди, хороші або погані, залежно від того, як їм пощастило! Краще побережіть сили на дорогу!
Він запхнув руки назад під пахви й, долаючи втому, став спинатися на пагорб.
— Ти ба, кухарчук та ще й філософ, — почувся позаду Рульфів задиханий голос.
— Навіть не знаю, від якого з цих фахів тут менше користі, — пробурмотів Ніхто. — Треба було дозволити Тріґґові його вбити. Звісна річ, що ґеттландці…
Він замовк на півслові, видершись на пагорб. Вони всі стояли мовчки. Перед їхніми очима, простягшись навсібіч і зникаючи аж за сірим запиналом снігопаду, лежав ліс.
— Дерева? — здивовано прошепотіла Сумаель, мовби не йняла віри власним очам.
— Дерева — це їжа, — мовив Ярві.
— Дерева — це вогонь, — додав Анкран.
Ураз вони всі кинулися стрімголов зі схилу, радісно галасуючи, немов діти, яких звільнили від хатньої роботи. Ярві впав, полетів перевертом, здіймаючи хмару снігової куряви, і знову підвівся. Сунучи крізь замети, вони жваво минули перші хирляві деревця на узліссі й побігли серед височезних ялиць із такими грубими стовбурами, що Ярві навряд чи зміг би обхопити їх руками. Вони здавалися могутніми колонами якогось священного храму, вартовими, що неприязно позирають на зайд.
Ватага сповільнила біг, а тоді й зовсім перейшла на сторожку ходу. З рідкого гілля не падали додолу плоди. Жоден олень не прибіг і не настромився на меч Нікого. Вітролом був мокрий і трухлявий. Земля підступно ховала під снігом покручене коріння й товстий шар перегнилої за безліч років глиці.
Сміх ущух, і в лісі залягла цілковита тиша. Гнітючого безгоміння не порушував навіть пташиний щебет.
— Святі боги! — прошепотів Анкран. — Тут не краще, ніж там.
Ярві дочалапав до дерева й тремтливою рукою відламав шматок напівзамерзлого трутовика.
— Знайшов щось? — запитав Джауд із писклявою ноткою надії в голосі.
— Ні, — Ярві відкинув гриб. — Це неїстівний.
Йому здалося, що разом зі снігом з неба спадає розпач і лягає йому на плечі ще тяжчим тягарем, ніж раніше.
— Нам треба розпалити вогнище, — мовив він, намагаючись не дати згаснути іскорці надії.
Вогонь зігріє їх, підбадьорить, згуртує та додасть сил пройти ще трохи. Куди це їх приведе? Ярві не міг собі дозволити думати про це. Один змах за раз, як учив його Джауд.
— Для вогнища потрібні сухі дрова, — відказав Анкран. — Часом не знаєш, кухарчуку, де їх роздобути?
— Знав би, де їх купити, якби ми були в Торлбю, — відгиркнувся Ярві.
По правді кажучи, найпевніше, не знав би. Для того завжди були раби.
— Де вище, там має бути сухіше, — Сумаель рушила підбігцем, і Ярві поволікся за нею, з’їжджаючи схилом у безлісий яр, дно якого було вкрите чистим білим снігом. — Може, на тому пагорку…
Вона поквапилася на другий бік цієї западини, що, неначе шрам, перетинала лісисту місцевість. Ярві подався її слідом. Святі боги, як же він утомився! Майже не відчував ніг. Земля тут була якась незвична, рівна й тверда під тонким покривалом снігу, а де-не-де видніли чорні латки. Під Сумаелиною ногою щось дивно тріснуло.
Дівчина завмерла, насупившись.
— Стійте! — На схилі за ними Ніхто однією рукою тримався за дерево, а другою стискав меч. — Це річка!
Ярві подивився вниз, від жаху все волосся на тілі стало дибки. Під його ногами гудів, ляскав і рухався лід. Річка протягло застугоніла, коли Сумаель обернулася до нього, і її широко розплющені очі зустрілися з його очима. Їх розділяв один великий крок, може, два, не більше.
Ярві судомно ковтнув слину, не наважуючись навіть дихати, і простягнув дівчині руку.
— Обережно, — прошепотів він.
Сумаель ступила крок і, не встигнувши навіть скрикнути, зникла під кригою.
Ярві спершу наче закам’янів.
Потім смикнувся всім тілом, немовби хотів кинутися за нею.
Застогнавши, він стримав себе, упав на живіт і поповз до того місця, де вона провалилася. У чорній воді плавали уламки криги. Ані сліду Сумаелі. Він озирнувся через плече й побачив, що до нього, здіймаючи снігову куряву, мчить Джауд.
— Стій! — загорлав Ярві. — Ти заважкий!
Щось наче ворухнулося під кригою. Розпластавшись, він підтягнув себе туди, відгріб руками сніг, але не побачив нічого, крім чорноти й кількох бульбашок повітря.
Широко розпростерши руки, Анкран обережно ступив на лід, але різко спинився, коли скута морозом поверхня застогнала. Ніхто пробивався крізь сніг за плином річки туди, де з голої криги стирчало гостре каміння.
Нависла жахлива тиша.
— Де ж вона? — скрикнув Ярві.
Рульф, роззявивши рот, лише безпорадно дивився з берега.
Скільки часу людина може затримувати дихання під водою? Не так довго, це точно.
Ніхто кількома стрибками вискочив на лід і здійняв меч вістрям донизу.
— Ти збожеволів? — заверещав Ярві й за мить сам же подумки й відповів: «Звісно, що так».
Меч ринув униз, бризки фонтаном ударили вгору. Ніхто припав до криги й занурив руку під воду.
— Я тримаю її!
Він висмикнув Сумаель з річки, безживну, як шматяна лялька. Крижана вода струмками стікала з неї. Ніхто підтягнув її до берега, де вже чекали Джауд і Рульф.
— Вона дихає? — закричав Ярві, повзучи рачки по кризі, щоб не провалитися самому.
— Як мені дізнатися? — запитав Джауд, опускаючись навколішки біля дівчини.
— Притули щоку до її рота!
— Здається, не дихає!
— Підніми її за ноги!
Ярві видобувся врешті на берег і, насилу рухаючи свинцевими ногами, кинувся бігти по снігу.
— Що?
— Переверни її догори ногами!
Джауд слухняно підняв Сумаель за ноги, її голова безвільно теліпалась у снігу. Ярві підбіг до них, засунув два пальці дівчині в рот, зігнув їх так, щоб пропхати в горлянку.
— Ну ж бо! — напружуючи сили, гарчав він, аж із рота бризкала слина. — Ну ж бо!
Одного разу він бачив, як мати Ґундрінг рятувала так хлопчика, що впав був у млинарський ставок.
Хлопчик той помер.
Сумаель не рухалася, а на дотик була холодна, як уже нежива. Ярві крізь зціплені зуби сичав упереміш молитви, не тямлячи навіть до кого саме.
Він відчув руку Нікого на своєму плечі.
— Смерть чекає на кожного.
Ярві скинув його руку й натиснув сильніше.
— Ну ж бо!
Зненацька Сумаель здригнулася, наче дитина, яку розбудили вщипнувши, і викашляла воду. Потім хрипко втягнула трохи повітря і знову зайшлася кашлем.
— Святі боги! — Рульф ошелешено відступив назад.
Ярві здивувався майже так само. Ніколи ще він не був такий радий пригорщі холодної блювоти.
— Ти збираєшся мене опустити? — прохрипіла Сумаель, поводячи очима.
Джауд відпустив її, і вона зігнулася на снігу, відтягуючи руками нашийник, кашляючи й відхаркуючись, а потім її почали бити дрижаки.
Рульф витріщався, немовби на власні очі побачив диво.
— Ти чарівник!
— Або міністр, — пробурмотів Анкран.
Ярві не мав бажання, щоб хтось длубався в його давній рані.
— Треба її зігріти.
Вони силкувалися розпалити вогонь Анкрановим невеличким кресалом, обдирали на розпал мох із дерев, але все було таке вологе, що іскри не займалися. Один за одним вони бралися за кресало, а Сумаель тим часом дивилась на їхні спроби гарячково блискучими очима, і її трусило дедалі сильніше, аж доки не стало чути, як лопотить її одяг.
Нічого не міг удіяти ні Джауд, який колись щоранку розтоплював печі в пекарні, ні Рульф, який розпалював вогнища під вітром і дощем на берегах по всьому Потрощеному морю. Навіть Ярві, невправно тримаючи кремінь безпорадною куксою, марно черкав по ньому кресалом, аж доки не зранив собі пальці. Анкран тим часом безугавно бурмотів молитви до Того-Хто-Запалює-Вогонь.
Але більше чудес боги того дня не збиралися являти.
— Може, викопаємо собі сховок? — Джауд гойдався туди-сюди на п’ятках. — Як тоді, під час хуртовини?
— Замало снігу, — відказав Ярві.
— Зробімо тоді курінь із гілок.
— Забагато снігу.
— Треба йти далі, — Сумаель, хитаючись, несподівано зіп’ялася на ноги. Велика Рульфова куртка впала з її плечей у сніг. — Дуже жарко, — вона розмотала руки, і вовняне шмаття повисло з них, теліпаючись. Потім, шарпнувши, розхристала сорочку й потягнула за нашийник. — Шалик душить шию, — дівчина ступила кілька незграбних кроків і впала долілиць. — Треба йти далі, — промимрила вона в сніг.
Джауд обережно перевернув її, посадив і обійняв однією рукою.
— Батько не чекатиме вічно, — прошепотіла Сумаель, видихнувши з-поміж посинілих губ тоненьку струминку пари.
— Холод ударив їй у голову, — Ярві притулив долоню до вкритого холодним потом чола дівчини й відчув, як тремтить його рука.
Нехай він і врятував Сумаель від утоплення, але без вогню та їжі зима однаково забере її через Останні Двері, і думка про це була нестерпною. Як вони будуть без неї?
Як Ярві буде без неї?
— Зроби що-небудь! — просичав Рульф, сильно стискаючи йому плече.
Що ж зробити? Ярві закусив потріскану губу і втупив погляд у ліс, неначе очікував знайти відповідь серед голих стовбурів.
Спосіб завжди є.
Ураз Ярві зморщив чоло, придивився, тоді скинув Рульфову руку й поквапився до найближчого дерева, зриваючи обмотки зі здорової руки. Він зняв із кори якийсь рудувато-коричневий жмуток, і жаринка надії розгорілася в ньому знову.
— Вовна, — пробурмотів Анкран, тримаючи ще один ковтюх. — Тут проходили вівці.
Рульф вихопив жмуток з його рук.
— Їх гнали?
— Так, на південь, — відказав Ярві.
— Звідки ти знаєш?
— Мох росте на стовбурах із завітряного, західного, боку.
— Вівці — це тепло, — сказав Рульф.
— Вівці — це їжа, — додав Джауд.
Ярві не промовив уголос те, про що думав він. Вівці означають також і людей, а люди не завжди бувають приязними. Але коли вибору немає, розмірковувати над ним не доводиться.
— Я лишуся з нею, — запропонував Анкран. — А ви, якщо вдасться, приведіть допомогу.
— Ні, — відказав Джауд. — Ми підемо всі разом. Ми всі тепер товариші по веслу.
— Хто її понесе?
Джауд здвигнув плечима.
— Коли треба підняти ношу, то піднімай, а не плачся.
Він просунув руки під Сумаель, скривився від зусилля, піднімаючи її, зовсім трішки заточився, поклав обличчя дівчини, що раз по раз сіпалося, собі на плече й, випроставши голову, мовчки рушив на південь. Мабуть, тепер вона важила небагато, але змерзлому, виголоднілому й знесиленому Ярві, цей учинок здався майже неможливим подвигом.
— Я трохи пожив на цьому світі, — пробурмотів Рульф, здивовано витріщаючись на Джаудову спину. — Але нічого кращого ще не бачив.
— Я теж, — сказав Ярві, підводячись і поспішаючи за Джаудом.
Хіба міг він — та й будь-хто з них — нарікати, сумніватися чи вагатися, коли перед ними був такий приклад міцності?