Пів короля

Свобода

Сумаель вела їх у шаленому темпі, прокладаючи курс, яким усі вони, як і тоді, коли веслували на судні, йшли без зайвих запитань. Їхня путь пролягала нерівною місцевістю, краєм чорних скель і білого снігу, де вітер мордував хирляві деревця, що скорботно схиляли голови в бік моря.

— Далеко ще до Ванстерландії? — часом гукав Рульф.

Сумаель звірялася з приладами, подумки підраховувала, ворушачи губами, вдивлялася в розпливчасту пляму Матері Сонця на сталево- сірому небі, а тоді мовчки рушала далі.

У цитаделі Торлбю мало хто назвав би цю річ цінною, але найбільшим скарбом утікачів став згорток пліснявої вовни, який приніс Ніхто. Ретельно, наче пірати, що ділять награбовану здобич, вони роздерли половину на клапті, якими пообмотувалися під одягом, обвинули замерзлі вуха, руки й ноги. Другу половину ніс Джауд, і ночами вони всі щулилися під нею. Звісно, всередині було не набагато тепліше, ніж зовні — у непроглядній темряві, — але вони були вдячні й за цю дрібку тепла.

Ця дрібка становила різницю між життям і смертю.

Прокладали дорогу вони по черзі. Джауд сунув уперед не нарікаючи, Рульф без упину кляв сніг, наче давнього ворога, Анкран пробивався, обхопивши себе руками, Ніхто — високо здійнявши голову й міцно стискаючи меч, немовби гадав, що він і сам зі сталі та що ні спека, ні холод його не візьмуть, навіть коли, попри молитви Ярві, пішов сніг, осідаючи на плечах Тріґґової куртки.

— Збіса пречудово, — пробурмотів Рульф, позираючи на небо.

— Сніг нам на руку, — мовив Анкран. — Він засипле наші сліди, сховає від погоні. Якщо пощастить, наша колишня хазяйка вирішить, що ми замерзли тут на смерть.

— А якщо не пощастить, то таки й замерзнемо, — буркнув Ярві.

— Чи то має значення? — сказав Рульф. — Хіба є хтось аж такий божевільний, щоб податися сюди за нами?

— Ха! — пирхнув Ніхто, перекидаючи важкий ланцюг через плече, наче шалик. — Шадікширрам аж така божевільна, що ні про що інше й думати не буде, — і цими словами обірвав розмову так само, як нещодавно обірвав життя охоронців з «Південного вітру».

Ярві обернувся й похмуро глянув у той бік, звідки вони йшли. Їхні сліди зміїлися, зникаючи в сірій далечині. «Цікаво, — подумав він, — коли Шадікширрам дізнається про загибель корабля? І що вчинить, коли дізнається?» Ярві важко ковтнув слину й поплентав за рештою, намагаючись не відставати.

Опівдні, коли Мати Сонце, сягнувши кволого зеніту, ледве піднялася над Джаудовим плечем, а видовжені тіні волочилися за ними по білій пустелі, утікачі, збившись докупи, спинились у виярку.

— Є в кого що їсти? — запитала Сумаель, висловлюючи вголос те, про що думав кожен.

Зголошуватися не поспішав ніхто. Усі знали, що їжа тут на вагу золота. На загальний подив, першим за пазуху сягнув рукою Анкран і видобув звідти пакунок із солоною рибою.

— Ненавиджу рибу, — знизав він плечима.

— Той, хто раніше морив нас голодом, тепер годує, — мовив Рульф. — Є таки справедливість на цьому світі.

Він доклав до риби кілька галет, найкращі часи яких, якщо й були, то давно минули. Сумаель додала дві сухі хлібини.

Ярві лише розвів порожніми руками й спробував зобразити усмішку:

— Я можу лише принижено… сподіватися на вашу щедрість…

Анкран легенько потер скривленого носа.

— Твоє приниження трохи мене зігріває, але не надто. Що у вас двох?

Джауд стенув плечима.

— У мене було мало часу на приготування.

Ніхто показав меча.

— Я маю ніж.

Вони всі поглянули на мізерні припаси, яких було замало й на одну нормальну поїдку для шістьох.

— Сьогодні я побуду справедливою матусею, — сказала Сумаель.

Ярві сів, пускаючи слину, наче батькові пси, коли чекали на недоїдки, і дивився, як дівчина відмірює шість страхітливо рівних і жахливо крихітних порцій хліба. Рульф глитнув свою за два куси, а потім дивився, як Анкран, заплющивши очі від насолоди, усоте пережовує кожну крихту.

— Більше нічого їсти не будемо?

Сумаель із рішучим виразом на обличчі загорнула дорогоцінний пакунок і мовчки заховала собі під сорочку.

— Я скучив за Тріґґом, — сумовито промовив Рульф.

Із Сумаелі вийшла б чудова міністерка. Покидаючи корабель, вона зберегла ясність мислення настільки, що прихопила з собою дві порожні пляшки з-під вина, і тепер утікачі набивали їх снігом і, щоб його розтопити, несли по черзі під одягом. Невдовзі Ярві збагнув, що пити треба по ковтку, бо розкутуватися, щоб відлити на такому морозі, було справжнім подвигом, який товариство вітало буркотливими вигуками, щиро співчуваючи герою, адже кожен знав, що рано чи пізно йому теж доведеться виставляти своє добро на пекучий вітер.

День був короткий, хоча їм і здавалося, ніби ця мука триває вже місяць. Увечері на небі блискучими звоями й палахкими доріжками засяяли зорі, яскраві, мовби очі богів. Сумаель показувала супутникам дивні сузір’я, для кожного з яких мала назву: Лисий Ткач, Кривий Шлях, Чужинець-Що-Стукає-в-Двері, Пожирач Снів. Біла пара вихоплювалася з її рота в темну ніч, коли дівчина, усміхаючись, розповідала про них. Ярві вперше чув у її голосі стільки щастя і теж усміхнувся.

— Далеко ще до Ванстерландії? — запитав він.

— Трохи є, — Сумаель обернулася, глянула на обрій. Усміх її швидко згас, і вона пришвидшила ходу.

Ярві насилу наздогнав її.

— Я тобі так і не подякував.

— Подякуєш, якщо ми не станемо парою заморожених трупів.

— Такої нагоди мені може й не випасти, тому… дякую тобі. Ти могла спокійно дивитися, як Тріґґ мене вбиває.

— Якби замислилася хоча б на мить, то так би й зробила.

Навряд чи Ярві слід було ображатися. Він подумки запитав себе, а як вчинив би сам, якби Тріґґ душив Сумаель, і відповідь йому не сподобалася.

— У такому разі я радий, що ти не замислилася.

Дівчина довго мовчала. Чути було тільки рипіння снігу під черевиками. А тоді вона зиркнула на Ярві через плече й швидко відвернулася.

— Я теж.

Другого дня, щоб підбадьорити себе, вони взялися жартувати.

— Ти знову скнариш наш харч, Анкране? Передай-но сюди печене порося!

І всі реготали.

— Нумо наввипередки до Вульсґарда! Хто останній пройде через браму, того продамо, щоб заплатити за ель!

І всі хихотіли.

— Сподіваюся, Шадікширрам принесе з собою трохи вина, коли прийде по нас.

Ніхто навіть не усміхнувся.

Коли на світанку третього дня — якщо тільки ту водянисту сутінь можна було назвати світанком — вони виповзли з-під убогої подоби намету, усі були в кепському гуморі.

— Мені не подобається, що це старе вайло плететься переді мною, — хрипів Ніхто після того, як утретє наступив Рульфові на п’яти.

— А мене турбує меч у руках божевільного за моєю спиною, — відгиркувався Рульф через плече.

— А в спині він тебе менше турбуватиме?

— Вам обом стільки років, а ви досі поводитеся як діти! — Ярві поквапився влізти між ними. — Нам треба допомагати одне одному, інакше зима вб’є нас усіх.

Спереду донісся тихий Сумаелин голос:

— Найімовірніше, вона вб’є нас чи так, чи так.

Ярві не заперечив.

Четвертого дня, коли білу землю, наче саваном, накрило морозним туманом, вони йшли мовчки. Лише іноді чувся буркіт, коли хтось спотикався й падав і коли хтось інший допомагав йому підвестися й рушити далі в нікуди. Шість мовчазних постатей плентали посеред великої пустки, величезної снігової порожнечі, і кожен ніс власний тягар страждання від холоду, власний невільницький нашийник і ще важчий ланцюг, власний біль, голод і страх.

Спершу Ярві думав про тих, що потонули разом із кораблем, згадував, як тріщали дошки й море переливалося через борт. Скільки ж людей там загинуло, щоб зміг урятуватися він один? Перед очима стояли невільники, які напинали ланцюги, щоб востаннє ковтнути повітря, перш ніж Мати Море потягне їх униз, на дно.

Але його мати завжди казала: «Ніколи не переймайся тим, що сталося. Лише тим, що станеться».

Змінити вже нічого не можна було, і почуття провини за минуле, разом із тривогою за майбутнє, починало потроху тьмяніти, лишалися тільки дражливі спогади про їжу. Чотири дюжини поросят, запечених із нагоди візиту Верховного короля, — так багато для такого маленького сивого дідка та його міністерки з безжальними очима. Бенкет, який улаштували, коли брат пройшов випробування на воїна. Ярві тоді більше длубався виделкою в тарілці, ніж їв, адже знав, що йому цього випробування ніколи не пройти. Берег моря напередодні відплиття в той фатальний набіг: воїни готують вечерю, що може виявитися для них останньою, м’ясо обертається на рожнах над сотнями багать, жар — наче притулена до обличчя долоня, коло голодних усмішок, освітлених полум’ям, шкварчить сало і чорніє над вогнем шкоринка…

— Свобода! — заревів Рульф, широко розкидаючи руки, немовби хотів обхопити безкрайній обшир білої пустелі. — Замерзаєш, де собі бажаєш! Голодуєш, де собі схочеш! Ідеш, поки не впадеш!

Голос його швидко стих у сухому, морозному повітрі.

— Ти закінчив? — спитав Ніхто.

Рульфові руки безвільно опустилися.

— Так, — відказав він, і втікачі поплелися далі.

Не думка про матір змушувала Ярві, брьохаючи в снігу, крок за кроком пересувати зболені ноги, раз у раз підводитися, трусячись від холоду після кожного падіння, і волочитися глибокими слідами товаришів. І не думка про наречену чи про мертвого батька, і навіть не про стілець навпроти вогнища в покої матері Ґундрінг. Його підганяла думка про Одема, що, усміхаючись, кладе руку Ярві на плече. Про Одема, який обіцяє бути його оплічником. Про Одема, що лагідним, як весняний дощик, голосом запитує: «Невже Ґеттландія матиме короля- каліку?»

— Ба ні, — бурмотів Ярві, видихаючи крізь пошерхлі губи хмарку пари. — Я так не думаю… я так не думаю.

І він вимучував черговий крок, наближаючи Ґеттландію до себе ще на якусь дещицю.

П’ятий день випав ясний і морозно-свіжий. Небо було сліпучо- блакитне, і Ярві здавалося, що він сягає оком аж до моря — чорно- білої смужки на далекому обрії чорно-білого світу.

— Треба визнати, — промовив він, — ми таки молодці.

Сумаель, одначе, не мала наміру нічого визнавати. Приклавши руку дашком над очима, вона похмуро дивилася на захід.

— Нам щастило на погоду.

— Щось я не почуваюся щасливцем, — пробурмотів Рульф, обхопивши себе руками. — А ти, Джауде?

— Я почуваюся змерзлим, — відказав Джауд, розтираючи порожевілі вуха.

Сумаель похитала головою, дивлячись на небо, яке видавалося незвично чистим, якщо не зважати на темний синець далеко на півночі.

— Сьогодні вночі або завтра ви дізнається, що значить, коли на погоду не щастить. Насуває снігова буря.

Рульф, примружившись, і собі глянув угору.

— Може, ти помиляєшся?

— Я ж не вчу тебе, як хропіти, еге ж? Ось і ти не вчи мене мого фаху.

Рульф подивився на Ярві й знизав плечима. Однак під вечір виявилося, що Сумаель, як і зазвичай, мала рацію. Синець на небі ріс, розбухав і темнішав, набираючи загрозливої барви.

— Боги сердяться, — пробурмотів Ніхто, похмуро дивлячись на небо.

— А хіба вони бувають в іншому настрої? — запитав Ярві.

Сніг пішов густий і лапатий, завихорив, запнувши все суцільною завісою. Пронизливо виючи, вітер шмагав їх з усіх боків воднораз, штовхаючи то туди, то сюди. Ярві впав, а коли підвівся, то не побачив нікого зі своїх. У паніці він кинувся наосліп і влетів просто Джаудові в спину.

— Треба десь cховатися від хуртовини! — заверещав він, ледве чуючи себе самого крізь виття вітру.

— Сперечатися не буду! — проревів у відповідь Джауд.

— Нам потрібно знайти глибокий сніг!

— Чого-чого, а снігу тут удосталь! — прокричав Анкран.

Вони пробилися до дна вузької балки. Сніг сипав такий густющий, що від утікачів лишилися тільки примарні постаті, і Ярві вирішив, що кращого схилу йому не знайти. Він заходився рити, як кролик, відкидаючи сніг між ногами й відчайдушно вкопуючись углиб, а коли вмістився повністю, став розширювати нору вгору. Руки, обмотані клаптями мокрої вітрильної вовни, пекли від холоду, м’язи боліли від зусиль, але Ярві змушував себе не спинятися. Він копав, наче від цього залежало його життя.

Власне кажучи, так воно й було.

За ним вповзла Сумаель, вона гарчала крізь зціплені зуби, використовуючи сокирку замість лопатки. Нора поступово збільшилася до виїмки, потім до крихітної комірки. До них проліз Анкран і, висунувши кінчик язика в дірку між передніми зубами, теж узявся вигрібати сніг. Наступним у холодну півсутінь пробрався Рульф, далі Джауд втиснув могутні плечі в дедалі ширшу снігову печеру, і нарешті досередини зазирнув Ніхто.

— Непогано придумано, — похвалив він.

— Треба розчищати вихід, — знесилено пробурмотів Ярві, — інакше за ніч нас тут поховає живцем.

Він сів, прихилившись до стіни з утрамбованого снігу, розмотав руки й узявся дмухати на них, відігріваючи. Йому й так бракувало пальців: не можна було втрачати ті, що є.

— Де ти цього навчився? — запитала Сумаель, примощуючись біля нього.

— Від батька.

— Схоже, він урятував наші життя.

— Подякуй батькові від нашого імені, коли знову його побачиш, — Анкран якусь хвилю вовтузився, намагаючись улаштуватися зручно. Вони збилися тісною купою, але для них протягом усіх цих днів то була звична річ. Тут, у цьому пустинному краю, не було місця гордощам, відразі чи ворожості.

Ярві заплющив очі й подумав про батька, пригадавши, як він, холодний і блідий, лежав на кам’яній плиті.

— Мій батько мертвий.

— Мені шкода, — почув він Джаудів басовитий голос.

— Добре, що хоча б комусь із нас двох шкода.

Ярві опустив руку й лише по якійсь хвилі усвідомив, що вона впала на обернуту догори Сумаелину долоню. Він відчув приємне тепло там, де його шкіра торкалася шкіри дівчини, і не прибрав руки. Сумаель теж не прибрала.

Обережно він стиснув пальцями її долоню.

Надовго запала тиша. Чути було тільки тихий стогін вітру зовні й важке дихання всередині. Невдовзі Ярві став почуватися майже затишно в цьому тісному сховку під шарами спресованого снігу — уперше, відтоді як вони покинули Анкранове вогнище.

— Тримай.

Його обличчя торкнувся віддих, що вихопився разом зі словом, і Ярві відчув, як Сумаель м’яко бере його за зап’ясток. Він розплющив очі, але в темряві не побачив виразу її обличчя.

Дівчина перевернула його руку, розтулила пальці й поклала щось на долоню. Черствий і скваснілий, напіврозм’яклий-напівзамерзлий, то був хліб. Святі боги, який же Ярві був удячний за нього!

Притиснувшись одне до одного, вони сиділи і, намагаючись розтягнути на довше свої скромні пайки, поволі жували якщо не з задоволенням, то з полегкістю, потім ковтали і затихали, а Ярві гадав, чи наважиться знову взяти Сумаель за руку.

А тоді вона сказала:

— Це були останні запаси.

Знову залягла мовчанка, та цього разу значно менш затишна.

У темряві пролунав глухий Рульфів голос.

— Далеко ще до Ванстерландії?

Ніхто йому не відповів.