Пів короля

Ворони

Ярві підняв хутряний комір ванстерської накидки, затуляючись від вітру, і зморщив ніс, коли в ніздрі вдарив солоний запах моря… і сморід невільників на веслах. Коли він був одним із них, то звик до цього важкого духу, спав, устромивши носа Рульфові під пахву, і майже не помічав нічого. Від нього самого тхнуло тоді так само, як і від решти. Але від цих спогадів сморід не робився приємнішим тепер.

Радше навпаки.

— Бідолахи, — Джауд, спершись на поруччя, сумно поглянув з юту на веслярів, що надсаджувалися внизу. Як на такого здорованя, у нього було занадто м’яке серце.

Рульф пошкріб за вухами, де відросли пасма сивувато-каштанового волосся, хоча маківка, як і раніше, лишалася лисою.

— Було б добре звільнити їх усіх.

— І як ми тоді дістанемося до Торлбю? — запитав Ярві. — Хтось-то має гребти. Чи, може, ви сядете на весла?

Обидва товариші гостро поглянули на нього.

— А ти змінився, — мовив Джауд.

— Мені довелося.

Ярві відвернувся від них і від лавок, подібних до тої, на якій він сам колись страждав. Сумаель стояла біля поруччя із широченною усмішкою на обличчі. Її волосся, тепер довше, ніж раніше, чорне, як воронове крило, маяло на солоному вітрі.

— Ти видаєшся задоволеною, — сказав Ярві, щасливий бачити її щасливою. Таке траплялося не надто часто.

— Приємно знову вийти в море, — вона розпростерла руки й поворушила пальцями. — Та ще й без ланцюга!

Усмішка Ярві зів’яла, бо ж його досі сковував ланцюг, якого годі було позбутися. Той, якого він викував собі сам своєю клятвою. Який тягнув його назад до Торлбю й до Чорного престолу. І Ярві знав, що рано чи пізно Сумаель стоятиме на палубі іншого корабля, який забере її до Першограда й розлучить їх назавжди.

Її усмішка теж згасла, немовби дівчина подумала про те саме. Вони відвели погляди одне від одного, ніяково замовкли й стали дивитися, як удалині поволі тягнеться Батько Земля.

Дві такі ворожі країни, Ванстерландія і Ґеттландія, не надто відрізнялися між собою. Голі узбережжя, ліси й болота. Люди траплялися рідко, та й ті, побачивши корабель, налякано квапилися якомога далі від берега. Примруживши очі, Ярві побачив на півдні невеликий визубень, що бовванів на скелястому мисі. Пасма диму з коминів слалися по білястому небу.

— Що це за місто? — запитав він у Сумаелі.

— Амвенд, — відказала та. — Недалечко кордон.

Амвенд. Місто, у набіг на яке він колись повів ґеттландців. Або ж пастка, у яку він вскочив, брьохнувши з корабля у воду. А то бовваніє вежа, де його зрадив Гурік. Де помер Кеймдаль. Звідки Одемів підступ скинув його в жорстоке море й у ще жорстокішу неволю.

Ярві усвідомив, що до болю стискає поруччя сухою рукою. Він відірвав очі від берега й глянув на білу піну за кормою. Брижі, які весла лишали після себе, швидко зникали, і за якусь хвилю по них уже не було й сліду. Чи не те саме чекає й на нього? Чи він так само зникне й піде в непам’ять?

Він відчув на собі погляд сестри Овд, учениці матері Скер, яку та послала разом з ними. Прихований, швидкий погляд — і міністерка миттєво опустила очі й записала щось вугільним олівцем на крихітному клаптику паперу, що тріпотів на вітрі й виривався з-під її руки.

Ярві поволі підійшов до неї.

— Стежиш за мною?

— Ти знаєш, що так, — відказала вона, не підводячи голови. — Для цього я тут.

— Ти мені не віриш?

— Я лише переказую матері Скер усе, що бачу. Вірити чи ні, вирішує вона.

Сестра Овд була невисока на зріст і кругловида, з тих, чий вік важко визначити на вигляд. Ярві, однак, гадав, що вона не старша за нього.

— Коли ти склала іспит на міністерку?

— Два роки тому, — відповіла дівчина, затуляючи плечем клаптик паперу.

Ярві покинув спроби підглянути. Зрештою, у міністрів свій тайнопис: навряд чи він зумів би прочитати її записи.

— Важкий був іспит?

— Та ні. Якщо добре підготуватися.

— Я добре готувався, — мовив Ярві, подумки вертаючись до того буряного вечора, коли Одем увірвався до покоїв матері Ґундрінг.

Він пригадав полум’я, що відбивалося в скляних слоїках, зморшки на усміхненому обличчі його наставниці, звичні запитання й чіткі відповіді. Зненацька на нього наринула туга за тим простим життям, де не було дядьків, яких треба вбити, клятв, яких треба додержати, і важких рішень, які треба ухвалювати. Життям серед книжок, трав і тихих слів. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб відкинути цю думку. Зараз він не міг її собі дозволити.

— Але мені так і не випала нагода скласти іспит.

— Ти небагато втратив. Спершу довго чекаєш і нервуєшся перед дверима. Потім на тебе довго й суворо витріщаються старі жінки, — міністерка дописала повідомлення й узялася скручувати його в крихітну кульку. — А після всього — винагорода, поцілунок праматері Вексен.

— І як?

Сестра Овд надула щоки й протягло зітхнула.

— Хоча мати Вексен і наймудріша з жінок, та я сподівалася, що мій останній поцілунок буде з кимось молодшим. Я бачила Верховного короля, здалеку.

— Я теж одного разу його бачив. Він був миршавий, старий і жадібний. Вічно скаржився і боявся їсти. Але привів із собою багато дужих воїнів.

— У такому разі час його не надто змінив. Хіба що тепер він поклоняється Єдиному Божеству й одержимий владою більше, ніж будь-коли. А ще кажуть, що година — це найдовше, скільки він може протриматися не закунявши. А ось число його воїнів примножилося.

Міністерка підняла полотняну заслону з клітки. Птахи всередині не ворухнулися, не стріпнулись від світла — лише дивилися на Ярві рівним поглядом шістьох пар незмигних очей. Чорні птахи.

Ярві здивовано насупився.

— Ворони?

— Так, — сестра Овд закасала рукав, скинула гачок із дверцят і вправно засунула білу руку до клітки. Відтак узяла за тулуб одну ворону й дістала її назовні. Пташка не ворушилася, спокійна, наче вирізьблена з вугілля. — Мати Скер уже віддавна не використовує голубів.

— Зовсім?

— За той час, як я її учениця, — жодного разу, — дівчина прикріпила послання до пташиної лапки й тихо додала: — Подейкують, їй мало не видряпав очі голуб, який прилетів від матері Ґундрінг. Відтоді мати Скер їм не довіряє, — міністерка нахилилася до чорної пташки й протуркотіла: — Ми за день дороги від Торлбю.

— Торлбю, — вторувала ворона хрипким голосом.

Сестра Овд підкинула її догори, і та, залопотівши крилами, подалася на північ.

— Ворони, — замислено повторив Ярві, дивлячись, як пташка летить понад білими гребенями хвиль.

— Надсилаєш своєму володареві обіцянки покори? — до Ярві підійшов Ніхто, як завжди міцно, немов кохану, обіймаючи меч, хоча й мав для нього тепер добрі піхви.

— Ґром-ґіль-Ґорм мій союзник, а не володар, — відказав Ярві.

— Звісно. Ти ж більше не раб, — Ніхто злегка потер шрами на зарослій щетиною шиї. — Я пригадую, як ті добрі люди зняли нам нашийники. А потім Шадікширрам спалила їхнє обійстя. Ні, ти не раб… але угоду з ванстерцями ти уклав, стоячи навколішках.

— Ми всі тоді стояли навколішках, — відгиркнувся Ярві.

— І досі стоїмо? Ось у чому питання. Ти здобудеш собі небагато друзів, коли повернешся на Чорний престол із допомогою найлютішого ворога ґеттландців.

— Друзів я здобуватиму, коли сяду на престол. А наразі мене більше турбує, як зігнати з нього ворогів. Що я мав робити? Чи нехай краще ванстерці спалили б нас?

— Можливо, треба було пошукати золоту середину між тим, щоб померти від Ґормових рук, і тим, щоб продати йому нашу батьківщину.

— Щось давно мені така середина не траплялася, — витиснув Ярві крізь зціплені зуби.

— Її важко знайти, але саме вона — підмурівок королівської влади. Гадаю, що за твою угоду нам іще доведеться заплатити.

— Ти швидкий на запитання, Ніхто, але забарний на відповіді. Хіба ти не присягав допомагати мені?

Примруживши очі, Ніхто глянув на Ярві. Вітер розвівав його сиве волосся й шмагав пасмами гартоване в битвах обличчя.

— Я дав клятву, і маю намір додержати її або померти.

— От і добре, — мовив Ярві, відвертаючись від нього. — Ловлю тебе на слові.

Унизу в поті чола, зціпивши зуби й важко крекчучи в єдиному ритмі, надсаджувалися невільники-веслярі. Поміж рядами походжав наглядач, тримаючи за спиною скручений батіг. Достоту, як Тріґґ на палубі «Південного вітру». Ярві чудово пам’ятав, як горіли м’язи і як пекли удари бича по спині.

Та що ближче він був до Чорного престолу, то більше тяжіла над ним клятва і швидше вичерпувався терпець.

Хтось має гребти.

— Наддай ходи! — гарикнув він до наглядача.