Пів короля

Спосіб перемогти

— Кеймдалю, битимешся з королем.

Ярві насилу стримав дурнувате хихотіння, коли почув, як його назвав майстер-військовик. Вісім десятків юних воїнів, що стояли навпроти, либонь, так само ледь стримувалися. І вже напевне їм доведеться тамувати регіт, коли вони побачать, як б’ється їхній новий король. Ярві на той час уже, певна річ, буде не до смішків.

Звісно, тепер вони його підданці. Його слуги. Його люди, що присягли померти заради його примхи. І попри це, тепер їхня зневажлива ворожість була ще відчутніша, ніж тоді, коли він стояв перед ними хлопчиком.

Він і досі почував себе хлопчиком. Більше, ніж будь-коли.

— Це велика честь для мене.

Кеймдаль виступив із гурту на бойовище. Не схоже було, що він має за честь цей поєдинок. Юнак рухався в кольчузі так само вільно, як дівчина в легенькій сукенці. Він узяв щит і дерев’яний меч, а тоді кілька разів із загрозливим свистом розсік повітря. Кеймдаль був старший від Ярві заледве на рік, але видавалося, що на всі п’ять: на пів голови вищий, плечистіший, а на масивному підборідді вже пробивалася рудувата щетина.

— Ви готові, мій королю? — прошепотів Одем на вухо Ярві.

— Звісно, що ні, — просичав той у відповідь, але подітися було нікуди. Король Ґеттландії повинен бути щирим сином Матері Війни, хай навіть зовсім на це не годиться. Ярві має довести старшим воїнам, які зібралися довкола, що їхній король — не одноруке посміховисько. Він має придумати, як перемогти. «Спосіб завжди є», — частенько казала йому мати.

Але попри свої безперечні таланти, як-от меткий розум, співпереживання та гарний голос, зараз Ярві не бачив жодного способу.

Сьогодні бойовище розмістили на узбережжі. На піску накреслили квадрат зі сторонами завдовжки вісім кроків, а по кутах устромили списи. Тренувальні бої влаштовували щодня в іншому місці — на скелях, у лісі, на болоті, серед вузеньких вуличок Торлбю, навіть у річці, — адже ґеттландський воїн повинен усюди давати собі раду. Або ж не давати, як то було у випадку з Ярві.

Але здебільшого битви у землях Потрощеного моря відбувалися на його порізаних берегах, тому на березі тренувалися найчастіше, і Ярві свого часу наковтався стільки піску, що вистачило б на обмілину, достатньо широку, щоб на неї сів великий корабель. Коли Мати Сонце зайде за пагорби, бувалі воїни битимуться тут по коліна в солоній воді, але тепер відплив забрав море далеко за помережану дзеркалами калюж прибережну смугу, тож змокнути можна було хіба від солоного водяного пилу, що його вітер немилосердно жбурляв в обличчя, і від поту, який струмком лився з Ярві, незвиклого до тягаря кольчуги.

О боги! Як же він ненавидів кольчугу! Як він ненавидів Гуннана, майстра-військовика, що протягом багатьох років був його головним мучителем! Яку відразу почував до мечів, щитів, бойовищ і воїнів, які приходили сюди частіше, ніж до себе додому! А понад усе ненавидів він ту нікчемну подобу руки, через яку ніколи не міг стати одним із них.

— Намагайтеся міцно триматися на ногах, мій королю, — тихо порадив Одем.

— Не ноги будуть моєю проблемою, — відбуркнув Ярві. — Їх принаймні у мене дві.

Три роки він не торкався меча, а весь свій час проводив у покоях матері Ґундрінг, вивчаючи трави та імена Малих Богів, опановуючи мови далеких країв і приділяючи особливу увагу мистецтву краснопису. Поки він учився, як гоїти рани, ці хлопці — ба ні, усвідомив Ярві з кислим присмаком у роті, — ці чоловіки докладали всіх зусиль, щоб навчитися, як їх завдавати.

Дядько Одем підбадьорливо поплескав небожа по плечу, та так, що мало не збив його з ніг.

— Не опускайте щита. Вичікуйте на сприятливу нагоду.

Ярві чмихнув. Якщо чекати на сприятливу для нього нагоду, то їх усіх тут потопить приплив. Щит міцно примотали реміняччям до сухої кисті, а держак він стискав великим пальцем і тим оцупком, що йому лишився від усіх решти. Рука горіла аж до плеча лише від зусилля, потрібного, щоб тримати цю кляту штуку.

— Наш король давно не ступав на бойовище, — оголосив майстер Гуннан і скривився, наче ті слова були гіркі на смак. — Сьогодні працюємо не на повну силу.

— Я намагатимусь не вибити з нього весь дух! — вигукнув Ярві. Дехто засміявся, але йому в тому сміху вчулися зневажливі нотки.

Жарти не замінять у бою дужих м’язів і справну руку, щоб тримати щит. Він поглянув Кеймдалеві в очі й побачив там спокійну впевненість. Ярві сказав собі, що сильних чоловіків багато, а мудрих — обмаль, але промовлені подумки слова прозвучали непереконливо.

Майстер Гуннан не всміхнувся. Не було жарту такого смішного, чи дитини такої милої, чи жінки такої вродливої, щоб вигнути ці залізні губи. Він лише скинув на Ярві тим довгим, сповненим мовчазного презирства поглядом, яким він завжди на нього дивився, чи то на королевича раніше, чи то на короля тепер.

— Почали! — гаркнув майстер.

Якщо швидкість — це милосердя, то поєдинок був далебі милосердний.

Перший удар влучив у щит і вирвав держак із кволої руки. Обід ударив у зуби, і Ярві поточився. Якимось дивом йому вдалося інстинктивно відбити другий удар так, що той ковзнув по плечу й поцілив у передпліччя, від чого заніміла рука. А ось третього Ярві навіть не побачив, лише відчув різкий біль, коли йому підітнулась нога й він гепнувся навзнак. З легень, наче з розірваного ковальського міха, зі свистом вихопилося повітря.

Якусь хвилю він тільки лежав і кліпав. Досі ходили легенди про його дядька Утіля, який не мав собі рівних на бойовищі. Як видавалося, про бій Ярві теж не скоро забудуть. На жаль, зовсім з іншої причини.

Кеймдаль устромив дерев’яний меч у пісок і простягнув руку.

— Мій королю.

Ярві здалося, що кутики губ юного воїна викривились у глузливій посмішці, нехай і краще прихованій, ніж то бувало раніше.

— Ти став ліпше битися, — витиснув крізь зціплені зуби Ярві, вивільняючи калічену руку з непотрібних уже ременів — Кеймдалеві нічого не лишалося, окрім як узяти її, щоб допомогти королеві підвестися.

— Ви теж, мій королю.

Ярві бачив, із якою огидою Кеймдаль торкається скарлюченої долоні, тож наостанок ще полоскотав його оцупком пальця. Дріб’язковий вчинок, авжеж, але слабкому доводиться вдовольнятися малою помстою.

— Я став битися гірше, — пробурмотів Ярві, дивлячись, як Кеймдаль вертається до своїх однолітків. — Якщо таке взагалі можливо.

Серед молодших учнів він помітив дівчину. Років тринадцяти, із затятим поглядом і темним волоссям, розвіяним довкола гострих вилиць. Мабуть, Ярві слід було подякувати Гуннанові, що той не вибрав для побиття короля її. Може, то мав бути наступний етап його приниження.

Майстер-військовик зневажливо похитав головою й відвернувся. На Ярві наринув гнів, лютий, як море взимку. Нехай уся батькова міць і відійшла братові, проте належну йому частку шаленства молодший син усе ж успадкував.

— Може, спробуємо ще? — гукнув він до тих, що стояли на протилежному боці бойовища.

Кеймдаль здивовано звів брови, а тоді знизав широкими плечима, підняв меч і щит.

— Як зволите.

— Саме так і звелю.

Серед старших чоловіків пробіг невдоволений гомін, а Гуннан іще більше насупив чоло. Скільки ще їм терпіти цю принизливу комедію? Якщо ганьбиться король, ганьбляться і його воїни, а від Ярві вони вже набралися ганьби до кінця своїх днів.

Він відчув, як дядько легенько взяв його під руку.

— Мій королю, — прошепотів Одем, м’яко й заспокійливо. Він завжди був м’який і заспокійливий, як вітерець літнього дня. — Можливо, вам не варто надміру напружуватися…

— Авжеж, маєш рацію, — відповів Ярві. «Дурень — раб свого гніву, — якось сказала йому мати Ґундрінг. — Мудрий уміє свій гнів використати». — Гуріку, ставай замість мене.

Запала тиша, і погляди всіх звернулися до Обраного Щита королеви. Великий і мовчазний, він сидів на різьбленому стільці, що виділяв його з-поміж найшанованіших воїнів Ґеттландії. Щоку його перетинав величезний шрам, перетворюючись на білу смужку там, де торкався бороди.

— Слухаюсь, мій королю, — прогуркотів воїн, підводячись.

Відтак підняв щит і просунув руку в переплутані ремені. Ярві простягнув йому свого тренувального меча. Той видавався іграшкою в Гуріковому величезному пошрамованому ручищі. Чути було його важку ходу, коли воїн підходив до Кеймдаля, який ураз перестав видаватися старшим за свої шістнадцять. Гурік напівприсів, уминаючи ноги в пісок, вищирив зуби й войовниче загарчав, низько й розкотисто. Він гарчав дедалі голосніше й голосніше, аж доки все бойовище не почало двигтіти від його рику. Кеймдалеві очі розширилися, і Ярві побачив у них те, що завжди прагнув там побачити, — вагання і страх.

— Починайте, — наказав він.

Цей герць закінчився ще швидше, ніж попередній, але милосердним його ніхто не назвав би.

Слід віддати Кеймдалеві належне — він стрибнув у бій доволі відважно, але Гурік відбив його удар мечем. Дерев’яні клинки заскрипіли. Тоді, попри свої велетенські розміри, досвідчений воїн кинувся вперед швидко, наче змія, і підтяв супротивникові ноги. Хлопець падав із протяглим криком, який урвався, коли обід Гурікового щита з глухим стуком ударив Кеймдаля над очима й мало не вибив з нього всю тяму. Нахмурившись, Гурік наступив хлопцеві на руку, що тримала меча, і вдавив її підбором у пісок. Кеймдаль застогнав, половину обличчя йому обліпив пісок, друга половина була заюшена кров’ю з рани на чолі.

На думку Ярві, Кеймдаль іще ніколи не був кращим на вигляд, хоча дівчата й могли з цим не погодитися.

Молодий король обвів воїнів тим поглядом, яким мати, бувало, дивилася на раба, що не догодив їй.

— Очко на мою користь, — сказав Ярві й переступив через Кеймдалів меч, що валявся на піску. Покидаючи бойовище, він вибрав напрямок так, щоб майстер Гуннан був змушений ніяково посунутися з дороги.

— Це було нешляхетно, мій королю, — мовив до нього дядько Одем, рушаючи за ним. — Однак доволі кумедно.

— Я радий, що дав тобі привід для сміху, — пробурчав Ярві.

— Ба більше, ви дали мені привід для гордості.

Ярві скоса глянув на дядька й побачив, що той теж дивиться на нього, спокійно і рівно. Він завжди був спокійний і рівний, як свіжовпалий сніг.

— Славні перемоги оспівують у піснях, Ярві, але й безславні анітрохи не гірші, коли барди попрацюють над ними. А ось славні поразки — це лише поразки.

— На полі бою немає правил, — сказав Ярві, пригадавши, як одного разу почув ці слова від батька, коли той був п’яний і знудився кричати на собак.

— Саме так, — дядько поклав дужу руку йому на плече, і Ярві подумав, наскільки щасливішим могло би бути життя, якби Одем був його батьком. — Король повинен перемагати. Усе решта — порох.