Пів короля

У темряві

— Це збіса ризиковано, — Рульфів шепіт завмер у темряві.

— Життя — це ризик, — мовив Ніхто. — Від самого народження.

— І все ж не конче бігти до Останніх Дверей голяка і з криками. Можна обережненько рухатися в інший бік.

— Однаково Смерть проведе крізь них кожного, — відказав Ніхто. — Я волію зустрічати її лицем до лиця.

— А я волів би наступного разу опинитися деінде!

— Припиніть! — просичав Ярві. — Гризетесь, як два старих пса за останню кістку!

— Усі ж не можуть поводитися по-королівськи, — пробурмотів Рульф із чималою часткою іронії. Мабуть, коли щодня бачиш, як твій товариш випорожнюється поруч у відро, важко потім сприймати його, як того, чиє місце — між богами й людьми.

Укриті віковою іржею засуви заскрипіли, і, здійнявши хмарку пилу, хвіртка відчинилася. У тісному й вузькому склепінчастому проході стояв інглінг і похмуро дивився на товариство.

— Тебе хтось бачив? — запитав Ярві.

Раб заперечно похитав головою, обернувся й важкою ходою рушив догори вузькими сходами, нахиляючи голову, щоб не зачепити низької стелі. Чи можна йому довіряти? Мати гадала, що можна. Але ж вона й Гуріку довіряла. Ярві вже позбувся дитячого переконання в тому, що батьки все знають.

За останні кілька місяців він позбувся багатьох усіляких переконань.

Сходи привели у велику печеру. З нерівного кам’яного склепіння звисали вапнякові бурульки. На кінці кожної у світлі смолоскипів іскрилася краплинка води.

— Ми під цитаделлю? — запитав Рульф, нервово позираючи на неуявленну масу каміння над їхніми головами.

— Гору всю порито, — відказав Ярві. — Стародавніми тунелями ельфів, новішими ходами. З таємними дверима й підглядовими вічками. Деякі королі, а також усі міністри іноді прагнуть переміщуватися тайкома. Але краще за мене цих переходів не знає ніхто. Я провів тут половину дитинства. Ховався від батька чи брата. З одного сховку перебирався до іншого. Спостерігав, лишаючись непоміченим, уявляв, що беру участь у тому, що бачу. Вигадував собі життя, у якому б не був ізгоєм.

— Сумна історія, — пробурмотів Ніхто.

— Жалюгідна, — Ярві пригадав себе молодшого, що рюмсав у темряві, бажаючи, щоб його знайшли, хоча й знав, що ніхто не переймається ним аж так, щоб шукати. А пригадавши, відчув огиду до своєї колишньої слабкості й похитав головою. — Але ця історія ще може мати щасливий кінець.

— Може, — Ніхто провів рукою по стіні. Суцільний ельфійський камінь, тисячі років завстаршки, але такий гладенький, немов покладений учора. — Цим ходом люди твоєї матері зможуть потайки пробратися в цитадель.

— Коли Одемові воїни вирушать на бій із Ґром-ґіль-Ґормом.

Інглінг простягнув руку, зупиняючи їх.

Перехід закінчувався круглою шахтою колодязя. Високо вгорі — кружальце світла, далеко внизу — ледь помітне мерехтіння води. Усередині шахти спіраллю звивалися сходи, такі вузькі, що Ярві довелося підніматися боком. Спина його терлася об гладкий ельфійський камінь, носаки черевиків мало не виступали за край, а піт струмком лився з чола. Коли вони подолали половину дороги, згори почувся якийсь шум і щось промайнуло повз обличчя Ярві. Він відсахнувся й, мабуть, полетів би вниз, якби Рульф не схопив його за руку.

— Прикро було б, якби твоєму правлінню поклало край звичайнісіньке відро.

Ген унизу відро шубовснуло у воду. Ярві глибоко відітхнув. Ще одна купіль у холодній воді — це останнє, чого він зараз потребував.

Відлунюючи від стін, почулися незвично гучні жіночі голоси.

— …вона досі відмовляється.

— А ти б хотіла заміж за того старого шкарбуна після такого чоловіка, як Утрік?

— Її хотіння тут нічого не важить. Якщо місце короля — між богами й людьми, то місце Верховного короля — між богами й королями. Ніхто не може відмовляти йому без кінця…

Вони поволі просувалися далі. Знову півсутінь, знову сходи, знову сповнені сорому спогади. Стіни з грубого каменю, зведені людьми, здавалися старішими за ельфійські, хоча насправді були новіші за тунелі в глибині гори на тисячі років. Крізь заґратовані отвори під стелею блимало денне світло.

— Скільки людей купила королева? — запитав Рульф.

— Тридцять три, — відказав інглінг через плече. — На цю мить.

— Надійних?

— Людей як людей, — раб стенув плечима. — Вони вбиватимуть або помиратимуть — залежить від того, як пощастить.

— І про скількох своїх воїнів Одем може сказати те саме? — поцікавився Ніхто.

— Про багатьох, — визнав інглінг.

— Тут, мабуть, чверть його війська, — сказав Ярві, спинаючись навшпиньки, щоб визирнути крізь ґратки.

Того дня бойовище облаштували на подвір’ї цитаделі, старезний кедр правив за один із кутів майданчика. Воїни тренувалися формувати щитову стіну, шикуватися клином і ламати ворожий стрій. Сталь блищала проти тьмяного сонця, глухо торохкала, вдаряючись об дерев’яні щити, човгали черевики. У холодному повітрі бриніли різкі команди майстра Гуннана. Зімкнути щити! Триматися оплічника! Випад знизу! Колись так само він горлав їх до Ярві, щоправда, користі то не дало ніякої.

— Чимало, — зауважив Ніхто, зазвичай схильний применшувати небезпеку.

— Вимуштруваних і загартованих у битвах воїнів, що битимуться на своїй території, — додав Рульф.

— На моїй території, — процідив Ярві крізь зуби.

Він повів їх далі. Кожна сходинка, кожен камінчик ставали чимраз знайомішими.

— Глянь туди.

Ярві притягнув Рульфа до ще одного вузького заґратованого отвору, крізь який видно було єдиний вхід до цитаделі. Окуті залізом дерев’яні ворота були розчинені, обабіч стояли вартові, а вгорі під самим склепінням зблискувала в сутіні шліфована мідь.

— Ревуча брама, — прошепотів він.

— Звідки така назва? — поцікавився Рульф. — Чи не тому, що ми заревемо, коли наш задум не вдасться?

— Не зважай на назву. Брама опускається згори й закорковує цитадель. Над її механізмом працювали шість міністрів. Утримує браму лише один срібний штифт. Надбрамну кімнату весь час вартують, але туди можна дістатися таємними сходами. Коли настане час, я і Ніхто візьмемо з собою десяток бійців і захопимо її. Ти, Рульфе, розмістишся з лучниками на даху, щоб із дядькових охоронців наробити подушечок для шпильок.

— Кращих подушечок годі вигадати.

— Потрібної миті ми висмикнемо штифт, брама опуститься, і Одем опиниться всередині цитаделі у пастці.

Ярві уявив собі жах на дядьковому обличчі, коли Ревуча брама впаде, і вже не вперше пошкодував, що на ділі зазвичай усе виходить не так легко, як на словах.

— Одем у пастці… — Очі Нікого блимнули в темряві. — А разом з ним і ми.

З подвір’я долинули радісні вигуки — муштра добігла кінця. Переможці святкували, переможені лежали на землі.

Ярві кивнув на мовчазного інглінга.

— Материн раб покаже вам переходи. Запам’ятайте їх.

— А ти куди? — запитав Рульф, а тоді додав невпевнено: — Мій королю.

— У мене є справа.

* * *

Тамуючи дихання, щоб не виявити себе ані найтихшим шелестом, Ярві пробрався крізь затхлу темряву до прихованих дверей між ногами Батька Мира, припав до підглядової шпарини й зазирнув до Зали Богів.

Пора була передполуднева, і король Ґеттландії займав належне йому місце — Чорний престол. Трон стояв до Ярві спинкою, тож він не бачив Одемового лиця, лише обриси плеч і королівський вінець, що зблискував у волоссі. Праворуч на стільці сиділа мати Ґундрінг, стареча рука її тремтіла, стискаючи важку міністерську патерицю.

Довкола тронного помосту колихалося море тьмяно освітлених облич. Сяючи вишуканими пряжками й відшліфованими ключами, з натягнутими на обличчя запобігливими усмішками, то зібралися високі достойники Ґеттландії. Чи то пак ниці негідники. Ті самі чоловіки й жінки, що проливали сльози, коли над батьком Ярві насипали курган, і побивалися, чи трапиться їм іще колись такий видатний правитель, як Утрік. Авжеж, не це калікувате посміховисько — його молодший син.

На сходах перед троном з високо здійнятою головою стояла мати. За її спиною височів Гурік.

Ярві не бачив дядькового обличчя, але чув, як голос лжекороля розлунював у священній залі. Спокійний і розважливий, як завжди. Терплячий, немов зима. Ярві всипало морозом від цього голосу.

— Чи можу я поцікавитися в нашої вельмишановної сестри, коли вона зволить відбути до Скекенгауза?

— Щойно матиму змогу, мій королю, — відказала мати Ярві. — У мене є нагальні справи, які…

— Ключ від скарбівні тепер ношу я.

Ярві скосував оком і побачив Ісріун, що сиділа по другий бік від Чорного престола. Свою наречену. І братову наречену. На шиї в неї висів ключ від скарбівні, і не видавалося, що він був для неї аж таким тягарем, як вона колись побоювалася.

— Я дам раду твоїм справам, Лайтлін.

Ісріун анітрохи не скидалася на ту боязку дівчинку, що тремким голоском складала йому обітниці в цій самій залі. Він пригадав, як заблищали її очі, коли вона торкнулася Чорного престолу. Той самий блиск був у її очах тепер, коли Ісріун дивилася на свого батька на троні.

Схоже, не лише Ярві змінився відтоді, як вирушив на Амвенд.

— Залагодь свої справи якомога швидше, — пролунав дядьків голос.

— І ти піднесешся над нами як Верховна королева, — додала мати Ґундрінг. Темний ельфійський метал зблиснув, коли вона на мить здійняла патерицю.

— Чи опущуся навколішки як рахівничка праматері Вексен? — відрубала Лайтлін.

Запала мовчанка, а тоді Одем промовив м’яко:

— Це не найгірша доля, сестро. Кожен має свій обов’язок. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії. Залагодь свої справи.

— Звісно, мій королю, — схиляючи голову, витиснула мати крізь зціплені зуби. І хоча Ярві раніше часто мріяв про те, щоб побачити її упокореною, але тепер відчув лише пекучий гнів.

— А тепер облиште мене з богами, — наказав Одем, помахом руки випроваджуючи підданців.

Двері відчинилися, і поважні чоловіки й жінки, кланяючись на знак безмірної поваги, потяглися вервечкою до виходу. Серед них ішла Лайтлін разом із Гуріком, за ними дибуляла мати Ґундрінг. Останньою залу полишила Ісріун, обернувшись у дверях і всміхнувшись до батька так, як колись усміхнулася була до Ярві.

Двері зачинилися з лунким стуком, запала важка тиша. Застогнавши, Одем підхопився з Чорного престолу, немовби сидіння пекло його. Він обернувся, і Ярві перехопило дихання.

Дядькове лице було точнісінько таким, як він його пам’ятав. Мужнє, із суворими вилицями й посрібленою бородою. Таке схоже на братове, воно, однак, мало в собі лагідність і турботу, яких в обличчі короля Утріка ніколи не міг побачити навіть його син.

На Ярві мала б наринути ненависть, змести всі його страхи, потопити всі докучливі сумніви про те, чи вартий Чорний престол тої крові, якої безперечно коштуватиме видерти його з дядькових рук.

Натомість, коли він побачив обличчя свого ворога, який убив його рідних і вкрав у нього королівство, серце зрадило Ярві, і горло в нього стиснулося від почуття любові, яке переповнило його. Бо ж з усієї родини тільки дядько ставився до нього з добротою. Тільки завдяки йому Ярві відчував, що його люблять. Відчував, що заслуговує на цю любов. А потім горло йому стиснув смуток через те, що він втратив цю людину, і на очі Ярві набігли сльози. Він вдавив скарлючений кулак у холодне каміння, ненавидячи себе за слабкість.

— Не дивіться на мене!

Ярві відскочив від шпарини, але Одемів погляд був спрямований догори. Він поволі ходив туди-сюди, і кроки відлунювали в оксамитовій півсутіні просторої зали.

— Ви всі покинули мене? — гукнув дядько. — Так, як я покинув вас?

Він звертався до бурштинових статуй, розставлених колом попід склепінням. Він звертався до богів, і його надламаний голос втратив увесь свій спокій. Одем зняв королівський вінець, що його колись носив Ярві, і, поморщившись, потер слід, який обруч відтиснув на чолі.

— Що я міг удіяти? — прошепотів він так тихо, що Ярві ледве його почув. — Ми всі служимо комусь. За все доводиться платити.

Ярві пригадав останні слова, які Одем кинув йому і які досі кололи, наче гострі ножі: «З тебе вийшов би чудовий блазень. Але невже моя донька матиме за чоловіка однорукого хирляка? Каліку, що буде маріонеткою в руках матері?»

Аж тепер ненависть заклекотіла в ньому, гаряча й заспокійлива. Хіба ж він не давав клятви? Помститися за батька. Помститися за матір.

Помститися за себе.

З тихим-тихим шурхотом меч Шадікширрам висунувся з піхви. Ґудзуватий лівий кулак притиснувся до дверей. Ярві знав: одного доброго поштовху досить, щоб відчинити їх. Один поштовх, три кроки і удар меча покладе всьому край. Ярві облизав губи, міцніше стиснув руків’я, напружив плечі, відчуваючи, як у скронях стугонить кров…

— Годі! — заревів Одем.

Луна розкотилася вилясками, і Ярві знову завмер. Дядько схопив королівський вінець і насунув його на голову.

— Що зроблено, то зроблено! — Він погрозив кулаком склепінню. — Якщо ви того не хотіли, чому ж не зупинили мене?

Одем рвучко крутнувся на підборах і широкими кроками пішов геть.

— Вони послали мене, щоб я зупинив тебе, — прошепотів Ярві, засовуючи меча Шадікширрам назад до піхов.

Ще ні. Не тепер. Не так просто. Але всі його сумніви як вітром звіяло.

Навіть якщо доведеться втопити Торлбю в крові.

Одем мусить померти.