Пів короля

Чоловіча справа

Хвилі, що їх народжувала Мати Море, піднімали труп, перевертали його, шарпали за мокру одіж — він сіпався й ворушився, немов силкувався звестись. Хвилі з сичанням відкочувалися назад, волочили тіло за собою та кидали його на берег. Сплутане, у піні й піску, волосся лежало безживне, як жмутки водоростей на гальці.

Ярві дивився на труп, гадаючи, хто він. Чи то пак ким був. Хлопчиком чи чоловіком? Утікав він чи бився хоробро, коли помер?

Яке це тепер мало значення?

Корабель заскрипів кілем по піску, палуба здригнулася. Ярві заточився. Щоб не впасти, йому довелося схопитися за Гуріка. Воїни з глухим стукотом втягли весла, познімали з гаків щити й сипонули через борти на мілководдя, незадоволені тим, що причалили останніми — запізно, щоб зажити собі слави або якоїсь вартісної здобичі. За короля Утріка плавати на королівському кораблі вважалося за найвищу честь.

За короля Ярві честі в цьому не було ані крихти.

Кілька чоловіків узялися за носову линву й витягли корабель далі на берег, повз труп, який кидало прибоєм. Решта зі зброєю в руках уже поспішали до Амвенда. Містечко палало.

Ярві закусив губу, збираючись перелізти через борт бодай із крихтою королівської гідності, але держак позолоченого щита вирвався з кволої руки, заплутався в плащі, і молодий король заледве не полетів сторч головою в солону воду.

— Клятий непотріб! — Шарпнувши ремінці, Ярві послабив їх, стягнув щит із сухої руки й закинув між скринь, що правили веслярам за лавки.

— Мій королю, — промовив до нього Кеймдаль. — Не слід вам бути без щита. Це небезпечно…

— Ти ж бився зі мною. Ти добре знаєш, чого вартий щит у моїй руці. Якщо на мене нападе хтось, кого я не зможу зупинити мечем, найкращий порятунок для мене — це втікати. А втікаю я швидше без щита.

— Але ж, мій королю…

— Він король, — прогуркотів Гурік, запускаючи грубі пальці в сивувату бороду. — Якщо він накаже нам усім кинути щити, так воно й буде.

— У кого дві справні руки — нехай носять, — мовив Ярві, обережно сповз у холодну воду і лайнувся, коли хвиля змочила його по пояс.

Там, де пісок поступався місцем траві, кілька новоспечених рабів, зв’язаних між собою, чекали, доки їх поженуть на котрийсь із кораблів. Згорблені й закіптюжені, бранці дивилися великими очима чи то зі страхом, чи то з болем, чи то з недовірою на людей, які наринули з моря й забрали їхню волю. Поруч ватага ґеттландських вояків розігрувала в кості їхній одяг.

— Ваш дядько Одем просив, щоб ви приєдналися до нього, мій королю, — сказав один із воїнів, після чого підвівся, насупившись, і кóпнув в обличчя якогось старого, що схлипував.

— Де він? — запитав Ярві, у роті йому враз так пересохло, що язик прилипав до піднебіння.

— Нагорі, у фортеці, — воїн вказав на кам’яну вежу, що, здіймаючись над містом, стояла на урвистій кручі, під якою з одного боку лютували хвилі, а з другого — пінилися води фіорду.

— Вони що, не зачинили брами? — запитав Кеймдаль.

— Зачинили, але троє синів міського голови лишилися зовні. Одем перерізав горлянку одному з них і пообіцяв убити решту, якщо брами не відчинять.

— Ось вони й відчинили, — докинув інший воїн і задоволено гмикнув, коли випало потрібне йому число. — У мене нові шкарпетки!

Ярві витріщив очі. Йому ніколи навіть на думку не спадало, що завжди усміхнений дядько може бути жорстоким. А втім, Одем — із того самого сім’я, що й батько Ярві, який зоставив на синові чимало свідчень своєї люті; із того самого, що і їхній потонулий брат Утіль — на саму згадку про його незрівнянний хист до меча у старих воїнів досі зволожувалися очі. Зрештою, іноді під спокійною поверхнею води криються бурхливі течії.

— Прокляття на тебе!

Від гурту рабів відійшла, кульгаючи, жінка — так далеко, як дозволяла мотузка. Закривавлене волосся прилипло до щоки.

— Блядcький король блядської країни, нехай Мати Море проковтне…

Один із воїнів ляпасом повалив її на землю.

— Вирізати їй язика, — сказав другий і, смикнувши за волосся, задер жінці голову, тимчасом як третій дістав ніж.

— Не треба! — крикнув Ярві. Чоловіки похмуро глянули на нього. Той, хто безчестив їхнього короля, безчестив і їх, а тому милосердям тут не виправдатися. — З язиком за неї більше заплатять.

Ярві відвернувся й попрямував до фортеці, відчуваючи, як важка кольчуга муляє плечі.

— Ви син своєї матері, мій королю, — сказав Гурік.

— Ким же ще мені бути?

Коли батько чи брат розповідали про великі набіги минувшини, про славетні діяння та незліченну здобич, очі їхні спалахували. Ярві тим часом сидів на другому кінці столу, непомітний у півтемряві, і мріяв, що колись і він як чоловік долучиться до чоловічої справи. Але тепер він бачив, як усе відбувається насправді, й участь у набігу вже не видавалася такою бажаною.

Бій — якщо те, що тут відбулося, узагалі заслуговувало на таку назву — уже закінчився, але Ярві все одно немовби продирався крізь кошмар. Він обливався потом під кольчугою, закусував внутрішній бік щоки, здригався від кожного звуку. Лунали крики та сміх, якісь постаті сновигали у звивистому мареві пожеж, у горлі дерло від диму. Кружляли ворони, дзьобали мертвих і переможно каркали. Це була насамперед їхня перемога. Мати Війна — Мати Ворон, Та-Хто-Збирає- Померлих, Та-Хто-Долоню-Перетворює-на-Кулак — сьогодні радісно танцюватиме, тоді як Батько Мир плакатиме, ховаючи лице. Тут, на відвічному кордоні між Ванстерландією і Ґеттландією, Батько Мир плакав часто.

Чорне громаддя вежі височіло над ними, а внизу по обидва боки кручі з несамовитим гуркотом розбивалися хвилі.

— Стривайте! — мовив Ярві. Він важко дихав, голова йшла обертом, а обличчя свербіло від поту. — Допоможіть мені зняти кольчугу.

— Мій королю! — аж підскочив Кеймдаль. — Я мушу заперечити!

— Заперечуй, якщо тобі так хочеться. А потім зроби, як я наказав.

— Мій обов’язок — дбати про вашу безпеку…

— Тоді уяви лишень, як ти зганьбишся, якщо я помру, захлинувшись потом! Розстібай, Гуріку!

— Слухаюсь, мій королю.

Вони зняли з Ярві кольчужну сорочку, і Гурік закинув її на своє широченне плече.

— Веди далі, — кинув Ярві Кеймдалеві, силкуючись безпорадною куксою застібнути незручну золоту пряжку батькового плаща. Пряжка була завелика й заважка для нього, а застібка туга, як…

Він завмер на місці, ошелешений тим видовищем, яке чекало на нього за розчахнутими воротами.

— Наші жнива, — оголосив Гурік.

Вузький дворик перед вежею був усіяний трупами так густо, що Ярві, перш ніж ступити, мусив вишукувати вільний клаптик землі, щоб поставити ногу. Серед мертвих лежали жінки та діти, над ними дзижчали мухи. Ярві відчув, як до горла підступає нудота, але опанував себе.

Він, урешті-решт, король, а король повинен тішитися, коли бачить мертвих ворогів.

Один із дядькових воїнів сидів біля входу до вежі й спокійно, наче вдома після тренувального бою, чистив сокиру.

— Де Одем? — промимрив до нього Ярві.

Чоловік, примруживши око, посміхнувся й показав пальцем:

— Нагорі, мій королю.

Пригнувшись, Ярві зайшов досередини. Його дихання відлунювало у сходовому прогоні, ноги човгали по кам’яних приступках, до горла підступав клубок.

«На полі бою, — часто повторював його батько, — немає правил».

Ярві дерся все вище й вище у свистючу темряву, за ним спиналися Гурік і Кеймдаль. Він зупинився біля вузького віконця, прагнучи відчути прохолодний вітерець на розпашілому обличчі, і побачив, як далеко внизу, під прямовисною кручею, розбиваються об камінь хвилі. Ярві виштовхнув із себе страх.

«Стій, як король, — наказувала йому мати. — Говори, як король. Бийся, як король».

На верхівці був майданчик, закріплений на дерев’яних підпорках і огороджений дерев’яним поруччям, що ледь сягало Ярві до стегна. Паморочлива млість знову наринула, коли він побачив, як високо вони видерлися: довкруги розпростерлися Батько Земля і Мати Море, усе на їхньому тлі змаліло, а ген у далечінь, гублячись в імлі, простягалися ванстерландські ліси.

Дядько Одем стояв і спокійно дивився, як палає Амвенд: стовпи диму здіймалися догори, розпливаючись по грифельно-сірому небу, крихітні фігурки воїнів довершували плюндрування, а там, де хвилі зустрічалися з галькою, вишикувались у лінію малесенькі кораблі, чекаючи на криваве жниво. Дядька оточував десяток його найдосвідченіших воїнів, а посеред них на колінах стояв бранець у дорогому жовтому вбранні, зв’язаний і з кляпом у роті. Лице чоловіка розпухло від синців, а довге волосся злиплося від крові.

— Добре ми сьогодні попрацювали! — вигукнув Одем, обертаючи голову й усміхаючись до Ярві через плече. — Захопили дві сотні рабів, багато худоби та здобичі і спалили Ґром-ґіль-Ґормове місто.

— А де сам Ґорм? — запитав Ярві, намагаючись відхекатися після сходження нагору, щоб бодай говорити, як король, бо ж гордовита постава й відвага в бою ніколи не належали до його чеснот.

Одем із кислим виразом втягнув крізь зуби повітря.

— Мечолам, мабуть, уже в дорозі. Як гадаєш, Гуріку?

— Авжеж, — Гурік вийшов на майданчик і випростався на весь свій чималий зріст. — Битва принадить цього старого ведмедя, як принаджує вона мух.

— Треба збирати людей. За годину мусимо бути на морі, — мовив Одем.

— Уже відпливаємо? — здивувався Кеймдаль. — Так швидко?

Ярві усвідомив, що злоститься. Він був утомлений, почувався недобре і злився через власну кволість, через дядькову жорстокість і через те, що світ влаштований саме так.

— То це така наша помста, Одеме? — Він махнув здоровою рукою в бік охопленого полум’ям міста. — На жінках, дітях і старих селянах?

Дядьковий голос був, як завжди, лагідний. Лагідний, як весняний дощик.

Мститися треба крок за кроком. Але ти про це вже можеш не турбуватися.

— Хіба я не дав клятви? — гарикнув Ярві. Останні два дні його страшенно дратувало, коли до нього зверталися «мій королю». Тепер, не почувши цих слів, він роздратувався ще більше.

— Дав. Я чув твою клятву, і, як на мене, вона заважка для тебе. Але ось цей чоловік позбавить тебе її тягаря. — Одем вказав на бранця, що стояв навколішки і щось мукав крізь кляп.

— Хто це?

— Міський голова Амвенда. Він тебе вбив.

Ярві здивовано витріщився на дядька.

— Га?

— Я намагався його зупинити. Але мерзотник мав захованого ножа. — Одем показав руку, і в руці його був кинджал. Довгий, з гагатовим навершником. Хоч Ярві й розпашів після сходження, та зненацька його від голови до ніг всипало морозом. — Я гірко картатиму себе, що не встиг урятувати любого небожа.

Недбалим рухом руки, немов відрізаючи шматок м’яса, Одем угородив кинджал бранцеві між шиєю і плечем, а тоді пхнув його ногою в обличчя. Кров зацебеніла на дощаний поміст.

— Що ти маєш на увазі? — вереснув Ярві пронизливим, ламким голосом і враз усвідомив, як багато довкола нього дядькових воїнів, озброєних і в обладунках.

Коли Одем спокійно, дуже спокійно наблизився до нього, Ярві на тремтливих ногах ступив крок назад, потім іще один, але позаду не було нічого — лише низьке поруччя та прірва за ним.

— Пригадую ту ніч, коли ти народився, — дядьків голос був холодний і рівний, як крига на зимовому озері. — Твій батечко лютував на богів за оте, що в тебе замість руки. Але я, дивлячись на тебе, завжди всміхався. З тебе вийшов би чудовий блазень, — Одем звів брови й зітхнув. — Але невже моя донька матиме за чоловіка однорукого хирляка? Невже Ґеттландія матиме пів короля? Каліку, що буде маріонеткою в руках матері? Ба ні, небоже, гадаю… що ні.

Кеймдаль схопив Ярві за руку й потягнув до себе. Скреготнула сталь, коли він вихопив меча.

— Ставайте за мене, мій…

Кров забризкала Ярві обличчя, майже засліпивши його. Кеймдаль упав навколішки, пирхаючи й булькочучи, притискаючи руку до шиї. Між пальців його текло щось чорне. Ярві глянув убік і побачив хмурого Гуріка, що тримав у руці кинджал, блискучий від Кеймдалевої крові. Кольчугу Ярві воїн-велетень із брязкотом кинув додолу.

— Ми повинні діяти на благо Ґеттландії, — промовив Одем. — Убити його.

Ярві, вражено роззявивши рот, сахнувся, і Гурік схопив його за плащ.

Тенькнуло, і батькова масивна золота пряжка розстібнулася. Несподівано звільнившись, Ярві поточився назад.

Дерев’яні перила боляче вдарили під коліна, і він із відчайдушним криком перекинувся через них.

Скелі, вода й небо завертілися довкола нього. Король Ґеттландії падав, і падав, аж доки вода не вдарила його з силою, з якою молот б’є по залізу.

А тоді Мати Море прийняла його у свої холодні обійми.