Пів короля

Під тиском обставин

Хтось плескав Ярві по обличчю. Він бачив руку, чув звуки ляпасів, але майже не відчував самих ударів.

— Біжи! — прошипів Джаудів голос.

Максимум, на що Ярві був спроможний, — це, хитаючись, ледве волочити ноги. Ланцюг, що теліпався з кожним кроком, і мокрий одяг тягнули його донизу. Просяклі водою черевики шпорталися об прибережне каміння. Ярві постійно спотикався, але щоразу, коли він падав, дужі руки піднімали його й тягнули далі в темряву.

— Іди! — бурчав Рульф.

Перед укритою снігом верхівкою прибережного схилу Ярві озирнувся на мить і, видзвонюючи зубами, витиснув: «Святі боги!»

Мати Море жадібно заковтувала «Південний вітер». Ніс корабля був охоплений полум’ям, снасті звисали вогняними линвами, верхівка щогли, на яку часто видиралася Сумаель, палала. Невільницькі лавки, де колись мордувався Ярві, уже затопило, весла безпорадно стирчали навсібіч, наче ноги перевернутої мокриці. Лише один кут корми виднів над водою, що мінилася відблисками полум’я. Трюм, комора й капітанська каюта поринули в підводне безгоміння.

На березі й на пристані стояли якісь чорні постаті й дивилися на загибель «Південного вітру». Охоронці, що врятувалися від меча Нікого? Чи раби, що якимось чином звільнилися від ланцюгів? У завиванні вітру Ярві вчулися кволі крики. Зойки, що пробивалися крізь тріскотіння вогню. Не було жодної змоги дізнатися, кому пощастило пройти це випробування водою та вогнем, хто лишився живий, а хто загинув, але Ярві так змерз, що не мав сили радіти своєму порятунку з чергової скрути, не кажучи вже про те, щоб сумувати через тих, кому це не вдалося. Жаль, без сумніву, прийде незабаром.

Якщо він переживе бодай цю ніч.

— Рухайся! — поквапила Сумаель.

Його витягли на гребінь пагорба, з другого боку він просто покотився й зупинився горілиць у заметі. Шкіра горіла від холоду, кожен ковток крижаного повітря неначе ножем роздирав горло. Ярві побачив широке Рульфове обличчя з помаранчевим полиском на щоці. Поруч у сяйві Батька Місяця сіпалося худорляве Сумаелине лице.

— Покиньте мене, — намагався він сказати, але зуби йому промерзли аж до коренів, а задубілі губи не могли скласти слів. Із рота видобулася тільки ріденька хмарка пари.

— Ми втікаємо разом, — відповіла Сумаель. — Хіба не так ми домовлялися?

— Я гадав, домовленість скасувалася, коли Тріґґ почав мене душити.

— О ні, так легко ти від мене не відкараскаєшся, — вона схопила Ярві за скарлючений зап’ясток. — Вставай.

Його зрадив рідний дядько, його зрадили одноплеменці, а вірність він знайшов серед купки невільників, які йому нічим не зобов’язані. Ярві мало на заплакав від зворушення. Утім, він мав передчуття, що сльози йому ще будуть потрібні пізніше.

Сумаель допомогла підвестися. Рульф і Джауд підтримували, поки він плентав далі, не надто замислюючись, у якому напрямку — аби тільки затонулий «Південний вітер» був десь позаду. У чоботах чвакала крижана вода, вітер продував наскрізь мокру й мульку одіж, немовби на Ярві не було нічого.

— Невже конче треба було для втечі вибрати найхолодніше місце у світі, яке тільки створили боги? — поскаржився Рульф. — Та ще й у найхолоднішу пору року.

— Я мала кращий план, — з голосу Сумаелі було зрозуміло, що вона теж не в захваті від його повного краху. — Але він потонув разом із «Південним вітром».

— Іноді плани мусять прогинатися під тиском обставин, — зауважив Джауд.

— Прогинатися? — буркнув Рульф. — Щодо цього, то він розлетівся на друзки.

— Он там, — Ярві вказав закоцюблим оцупком пальця.

Попереду на пагорку пазуристим віттям чіплялося за темряву хирляве деревце. Притрушене снігом гілля біліло проти нічного неба, а зісподу відсвічувало ледь помітним помаранчевим мерехтінням. Ярві не йняв віри власним очам, та попри це, відчайдушно кинувся туди так швидко, як тільки міг, почасти ходою, почасти поповзом. У цю мить навіть марево багаття здавалося кращим, ніж нічого.

— Стривайте! — зашипіла Сумаель. — Ми ж не знаємо, хто…

— Байдуже! — Рульф проминув її, важко чвалаючи через сніг.

Багаття горіло під корячкуватим деревом у виярку, що давав сяку-таку заслону від вітру. Дошки з розламаного ящика були складені акуратною купкою, посеред якої палахкотів невеличкий вогник. Згорбившись над ним і вдмухуючи в нього життя білим від пари диханням, сидів Анкран.

Якби Ярві вибирав, кого врятувати, то Анкранове ім’я було б у цьому списку аж ніяк не найперше. Але звільнення Рульфа та Джауда означало і звільнення їхнього сусіда по веслу, а Ярві зараз кинувся б до ніг навіть Одемові, якби той запропонував йому погрітися. Він гепнувся на коліна, простягаючи тремтливі руки до вогню.

Джауд уперся кулаками в боки.

— Отже, тобі таки вдалося врятуватися.

— Лайно не тоне, — кинув Рульф.

Анкран лише потер скривлений ніс.

— Якщо мій сморід вам заважає, можете пошукати собі інше вогнище.

Зі Сумаелиного рукава, зблиснувши лезом, безгучно виковзнула сокирка.

— Мені подобається це.

Колишній комірник стенув плечима.

— У такому разі не пристало мені відмовляти товаришам у скруті. Ласкаво прошу всіх і кожного до моєї маєтності!

Сумаель, не чекаючи на відповідь, видерлася мерзлим кам’янистим схилом до дерева і вправно відрубала одну гілку. Потім устромила її розгалуззям над вогнем і клацнула пальцями до Ярві.

— Скидай одяг.

— Не перевелися ще романтики! — Рульф затріпотів віями й здійняв очі до неба.

Сумаель не звернула на нього жодної уваги.

— Мокрий одяг уночі згубить тебе не гірше за будь-якого ворога.

Тепер, коли холод помалу став випускати його зі своїх лещат, Ярві відчув, який він побитий: нили всі м’язи, боліла голова, а шия пульсувала там, де її душили Тріґґові пальці. Навіть якби хотів, він не мав сили опиратися. Ярві скинув мокрі лахи, які де-не-де по краях уже задубіли й узялися льодом, і голий, якщо не зважати на нашийник і ланцюг, зібгався біля вогню так близько, як тільки наважився.

Рульф накинув йому на тремтливі плечі стару овечу шкуру.

— Це не подарунок, — сказав він. — Я її тільки позичаю тобі.

— Вельми дякую… і за це, — витиснув Ярві. Він цокотів зубами, дивлячись, як Сумаель розвішує над вогнем його одяг, що вже почав потроху парувати.

— А що, як хтось побачить світло від вогнища? — запитав Джауд, похмуро поглядаючи в той бік, звідки вони прийшли.

— Якщо волієш замерзнути, сиди в темряві. Її тут не бракує, — Анкран ворушив вогнище паличкою, намагаючись добути з нього більше тепла. — Особисто мені видається, що бій, пожежа на кораблі, а потім і загибель корабля під водою дещо послабить їм охоту шукати нас.

— Але вирушити треба ще до світання, — сказав Рульф.

— Вирушити куди? — запитала Сумаель, сідаючи навпочіпки біля Ярві.

Відповідь була очевидна. На схід уздовж берега, тим шляхом, яким сюди пливли на «Південному вітрі». Але Ярві треба було на захід. На захід до Ванстерландії. На захід до Ґеттландії. На захід до Одема й до своєї помсти. І що швидше, то краще. Він оглянув строкате товариство, що збилося довкола життєдайного вогню. У світлі вогнища їхні змарнілі обличчя мали незвичний вигляд, і Ярві замислився, як же йому переконати їх податися в напрямку, протилежному до того, що видавався правильним.

— На схід, звісно, — відказав Рульф. — Як давно ми проминули той торговий пост?

Сумаель прикинула на пальцях.

— За три дні, може, дійдемо.

— Іти буде важко, — Рульф пошкріб щетинисте підборіддя. — Збіса важко, і…

— Я піду на захід, — перебив його Анкран, зціпивши криві щелепи і вперши погляд у вогонь.

Запала мовчанка. Усі поглянули на нього.

— Куди на захід? — запитав Джауд.

— До Торлбю.

Ярві лише звів брови, здивований такою несподіваною підмогою. Рульф вибухнув реготом.

— Дякую вам, пане Анкране! Хоч насміюся досхочу перед смертю! Наш колишній комірник зібрався пішака до Ґеттландії.

— До Ванстерландії. Там спробую сісти на корабель до Торлбю.

Рульф знову реготнув.

— Лише до Ванстерландії? І скільки ж тьопати до Вульсґарду, шановна навігаторко?

— Пішки — щонайменше місяць, — Сумаель відповіла так швидко, ніби вже міркувала над цим.

— Місяць пішки через ось це! — Рульф обвів ручищем укриту снігом пустку, яку вони нещодавно подолали, і Ярві мусив визнати, що думка про такий похід анітрохи не підбадьорювала. — І з яким спорядженням?

— У мене є щит, — Джауд зняв зі спини великий круглий дерев’яний щит із залізним умбоном[6]. — Думав триматися за нього у воді.

— А мені щедрий охоронець позичив лук, — Рульф бренькнув тятивою, наче то була струна арфи. — Але без стріл музики не буде. Є в когось намет? Запасний одяг? Ковдри? Санчата? — Відповів йому лише вітер, що завивав зовсім поруч із їхнім освітленим вогнищем прихистком. — Що ж, у такому разі нехай вам щастить, пане Анкране! Веслувати разом з вами було неабияким задоволенням, але, боюся, тут наші шляхи повинні розійтися. Ми всі йдемо на схід.

— Який це дурень поставив тебе за головного?

Вони всі різко обернулися на хрипкий голос, що пролунав із темряви. До них ішов Ніхто. Окрім свого звичного бруду, тепер він був вимазаний ще й сажею: лахміття, волосся й борода були всі чорні. На ньому були Тріґґові чоботи й Тріґґова куртка з засохлою на плечі кров’ю. На другому плечі він ніс великий згорток обгорілої вовняної тканини з вітрила, а до грудей, неначе ховаючи від морозної ночі немовля, притискав меч, яким на очах Ярві вбив шістьох чоловіків.

Схрестивши ноги, колишній чистильник палуби всівся біля багаття так, ніби прийшов на давно домовлену зустріч, і задоволено зітхнув, простягши руки до вогню.

— На захід до Ґеттландії звучить непогано. Але нас будуть переслідувати.

— Тріґґ? — запитала Сумаель.

— Про нашого наглядача більше немає потреби турбуватися. Я сплатив йому свій борг. Але порахунок між мною та Шадікширрам ще не зведений, — Ніхто лизнув палець і стер плямку з клинка. — Нам треба відірватися від неї якомога далі.

— Нам? — різко кинула Сумаель, і Ярві помітив, що за спиною вона тримає напоготові сокирку. — Ти напрошуєшся до нашого гурту?

У божевільних очах Нікого блимнув відблиск багаття.

— Якщо тільки хтось інший не хоче мене запросити.

Ярві простягнув руки між ними, торуючи шлях Батькові Миру.

— Нам потрібна будь-яка допомога. Але скажи хоча б, як тебе звати.

Ніхто вп’яв погляд у нічне небо, немовби відповідь на це запитання можна було прочитати з зірок.

— У мене було три… навіть чотири… імення, але всі вони принесли мені нещастя. Мені б не хотілося, щоб і вам через них не пощастило. Якщо будете розмовляти зі мною, можете кликати мене Ніхто, але знайте, що я не мастак до розмови. Шадікширрам прийде по нас, і вона очікуватиме, що ми вирушимо на схід.

— Бо йти на захід — це божевілля! — Рульф обернувся до Сумаель. — Скажи їм!

Дівчина підібгала пошрамовані губи й зіщулила очі, дивлячись на вогонь.

— На схід — швидше. На схід — легше.

— Ось! — вигукнув Рульф, плескаючи себе по стегну.

— Але я йду на захід, — докінчила Сумаель.

— Га?

— На схід підуть усі ті, хто врятувався з корабля. Крім того, у торговому пості було повно работорговців.

— А у Ванстерландії їх нема? — заперечив Рульф. — Ми завжди привозили туди інглінгів і непогано заробляли.

— На схід іти — небезпечніше, — відказала Сумаель.

— Але ж на захід — сама лише пустка на багато тижнів!

— Там ліс. А ліс — це паливо для вогнища. Ліс — це ймовірна здобич. На сході — торговий пост, але що далі? Лише мочарі й дикі нетрі на сотні миль. На заході Ванстерландія. На заході цивілізація. На заході… можливо… кораблі, які йдуть далі на захід. Які заберуть нас додому.

— Додому, — Джауд утупився у вогонь, неначе побачив там своє село й ту криницю з найсолодшою водою у світі.

— Ми вирушимо вглиб, — сказала Сумаель, — якомога далі від узбережжя, щоб нас не помітили з кораблів. А тоді повернемо на захід.

Рульф сплеснув руками.

— Та як же ви знайдете дорогу в снігах? Ви заблукаєте й будете ходити колами!

Сумаель дістала з-під куртки шкіряний чохол, розгорнула його й показала свій далекогляд та інше навігаційне знаряддя.

— Дорогу я знайду, старий, про це не турбуйся. Не можу сказати, що я горю бажанням вирушити чи тим, чи тим маршрутом. Надто в такому товаристві. Але на заході нам, можливо, пощастить більше.

— Можливо?

Сумаель стенула плечима.

— Іноді «можливо» — це найкраще, на що ти можеш сподіватися.

— Троє за захід, — усміхнувся Анкран, уперше, відтоді як на очах Ярві Шадікширрам вибила йому два передні зуби. — Як щодо тебе, здорованю?

— Гмм, — Джауд замислено підпер кулаком підборіддя та обвів очима коло своїх супутників. — Ха, — він уважно придивився до кожного з них і врешті зупинив погляд на Сумаелиних приладах. — Хе, — він здвигнув масивними плечима й набрав повітря в груди. — У бою я волів би мати товаришем тебе, Рульфе, радше, ніж будь-кого іншого. Але коли йдеться про те, щоб дістатися з одного місця в інше… я довіряю Сумаелі. Я піду на захід. Якщо вона мене візьме.

— Триматимеш наді мною щит, коли сніжитиме, — відказала дівчина.

— Та ви всі з бісового глузду зсунулися! — Рульф плеснув важкою долонею Ярві по плечі. — Схоже, лишилися тільки ми з тобою, Йорве.

— Твоя пропозиція мені неабияк лестить… — Ярві вислизнув з-під Рульфової руки, скинув овечу шкуру й одягнув свою сорочку, що, хоч і не цілком, але вже майже висохла. — Але насамперед нам треба триматися разом. Триматися разом або померти поодинці, — а ще в Ґеттландії на нього чекали престол, клятва й помста, і що довше вони чекали, то менше в нього було шансів виконати те, що задумав. — Ми всі підемо на захід, — Ярві вищирився до Рульфа й плеснув його по плечу здоровою рукою. — Я молився про молодшого помічника, але буду радий прийняти те, що дають.

— Святі боги! — Рульф обхопив голову руками. — Ми всі про це пожалкуємо.

— Тоді цей жаль долучиться до решти моїх жалів, — Ніхто втупився в темряву, немовби за колом світла від вогнища вгледів полчище примар. — Їх у мене вдосталь.