Пів короля

Дурень б'є одразу

Джауд тягнув весло. І Ярві тягнув. Мозолі зашкарубли навіть на каліченій руці, обличчя загартувалося негодою, а тіло зробилося жилавим і міцним, як Тріґґів батіг. Під зливою та шквальним вітром вони обігнули Бейлів Ріг — крізь завісу дощу видно було лише обриси фортеці, що похмуро нависла над морем, — і попрямували на схід, у спокійніші води, що аж роїлися від суден усіляких розмірів і народів. Ярві нетерпяче совався за веслом, прагнучи побачити Скекенгауз.

Найпершими, звісна річ, він угледів ельфійські руїни. Велетенські мури, прямовисні й бездоганно гладенькі при основі, були неторкнуті люттю Матері Моря, однак вище мали нерівні розлами. У розколинах, наче краї кістки у відкритій рані, видніли покорчені шматки металу. На зубчатій верхівці, домурованій у новітні часи, гордо маяли стяги Верховного короля.

Вежа Міністерства височіла над усіма довколишніми будівлями. Ба навіть над усіма будівлями Потрощеного моря, якщо не брати до уваги руїн Строкома чи Лананґада, куди не сміла ступити жодна людина. Три чверті її паморочливої висоти побудували ельфи: суцільні кам’яні колони, ідеально квадратові, ідеально рівні, з величезними шибками чорного ельфійського скла, що досі блимало в декотрих вікнах.

На висоті, разів у п’ять вищій за цитадель у Торлбю, ельфійський камінь закінчувався. Під час Божого Розламу він плавився й застигав на стінах велетенськими сльозами. Згодом багато поколінь міністрів спорудили над ним розбуялий вершок із дерева й черепиці: башточки, майданчики, балкони, похилі дашки, наїжачені димовими коминами й, наче гірляндами, обвішані мотуззям і ланцюгами. Позначений часом і пташиним послідом, струхлявілий витвір людських рук мав безглуздий і жалюгідний вигляд проти суворої ельфійської досконалості під ним.

Над найвищими банями кружляли сірі цятки. Мабуть, голуби. Такі, як ті, що за ними колись доглядав Ярві. Як той, що заманив його батька на смерть. Вигукують хрипкими голосами повідомлення від численних міністрів з усього Потрощеного моря. А то чи не бронзовокрилий орел несе їм у відповідь волю Верховного короля?

У цій стародавній вежі Ярві мав би складати іспит. Там, якби склав його, поцілував би в щоку праматір Вексен. Там перестав би бути королевичем, зробився б міністром і жалюгідна доля раба оминула б його.

— Сушити весла! — гукнула Сумаель.

— Сушити весла! — луною проревів Тріґґ, щоб ні в кого не було сумнівів, хто тут віддає накази.

— Весла туди, весла сюди, — пробурчав Рульф. — Могли би вже визначитися, трясця їхній матері!

— Скекенгауз, — Ярві помасував червоні натертості на зап’ястку. «Південний вітер» підходив до причалу, а Сумаель, сидячи на юті, остерігала криком неповоротких портовиків. — Центр світу.

Джауд пирхнув.

— Проти великих міст Каталії це звичайна стайня.

— Ми не в Каталії.

— Ні, — здоровань важко зітхнув. — На жаль.

У порту тхнуло старою трухлятиною та солоною гнилизною — так сильно, що перебивало навіть сморід Ярві та його товаришів. Багато стоянок для суден були порожні. Темні вікна довколишніх занедбаних будинків зяяли пусткою. Біля пристані поросла бур’яном велика купа гнилого зерна. Сторожа Верховного короля в латаних одностроях знічев’я бавилася в кості. У темних закутках щулилися жебраки. Розміром це місто, може, й переважало Торлбю, а проте тут не було ані жвавості та енергії ґеттландської столиці, ані її метушні, ані нових будов.

Хоч ельфійські руїни і справляли приголомшливе враження, але та частина Скекенгауза, яку побудували люди, розчаровувала. Ярві скрутив язик трубочкою і вправно плюнув за борт.

— Непогано, — Рульф схвально кивнув. — Веслуєш ти так собі, а ось у по-справжньому важливих речах починаєш виявляти успіхи.

— Побудьте трохи без мене, діти мої! — Зі своєї каюти в щонайстрокатішому вбранні велично випливла Шадікширрам, надіваючи на пальці ще кілька перснів. — Мене чекають у Вежі Міністерства!

— Наших грошенят — ось чого вони чекають, — пробурчав Тріґґ. — Скільки цьогоріч за ліцензію?

— Припускаю, що трохи більше, ніж торік, — Шадікширрам облизала палець, щоб натягнути на нього ще одну позбавлену смаку каблучку. — Загалом мита Верховного короля мають тенденцію до зростання.

— Краще кинути наші гроші за борт, ніж віддати цим шакалам з Міністерства.

— Я б кинула за борт тебе, якби не знала, що Мати Море відразу викине назад такий непотріб, — Шадікширрам витягнула всіяну перснями руку перед очима, щоб помилуватися. — Маючи ліцензію, ми можемо торгувати будь-де в Потрощеному морі, а без неї — пфух, — вона дмухнула крізь пальці, показуючи, що станеться з їхнім зиском.

— Верховний король заздрісно пильнує надходжень до своєї скарбниці, — тихо пробурмотів Джауд.

— Авжеж, пильнує, — відказав Рульф, дивлячись, як капітанка ліниво копає Нікого, а потім сходить із корабля гойдливим трапом. Анкран на короткому ланцюзі дріботів за нею. — Бо саме вони й роблять його Верховним. Без своєї скарбниці він упаде з верху на землю, до решти людей.

— До того ж великим правителям потрібні великі вороги, — додав Джауд, — а війни — збіса дороге задоволення.

— Будівництво храмів недалеко втекло, — Рульф кивнув головою на кістяк величезної споруди, що видніла над ближніми дахами. Її обліпила така густа павутина хитких риштовань, підойм і помостів, що Ярві міг хіба гадати про її форму.

— Це храм Верховного короля?

— Його нового бога, — Рульф хотів сплюнути крізь кочет, але схибив і натомість забризкав слиною внутрішній бік борту. — Пам’ятник його марнославству. Чотири роки будують, а не звели ще й половини.

— Іноді мені здається, що ніяких богів не може бути, — замислено промовив Джауд, погладжуючи пучкою пальця зібгані губи. — А потім я собі думаю: хто ж тоді перетворив життя на таке пекло?

— Це давній бог, — відказав Ярві. — Не новий.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Рульф.

— Колись було Єдине Божество. Але ельфи оголосили Йому війну і, охоплені гординею, застосували таку сильну магію, що та розчахнула Останні Двері, знищила їх усіх і розламала Єдине Божество на багатьох богів, — Ярві кивнув на гігантський недобуд. — На півдні деякі люди вважають, що Єдине Божество неможливо по- справжньому розламати. Що численні боги — це лише окремі грані Єдиного. Схоже, Верховний король побачив переваги в їхній релігії. Або ж їх побачила прамати Вексен, — він трохи подумав і додав: — А може, вона хоче піддобритися до Імператриці Півдня, молячись у такий самий спосіб, як і та, бо бачить у цьому вигоду, — Ярві пригадав пожадливий блиск, який бачив в очах праматері, коли стояв перед нею навколішки. — А може, гадає, що люди, які схиляються перед одним богом, охочіше схиляться перед Верховним королем.

Рульф знову сплюнув.

— Попередній Верховний король був добряча сволота, але той хоч вважав себе першим серед братів-королів. А цей теперішній що старішим стає, то більшої влади хоче. Він та його клята міністерка не заспокояться, поки не вилізуть вище за те своє Єдине Божество й не змусять весь світ кланятися своїм зморщеним дупам.

— Той, хто молиться Єдиному Божеству, не вибирає свій шлях: усе вже визначено нагорі, — замислено промовив Ярві. — Така людина не може відмовити на прохання та повинна схилятися перед наказами. — Він узяв до рук свого ланцюга і, суплячись, глянув на нього. — Єдине Божество викує ланцюг для всього світу, починаючи від Верховного короля, через менших королів і аж до нас — кожна ланка на своєму місці. Усі будуть рабами.

Джауд скоса зиркнув на нього.

— У тебе глибокі думки, Йорве.

Ярві стенув плечима й кинув ланцюг.

— Весляреві з них користі небагато, справна рука придалася б більше.

— І все ж як один бог може давати раду цілому світові? — Рульф обвів рукою гниле місто разом з усіма його мешканцями. — Як один бог може дбати одночасно за худобу й за рибу, за море й за небо, за війну й за мир? Це ж якесь безглуздя.

— Може, Єдине Божество подібне до мене, — Сумаель простягнулася на юті, спершись на лікоть, поклавши голову на плече й звісивши одну ногу.

— Таке саме ліниве? — пробурчав Джауд.

Навігаторка вишкірилася.

— Воно визначає курс, а багато менших божків сидять, прикуті ланцюгами, і гребуть.

— Даруйте мені, о всемогутня! — мовив Ярві. — Але мені видається, що й на вас є ланцюг.

— Поки що, — відказала дівчина, закидуючи ланцюжок за плече, наче шалик.

— Один бог, — знову зневажливо пирхнув Рульф і похитав головою, дивлячись на недобудований храм.

— Краще один, ніж жодного, — пробурчав Тріґґ, проходячи повз.

Веслярі примовкли: ці слова нагадали їм, що далі курс лежить повз край шендів, які не мають жалю до чужинців, не моляться жодному богові й не схиляються перед жодним королем, хоч би яким верховним він себе вважав.

Утім, великі небезпеки означають великий зиск, про що Шадікширрам повідомила команду «Південного вітру», коли застрибнула на борт, тримаючи високо в руці нашкрябану рунами торговельну ліцензію. Очі її переможно горіли, наче вона отримала її з рук самого Верховного короля.

— Цей папірець не захистить нас від шендів, — пробурчав хтось із задніх лавок. — Вони обдирають шкіру з полонених і їдять власних мерців.

Ярві пирхнув. Він вивчав мови і звичаї більшості народів Потрощеного моря. «Невігластво — пожива для страху, — часто казала мати Ґундрінг. — А знання — його смерть». Коли дізнаєшся більше про котрийсь народ, то розумієш, що він анічим не відрізняється від інших.

— Шенди не люблять чужинців, бо ми постійно захоплюємо їх у рабство. Вони не дикіші за будь-кого з нас.

— Невже такі самі люті, як оцей? — стиха пробурмотів Джауд, вказуючи очима на Тріґґа, що розмотував батіг.

По обіді — з новою ліцензією, новим вантажем, але тими самими ланцюгами — вони взялися веслувати на схід. Вежа Міністерства змаліла, а згодом і зовсім зникла в імлистій далечині за кормою. Надвечір вони кинули якір у затишній бухті серед скель. Мати Сонце, сідаючи за краєм світу, розсипала золото по воді й розмалювала хмари дивними барвами.

— Не подобається мені це небо! — Видершись на щоглу, Сумаель сиділа на реї[5] та похмуро вдивлялася в обрій. — Нам слід перечекати завтрашній день тут.

Шадікширрам відмахнулася від її остороги, як від надокучливої мухи.

— Хіба на цьому ставку бувають сильні шторми? До того ж мені завжди неабияк щастить на погоду. Ми рушимо далі.

Не зважаючи на Сумаель, яка хитала головою, дивлячись на небо, капітанка викинула порожню пляшку за борт і гукнула Анкранові, щоб приніс нову.

«Південний вітер» м’яко погойдувався на хвилях. Моряки й сторожа з’юрмилися на носі корабля довкола жарівні, щоб побавитися в кості на дріб’язок. Котрийсь із веслярів тонким, надтріснутим голосом завів сороміцької пісні. Якоїсь миті він забув слова і замість них мугикав щось нерозбірливе, але наприкінці його все одно нагородили скупим утомленим сміхом і глухими схвальними ударами кулаків по веслах.

Другий невільник басовито затягнув пісні про Бейла Будівничого, який насправді будував лише гори з трупів. Вогнем і мечем, а також суворим словом для всіх незгодних, він першим здобув собі титул Верховного короля. Але тирани мають значно кращий вигляд, коли дивитися на них з далечі століть, тож невдовзі до співу долучилися й інші голоси. Урешті-решт, Бейл — як і належить героям — пройшов крізь Останні Двері в битві, пісня — як і належить пісням — скінчилася, і співець отримав свою порцію стукотіння по дереву.

— Хто ще заспіває? — гукнув хтось.

Здивувавши всіх — і насамперед себе самого, — заспівав Ярві. Пісню, яку вечорами наспівувала мати, коли він був маленьким і боявся темряви. Бозна-чому саме вона спала йому на думку, і голос його нісся вільно й високо, геть від смердючого судна, до місць і речей, про які ці люди давно забули. Джауд здивовано закліпав, а Рульф витріщився на нього, і Ярві здалося, що він ніколи не співав хоча б наполовину так добре, як тут, безпорадний, прикутий до весла на цьому трухлявому кориті.

Коли він скінчив, запала тиша. Чути було тільки, як, гойдаючись на воді, тихо порипує корабель, як вітер шарудить снастями і як десь далеко пронизливо квилять мартини.

— Давай іще, — попросив хтось.

І Ярві дав їм іще, а потім іще і ще. Він співав їм про втрачену любов і про любов знайдену, про великі подвиги й підлі вчинки. Він співав їм баладу про Фрокі, такого незворушного, що якось заснув просто посеред битви, пісню про Ашенлір, таку гострозору, що могла порахувати кожну піщинку на пляжі. Він співав про Горальда Мандрівника, що переміг у перегонах чорношкірого короля Дайби і врешті-решт заплив так далеко, що звалився з краю світу. Він співав про Анґульфа Ратицю, Трощителя Ванстерців, і не згадував, що той доводиться йому прадідом.

Щоразу як він закінчував, його просили заспівати ще, аж доки серп Батька Місяця не зійшов над пагорбами, а зорі не почали прозирати крізь небесне полотно. Відбринів і розтанув у сутіні останній звук оповіді про Береґа, який заснував Міністерство, щоб захистити світ від магії, і заплатив за це життям.

— Справжня пташечка, тільки з одним крильцем, — Ярві обернувся й побачив Шадікширрам, що дивилася на нього, поправляючи шпильки в зібраному вузлом волоссі. — Гарно співає, еге ж, Тріґґу?

Наглядач шморгнув носом і витер очі тильним боком руки.

— Ніколи ще такого не чув, — промовив він здавленим від емоцій голосом.

«Мудрий чекає нагоди, — часто казала мати Ґундрінг, — і ніколи її не проґавить». Тож Ярві вклонився й заговорив до Шадікширрам її рідною мовою. Він не володів нею досконало, але хороший міністр знає ввічливі слова всіма мовами.

— Для мене честь співати перед такою славетною особою, — промовив він солодким голосом, думаючи тим часом, що непогано було б підкласти їй корінь «чорного язика» у вино.

Капітанка з прижмурцем глянула на нього.

— А ти сповнений несподіванок, еге ж? — Вона кинула йому майже порожню пляшку й пішла геть, мугикаючи щось так фальшиво, що Ярві ледве пізнав баладу про Фрокі.

Якби йому подали таке вино при батьковому столі, він плюнув би рабові в обличчя, але тепер Ярві видалося, що кращого напою, сповненого смаком сонця, фруктів і свободи, він зроду не куштував. Ділитися тою краплиною, що йому дісталася, ой як не хотілося, але широка Рульфова усмішка, коли той приклався до пляшки, стала достатньою винагородою.

Коли вони вже лаштувалися до сну, Ярві помітив, що інші невільники дивляться на нього інакше. А може, річ була, власне, в тому, що вони на нього дивилися. Навіть Сумаель зі свого місця біля капітанчиної каюти замислено позирала на Ярві, наче в неї не сходилися якісь підрахунки.

— Чому вони дивляться на мене? — прошепотів він до Джауда.

— Їм нечасто дістається щось хороше. Ти дав їм це.

Ярві усміхнувся, вкриваючись смердючою шкурою до підборіддя. Йому ніколи не перерізати охоронців столовим ножем, але, можливо, боги дали йому кращу зброю. Нехай час і втікав крізь пальці. Тим паче їх бракувало. Однак треба бути терплячим. Терплячим, як зима.

Якось, коли батько, розлютившись, ударив Ярві, мати знайшла його заплаканого. «Дурень б’є одразу, — сказала вона йому тоді. — Розумний посміхається, спостерігає, вивчає. А тоді б’є».