Пів короля

Між богами й людьми

— ...Мати Сонце і Батько Місяць, осяйте вашим золотим і срібним промінням цей союз між Ярві, сином Лайтлін, та Ісріун, донькою Одема…

Велетенські статуї шістьох Великих Богів позирали вниз безжалісними гранатовими очима. Над ними в заглибинах, що колом охоплювали склепіння, поблискували бурштинові постаті Малих Богів. Усі вони оцінювально приглядалися до Ярві та — безперечно, як і він сам, — бачили його жахливу неповноцінність.

Він зібгав суху кисть, намагаючись втягнути її в рукав. Усі присутні в Залі Богів добре знали, що в нього на кінці лівої руки. Чи то пак чого там нема.

І все ж він намагався її сховати.

— Мати Море і Батько Земля, ущедріть їх вашими плодами і вашими дарами, пошліть їм щастя на погоду і щастя в бою…

Посеред зали на помості стояв Чорний престол, реліквія з ельфійських часів, до Божого Розламу, витвір невідомого мистецтва, викуваний із суцільної брили чорного металу, неймовірно витончений і неймовірно міцний. Незліченні роки не залишили на ньому жодної подряпини.

Місце королів — між богами й людьми. Занадто високе для такої жалюгідної істоти, як Ярві. Він почувався недостойним навіть дивитися на нього.

— Мати Війна і Батько Мир, даруйте їм силу витримати все, що приготувала їм Доля…

Ярві мав намір стати міністром. Без довгих вагань відкинути думку про жінку й дітей. Поцілувати праматір Вексен у старечу щоку, коли складе іспит, — оце й усі романтичні стосунки, на які він міг сподіватися. А тепер Ярві мав розділити своє життя з дівчиною, яку ледве знав.

Долоня Ісріун була наче нежива. Їхні руки пов’язали священним рушником так, що вийшов якийсь безформний вузол. Вони стискали одне одного за руку, були зв’язані та поєднані волею батьків і потребами Ґеттландії, і все одно здавалося, що між ними нездоланна прірва.

— Той-Хто-Пророщує-Сім’я, даруй їм здорових нащадків…

Ярві знав, про що цієї миті подумали всі гості. Не калік. Не одноруких нащадків. Він крадькома скосив очі на низеньку й тендітну дівчинку з волоссям пшеничного кольору, що мала стати дружиною його брата. Вона видавалась наляканою і, схоже, почувалася зле. Воно й не дивно, коли тебе змушують виходити за пів чоловіка.

Це для всіх було небажаним розв’язком. Свято, на яке всі прийшли з жалобою на обличчі. Трагічний компроміс.

— Та-Хто-Пильнує-Замки́, бережи їхню господу…

Задоволений був тільки Бріньйольф Молитвопряд. Він уже виткав був одне пишномовне благословення для Ісріун на честь її заручин із братом Ярві, а тепер — на свою втіху, хоч, може, і не на втіху Ісріун — він дістав нагоду спорудити ще одне. Монотонним голосом він закликáв Великих і Малих Богів дарувати молодятам родючі поля і слухняних рабів. Либонь, нікого не здивувало б, якби наступним проханням була справна робота кишківника. Із жахом уявляючи розмах Бріньйольфових побажань на самому весіллі, Ярві горбився під важкою, підбитою хутром накидкою, яку колись носив батько.

— Та-Хто-Тримає-Глек, пролий достатки на цю королівську пару, на їхніх батьків, підданців і на всю Ґеттландію!

Молитвопряд нарешті скінчив і відступив назад, задоволений собою, наче молодий батько. Підборіддя його ховалося в складках жиру.

— Моя промова буде коротка, — сказала мати Ґундрінг, метнувши на Ярві ледь помітним значущим поглядом. Він мало не пирхнув, стримуючи смішок, а тоді спіймав на собі материн погляд, холодний, як зимове море, і сміятись ураз відхотілося.

— Королівство тримається на двох стовпах, — почала стара міністерка. — Сильного короля ми вже маємо. — Ніхто навіть не усміхнувся. Дивовижний самоконтроль. — Незабаром, як буде на те воля богів, ми матимемо й сильну королеву.

Ярві помітив, як бліде горло Ісріун затремтіло, коли вона натужно ковтнула слину.

Міністерка підкликала жестом мати Ярві та дядька Одема — єдиного з присутніх, хто видавався щасливим, — щоб вони поблагословили пару, поклавши руки на вузол. Після цього вона із зусиллям здійняла вгору свою патерицю. Зблиснула трубка з того самого ельфійського металу, що й Чорний престол.

— Вони обіцяні одне одному! — вигукнула мати Ґундрінг.

Та й по всьому. Ісріун про її думку щодо шлюбу ніхто не запитав. Не запитали і Ярві. Схоже, на думки королів тут не надто зважають. Принаймні на думку цього короля. Присутні — душ сто чи й більше — здобулися на стримані оплески. Чоловіки — голови найвизначніших ґеттландських родів, із позолоченими навершниками мечів і пряжками плащів — на знак схвалення гатили кулачищами в широкі груди. Жінки, що стояли з другого боку зали, ввічливо поплескували пальцями однієї напахченої руки по долоні другої. Їхнє змащене олією волосся блищало, а ключі від господарства висіли на щонайкращих, оздоблених самоцвітами ланцюжках.

Мати Ґундрінг розмотала священний рушник, і Ярві висмикнув здорову руку, липку від поту, порожевілу й затерплу. Дядько взяв його за плечі й промовив на вухо:

— Ви чудово трималися!

Хоча Ярві лише стояв і наспівно повторював якісь обітниці, яких і не розумів до пуття.

Гості один за одним вийшли з храму, і Бріньйольф із лунким стуком зачинив двері, лишивши наречених наодинці з богами, Чорним престолом, тягарем непевного майбутнього й цілим океаном ніякової мовчанки.

Ісріун, не підводячи очей від підлоги, злегка потирала руку, яку Ярві щойно тримав. Він теж утупився в підлогу, дарма що нічого цікавого там не бачив. Кахикнув. Поправив пояс із мечем, до якого досі не звикнув. Мабуть, ніколи не звикне.

— Вибач, — нарешті промовив він.

Дівчина звела погляд, зблиснувши оком у важкій півтемряві.

— За що ти просиш вибачення? — мовила вона, а потім подумала й додала невпевнено: — Мій королю.

Ярві мало не бовкнув: «За те, що матимеш лише пів чоловіка».

— За те, що тебе в моїй родині передають з одних рук до інших, як чашу на святковій учті.

— На святковій учті кожен радіє, коли йому дістається чаша, — Ісріун гірко посміхнулася. — Це я б мала просити вибачення. Хіба можна уявити мене королевою? — Вона чмихнула, наче дурнішого жарту годі було вигадати.

— Хіба можна уявити мене королем?

— Але ж ти і є король.

Почувши це, Ярві здивовано глипнув на неї. Він так зациклився на своїх вадах, що йому й на гадку не спадало: Ісріун теж могла зациклитися на своїх. Від цієї думки — як то часто трапляється, коли ми усвідомлюємо чужі прикрощі, — йому трохи поліпшало.

— Ти пильнуєш батькове господарство, — він опустив очі на золотий ключ, що висів на її грудях. — Це не легке завдання.

— Але ж королева повинна пильнувати справи всього королівства! Усі стверджують, що твоя мати — велика майстерниця в цьому. Лайтлін, Золота Королева! — дівчина промовила це ім’я, як магічне заклинання. — Подейкують, їй винні тисячі послуг, а бути її боржником люди вважають за честь. Подейкують, купці її слово цінують понад золото, адже золото може втратити вартість, а її слово — ніколи. Подейкують, що декотрі торговці з далекої півночі покинули молитися своїм богам і натомість боготворять її, — із великими-великими очима Ісріун говорила дедалі швидше, то покусуючи нігті, то переплітаючи тонкі руки. — А ще ходить поголос, ніби вона несе срібні яйця.

Ярві не міг не розсміятися.

— Щодо останнього я цілком певен, що то брехня.

— Але вона звела зерносховища, наказала вирити канали й віддала під плуг нові землі. Завдяки цьому більше ніколи не буде голоду, коли люди змушені тягти жереб, кому шукати собі нову домівку за морем, — поки Ісріун говорила її плечі помалу повзли вгору, доки не здійнялися на рівень її вух. — З усього світу до Торлбю стікаються торговці, місто виросло втричі, аж довелося розбирати старі мури. Твоя мати наказала звести нові, але й ті згодом стали затісні.

— Це правда, але…

— Я чула, твоя мати має великий задум — карбувати монети, всі однакової ваги, і щоб ці монети ходили в усіх землях Потрощеного моря. Її обличчя буде присутнє під час кожної торговельної угоди, і вона зробиться багатшою за самого Верховного короля в Скекенгаузі! Як можу… я? — Плечі Ісріун поникли, вона різко відкинула ключ зі своїх грудей, і той загойдався на ланцюжку. — Як може така, як я…

— Спосіб завжди є, — Ярві схопив дівчину за руку, перш ніж рештки її нігтів знову опинилися б у роті. — Моя мати тобі допоможе. Вона ж твоя тітка, хіба ні?

— Твоя мати допоможе мені? — Замість вирвати руку, Ісріун притягнула його ближче. — Твій батько був великий воїн, але мені здається, що найбільше в родині боялися не його.

Ярві всміхнувся, не заперечуючи.

— Тобі пощастило більше. Дядько Одем завжди такий спокійний, як вода в тихому затоні.

Ісріун нервово зиркнула на двері.

— Ти не знаєш мого батька так добре, як я.

— Тоді… я допомагатиму тобі, — він тримав її руку пів дня, і йому здавалося, що в його липкій долоні лежить дохла риба. Тепер рука дівчини була геть інакшою — сильною, прохолодною і дуже живою. — Хіба не в цьому суть шлюбу?

— Не тільки в цьому.

Раптом виявилося, що Ісріун зовсім близько. Ярві бачив, як тьмяне світло свічок відбивається в кутиках її очей, а поміж напіврозтулених вуст блищать зуби.

Вона пахла не солодко і не гірко. Він не міг сказати, що то був за запах. Ледь чутний, але серце від нього закалатало швидше.

Ярві не знав, чи слід йому заплющити очі, але тут Ісріун заплющила, тож він заплющив також, і вони незграбно зіткнулись носами.

Її віддих лоскотав йому щоку, від чого та спалахнула рум’янцем. Пал цей трохи лякав.

Вуста дівчини ледь торкнулися його вуст, і Ярві відскочив із гідністю наполоханого кролика. Нога його перечепилася за меч, і незграбний наречений ледве-ледве не впав.

— Вибач, — промовила Ісріун, відсторонюючись і опускаючи очі.

— Це я маю просити вибачення, — як на короля, Ярві щось забагато перепрошував. — Я найжалюгідніший чоловік у всій Ґеттландії. Мій брат, певна річ, цілував тебе краще. У нього було більше практики… мабуть.

— Твій брат лише те й робив, що розповідав про всі ті бої, у яких він переміг, — пробурмотіла вона, уп’явши погляд у свої ноги.

— Зі мною тобі це не загрожує.

Він не знав, навіщо вчинив те, що вчинив далі, — чи то хотів шокувати дівчину, чи то помститися за невдалий поцілунок, чи то просто прагнув бути чесним із нею. Ярві видобув із рукава скарлючену руку й простягнув її, жахливо потворну, перед Ісріун.

Він гадав, що дівчина відсахнеться, зблідне чи відступить, але вона лише замислено дивилася на руку.

— Болить?

— Та ні… хіба що іноді.

Вона потягнулася до нього, а тоді провела пальцями по ґулястих суглобах і натиснула великим пальцем на скоцюрблену долоню. Ярві забило дух. Досі ніхто не торкався цієї руки так, наче це просто рука. Частина його тіла, що так само відчуває, як і все решта.

— Я чула, що навіть так тобі вдалося побити Кеймдаля на бойовищі, — мовила Ісріун.

— Я лише віддав наказ. Я вже давно збагнув, що в чесному бою мені не перемогти.

— Б’ються воїни, — сказала дівчина, поглянувши йому просто в очі. — Король наказує.

Широко всміхнувшись, вона потягнула його на тронний поміст. Ярві пішов знехотя і, хоча зала належала йому за правом, із кожним кроком йому дедалі більше здавалося, ніби він зазіхає на чуже.

— Чорний престол, — пробурмотів Ярві, коли вони дісталися трону.

— Твій престол, — відказала Ісріун.

Він із жахом побачив, як вона простягнула руку й провела кінчиками пальців по бездоганному металу бильця. Почувся шурхіт, від якого йому на шкірі повиступали сироти. — Аж не віриться, що це найдавніша річ у цій залі. Витворена ельфами ще до Розламу Світу.

— Ти цікавишся ельфами? — пискливим голосом запитав Ярві. Він боявся, що дівчина змусить його теж торкнутися трону або — ще гірше — сісти на нього, і відчайдушно прагнув спрямувати її увагу на щось інше.

— Я прочитала всі книжки про них, які тільки були в матері Ґундрінг, — відказала вона.

Ярві вражено витріщився на неї.

— Ти вмієш читати?

— Колись мене готували на міністерку. Я була ученицею матері Ґундрінг до тебе. Моє життя мало минути серед книжок, трав і тихих слів.

— Вона мені ніколи про це не розповідала.

Схоже, вони з Ісріун мають набагато більше спільного, ніж він собі уявляв.

— Потім мене пообіцяли твоєму братові, і моя наука скінчилася. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.

Вони зітхнули майже однаково та майже одночасно.

— Мені всі кажуть те саме, — мовив Ярві. — Ми обоє втратили Міністерство.

— Зате здобули одне одного. І ось це, — її очі блищали, коли вона востаннє погладила досконалий вигин Чорного престолу. — Непоганий весільний подарунок, — ніжні пальці дівчини ковзнули з металу на його руку, і Ярві усвідомив, що йому неабияк приємно, коли вони там. — Ми мали домовитися, коли справимо весілля.

— Щойно я повернуся, — промовив він дещо хрипким голосом.

Ісріун востаннє стиснула його суху руку й відпустила.

— Я сподіваюся на кращий поцілунок, коли ви повернетеся з перемогою, мій королю.

Дивлячись, як вона прямує до виходу, Ярві майже радів, що ніхто з них не вступив до Міністерства.

— Намагатимусь не перечепитися через меч! — гукнув він, коли Ісріун уже підійшла до дверей.

Вона обернулася й усміхнулась йому через плече, а тоді вийшла, і сонячне світло засяяло у її волоссі. Двері тихо причинилися за нею, і Ярві, наче вцілілий після кораблетрощі моряк, лишився на помості сам-один посеред усього цього моря тиші. Ураз сумніви його знову виросли, стали більшими за Великих Богів, що нависали над ним. Ярві коштувало страшенних зусиль повернути голову й глянути на Чорний престол.

Невже він справді зможе на ньому сидіти? Між богами й людьми? Він, що не наважується торкнутися його тим цурпалком, якого людям на посміх має замість руки? Тамуючи дихання, Ярві простягнув до трону калічену руку. Змусив себе покласти тремтячий палець на металеву поверхню.

Холодна й тверда. Саме така, яким мав би бути король.

Саме така, яким був батько Ярві, коли сидів тут із королівським вінцем на схмуреному чолі, коли його пошрамовані руки міцно стискали бильця, а меч завжди був напохваті. Меч, який тепер висів на поясі в молодшого сина, незвиклого до його ваги.

«Я не просив собі пів сина».

Ярві сахнувся від порожнього трону, маючи навіть принизливіший вигляд, ніж коли там іще сидів батько. Він кинувся не до дверей і юрби, що чекала за ними, а до статуї Батька Мира. Припав до каменю й сунув пальці в щілину біля велетенської ноги цього бога-заступника міністрів. У тиші рипнули й відчинилися таємні двері, і Ярві, наче злодій, що втікає з місця злочину, ковзнув у темряву за ними.

У цитаделі було повно прихованих ходів, але ніде їхнє плетиво не було таке густе, як у Залі Богів. Переходи йшли під підлогою, у стінах, навіть попід склепінням. У давнину міністри користувалися ними, щоб являти волю богів за допомогою дрібних див — пір’я, що опадало додолу, диму, що здіймався з-поза статуй. А одного разу, коли король закликав до війни, на неохочих воїнів зі стелі закрапала кров.

Переходи були темні й сповнені всіляких звуків, однак Ярві не боявся. Ці коридори віддавна стали його володінням. У їхній темряві він ховався від спалахів батькового гніву. Від братових любовних стусанів. Від холоду материного розчарування. Він міг пройти цитадель з краю до краю, жодного разу не виходячи на світло.

Тут, як і належить хорошому міністрові, Ярві знав усі шляхи.

Тут він був у безпеці.