Пів короля

Смерть чекає

Ярві полетів униз, ударився плечем, торохнувся головою, перевалився через якісь мішки й упав долілиць.

Відчув на щоці вологу. Він був у трюмі.

Із зусиллям відкотившись, він відповз глибше в пітьму.

Тут, унизу, було темно хоч в око стрель, але хороший міністр має знати всі шляхи, і тепер Ярві намацував свій шлях пальцями.

У вухах йому гуло, у грудях горіло, а по всьому тілу від жаху виступили сироти, та він мусив опанувати себе й усе зважити. «Спосіб завжди є», — казала йому мати.

Ярві чув близькі — дуже близькі — крики охоронців, що зазирали донизу. Він потягнув за собою ланцюг і став протискатися між ящиками й бочками в глибину трюму. Миготливі вогні смолоскипів угорі, відбиваючись від ободів і заклепок, допомагали йому знайти дорогу до комори.

Він прослизнув досередини крізь низький прохід, брьохаючи між поличок і скринь по підмерзлих калюжах, що натекли за сьогодні. Хрипко дихаючи, Ярві зібгався біля холодного борту корабля. Стало світліше — охоронці, що спустилися за ним, несли смолоскипи.

— Де він?

Мав бути якийсь спосіб. Невдовзі вони спустяться з другого боку — крізь той люк, що на кормі. Очі Ярві метнулися до драбини.

Мав бути спосіб. Планувати немає часу, усі його плани розвіялися як дим. Тріґґ чекає на нього. І Тріґґ розлючений.

Погляд Ярві кидався на кожен звук, на кожен поблиск світла, відчайдушно шукаючи якоїсь можливості втекти, якогось місця сховатися, але не знаходив нічого. Йому потрібна була допомога. Він безпорадно припав спиною до дерев’яного корпусу, відчув його холодну вогкість. Десь крапала солона вода. Ярві почув у своїй голові м’який повчальний голос матері Ґундрінг, що, сидячи біля вогнища, казала: «Мудрий міністр, довкола якого самі лише вороги, вдається до допомоги найгіршого з них, щоб перемогти решту».

Ярві метнувся під найближчу поличку, шукаючи навпомацки в темряві, і по якійсь хвилі пальці його зімкнулися на шматку заліза, яким він добивав цвяхи.

«Найлютіший ворог моряка — це море», — не втомлювалася повторювати Шаддікширрам.

— Де ти, хлопче?

Ярві бачив обриси заплати, яку поставила Сумаель, тож увігнав довгастий уламок заліза між корпусом і новими дошками, а тоді щосили потягнув за другий кінець. Він скреготів зубами й пропихав ломик глибше. Зганяючи на ньому всю свою лють, увесь біль, усю безпомічність, він гарчав і кидався на цей шматок заліза, наче в ньому втілилися Тріґґ, Одем і Ґром-ґіль-Ґорм усі вкупі. Він шарпав його, тягнув, надсаджуючись, вбиваючи зап’ясток неповносправної руки між ломиком і корпусом судна. Дерево скрипіло під натиском. Горщики й коробки з гуркотом летіли на підлогу, коли Ярві чіпляв плечем полички.

Тепер охоронців було чути зовсім близько, світло їхніх смолоскипів блимало в трюмі, темні постаті нагинались у низькому проході, зблискували леза клинків.

— Ходи-но сюди, каліко!

Він несамовито закричав, останнім зусиллям напнувши м’язи до краю. Почувся тріск, і дошки раптово подалися. Ярві, змахнувши руками, поточився назад, а в пролом, наче сатана, що вихопився з пекла, з лютим сичанням ринула Мати Море.

Ярві схопився за поличку, але та обвалилася разом із ним. Він умить змок, хапаючи ротом повітря, перекотився в напрямку до кормового люка й звівся на ноги, стікаючи крижаною водою. У вухах стояв галас людей, ревіння сердитого моря і тріск деревини.

Коли він добувся до драбини, вода вже сягала колін. Один з охоронців майже наздогнав Ярві й простягав з темряви руку, намагаючись його схопити. Ярві кинув у нього ломиком, охоронець заточився й потрапив під струмінь води, що поніс його, наче іграшку. Пробоїн ставало дедалі більше, море вдиралося досередини, б’ючи фонтанами під різними кутами. За його оглушливим ревом уже й не чути було лементу сторожі.

Ярві насилу видерся по щаблях драбини, підняв ляду й виволікся назовні. Зіп’явшись на хиткі ноги, він завмер, дивуючись, чи часом його не занесло якимись чарами на палубу зовсім іншого корабля, у сам розпал битви.

У проході між лавок роїлося від людей, що бились у яскравому світлі пожежі — на баку горіла олія, що витекла з розбитої лампи. Миготливі відблиски танцювали в чорній воді, в чорних очах нажаханих невільників, на оголених клинках сторожі. Ярві побачив, як Джауд хапає одного з охоронців і пожбурює того в море.

Здоровань не сидів прикутий до лавки. Хтось звільнив веслярів.

Принаймні декотрих. Більшість, досі прикуті, тиснулися до бортів, намагаючись уникнути битви. Кілька лежали закривавлені в проході. Інші стрибали у воду, воліючи за краще мати справу з Матір’ю Морем, ніж із Тріґґовими посіпаками, які локшили їх без жалю.

Ярві побачив, як Рульф буцнув охоронця в обличчя, почув хряск зламаного перенісся і брязкіт меча, що впав на палубу.

Треба допомогти товаришам. Пальці здорової руки судомно стискались і розтискались. Допомогти треба, але як? За останні кілька місяців Ярві лише ствердився в давньому переконанні, що він ніякий не герой. Сторожі більше, і вона озброєна. Він здригнувся, коли перед його очима охоронець рубонув сокирою безпомічного невільника, розкраявши його трохи чи не навпіл. Ярві відчував, як дедалі більше нахиляється палуба — море вдиралося в трюм і тягнуло «Південний вітер» на дно.

Хороший міністр дивиться правді в очі й рятує те, що може. Хороший міністр погоджується на менше зло. Ярві виліз на найближчу лавку, дістався нею до борту й чорної води за ним. Налаштувався пірнути.

Він уже майже стрибнув, коли відчув, як його смикнули назад за нашийник. Світ перевернувся догори дриґом, і Ярві повалився на палубу, хапаючи ротом повітря, наче витягнута на суходіл риба.

Над ним стояв Тріґґ, тримаючи в руці кінець ланцюга.

— Куди це ти зібрався, хлопче?

Він нахилився й другою рукою стиснув Ярві горло, якраз під нашийником, так, що залізо боляче вп’ялося в підборіддя. Цього разу наглядач тримав його навіть міцніше. Він підняв Ярві так, що той, дриґаючись, ледве черкав ногами палубу, і повернув йому голову, показуючи бійню, в якій захлинався корабель. Скрізь лежали мертві й поранені, посеред них двоє охоронців лупцювали киями невільника.

— Бачиш, скільки клопоту я маю через тебе? — проскреготів він. Око, в яке Ярві штрикнув пальцем, було червоне і сльозилося.

Охоронці зусібіч волали один до одного.

— Де Джауд і той мерзотник Рульф?

— Утекли на берег. Але вони там замерзнуть на смерть, будь певен.

— Святі боги, мої пальці!

— Як вони звільнилися?

— Сумаель.

— Ця сучка мала ключ.

— Де в біса вона дістала ту сокиру?

— Вона відрубала мені пальці! Де вони?

— Хіба не все одно? Яка тобі з них уже користь?

— Він проламав обшивку! — відсапуючи, вигукнув мокрий охоронець, що виліз із кормового люка. — Вода затоплює корабель!

Наче на підтвердження його слів, «Південний вітер» знову здригнувся, а палуба нахилилася так, що Тріґґові довелося схопитися за лавку, щоб утриматися на ногах.

— Боги, поможіть нам! — зойкнув хтось із прикутих до лавок невільників, хапаючись руками за нашийник.

— Ми тонемо? — запитав інший, вирячивши очі.

— Що ми скажемо Шадікширрам?

— Прокляття! — заревів Тріґґ і тріснув Ярві головою об найближче весло так, що та наповнилася яскравим світлом, а рот обпекла їдка жовч. Після цього він кинув свого бранця додолу й узявся душити.

Ярві машинально пручався, але притиснутий до палуби всією вагою наглядача, він не мав змоги дихати й нічого не бачив, крім вищиреного Тріґґового рота, який ставав дедалі невиразнішим, неначе був наприкінці тунелю, у який Ярві неухильно затягувало.

За останні кілька тижні він ошукував Смерть з пів десятка разів. Але хай який ти дужий чи кмітливий, хай як тобі щастить на погоду чи в бою, ніхто не може дурити її вічно. Урешті всі проходять крізь її двері: і герої, і Верховні королі, і праматері Міністерства. Смерть не робить винятків для одноруких хлопчаків із довгим язиком і важкою вдачею.

Він уже не відбере в Одема Чорний престол, не помститься за батька, не виконає своєї клятви…

А тоді, крізь стугін крові у скронях, якій не було куди подітися, Ярві почув голос.

Ламаний, шурхітливий голос, шорсткий, як пемзовий шкребок. Нічого дивного, якби це був голос самої Смерті. Дивними були тільки слова.

— Хіба ти не чув, що наказувала Шадікширрам?

Напруживши сили, Ярві повів засльозеними очима в той бік.

Посеред палуби стояв Ніхто. Його масне, злипле волосся було відкинуте назад, і Ярві вперше побачив його обличчя, криве й перекошене, пошрамоване й поламане, пожолоблене й запале. На ньому вологим блиском горіли великі очі.

Важкий ланцюг був намотаний на руку, з кінця його звисав уламок дошки з цвяхами. У другій руці чистильник тримав меча, якого Рульф вибив у охоронця.

Ніхто всміхався. Ламаним усміхом, що показував зламані зуби і свідчив про надламаний розум.

— Вона наказувала тобі ніколи не підпускати мене до клинка.

— Поклади меча! — гарикнув Тріґґ, однак голос йому надщербився, і Ярві почув нотки, яких ніколи в ньому не чув.

Страх.

Немовби перед наглядачем справді стояла Смерть.

— О ні, Тріґґу, не покладу, — усмішка Нікого стала ширшою і безумнішою, в очах йому забриніли сльози й лишили блискучі доріжки на виямкуватих щоках. — Гадаю, це він тебе покладе.

Один з охоронців кинувся на нього.

Коли він драїв палубу, Ніхто здавався старим, до болю повільним. Крихкою руїною. Подобою людини, самі кістки та шкіра. Із мечем у руці він перетікав з місця на місце, наче вода, танцював, як язик полум’я. Меч немовби мав власний розум, швидкий і нещадний, як блискавка, а Ніхто лише рухався за ним.

Меч метнувся вперед, його вістря на мить зблиснуло між лопатками нападника і зникло. Той поточився, захрипів, притиснувши руку до грудей. Другий охоронець махнув сокирою, але Ніхто ухилився плавним рухом — лише тріски посипалися від краю лавки. Сокира здійнялася знову, але клацнув метал, і рука, що її тримала, відлетіла геть у темряву. Охоронець осунувся на коліна, вирячивши очі, і повалився на палубу, коли Ніхто босою ногою пхнув його.

Третій із високо піднятим мечем наскочив іззаду. Навіть не обернувшись, Ніхто зробив випад, прохромив йому горло й висмикнув меча, лишивши охоронця захлинатися кров’ю. Потім рукою, обмотаною ланцюгом, вибив кийка в чергового нападника й навершником меча зацідив йому в зуби, і вони посипалися з рота. Після цього безгучно припав до палуби й, наче косою, підтяв ноги ще одному охоронцеві, той крутнувся і впав долілиць.

Це все відбулося так швидко, що Ярві за цей час заледве встигнув би вдихнути-видихнути. Якби міг дихати.

Перший охоронець досі стояв, притискаючи руку до пробитих грудей. Він намагався щось сказати, але з губ злітала лише червона піна. Ніхто, безшумно ступаючи босими підошвами, легенько плечем відіпхнув його з дороги. Глянувши на заляпані кров’ю дошки, він невдоволено поцокав язиком.

— Палуба геть брудна, — Ніхто підвів змарніле обличчя, чорне від бруду й забризкане червоними краплями. — Накажеш мені її відшкребти, Тріґґу?

Наглядач позадкував. Ярві марно силкувався звільнитися від його руки.

— Підійдеш ближче, і я вб’ю його!

— Убивай, — Ніхто стенув плечима. — Смерть чекає на кожного, — охоронець із підрубаними ногами скімлив, намагаючись виповзти вище похиленою палубою. Ніхто, проходячи повз, заколов його в спину. — Сьогодні вона чекає на тебе, Тріґґу. Вона вже дістала ключ і відчиняє перед тобою Останні Двері.

— Стривай, ми ж можемо поговорити! — Тріґґ задкував, піднявши перед собою долоню. Палуба нахилялася дедалі більше, з кормового люка вже лилася чорна вода. — Просто поговорімо!

— Від говоріння самі лише клопоти, — Ніхто здійняв меча. — Сталь — відповідь на все, — він розкрутив клинок у руці, і в тому відбилося світло пожежі. Лезо заграло червоним, білим, жовтим — усіма барвами полум’я. — Сталь не лестить і не йде на поступки. Сталь не бреше.

— Лише дай мені шанс! — заскиглив Тріґґ. Вода вже переливалася через борти й текла поміж лавками.

— Навіщо?

— У мене є мрії! У мене є плани! У мене…

З глухим стуком меч розполовинив Тріґґові череп аж до носа. Ще якусь мить губи складали слова, але дихання, яке дало б їм звук, забракло. Наглядач повалився навзнак, ледь сіпнувши ногами, і Ярві нарешті вирвався з його безвольної руки, хапаючи ротом повітря, кашляючи й відтягуючи нашийник від горла, щоб вдихнути якомога глибше.

— Може, я й погарячкував, — промовив Ніхто, виймаючи меча з Тріґґової голови, — але тепер я почуваюся значно краще.

Довкола всі кричали. Якщо якісь охоронці й вижили, то, вочевидь, віддали перевагу зустрічі з морем, ніж із мечем Нікого. Дехто з невільників намагався перебратися з затоплених лавок на задні, сухіші; дехто напинав ланцюг до відпори, силкуючись утекти від води, що підбиралася дедалі вище; у декого тільки голови стриміли над поверхнею, жадібно втягуючи повітря й вибалушуючи очі від жаху. А були й ті — Ярві усвідомлював це, — над ким уже стулилися чорні води, хто, затримуючи віддих іще на якусь мить, безнадійно шарпав замок.

Ярві впав рачки й кинувся порпатись у закривавленій Тріґґовій одежі, шукаючи ключ. Його нудило, в голові паморочилося. Він намагався не дивитися на розрубане обличчя, та все ж краєм ока побачив його спотворені риси й тістувату масу, що видніла всередині страшної рани. Ярві проковтнув клубок блювоти, що підкотив до горла, й узявся нишпорити далі. У вухах стояв гучний лемент невільників, що опинилися в пастці.

— Облиш.

Над ним стояв Ніхто, набагато вищий, ніж Ярві собі уявляв. У руці, вістрям донизу, він тримав заплямлений кров’ю меч.

Ярві здивовано глипнув на нього, а тоді перевів погляд на перехилену палубу й невільників, що тонули.

— Але ж вони загинуть, — ледь чутно прохрипів він.

— Смерть чекає на кожного.

Ніхто схопив його за нашийник і перекинув через борт. І знову Мати Море прийняла Ярві у свої крижані обійми.