Пів короля

Угода з Матір'ю Війною

Голубник, як і раніше, розміщувався на вершечку однієї з найвищих цитадельних веж, стіни якої досі були вздовж і впоперек посмуговані багатовіковими патьоками пташиного посліду. Як і раніше, досередини крізь численні вікна вдирався пронизливо-холодний вітер. Ба навіть пронизливіший і холодніший, ніж зазвичай.

— Хай їй біс, цій холоднечі, — пробурмотів Ярві.

Сумаель, підібгавши губи, не відривала очей від далекогляда.

— Хіба ти ніколи не мерзнув сильніше?

— Ти знаєш, що мерзнув.

Вони обоє мерзли… там, серед лютих снігів. Але тоді між ними була немовби іскорка, що зігрівала Ярві. А тепер він загасив її цілком і повністю.

— Вибач, — чи то перепросив, чи то ображено буркнув він. Сумаель мовчала, і його несамохіть понесло далі. — За те, що мати сказала тобі… за те, що я попросив Джауда лишитися… за те, що не…

Її жовна напнулися.

— Король не повинен ні перед ким вибачатися.

Ярві скривився від цих слів.

— Я той самий, яким був, коли спав поруч із тобою на «Південному вітрі». Коли брів поруч із тобою через сніги. Той самий…

— Невже? — Сумаель нарешті глянула на нього, але очі її були холодними. — Там, за пагорбом. — Вона передала йому далекогляд. — Дим.

— Дим, — прорипів один з голубів. — Дим.

Дівчина підозріло зиркнула на птаха. З кліток, облаштованих уздовж стін, незмигними очима на неї у відповідь дивилися голуби. Не дивився лише бронзовокрилий орел, велетенський і величний, що, либонь, прилетів від праматері Вексен із черговою пропозицією — чи то пак вимогою — шлюбу. Птах гордовито чистив пір’я і навіть не думав поглянути вниз на людей.

— Дим, дим, дим…

— Ти можеш заткнути їх? — запитала Сумаель.

— Птахи лише повторюють уривки повідомлень, яких їх навчили, — пояснив Ярві. — Не турбуйся. Вони не розуміють, що кажуть.

Однак, дивлячись на спрямовані на нього, як одне, десятки очей, на голівки, схилені набік з уважним виразом, він укотре мимоволі замислився, чи часом птахи не розуміють більше, ніж він сам. Ярві обернувся до вікна й, приклавши далекогляд до ока, побачив звоїсту нитку диму, що соталася в небо.

— Там садиба.

Власник її був на похороні короля Утріка, а потім разом з іншими жалібниками тиснув руку юному наступникові. Ярві волів не думати, чи застав Ґром-ґіль-Ґорм його вдома, коли навідався з візитом. І якщо не застав, то хто тоді зустрів ванстерців і що сталося з цими людьми потім…

«Мудрий міністр шукає менше зло заради вищого блага», — завжди казала мати Ґундрінг. Мудрому королеві, мабуть, теж слід керуватися цим правилом.

Ярві рвучко відвів далекогляд від запаленого хутора й оглянув нерівний обрій. Побачив, як на сонці зблиснула сталь.

— Військо.

Надходячи північною дорогою, воно широким струменем виливалося з міжгір’я. Здалеку здавалося, що цей потік суне повільно, наче меляса взимку, і Ярві усвідомив, що кусає губу, подумки кваплячи ванстерців.

— Король Ґеттландії не може дочекатися, коли ванстерське військо нападе на Торлбю, — пробурмотів він собі під ніс.

— Боги часом готують нам дивні страви, — кинула Сумаель.

Ярві підвів очі догори. Зі склепінчастої стелі лущилася фарба, якою там були намальовані боги у пташиних подобах. Той-Хто-Приносить- Звістку. Та-Хто-Колише-Гіллям. Та-Хто-Сказала-Перше-Слово-і- Скаже-Останнє. Посередині, з червоними крилами, щирилася кривавим посміхом Мати Війна.

— Знаю, я рідко молився тобі, — прошепотів Ярві до її образу. — Батько Мир завжди був мені ближчий. Але сьогодні я прошу тебе: даруй мені перемогу. Поверни мені Чорний престол. Ти випробувала мене, і я готовий. Я вже не той дурник, яким був колись, не легкодух і не дитя. Я — законний король Ґеттландії.

Один із голубів вибрав саме цю мить, щоб нагидити на підлогу біля Ярві. Це така відповідь Матері Війни?

Ярві скреготнув зубами.

— Якщо не зробиш мене королем… Якщо вирішиш послати мене сьогодні крізь Останні двері… дозволь мені принаймні додержати клятви, — він стиснув кулаки, один здоровий, другий скарлючений, аж побіліли кісточки пальців. — Дай мені Одемове життя. Дай мені помсту. Даруй мені бодай це, і мені досить.

Це не була молитва опіки на зразок тих, яких навчають міністрів. Не молитва творення чи дарування. Бо Мати Війна не дає і нічого не створює. Вона забирає, нищить і робить жінок удовами. Їй важить лише пролита кров.

— Король мусить померти, — просичав Ярві.

— Король мусить померти! — проскрекотав орел, зводячись і розпростуючи крила на всю клітку, аж здалося, ніби їхня тінь накрила голубник. — Король мусить померти!

— Пора, — сказав Ярві.

— Добре, — відгукнувся Ніхто. Обличчя його майже повністю затуляв шолом, і голос, пробиваючись назовні крізь вертикальну щілину, бринів залізом.

— Добре, — в один голос вторували йому обидва інглінги. Один із них, наче іграшку, обертав у руках величезну бойову сокиру.

— Добре, — пробурмотів Джауд, але щасливим анітрохи не видавався. Він, вочевидь, почував себе незручно в чужому бойовому спорядженні, а вигляд товаришів по зброї, що сиділи навпочіпки в мороці ельфійського тунелю, лише посилював його неспокій.

Правду кажучи, вони і в Ярві не викликали надмірної довіри. То була ватага страхопудів, яких материне золото привернуло на його бік. Усі країни Потрощеного моря — а також деякі віддалені землі — виділили для їхньої справи кількох своїх найгірших синів. Тут були розбійники й горлорізи, морські грабіжники й каторжани. У декотрих їхні злочини були витатуйовані на чолі. В одного — зі сльозавим оком — усе лице було списане такими синіми тату. Чоловіки, що не мали ні короля, ні честі. Ні совісті, ні мети. Не кажучи вже про жінок, трьох шендок, наїжачених клинками і м’язистих, як каменярі. Коли хтось дивився в їхній бік, вони з охотою щирили жахливо вигострені зуби.

— Не той люд, якому б я з ходу довірив своє життя, — пробурмотів Рульф, обачливо відвертаючи погляд.

— Що можна сказати про нашу справу, якщо всі порядні люди на другому боці? — стиха докинув Джауд.

— Порядні люди потрібні для багатьох завдань, — Ніхто, ретельно припасовуючи шолом, покрутив його на голові. — Убивство короля до них не належить.

— Це не вбивство, — гарикнув Ярві. — А Одем — не справжній король.

— Тсс! — цитьнула на них Сумаель, промовисто здіймаючи очі догори.

Крізь камінь пробивалися невиразні звуки. Чиїсь крики і, схоже, брязкіт зброї. Ледь чутний подих тривоги.

— Вони вже знають, що прибули наші друзі.

Ярві проковтнув клубок, що підкотив до горла від хвилювання.

— На місця!

Усі їхні дії було детально обговорено заздалегідь. Рульф забрав із собою десяток вправних стрільців з лука. Кожен з інглінгів також узяв по десятку воїнів, що зачаїлись у сховках, звідки могли швидко дістатися на замкове подвір’я. Решта, скрадаючись, піднялися слідом за Ярві й Ніким звивистими сходами, що вели до кімнати над єдиним входом у цитадель. Сходами, що вели до Ревучої брами.

— Не треба надмірного насилля, — прошепотів Ярві, затримуючись перед потаємними дверима. Слова ледве видобувалися назовні крізь щільно стиснуте горло. — Люди всередині нам не вороги…

— Вони будуть ними сьогодні, — обірвав його Ніхто. — До того ж Мати Війна полюбляє насилля.

Він розчахнув двері ногою і пірнув в отвір.

— Прокляття! — лайнувся Ярві й поквапився за ним.

У надбрамній кімнаті панувала півсутінь. Світло просякало досередини крізь вузькі віконця. Знизу, з проходу під ними, долинало гупання чобіт. За столом сиділи двоє чоловіків. Один обернувся, й усмішка спала з його обличчя, коли він побачив оголений меч Нікого.

— Хто ви в біса?..

Сталь палахнула, перетнувши смужку світла. Чвак — і голова, впавши на підлогу, покотилася в куток. Здалося, це жарт, фіглярська штучка на весняному ярмарку, однак тут не чути було дитячого сміху. Ніхто оминув опале тіло, схопив під руку другого вартового, що саме підводився, і всадив меча йому в груди. Чоловік уривчасто відітхнув, лапаючи рукою по столу, де лежала сокира.

Ніхто обачливо відсунув стіл ногою, після чого витягнув меч, м’яко посадив чоловіка на підлогу і спер об стінку. Той безгучно здригався — Смерть відчиняла перед ним Останні Двері.

— Надбрамна кімната наша, — Ніхто визирнув крізь склепінчастий вихід у другому кінці приміщення, потім зачинив масивні вхідні двері й замкнув їх на засув.

Ярві опустився навколішки перед умирущим. Його знайомий. Чи то пак був ним колись. Ульвдем — так його звали. Не приятель, але й не з найгірших. Якось він усміхнувся на жарт Ярві, чим зробив йому приємне.

— Невже конче було їх убивати?

— Ні, не конче, — Ніхто ретельно витер меча. — Можна було лишити Одема на троні.

Найманці розійшлися по кімнаті, похмуро зиркаючи на її головний предмет — їхню мету, Ревучу браму. Її низ був заглиблений у підлогу, а верх ховався в стелі. Мур зі шліфованої міді м’яко поблискував із вирізьбленими на ньому сотнями облич, які гарчали, верещали й завивали чи то з болю, чи то з люті, чи то зі страху, перетікаючи одне в одне, наче відображення на дзеркальній поверхні ставка.

Узявшись у боки, Сумаель дивилася на лиця.

— Тепер я, мабуть, розумію, звідки така назва.

— І на це жахіття ми покладаємо всі наші надії, — зітхнув Джауд.

Ярві провів по металевій поверхні пучками пальців. Холодна і страшенно тверда.

— Якби ця штука впала тобі на голову — ото було б справжнє жахіття, — відказав він.

Біля цієї величезної плити, довкола колони з викарбуваними на ній іменами п’ятнадцяти богів, розкинулася плутаниця зчеплених між собою трибків, вбудованих коліщаток і скручених ланцюгів. Навіть треноване око міністра не допомагало Ярві збагнути, як усе це працює. У центрі стримів срібний штифт.

— Ось опускний механізм.

— І що, досить лише висмикнути цей стрижень? — Джауд потягнувся до нього.

Ярві плеснув його по руці.

— Це треба зробити в останній момент! Що більше Одемових людей вирушить на бій із Ґормом, то вищими будуть наші шанси.

— Твій дядько виголошує промову, — повідомив Ніхто, визираючи в одне з вузьких вікон.

Ярві відтулив віконниці іншого й поглянув униз, на замкове подвір’я. Знайома латка зéлені, оточена високими сірими мурами. Скраю — кедр, що розкинув крислате віття. На подвір’ї зібралися воїни: хто квапливо озброювався, хто вже був споряджений до битви. Ярві вражено витріщився, побачивши, скільки їх. На око сотні три, а зовні, під цитаделлю, чекатиме ще більше. Здіймаючись над воїнами, на мармурових сходах перед Залою Богів, у підбитій хутром накидці, в посрібленій кольчузі і з королівським вінцем на чолі стояв дядько Одем.

— Хто підступив під самісінькі мури Торлбю? — кричав він до зборища. — Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам!

Воїни затупотіли ногами й вибухнули бурею проклять і зневажливих вигуків.

— Той, хто вбив Утріка, мого брата й вашого короля!

Юрба завила з люті, і Ярві ледь-ледь стримався, щоб і собі не заволати, чуючи таку брехню.

— Але, сповнений пихи, він привів із собою невелике військо! — вів далі Одем. — Це наша земля, і право на нашому боці! Нас більше, і ми кращі бійці! Невже ми дозволимо цій потолочі бодай іще хвилю стояти на місці, яке видно з курганів моїх братів Утріка й Утіля, з кургану мого діда Анґульфа Ратиці, Трощителя Ванстерців?

Вояцтво загримало зброєю об щити, щитами об обладунки й заревіло, що не дозволять.

Одем простягнув руку, мечоносець, що опустився перед ним на коліно, подав меч. Лжекороль видобув його з піхов і здійняв над головою. Сталь, вихопившись із сутіні, засяяла так яскраво, що Ярві на мить був змушений відвести погляд.

— Тоді вшануймо Матір Війну і подаруймо їй червоний від крові день! Вийдім за мури, щоб іще до заходу сонця повернутися й настромити на них голови Ґром-ґіль-Ґорма та його ванстерських собак!

— Це ми ще побачимо, чиї голови стримітимуть на мурах сьогодні ввечері, — промовив Ярві, але слова його заглушили схвальні вигуки ґеттландських войовників. Войовників, які мали б ось так схвально гукати перед ним.

— Вони вирушають на битву, — сказав Ніхто, коли воїни, шикуючись згідно зі своїми місцями в щитовій стіні, почали покидати замкове подвір’я. Кожен знав своє місце, кожен був готовий померти за свого оплічника. — Ти правильно здогадався, що буде на думці у твого дядька.

— То не був здогад, — відказав Ярві.

— Твоя мати мала рацію, — очі Нікого зблиснули в прорізі шолома. — Ти став вельми спритним і кмітливим.

Першими з цитаделі вирушали наймолодші воїни, декотрі мали менше років, ніж Ярві. За ними виступали старші й досвідченіші в бою. Вони маршували під Ревучою брамою, і брязкіт їхньої збруї відлунював у надбрамній кімнаті. Тіні миготіли по рябих пиках, коли злодійкуваті найманці крізь отвори в підлозі дивилися, як унизу проходять кращі від них. З кожним воїном, що минав прохід, радість Ярві зростала, адже їхні шанси щоразу збільшувалися. Але також ріс і його страх, адже наближалася вирішальна мить.

Мить помсти. Або мить його смерті.

— Король рушає, — повідомила Сумаель, що втиснулась у тінь біля іншого вікна.

Поплескуючи чоловіків по плечах, Одем прямував крізь ряди бувалих воїнів до виходу. За ним ішли мечоносець, щитоносець і прапороносці.

— Час іще не наспів, — упівголоса мовив Ніхто.

— Сам бачу! — просичав Ярві.

Тупіт чобіт не припинявся, військо виходило з цитаделі, але на подвір’ї досі лишалося занадто багато воїнів.

Невже він пройшов через усе це, зазнав стількох страждань, приніс стільки жертв, щоб Одем останньої миті зірвався з гачка? Ярві нервово смикав куксу, відчуваючи, як піт виступає навіть на кінчиках пальців.

— Витягувати? — гукнув Джауд.

— Ще ні! — писнув Ярві, нажаханий, що їх почують крізь оглядові отвори. — Ще ні!

Одем простував далі. Ось-ось він увійде в прохід і зникне з поля зору. Ярві здійняв руку, щоб подати Джаудові знак, і приготувався опустити її, а разом із нею — і всю ваготу Ревучої брами.

Навіть якщо це занапастить їх усіх.

— Мій королю! — На сходах Зали Богів стояла Лайтлін. За нею з одного боку височів Гурік, з другого — похилилася на патерицю мати Ґундрінг. — Брате!

Дядько спинився, насупившись, і обернувся.

— Одеме! Прошу тебе на кілька слів!

Ярві не наважувався дихати, боячись якось порушити хитку рівновагу тої хвилини. Час тягнувся нестерпно повільно. Одем глянув на ворота, потім на Лайтлін і, вилаявшись, попрямував до неї. Найближчий почет із брязкотом рушив за ним.

— Зачекай! — просичав Ярві, і Джауд із широко розплющеними очима розтиснув пальці, зціплені на срібному штифті.

Ярві обернувся до вікна й напружив слух, відчуваючи, як холодний вітерець цілує його вкрите плівкою поту обличчя, але так і не почув, про що мовилося на сходах Зали Богів. Мати опустилася навколішки перед Одемом, притисла руки до грудей і покірно схилила голову. Може, смиренно прохала вибачення за впертість і за невдячність, яку виявила братові чоловіка й самому Верховному королеві. Може, клялася коритися й благала дарувати їй прощення. Потім вона взяла обіруч Одемову долоню й притисла її до губ. У Ярві на шкірі виступили сироти.

Дядько кинув погляд на мати Ґундрінг і злегка кивнув. Міністерка глянула на нього у відповідь і ледь-ледь стенула плечима. Відтак Одем торкнувся щоки Лайтлін і рушив до виходу, оточений жвавою зграйкою слуг і особистих охоронців.

Остання струминка воїнів, що ступали за своїми побратимами, витікала з цитаделі. На подвір’ї лишилося десятки три, не більше. Мати плеснула в долоні й звела погляд до вікон надбрамної кімнати, і Ярві навіть здалося, що їхні погляди зустрілися.

— Дякую, мамо, — прошепотів він і знову підняв суху руку.

Знову він спостерігав, як Одем наближається до виходу. Однак цього разу боги не ламали всі його плани, цього разу вони давали йому нагоду.

— Чекай, — шепотів він, відчуваючи, як гаряче дихання лоскоче губи.

— Чекай.

Нарешті настав цей день. Настав цей час.

— Чекай.

Настала ця мить.

— Давай!

Він рубонув каліченою рукою, і, хоч яка слабосила, вона — завдяки винахідливості шести міністрів давноминулих часів — упала разом із тягарем цілої гори. Джауд висмикнув штифт, трибки завертілися, задзижчали, ланцюг різко напнувся, і враз усі зрозуміли, звідки взялася така назва. Пролунав вереск, немовби з пекла вихопилися всі мертві; порив вітру віджбурнув Ярві до стіни, зірвавши з його голови шолом; і Ревуча брама ринула вниз.

Вона впала додолу з гуркотом, що струсонув цитадель аж до поритих ельфійськими тунелями підвалин, і завалила вхід такою масою металу, зрушити з місця яку було б над силу й самому Батькові Землі.

Підлога загойдалася, нахилилась, і Ярві на якусь мить здалося, що надбрамна кімната завалюється від цього жахливого удару.

Намагаючись витрусити памороки з голови і дзвін із вух, він підповз до оглядового отвору в підлозі й припав до нього. Прохід унизу був забитий найближчими Одемовими прибічниками. Деякі хиталися, обхопивши руками голови. Деякі незграбно намагалися видобути зброю. Деякі згромадилися під брамою і безгучно щось кричали, безгучно й безглуздо гатили кулаками по мідних, спотворених диким ревом обличчях. Посеред усього цього рейваху стояв лжекороль і дивився вгору. Його очі зустрілися з очима Ярві, і Одемове лице сполотніло, немовби він уздрів демона, що продерся крізь Останні Двері назад у цей світ.

Ярві всміхнувся.

А тоді відчув, як хтось схопив його за плече.

Ніхто тягнув його і щось горлав просто в обличчя. Ярві бачив крізь проріз у шоломі, як рухаються його губи, але чув тільки нерозбірливе белькотіння.

Він підвівся — підлога поступово вирівнювалася — і звивистими сходами кинувся за товаришем униз, затинаючись і наштовхуючись на стіни. Ззаду напирали найманці. Ніхто розчахнув двері. У темряві утворився яскравий арковий прохід, і вони вискочили на подвір’я.