Пів короля

Лише чорт

Нехай вони і втекли від сутички з Шадікширрам, але невдовзі річка дала їм такий бій, на який не сподівався навіть Ніхто.

Вона обливала їх холодною водою, мочила наскрізь їх самих і їхнє спорядження. Пліт, ударяючись об пороги, ставав дибки й вертівся, як невиїжджений кінь. Навислі над водою гілляки чіпляли їх, одна навіть схопила Анкрана за каптур і, мабуть, стягнула б із плоту, якби Ярві не втримав товариша за плече.

Береги ставали дедалі вищими, дедалі стрімкішими, а річище — дедалі вужчим, і незабаром їх уже несло тісниною між прямовисних скель. Вода струменіла крізь щілини між колодами, а плотом крутило, наче листком, попри всі зусилля Джауда, що намагався як стерно використовувати щит, з якого стирчали стріли. Мотузка просякла водою, а річка торсала вузли, доки ті не почали послаблюватися. Колоди торохтіли й, здавалося, ось-ось розпадуться остаточно.

Сумаель щось кричала, але крізь гуркіт річки її команд не було чути, і Ярві більше навіть не намагався вдавати, ніби може якось вплинути на дальші події. То проклинаючи богів за те, що вони кинули його на цей пліт, то благаючи їх, щоб дозволили йому злізти з нього живим, він просто заплющив очі й чіплявся щосили, відчуваючи, як від непомірного зусилля печуть м’язи і здорової руки, і хворої. Ураз пліт шарпнуло, він різко ринув униз і перехилився. Ярві лише міцніше стиснув повіки й чекав на кінець.

Але зненацька річка заспокоїлася.

Він розтулив одне око. Тримаючись за гілки й одне за одного, вони всі збилися посередині підтопленого, напіврозваленого плоту і дрижали, змоклі до рубця. Вода хлюпотіла біля їхніх колін, а пліт поволі-поволі обертався.

Хапаючи ротом повітря, Сумаель глянула на Ярві. Обличчя її було обліплене мокрим волоссям.

— Трясця.

Ярві лише кивнув. Розтискати пальці здорової руки, якою він тримався за гілку, виявилося вкрай боляче.

— Ми живі, — прохрипів Рульф. — Ми справді живі?

— Якби я знав… — пробурмотів Анкран, — що нас чекає тут… я вибрав би… псів.

Наважившись глянути за межі кола їхніх змучених облич, Ярві побачив, що річка поширшала і сповільнила свій біг. Попереду вона розливалася ще ширше, гладеньке плесо не брижила ані хвилька, а в дзеркальній поверхні відбивалися лісисті схили.

Праворуч, плаский і принадний, лежав широкий пляж із розкиданими по ньому уламками гнилого дерева, що його нанесла вода.

— Нумо веслувати, — скомандувала Сумаель.

Ближче до берега вони одне за одним сповзли з плоту, що ледве тримався купи, разом виволокли його так далеко, як тільки змогли, стягнули з нього мокрі клунки, ступили ще кілька кволих кроків і без слів попадали на гальку серед інших решток їхньої кораблетрощі. Сил не було, навіть щоб відсвяткувати порятунок, якщо тільки не вважати святкуванням те, що вони лежали нерухомо й дихали.

— Смерть чекає на кожного, — промовив Ніхто. — Але першими вона забирає ледачих, — якимось дивом він підвівся на ноги й похмуро глянув на річку, видивляючись погоню. — Невдовзі вони будуть тут.

Рульф трохи піднявся на ліктях.

— З якого б то біса?

— З такого, що це лише річка. Те, що хтось називає землі по цей її бік Ванстерландією, для баньїв нічого не значить. І вже напевне це нічого не значить для Шадікширрам. Погоня пов’язала їх так само, як нас утеча. Вони збудують собі плоти й вирушать за нами. І стрімка течія не дасть їм змоги пристати до берега, як не дала нам. Доки не винесе їх сюди, — Ніхто всміхнувся. Ярві починав непокоїтися, коли бачив його усміх. — Вони виберуться на берег, мокрі, втомлені й приголомшені, як оце ми щойно, і тоді ми на них нападемо.

— Нападемо на них? — перепитав Ярві.

— Шестеро? — здивувався Анкран.

— Проти двадцяти? — пробурмотів Джауд.

— З одноруким хлопчиськом, дівчиною і комірником? — докинув Рульф.

— Саме так! — Ніхто всміхнувся ще ширше. — Ви мислите точнісінько, як я!

Рульф піднявся на ліктях вище.

— Ніхто й ніколи не мислив так, як ти.

— Ти боїшся.

Ребра старого затрусилися від реготу.

— Коли ти на моєму боці? Авжеж, боюся!

— Ти ж казав, що тровенландці мають у собі вогонь.

— А ти казав, що ґеттландці знають, що таке дисципліна.

— Заради богів, тільки не це! — гарикнув на них Ярві, підводячись.

Його взяв гнів, але не палахкий і безтямний, як батькова чи братова лють. То був материн гнів — спокійний, розважливий і холодний, як зима. І принаймні на цю мить він не лишав місця для страху.

— Якщо битви не уникнути, — сказав він, — нам треба знайти вигідніше місце для неї, ніж цей берег.

— І де ж нам шукати це поле слави, мій королю? — поцікавилася Сумаель, глузливо випнувши пошрамовану губу.

Ярві оглянув лісисту місцевість довкола. А й справді, де?

— Може, там? — Анкран показував на прямовисну кручу над річкою. Яскраве сонце світило просто в очі, тому Ярві не був певен, але йому здалося, що, примружившись, він побачив на вершині якісь руїни.

— Що це за місце? — запитав Джауд, заходячи в аркову браму. Голос його сполохав птахів, що, залопотівши крилами, знялися з високих решток мурів і полетіли геть.

— Ельфійські руїни, — відповів Ярві.

— Боги бороніть! — пробурмотів Рульф, неоковирно креслячи в повітрі знак проти лиха.

— Не турбуйся, — Сумаель безтурботно підкинула ногою пріле листя. — Гадаю, ельфів тут уже давно нема.

— Багато тисяч років, — підтвердив Ярві й провів рукою по стіні — не мурованій зі скріпленої розчином цегли, а гладенькій і твердій, без жодних стиків чи країв, неначе була вона не побудована, а вилита. З її обваленого верху стирчало врізнобіч іржаве металеве пруття, мовби нечесана кучма якогось божевільного. — Аж від часів Божого Розламу.

Колись тут була велика зала, обабіч якої, поважно вишикувавшись, стояли колони з арковими проходами до приміщень ліворуч і праворуч. Але колони давним-давно повалилися, а стіни густо обснувало сухе гілля в’юнких рослин. Частина дальньої стіни зникла: її поглинула голодна річка внизу. Дах упав багато століть тому, і тепер утікачі бачили над собою лише білясте небо й напівзруйновану вежу, обплетену плющем.

— Мені тут подобається, — сказав Ніхто, ступаючи по битому камінню й товстому шару сухого листя, трухлятини та пташиного посліду.

— Але ж ти наполягав, щоб ми лишилися на березі, — нагадав Рульф.

— Наполягав, але тут краще місце.

— Мені воно подобалося б більше, якби мало міцні ворота.

— Ворота лише відстрочують невідворотнє, — Ніхто склав брудні великий і вказівний пальці кільцем і подивився крізь нього блискучим оком на порожню браму. — Наші переслідувачі зайдуть сюди собі на лихо. У вузькому проході вони не зможуть використати кількісну перевагу. Тут у нас є шанс перемогти!

— Отже, твій попередній план передбачав певну смерть? — запитав Ярві.

Ніхто вишкірився.

— У нашому житті смерть — це єдине, у чому ми можемо бути певні.

— А ти вмієш підняти бойовий дух, — пробурмотіла Сумаель.

— Вони переважають нас чотири до одного, і більшість із нас — не воїни! — У вирячених Анкранових очах з’явився розпач. — Я не можу тут померти! Моя родина…

— Більше віри, комірнику! — Ніхто однією рукою обхопив за шию Анкрана, а другою — Ярві й притягнув їх до себе з приголомшливою силою. — Якщо не в себе, то в нас. Тепер ми — твоя родина!

Прозвучало це ще менш підбадьорливо, ніж коли на палубі «Південного вітру» їм те саме казала Шадікширрам. Анкран витріщився на Ярві, а Ярві міг лише витріщитися у відповідь.

— Та й у будь-якому разі тепер іншого виходу в нас нема. І це добре. Люди б’ються запекліше, коли в них нема виходу, — Ніхто стиснув їх іще раз, а тоді вистрибнув на постамент обваленої колони і вказав оголеним мечем на вхід. — Там стану я і візьму на себе головний удар. На щастя, принаймні собаки через річку переправитися не зможуть. Рульфе, ти з луком вилізеш на ту вежу.

Старий тровенландець здійняв очі на напівзруйновану споруду, потім обвів поглядом товаришів і нарешті важко зітхнув, аж запали його зарослі сивою бородою щоки.

— Що ж, гадаю, це сумно, коли помирає поет, але я — воїн, а з таким фахом тебе рано чи пізно чекає кінець.

Ніхто зареготав дивним, ламаним сміхом.

— А я гадаю, що ми з тобою обоє затрималися на цьому світі довше, ніж заслуговуємо! Разом ми долали холод і голод, спеку і спрагу! Разом ми станемо до бою! Тут і тепер!

Важко було повірити, що цей чоловік — високий, випростаний, з клинком у руці, відкинутим назад буйним волоссям і полум’яними очима, — був той самий упосліджений обірванець, через якого Ярві переступив, сходячи на палубу «Південного вітру». Тепер Ніхто далебі здавався королівським герцівником, звитяжцем, чиї накази всі виконують без жодного заперечення і чия шалена впевненість додавала відваги навіть Ярві.

— Джауде, бери щит, — звелів Ніхто, — а ти, Сумаеле, свою сокирку. Захищайте наш лівий фланг. Це наша слабкість. Не дайте нікому зайти мені за спину. Спрямовуйте їх туди, де я і мій меч зможемо подивитися їм в очі. Анкране, ти і Ярві вартуватимете правий фланг. Лопатка зійде за довбню: вбити можна будь-чим, якщо добряче розмахнутися. Ярві дай ножа: одною рукою він іншої зброї не втримає. А втім, хоч рука в нього одна, зате в жилах тече кров королів!

— І мені б не хотілося, щоб вона вся звідти витекла, — пробурмотів Ярві собі під ніс.

— Отже, ми з тобою разом, — Анкран простягнув йому простого ножа, руків’я якого не мало навіть хрестовини. Дерев’яна колодка була обмотана шкірою, обух клинка позеленів, однак лезо було гостре.

— Ми з тобою разом, — підтвердив Ярві, беручи ножа й міцно його стискаючи.

Коли він вперше побачив колишнього комірника в смердючому підвалі у Вульсґарді, він і подумати не міг, що одного дня стоятиме з ним пліч-о-пліч у бою. Як виявилося, попри свій страх, Ярві цим пишався.

— Як на мене, нашій подорожі бракує тільки кривавого кінця, щоб про неї склали хорошу пісню, — Ніхто, розчепіривши пальці, простягнув вільну руку в бік аркового проходу, крізь який невдовзі, поза всяким сумнівом, вдиратимуться охоплені жадобою крові Шадікширрам та її баньї. — Відважне товариство допомагає законному королю Ґеттландії повернутися на вкрадений у нього престол! Останній бій серед вікодавніх ельфійських руїн! На жаль, у хорошій пісні всі герої не можуть лишитися живими…

— От уже навіжений чорт! — пробурмотіла Сумаель, зважуючи сокирку в руці. Жовна її ходили на обличчі.

— Коли ти в пеклі, — відказав Ярві, — вивести тебе з нього може лише чорт.