Міжзір’я

4

Ми з Йорґеном пішли за Кіммалін у залу, яку називали бібліотекою, хоча жодної книжки в ній не було. Там інженерний корпус обробляв старовинні банки даних. Зі стіни зняли кілька панелей, виставивши напоказ плетиво дротів, що тягнулися під нею, як жили під шкірою. Їм вдалося під’єднатися до багатьох систем платформи без зайвого клопоту, проте до кількох доступу ми ще не отримали.

Кіммалін підвела нас до невеликої групи інженерів у комбінезонах, котрі, зібравшись перед великим монітором, захоплено про щось перешіптувалися. Я окинула приміщення поглядом у пошуках своєї команди, але крім мене, Йорґена, Кіммалін і ще кількох офіцерів зі штабу адмірала там більше нікого не було. Я поправила свій льотний костюм, досі мокрий від поту після бою.

— Шкода, що не додумалася перевдягнутися, — шепнула я Йорґенові.

— Можу створити вам голограму нового одягу, — запропонував М-Бот. — Я…

— Хіба від того я буду почуватися чистішою? — спитала я в нього. Серйозно, відколи в мене з’явився той браслет із передавачем і голографічним проектором, М-Бот постійно шукав причину похизуватися своїми вміннями.

На мій голос із гурту інженерів вистромилася голова. Коли повернулася в мій бік, я побачила, хто це.

Довгов’язий, блідий Родж із кучмою рудого волосся на голові. Нині він усміхався частіше, ніж коли ми були малі. Насправді мені навіть здавалося, ніби я щось пропустила: поки ми разом ремонтували М-Бота, мого смиканого друга непомітно викрали, підмінивши цим упевненим юнаком.

Я ним пишалася, особливо коли помітила, що він знову носить кадетський значок. Кобб розпорядився відлити для нього спеціальний — червоний. Це була наша нова відзнака на вшанування видатних інженерів і техніків.

Родж підійшов до нас і тихо заговорив:

— Я такий радий, що вона вас знайшла. Вам точно буде цікаво.

— А що це? — поцікавився Йорґен, поглядаючи на монітор.

— Останні записи бортового журналу, — прошепотів Родж, — відеозаписи зроблені перед вимкненням платформи. Обривається на середині: шифрування не встигло завершитися, як почалася архівація. Це перший шматок даних, які нам вдалося відновити. — Озирнувся через плече. — Командорка Улан розпорядилася не показувати запису нікому до прибуття Кобба, але я подумав, що ніхто не заперечуватиме, якщо його захоче подивитися героїня Другої битви за Альту.

Моя поява там привернула увагу. Інженери заштурхали одне одного під боки, киваючи в мій бік.

— А знаєш, Дзиґо, — озвалася Кіммалін збоку від мене, — іноді буває дуже вигідно дружити з тобою. Тобі приділяють стільки уваги, що решта з нас може робити, що заманеться.

— І що ж такого заманулося втнути тобі? — спитав Йорґен. — Випити зайву чашку чаю?

Оскільки, виглядаючи на монітор, він не бачив Кіммалін, вона показала йому несподівано грубий жест. У мене аж щелепа відвисла. Це вона таке зробила?

Блиснувши на мене пустотливою посмішкою, Кіммалін миттю затулилася долонею. Ця дівчина… Я думала, що знаю її, як облуплену, аж ось вона викидає таке — ще й навмисно, щоб вразити мене, у цьому я не сумнівалася.

Усі розмови миттю стихли, коли відчинилися двері й увійшов Кобб. Тепер він носив сиву борідку, але так само кульгав після давнього поранення, досі відмовляючись ходити з ціпком, який брав лише на офіційні заходи. У руці ніс чашку кави, що ще парувала, одягнений у цупку білу адміральську форму флоту Сил Оборони Нескорених, і правий борт піджака прикрашали медалі, які вказували на його заслуги й ранг.

Неохоче, але він обійняв посаду, після того як Залізнобока — так само нехотя — склала повноваження. За деякими показниками, Кобб був найважливішим із наших сучасників, та попри те залишався… Коббом.

— Що там із вашим журналом? — гаркнув він. — Невже це так важливо?

— Сер! — відповіла командорка Улан, висока йонґіанка. — Ми ще самі не знаємо. Чекали на вас, щоб подивитися.

— Що? — перепитав Кобб. — Ви що, не знаєте, як повільно я ходжу? Та ця бісова станція три оберти зробить, поки я сюди додибаю.

— Е, сер, ми просто подумали… Ну, тобто ми зовсім не вважаємо, що ви повільний через ногу… е-е-е… Не занадто повільний… Ну, тобто…

— Годі вже, командорко, — урвав її він.

— Це просто прояв поваги.

— Не треба мені ніякої поваги, — буркнув він, відсьорбуючи каву. — Через це я почуваюся старим.

Улан силувано засміялася, але Кобб насупився, від чого їй стало ще більше незручно. Я їй співчувала. Знати, як спілкуватися з Коббом, — навичка, не менш складна, аніж уміння виконувати потрійну альстромівську петлю з реверсивним виходом.

Техніки розступилися перед Коббом, і ми з Кіммалін прослизнули ближче до монітора. Йорґен залишився на місці, склавши руки за спиною, щоб пропустити наперед офіцерів вищого рангу. Часом той парубок бував аж занадто правильний. І цим майже змусив дівчину соромитися, що та використовує свою славу, аби отримати краще місце.

Кобб глянув на мене.

— Я чув, лейтенантко, ви знову взялися за своє, — тихо звернувся до мене він, поки старший інженер обирав файли.

— Е-е-е… — крекнула я.

— Ще б пак! — пролунав голос М-Бота від мого зап’ястка. — Вона сказала Йорґену, що навмисне намагається…

Я вимкнула звук. І про всяк випадок — голографічний проектор. Зашарівшись, подивилася на Кобба.

Адмірал відпив кави.

— Поговоримо пізніше. Не хочу сердити твою бабусю тим, що дав тебе вбити. На тому тижні вона спекла мені пиріг.

— Е-е-е, так, сер.

Екран порябів, а тоді почалося відео, на якому ми побачили цю саму залу — тільки з цілими стінами. Перед моніторами сиділи люди в незнайомих одностроях. Мені перехопило подих. Це були земляни.

Ми завжди здогадувалися про це. Бо Детрит хоч і був незаселений, на більшості апаратів знайшли написи мовами Старої Землі. Та навіть попри те, було дивно дивитися крізь товщу часу на цей загадковий народ. Мільйони й мільйони — коли не мільярди — людей населяли цю планету і платформи навколо неї. Куди вони всі поділися?

Вони розмовляли — ще й дуже збуджено — і бігали туди-сюди. Якщо приглянутись уважніше, ставало видно, що дехто кричить, однак зображення йшло без звуку. Перед монітором сів чоловік із білявим волоссям, його обличчя заповнило екран. Почав говорити.

— Вибачте, сер! — сказав один із техніків біля мене. — Звук зараз буде. Одну секунду…

Зненацька з екрана полився звук. Люди щось кричали, їхні голоси накладалися один на одного.

— …записати цей звіт, — промовив чоловік на екрані англійською з виразним акцентом. — У нас з’явилися попередні дані, що цитонічні щити навколо планети, попри всі запевнення, виявилися неефективними. Делвер почув наші сигнали й за ними знайшов нас. Повторюю, делвер знайшов нашу станцію та…

Він затнувся й кинув погляд через плече. У приміщенні панував хаос. Одні зривалися й падали на підлогу в істериці, інші волали одне на одного.

Чоловік на екрані клацав щось на клавіатурі.

— Є відео з однієї зовнішньої платформи, — сказав він, — номер 1132. Вмикаю.

Я подалася ближче, коли на екрані з’явилося зоряне небо — картинка з камери на зовнішній межі, що виходила у відкритий космос. Унизу екрана виднівся вигин платформи.

Люди на відео притихли. Невже у всипаній зорями чорноті вони бачили щось, чого не могла роздивитись я? Невже це…

З’явилися нові зорі.

Вони просто виникали з нізвідки, немовби прорвалися в реальність. Сотні… тисячі їх, занадто яскравих, як для зірок. Вони рухалися небом, збираючись докупи. Навіть крізь монітор — з велетенської відстані в часі й просторі — я відчувала загрозу, яку вони несли.

Бо це були не зорі, а очі.

У грудях мені стиснуло. Серце закалатало, як навіжене. Вогники продовжували з’являтися, дивлячись на мене крізь екран. Вони мене впізнали, бачили.

Я запанікувала. Але Кобб побіля мене й далі сьорбав каву. І його спокій якось допоміг мені впоратися з тривогою.

Це було давним-давно, нагадала я собі. Мені нічого не загрожує.

Вогники на екрані розмивалися… Пил, зрозуміла я. Немовби протікаючи крізь реальність, звідкілясь з’явилася ціла хмара його. Він світився білим і ширився неймовірно швидко. За ним прийшло щось інше: у центрі пилової хмари, неначе з нічого, виринула велетенська куля.

Було складно розібрати хоч щось, крім тіні предмета. Спочатку розум відмовлявся осягнути його гігантські розміри. Порівняно з річчю, що з’явилася — чорнотою всередині осяйної хмари пилу — платформа здавалася крихітною.

— Я… маю візуальне підтвердження делвера, — промовив чоловік, що записував відео. — Матір усіх святих… Він тут. Проект із будівництва цитозахисту провалився. Делвер повернувся, і… він прийшов по наші душі.

Чорна маса посунула на планету. Невже в темряві я бачу руки? Чи, може, то спини? Здавалося, вона навмисне каламутила розум, поки я даремно намагалася збагнути, на що дивлюся. Ще трохи, і чорнота зробилася цілковита. Камера вимкнулася.

Я думала, запис скінчився, аж тут на екрані знову виринула бібліотека й чоловік за столом. Більшість інших покинула свої комп’ютери, залишилися тільки цей чоловік й одна жінка. Під звуки криків він, тремтячи всім тілом, підвівся і, струснувши монітор, повернув камеру.

— Від платформ на зовнішньому периметрі перестали надходити показники життєдіяльності! — вигукнула жінка, встаючи з-за столу. — Автоматика переходить у режим сну. Вище командування наказує вмикати автономний режим.

Трусячись, чоловік знову сів. Ми дивилися на монітор, а він, знай, гарячково щось друкував. Жінка відійшла від свого столу й підняла голову, коли все навколо низько загуркотіло.

— Автономну оборонну систему активовано… — кинув чоловік, не припиняючи друкувати. — Евакуаційні кораблі падають. Святі…

Приміщення знову струсонуло, заблимало світло.

— По нас відкрили вогонь із планети! — закричала жінка. — Нас розстрілюють свої ж!

— Стріляють не по нас, — відказав чоловік, друкуючи, немов у трансі. — Делвер огортає планету, і вони ведуть вогонь по ньому. Просто так сталося, що ми опинилися посередині. Треба переконатися, що портал зачинено… Не можу отримати до нього доступ звідси, але…

Він продовжив щось казати, та мою увагу привернуло дещо інше: вогники, що почали збиратися позаду нього. Вони ламали дійсність, розтягуючи стіну й перетворюючи її на нескінченне зоряне небо, втикане лиховісними цятками.

З’явилися очі. Жінка закричала, а тоді… зникла. Її склало, зменшило й мовби стиснуло невидимою силою. Чоловік на екрані, вирячивши очі, продовжував гарячково друкувати, ніби безумець, що прагне встигнути дописати в заповіті свою останню волю. Хоч його обличчя займало значну частину екрана, мені було видно, як позаду нього згущується чорнота.

Продовжуючи зливатися одна з одною, її підсвічували зорі, що були зовсім не зорями.

З чорноти виступила постать.

Як дві краплі води схожа на мене.