Міжзір’я

39

Я бігла, відчуваючи, я в мені розростається тінь.

Наблизившись впритул до безвісті, я впустила її в себе. Думки делверів. Вони зачіпали частину мене, якої я не могла пояснити.

Ця частина ненавиділа всіх. Дзижчання, яке видавали люди. Хрускіт і цокотіння, що порушували чистий спокій космосу.

Людина в мені опиралася. За цятками на екрані вона бачила життя. Вона літала серед ворогів і знайшла з-поміж них нових друзів.

Я не розуміла саму себе. Як можна поєднувати в собі обидві ці речі? Як могла я прагнути завершити бій і водночас сподівалася, що вони самі себе винищать?

Скочивши у свій старшинський зореліт, єдиний незалучений, я шугнула з доку Головної платформи. Кобб не на жарт стривожився, раз підняв усі наші винищувачі.

Я вилетіла за межі платформ за вказаним маршрутом, постійно розганяючись, від чого мене втискало в крісло. Урешті вирвалася в космос за захисною оболонкою, тут же потрапивши в хаотичний бій, що вели між собою кілька сотень зорельотів. Промені з гармат яскраво освітлювали чорноту, кораблі вибухали спалахами, які тут же й гасли. Віддалік, у ряду з іншими крейсерами, за перебігом бою незворушно спостерігав «Міри й ваги».

Я подумала, що нарешті розкусила план Вінзіка, який був по-своєму геніальний. Йому було конче необхідно винищити людей Детриту, інакше своєю втечею ми покажемо всю його слабкість, або й куди гірше — що він шахрай. Проте поки що йому бракувало сил, щоб впоратися самотужки.

Водночас він хотів привести в наш вимір делвера, якого міг би контролювати й використовувати, щоб наводити страх. Та оскільки не міг викликати його особисто, як він учинив? Кинув своїх вояків на Детрит, щоб ті «хоробро» билися з людьми, а сам тим часом звелів Брейд виманити делвера на нас. Усім-бо завжди було відомо, що люди робили це й раніше.

Пожерши людство, делвер піде далі в пошуках нових жертв. Однак Вінзік зможе застосувати свій новий космічний флот, аби контролювати його: віджене кудись якнайдалі й ганятиме між незаселених планет.

Так він стане героєм — і найважливішою персоною в усій галактиці. Бо поки всім цивілізованим світам загрожуватиме мандрівний делвер, захистити їх зможе лише він. Його пілоти тільки й чекатимуть виклику обороняти планети, які благатимуть про допомогу. Та якщо хтось стане йому на шляху — делвер ніби випадково потрапить у той регіон, а сили оборони будуть зайняті іншими справами.

Нещадно. Ефективно.

Страшно.

Я прискорилася й помчала в гущу бою, де крутилися, вертілися, вибухали та стріляли зорельоти. Де Брейд? Я чула її крик крізь безвість, але самої її не бачила. Невже вона на борту «Мір і ваг»?

Ні. Вони не хочуть, щоб делвер зайшов у наш вимір неподалік одного з їхніх кораблів. Вона має бути десь далі.

От тільки де? Цей бій був у кілька раз більший, ніж будь-який із тих, у яких я колись бувала, — більший навіть, раптово збагнула я, ніж будь-хто з його учасників колись бачив. Поле бою швидко поринуло в хаос, хоч ланки й намагалися триматися купи, а адмірали докладали всіх зусиль, щоб дотримуватися чіткої стратегії.

У мені забриніло знайоме збудження — передчуття бою та можливості випробувати себе. Але… сьогодні мене супроводжувала й нерішучість, яку я колись називала боягузтвом. Подумки подякувала Коббу за те, що вибив із мене ці дурощі ще під час навчання.

Я була тут не заради битви. Тому, замість того, щоб відкрити вогонь по старшинському дрону, що прошмигнув повз мене, подивилася на датчик відстані й збагнула, що він досі налаштований на сигнали Старшини. Загальну лінію зв’язку мені заблокували, щоб я не чула їх слів одне одному, та я все одно могла відстежувати окремі кораблі та їхні координати на моніторі.

Визначила зореліт, який тримався окремо від решти, ближче до дальнього краю поля бою. «Той, що гребе проти течії річки, на якій мерехтить сонце». Корабель Гешо, з моєї колишньої ланки. Там можуть знати, де шукати Брейд.

Проте ми з Гешо тепер були ворогами. Він дізнався, що насправді я належу до народу, який він ненавидить найбільше.

Та попри те, я спрямувала свій зореліт до нього. Прошмигнула крізь поле бою, ухиляючись від пострілів дронів, тоді — кількох сонівських винищувачів, які явно не повірили моєму коду й мали мене за ворога.

Урешті дрони й сонівські зорельоти перемкнулися на бій між собою, і я безперешкодно понеслася до Гешо. Кіцени розвернули свій корабель на мене, і вже на значній відстані я почала гальмувати, доки не зависла непорушно на місці. А далі що?

Спробувала відкрити приватний канал із кіценами.

— Гешо, — промовила я. — Мені шкода.

У відповідь — мовчанка. Корабель же натомість навів гармати й полетів у мій бік. Я легко уявляла собі накази, які віддавав своїм кіценам Гешо, готуючись до бою. Пальці мої смикнулися на керуванні. Звідки вони взяли, що я їм по зубах? Вирішили випробувати, на що я здатна? Дрібні, безглузді шкідники в безкрайому…

Ні. Я зняла руку зі сфери керування й перевірила герметизацію шолома.

Тоді відчинила кабіну.

Усе повітря з неї стрімким потоком вітру висмоктав вакуум. Уся вода з нього випарувалася й замерзла, осівши памороззю на склі шолома. Кристалики криги виблискували, відбиваючи світло далекого сонця.

Я відстебнула всі паски, крім троса, який міцно тримав мої ноги на випадок катапультування. Не натягнутий до кінця в невагомості, він утримував мене на місці.

Заплющила очі й полетіла. Уявила, ніби мчу в просторі. Вільна. Я, порожнеча й зорі. Далекі зорі співали мені, але неподалік гуркотів, дедалі гучнішаючи, інший шум. За межами поля бою. Він наростав. Делвер насувався.

— Що ви робите? — пролунав у моєму вусі голос Гешо. — Повертайтеся в кабіну, і зійдімося на герць.

— Ні, — шепнула я.

— Це безглуздо, Аланік — чи як там вас насправді звуть. Я вас попереджаю. Ми не стримуватимемо вогню лише тому, що у вас не все в порядку з головою.

— Гешо, я обіцяла вам, — сказала я. — Пригадуєте? Перший постріл у людину за вами.

Я розплющила очі й оглянула сюрреалістичну сцену порожняви навколо. Завжди про неї знала — не один же раз літала — та поза межами кабіни, де від вакууму мене відділяв лише гермокостюм, вона чомусь сприймалася реальніше.

Колись я відчувала страх, дивлячись на небо. Зараз же воно мене оточувало, поглинало. Межа між мною та ним стерлася. Ми злилися в єдине ціле. І його, з безвісті, проривало те, що робила Брейд. Крик, спрямований у пустку. Небезпечний крик…

Корабель Гешо зависнув за лічені метри переді мною, навівши на мене гармати. Я подивилася на них.

— Ви говорите про обіцянки, — мовив Гешо, — коли самі тільки те й робите, що брешете.

— Гешо, я завжди була собою, — сказала я. — Ви знаєте не Аланік, а мене.

— Людину.

— Союзницю, — поправила я. — Коли літали разом, ми з вами розмовляли про наше спільне бажання протидіяти Старшині й навчитися самотужки користуватися технологією гіперстрибків. Я знаю її секрет. Я його знайшла. Ви можете принести його своєму народові.

— Чого б то я мусив вам вірити?

— А їм чому? — спитала я. — Самі ж бачите, я — не монстр, яким мене описують. Ви літали зі мною. Колись наші народи були союзниками. Ви знаєте, що Старшині на ваш вид байдуже. Ходімо зі мною. Допоможіть мені.

Тиша. Я простягнула руку до корабля.

— Гешо, — прошепотіла я, — Вінзік замислив дещо дуже лихе. Я думаю, він використовує Брейд, щоб прикликати делвера. Якщо це так, мені потрібна ваша допомога. Вона потрібна всій галактиці. Зараз нам потрібен не просто капітан корабля, а герой.

Позаду мене вирувала битва. Дві армії наляканих солдатів, кожне з яких не мало іншого вибору, крім як вбивати ворога, поки той не вбив їх.

— Я не знаю, що робити, — промовив Гешо.

— То може, — почувся на фоні голос Корі, — варто запитати в нас?

Зв’язок увірвався. Я літала у відкритому космосі над своїм кораблем. Нарешті Гешо знову озвався.

— Судячи з усього, — протягнув він, — моя команда відмовляється вас збивати. Мене… не послухалися. Який цікавий досвід. Що ж, Аланік. Ми об’єднаємося на якийсь час — щоб подивитися, чи правду ви кажете.

— Дякую, — відповіла я, відчуваючи полегшення.

Смикнула ногою, щоб повернутися в кабіну.

— А де інші, де Морріумур?

Я приготувалася почути, що їх збили. Зрештою, чого б то кіцени були тут самі?

— Морріумур не прилетіли, — сказав Гешо. — Останньої миті вони вирішили, що закінчили свою службу пілотом і повернулися в сім’ю. Вейпор десь тут, загубив її в бою. Брейд…

— Ви правду сказали, Аланік, — втрутилася Корі з містка. — Брейд робить щось дивне. Нам наказано відволікати людей, щоб вони трималися якдалі від неї. Вона таємно перебуває біля вашої планети.

— Я це відчуваю, — мовила я, пристібаючись і закриваючи кабіну. — Тільки не можу визначити, де вона. Це погано. Дуже, дуже погано. Її треба зупинити.

— Об’єднавшись із вами, — почав Гешо, — ми зрадимо Старшину.

— Гешо, — сказала я, — мій народ ненавидять, зокрема, тому що кількасот років тому люди спробували застосувати делверів як зброю. Ви справді бажаєте й надалі ігнорувати той факт, що Старшина намагається зробити те саме?

Народ Детриту прагнув контролювати делвера, але не зміг. Я бачила їхню загибель. Вінзік вважав, що йому це не загрожує, та я ні на мить у те не вірила. Я відчувала делверів. Їхні думки навіть зараз намагалися проникнути в мою свідомість. Він не зможе їх контролювати. Якщо його план спрацює, делвер вийде з-під його контролю. Зовсім як ми, люди.

Я помчала крізь поле бою, «Той, що гребе проти течії» — за мною.

— Певен, нам стане розуму не загравати з небезпекою, — промовив Гешо. — Діям Брейд має бути інше пояснення.

— Вони бояться людей, Гешо, — сказала я. — Вінзіку потрібна рішуча перемога, щоб довести Старшині свою могутність. Самі подумайте. Для чого тренувати флот на боротьбу з делверами, коли їх ніхто не бачив уже багато десятиліть? А та «зброя», яку розробив Вінзік, насправді перекидає делверів, куди скаже він. Це стосується не лише Детриту. Він хоче правити всією галактикою.

— Коли це так, — мовив Гешо, — Старшина укріпиться ще більше. Ви ніби казали, що розгадали таємницю гіперстрибків. Поділитеся з нами як гарантією, що вам можна довіряти?

Вагалась я всього мить. Так, секрет був важливий, але коли ним володіє лише одна група — це теж недобре.

— Шукайте вид, під назвою тайнікс. У Старшині кажуть, ніби він небезпечний і закликають негайно повідомляти про них. Але це тому, що вони цитоніки, і Старшина не хоче, щоб про це хтось довідався. За допомогою них їхні кораблі телепортуються, не привертаючи уваги делверів.

— Як у древніх піснях… — прошепотів Гешо. — На нашій планеті якось завелася їхня невелика колонія. Старшина відрядила свій загін допомогти з їхнім винищенням, мовляв, поки вони не розплодилися й не принесли погибелі нам. От щури! Значить так, ось у мене є бойові карти «Мір і ваг». З їхньою допомогою можна визначити координати Брейд. Її відправили ближче до вашої планети.

— Щоби першим делвер напав на Детрит, — кинула я, — а не кинувся на старшинські кораблі.

— Є! — оголосив голос кіценки з мостика. Думаю, це була Гана. — Судячи з карти бою, Брейд має бути за координатами, які я передала вам на екран, Аланік.

Ми повернули в той бік, хоч для того й знадобилося летіти через середину поля бою, на якому панував дедалі більший хаос. Розминувшись із сонівськими винищувачами з маркуванням ескадрильї «Шторм», ми влетіли в купу уламків, від яких мій щит засвітився. Тільки почали набирати швидкість, як на хвіст нам упали креллівські дрони.

— Капітане, «Міри й ваги» засікли нас! — почувся на лінії кіценівський голос. — Вимагають пояснити наші дій.

— Стоп! — наказав Гешо.

Я не думала, що це слушна думка. З огляду на те, як за нами почали чіплятися дрони, мене помітили. Я прискорилася, але цей зореліт мав іншу будову, ніж М-Бот. Літав добре, та не винятково, а кіценівський — ще повільніше.

Коли ми зайняли оборонні позиції, я була рада, що давала кіценам і решті бойові вправи. Завдяки непередбачуваності бою нас не збили досі. Операторам дронів було складно триматися за нами, ще важче — не розбити своїх безпілотників.

Нарешті добувшись до місця, я побачила чорний зореліт, що тримався окремо й літав напрочуд майстерно. Брейд. Щоправда, була вона не зовсім там, де мала б бути за планом, ведучи, замість того, бій із дроном. Кілька точних влучань — і щит не витримав, дрон вибухнув.

Ми з Гешо кинулися їй навперейми, тягнучи за собою кілька дронів. Я чула, як свідомість Брейд усе гучніше кричала цитонічним криком. Від його потуги я аж стрепенулася і, либонь, утратила на хвильку керування, бо не одразу помітила, що один із дронів-переслідувачів поводиться дивно. Він покинув стрій і збив решту два пострілами ззаду.

— То ви з цієї планети? — звернулася до мене приватною лінією Вейпор. — Не з Рідону? Людина із заповідника. Куні про це відомо?

— Я сказала їм, — відповіла я, додаючи її в канал із Гешо. — Ще до того, як почалося це все. Вейпор, вибачте за брехню…

— Не страшно, — урвала мене Вейпор. — Я сама мала б здогадатися. Але в мене було — і досі є — завдання стежити за Вінзіком та його поплічниками. Брейд робить те, про що я думаю?

— Намагається викликати делвера, — сказала я. — Вона гукає до них — але схоже більше на те, ніби кричить на них. Мені здається, раніше вона такого не робила.

Я поглянула на скло кабіни й — попри головний біль від крику Брейд — почала бачити їхні обриси. Очі розплющувалися й дивилися на нас із безвісті.

— Подіяло, — оголосила я всім. — Делвери дивляться на нас. Я відчуваю… рух.

Вейпор вибухнула словесним потоком, який мій значок-перекладач передав як «Брутальна лайка, заснована на неприємних запахах».

— Не думала, що до цього дійде, — мовила Вейпор. — Це недобре. Багато хто скаже, що це зрада Старшини. — Помовчавши, продовжила: — Інші ж назвуть це проявом істинного патріотизму.

— І таких буде більшість! — додав Гешо.

— Залежно від того, чим обернеться ця атака, — сказала Вейпор. — У Старшині й справді багато хто ненавидить людей, а політика любить переможців. У нього є план, як потім відправити його назад?

— Думаю, він планує відволікати його за допомогою свого флоту, — відповіла я. — Брейд казала, що в нашому вимірі між атаками делверів минають роки.

— Інколи — так, — промовила Вейпор. — Але часом вони не роблять перерв. Це дуже недалекоглядно.

Вона зайняла позицію ліворуч від мене, Гешо — праворуч, і разом ми помчали за Брейд. Вона летіла до оболонки навколо Детриту, намагаючись підібратись якомога ближче до планети.

Ми мали перевагу, бо знали, куди вона прямує, і могли іти на випередження. Я повела нас у тому напрямі, але спокою мені не давала одна думка: я не була впевнена, що втрьох ми здолаємо Брейд. Бо літала вона класно — навіть краще за мене. Та й делвер міг виринути щомиті.

Та якщо це таки станеться, я хоча б спробую пом’якшити наслідки. Перемкнула на загальну лінію СОНу.

— Центре? Говорить Дзиґа. Мені треба поговорити з Коббом.

— Слухаю, — озвався він у моєму навушнику.

— Обрубайте зв’язок між зорельотами. Нехай сонівські кораблі замовкнуть, вимкніть передавачі на «Альті» — навіть електрику на Головній платформі.

Я була готова вислухати заперечення. Але Кобб відповів навдивовижу спокійно:

— Дзиґо, ти ж розумієш, що тоді кожен пілот буде битися сам за себе. Без будь-якої координації та підтримки із землі. Вони навіть підмоги в напарників запросити не зможуть.

— Сер, я це усвідомлюю.

— Перед тим, як вживати настільки радикальних заходів, я хотів би мати абсолютну впевненість, що це необхідно.

— Сер… до нас прямує один із них. Делвер.

— Ясно.

Кобб не лаявся, не кричав, навіть не бурчав. Проте його спокійний тон викликав набагато, набагато більшу тривогу.

— Я попереджу пілотів й одразу запроваджую режим тиші. Хай зглянуться на вас зорі, лейтенантко. І на решту наших бідних душ.

Обірвав зв’язок.

Я відчула холодок, повзучий жах, коли Брейд — як я і передбачала — розвернулася до нас. До її перехоплення лишалися лічені секунди.

— Вейпор, — спитав Гешо, — ви можете заволодіти її кораблем як дроном?

— Зламати пілотований корабель важче, ніж дрон, — відказала Вейпор. — У неї є ручний запобіжник, щоб блокувати мій вид. Але, хоча б тимчасово, я можу обрізати їй зв’язок із центром і знерухомити зореліт. Для цього мені треба його торкнутися, тобто зіскочити з дрона й сподіватися долетіти до неї. А вона навчена триматися якнайдалі від кораблів, якими керую я, тому й не підпускає мене на дистанцію, з якої я можу захопити її транспорт.

— Ясно, — сказала я. — Готуйтеся до спроби.

Радіолінію між нами я не обривала, бо хоч і хотіла врятувати Детрит, зв’язок був нам необхідний для останньої спроби зупинити делвера.

Збила одну зі своїх друзів.

Підлетівши ближче до місця, де мала бути вона, я відкрила особистий канал.

— Брейд, ви знаєте, чому ми тут.

— Знаю, — стиха відповіла вона. — І не винувачу вас. Ви народжені вбивати.

— Ні, Брейд…

— І як я не побачила, хто ви? Знала ж, відчувала. Ця потреба нищити, як той дракон, що зачаївся, пригасивши вогонь, і чекає, не дочекається нагоди завдати удару. Прагне крові.

— Будь ласка, не змушуйте нас робити це:

— І ось так просто здатися? — перепитала вона. — Визнайте. Ви давно думаєте, хто з нас краща, хіба ні? Ну, то гайда перевіримо.

Я зціпила зуби й перемкнулася на канал із Гешо й Вейпор.

— Слухай мою команду. — Відлуння її ментального крику лунало в моїй свідомості гучніше, ніж слова, які вона промовляла до мене. — Просто підбити корабель не вийде, бо вона й далі викликатиме делвера, поки жива. Тому, за першої ж нагоди… убийте її.