Міжзір’я

44

Я опинилася в повністю білій кімнаті.

Тиск на свідомість миттю припинився. Я стала й оглянула навдивовижу знайому чисту білизну навкруги.

Протяжно видихнувши, обернулася й побачила під дальньою стіною себе. Не відображення. Себе. Там. Це був він, делвер. Вигляд точнісінько такий, як той, що на записі. Я не розуміла, чому він обрав мою подобу — та й чи обирав він її? Можливо, таким його бачить моя свідомість.

Я підійшла до делвера, дивуючись власним силі й впевненості. Після пережитого мала б бути вичавлена, виснажена. Але тут, у цьому білому приміщенні, сили повернулися до мене.

Делвер дивився на стіну. Нахилившись ближче, я побачила на ній крихітні цяточки. Дірочки? З них доносилося дзижчання. Що більше зосереджувалася на ньому, то огидніше воно звучало. Це було єдине, що руйнувало ідеальний спокій, який панував у кімнаті.

Перевела погляд на делвера. Він прибрав мою подобу, і це мало б бути дивно, але… чомусь не було. Я з інтересом сягнула до нього думками.

Він відповів цікавістю. Закинувши голову, я заплющила очі й відчула… Біль, агонію, страх, що линули від тих цяток на стіні. Делвер відчував те все й відображав як чув.

— Ти не розумієш емоцій? — спитала я. — Ми хибно розуміємо тебе, як я колись — Куну. Ви не відчуваєте ненависті до нас, а лише копіюєте наше ставлення до вас. Тому ти й прибрав мою подобу: відображаєш те, що я тобі показую.

Він поглянув на мене незворушним поглядом. Я… зрозуміла, що це не зовсім так. Йому направду не подобалося гудіння, воно його дратувало. Проте більша частина того, що ми йому демонстрували — власне сприйняття Всесвіту, — було йому чуже. От він і повертав його нам у чистому вигляді: бо не розумів значення.

— Тобі треба піти звідси, — сказала я і спробувала передати координати тренажера.

Делвер відвернувся він мене, втупившись у стіну.

— Благаю, — попрохала я. — Будь ласка.

Жодної відповіді. Я випростала руку й торкнулася делвера. Біла кімната затряслася, я почала рости… Ось уже я завбільшки з планету. Галактику. Безмежна, вічна, цілу нескінченність я прожила мирно в місці, де час не має значення. А тоді з’явилися цивілізації.

Й ось вони переді мною — надокучливі паразити з Міжзір’я. Їхній щит упав під моїм натиском, і я рушила вперед, змівши кілька зорельотів. Вони нараз замовкли. З кожною розчавленою комахою мені легшало. Мене дратували не лише їхні вилазки в безвість, а мерзенне гудіння кожного з них.

Нарешті я їх знайшла. Щоб заглушити. Це було неперевершено!

Відсахнувшись від видива, я знову опинилася в кімнаті, де стояла, притискаючи руку до грудей. Відчувала повзучу ненависть до всього живого. У погоні за спокоєм делвер зруйнує все Міжзір’я. Я це розуміла, бо якась частина мене була з того місця, де живе він. Та частина, що сягала безвісті.

— Не треба, — заблагала я. — Будь ласка, не треба!

Почали зникати цятки на стіні.

Що могла я зробити? Битися з ним не могла, бо й сама була лише однією з тих цяток. Усі вправи на тренажері, де ми стріляли з гармат і гарпуна, цієї миті виявилися марними. Підготуватися до знищення цієї істоти неможливо.

Народ Міжзір’я заслужив на дипломата або вченого, здатного осягнути цю проблему. Але не мене.

Зникло ще трохи цяток, і я — обливаючись слізьми — обіруч учепилася в гермокостюм делвера. І знову розрослася, рівняючись із його перспективою, яка була така велетенська, що окремі створіння ставали безглуздими.

Але це не так.

— Поглянь на них, — прошепотіла я. — Прошу, лише поглянь.

Я бачила переживання делвера. У той критичний момент, коли перед моїми очима розгорталася трагедія, я спробувала показати йому, що переживала сама. Зібравши всі сили, потягнулася до його свідомості.

І в мене вийшло. Замість того, щоб розростатися до галактичних масштабів, ми зменшилися до розмірів дитини. Вічність рухається в обох напрямках. Можна збільшуватися нескінченно, та водночас що ближче придивляєшся до чогось, то більше деталей помічаєш.

На мить ми стали дитям, що гралося з водяною булькою. Місіс Хамвіт, що несла вечерю сусідці. Куною. А тоді — креллом, який перепрошував переді мною на вулиці за те, що зачепив мене. Доторкнувшись до свідомості делвера, я показала йому цих паразитів із погляду окремої особи. Виявилося, що шум — то інколи сміх.

«Ось, що бачу я, — звернулась я до делвера. — Але й мені довелося цього вчитися».

Делвер зупинив наступ. Торкнувся до моєї свідомості, і я відчула емоції, картинки й ще купу чужих речей, які не були ні тим, ні іншим. Це були речі, яких я інакше нізащо не пережила б і не пояснила. Та в корені всього цього сиділа думка… запитання.

«Вони такі, як ми?»

Без слів. Просто думки. Слово «ми» спроектувалося в мою свідомість набором понять, значення яких я розуміла лише приблизно.

«Вони… — повторив він. — Вони живі?»

«Так, — шепнула я. — Кожне з них».

Він затремтів від емоції, пояснення якої я не потребувала. Жах.

Делвер сахнувся й почав стискатися. Мене викинуло з того місця, бо весь він — гігантська планетоподібна маса з дивною істотою в ядрі — зник.

А я опинилася в космосі.

Я вміла виконувати вправи на декомпресію та встигла видихнути, поки не розірвало легені. Рідина в моїх очах закипіла, мене пронизав біль, і майже негайно я зомліла. Та перед тим устигла відчути, як мене підхопила пара рук.