Міжзір’я

8

Вона була напрочуд знайома й водночас разюче чужа. Мала блідо-фіолетову шкіру, біле-білісіньке волосся й ніби кістяні нарости на щоках, під самими очима. Попри інопланетну зовнішність, обриси тіла під щільним костюмом були явно жіночими. Вона майже така сама, як ми.

Я була приголомшена, не здогадувалася навіть, що інопланетяни можуть бути… як люди. Мені завжди здавалося, що всі вони схожі на креллів — істот, які настільки чудернацькі, що нагадують мені радше каменів, аніж людей.

Немов зачарована, я розглядала її ельфійське обличчя, допоки не помітила поламаної панелі приладів і чорних плям зліва в неї на животі: мокрі й дещо темніші за людську кров. Вочевидь, панель вибухнула й поранила її.

Кинулася шукати важіль ручного відкриття кабіни, але не знайшла там, де очікувала. У принципі, це було зрозуміло — корабель же з іншої планети. Та попри те, із зовнішнього боку однаково має бути якийсь механізм. Поки я обмацувала ліхтар кабіни, шукаючи ручку, до мене піднялася Кіммалін й охнула, завбачивши інопланетянку.

— Святі й зорі, — прошепотіла вона, торкаючи скло кабіни, — вона прекрасна. Майже… майже, як демон із древніх історій.

— Вона поранена, — кинула я. — Допоможи надибати…

Я замовкла, знайшовши те, що шукала — із заднього боку ліхтаря: невелика панель, під кришкою якої була ручка. Я смикнула її, і скло, зашипівши, піднялося.

— Спенсо, це нерозумно, — мовила Кіммалін. — Ми не знаємо, чим вона дихає. А ще ми можемо заразитися інопланетними бактеріями або… ну, не знаю. Одне слово, причин не відчиняти кабіну сотні.

Вона казала правду. Повітря, яке вийшло з кабіни, мало дивний запах. Він був квітковий і водночас ядучий. З мого досвіду, ці аромати ніколи не йдуть у парі. Утім, мені нічого не зробилося, коли я нахилилася в кабіну й, не знаючи, що ще зробити, притулила руку до шиї інопланетянки, намацуючи пульс.

Знайшла. Він був слабкий, нерівний — хоча хтозна, можливо, це для неї нормально.

Нараз вона розплющила очі, і я застигла, зустрівшись із неї поглядами. Мене вразило, наскільки людськими були ті очі.

Вона кволо щось забелькотіла. Сповнені приголосних, яких я не могла розібрати, чужинські слова звучали тонко, трепетно, наче шурхіт сторінок книги на вітрі. Попри те, вони були напрочуд знайомі.

— Я не розумію, — промовила я, коли вона знову заговорила. — Я…

Трясця. Та темна рідина на її губах — то, певно, кров. Я потягнулася до мотка бинта в бічній кишені своїх штанів.

— Тримайся! — сказала я їй, та Кіммалін знайшла свій бинт перша й всунула мені в руки.

Я залізла глибше в кабіну, притримуючись за зламану панель приладів, і притулила жмуток бинта до боку інопланетянки.

— Допомога вже близько, — сказала. — Сюди летять…

— Людина, — промовила вона.

Я заклякла. Вона сказала це англійською. Помітивши мою реакцію, дівчина натиснула на значок у себе на комірі. Коли знову заговорила своєю ефемерною мовою, пристрій переклав її слова.

— Справжня людина, — мовила вона й усміхнулася скривавленими вустами. — Отже, це правда. Ви досі існуєте.

— Тримайся, — мовила я, затискаючи рану в її боці.

Вона підняла тремку руку й торкнулася мого обличчя. Скривавлені пальці залишили мокрий слід на моїй щоці. Кіммалін завела тихеньку молитву, а я — наполовину в кабіні — не могла відвести погляду від очей інопланетянки.

— Колись ми були заодно, — почала вона. — Вони кажуть, що ви чудовиська. Але я вважаю… гірших чудовиськ від них не існує… І якщо хтось може дати їм бій… то це тільки ті, кого вони поневолили… ті, хто їх мало не знищив і наводить на них жах…

— Я не розумію, — сказала я.

— Я відкрилася. Давно вас шукала. І тільки зараз нарешті почула тебе. Не вірте… Їхній брехні… Не вірте… Їхньому облудному миру.

— Кому? — запитала я, не розуміючи сенсу її слів. — Де?

— Там, — прошепотіла вона, не забираючи руки від мого обличчя. — Міжзір’я.

Я відчула щось, що ховалося за цим словом — силу, що вдарила в мою свідомість. І вона мене приголомшила.

Її руки опали, очі заплющилися, і я налякалася, що вона померла, — щоправда, через той дивний вплив, який вона справила на мій розум, думати було складно.

— Святі й зорі вгорі, — повторила Кіммалін. — Спенсо? — Ще раз перевірила пульс інопланетянки. — Не мертва, просто непритомна. Трясця. Сподіваюся, вони взяли із собою медиків.

Отетеріла, я простягнула руку й зняла з коміра інопланетянки значок, що перекладав її слова. Він був у формі чи то зірки, чи то сонячної корони. І що означало те останнє слово? Воно неначе засіло в моєму мозку. Це було ніби прохання відправитися… туди, у якесь Міжзір’я.

Я одразу здогадалася, що інопланетянка така сама як я. Вона не просто цитонікиня, а й так само заплуталася й шукає відповідей. Їх вона сподівалася знайти в тому місці, назва якого не йшла мені з голови.

Я… Я можу туди полетіти, зрозуміла я. Звідкілясь у мене з’явилася впевненість, що коли захочу, то за тими координатами, які вона вклала мені в голову, я зможу телепортуватися прямісінько в те місце.

Піднявши очі, побачила десантний корабель СОНу на великому синьому підйомному кільці, що величаво приземлився біля зорельота. З ним прилетіло сім винищувачів — решта нашої ескадрильї, яку зібрали мені на підмогу, якої, однак, не знадобилося.

Я зіскочила з чужинського корабля й пішла до М-Бота. Навколо інопланетного зорельота закипіла робота, а я заховала в кишеню значок-перекладач і сіла на крило свого корабля. Благаю, не помирай, подумки зверталася я до пораненої інопланетянки. Мені треба знати, хто ти.

— Гм-м-м, — мугикнув М-Бот. — Цікаво, дуже цікаво. Вона з невеликої планети, що не входить до Старшини. Схоже, Старшина нещодавно звернулася до її народу із проханням надати пілотів для своїх космічних сил. Вона відгукнулася на заклик приєднатися до армії Старшини.

Здивовано закліпавши, я крутнулася до кабіни М-Бота.

— Що? Звідки ти це знаєш?

— Гм-м-м? А, зламав її бортовий комп’ютер. На жаль, машина далеко не передова. Сподівався, що вона теж має штучний інтелект, щоб було з ким обговорити органічні форми життя. Хіба це не було б чудово?

— Чудово! — повторила за ним Слимачка з підлокітника крісла.

Я сіла в кабіну.

— Ти справді це зробив?

— Поскаржився комп’ютеру на органічні форми життя? Атож. Це легко. Ви хоча б знаєте, скільки відмерлих клітин обсипається з вас щодня? У мене вся кабіна в них!

— М-Боте, зберися. Ти зламав комп’ютер?

— А, так! Як я вже казав, він далеко не найпросунутіший. Я вже маю всі відомості з його бази даних про планету, народ, культуру й історію. Що ви хотіли б знати? Її планета була союзником людських армій під час останньої війни, хоча більшість політиків нині називає присутність людей авторитарним окупаційним режимом. Одначе на деякі їхні культури люди значно вплинули. Наприклад, її мова не надто відрізняється від нашої.

— Як її звуть? — тихо запитала я, виглядаючи на корабель.

Натовп медиків навколо кабіни вселив у мене надію, що вона виживе.

— Аланік, вона урдайлійка, — сказав він, вимовляючи ім’я як «а-ла-НІК». — Згідно з її бортовим журналом, вона прямувала на найбільшу торгову космічну станцію Старшини, але не долетіла. Здається, звідкись прознала, що ми тут, тому змінила маршрут і звернула сюди. О! Спенсо, як і ви, вона має цитонічні здібності та єдина зі свого народу, хто вміє контролювати цю силу!

Я опустилася в кріслі, не тямлячи себе. Зовсім не помітивши мого збентеження, М-Бот патякав далі:

— Ага, і хоч журнал її зашифрований, я його зламав. Вона хотіла знайти відповіді на свої запитання в Старшині, проте її народ не найвищої думки про той союз. Це якось пов’язано з його державним ладом.

Я подумала, що відчуваю, куди вона планувала полетіти… Координати того місця запеклися в моїй свідомості, але були наче двигун, що працює на рештках потужності: слабнули, втрачаючи заряд. Я могла стрибнути, відправитися туди. Однак діяти мусила негайно.

Якийсь час нерішуче сиділа в кабіні. Нарешті встала й покликала Йорґена, що виліз зі свого зорельота й наглядав за роботою медиків.

— Йорґене! — гукнула я. — Ти мені потрібен негайно для розмови про одну величезну дурницю, яку я надумала встругнути!

Наляканий, він різко крутнувся, підбіг підтюпцем до мене й скочив на крило М-Бота. Я не розуміла, радіти від такої швидкої реакції чи бентежитися, що він серйозно сприйняв мої слова, ніби я затіяла дурницю.

— Дзиґо, що ти надумала? — запитав він, залазячи до мене в кабіну.

— Інопланетянка передала мені координати, — похапцем пояснювала я. — Вона прямувала приєднатися до Старшини, щоб вступити в їхні космічні сили. Хотіла перевірити, що їм відомо про цитоніків. От я й подумала, що це ідеальна нагода провернути Роджів план. Якщо я полечу туди, вдаючи її, це буде не так підозріло, як спроба імітувати креллів. М-Бот отримав доступ до її бортового журналу й бази даних, тож я можу полетіти туди замість неї. Спробуй тільки зупинити мене, бо я намірилася зробити це, поки координати не випарувалися з мого мозку.

Він тільки здивовано закліпав на нестримний потік слів.

— Скільки в нас часу?

— Точно не знаю, — зізналася я, відчуваючи, як слабне інформація в моїй голові. — Небагато. Десь, може, п’ять хвилин. І так, нутро підказує мені, що це варто зробити зараз. Тому я і прошу, щоб ти мене відмовив!

— Добре, треба подумати.

— Немає часу думати!

— Ти ж сама сказала, що в нас є п’ять хвилин. Тому помізкувати п’ять хвилин — краще, ніж не робити нічого.

Неначе бездушний камінь, напханий протоколами й інструкціями — ким і був насправді, — він обережно поклав шолом на крило.

— За планом Роджа, ти маєш зімітувати креллівського пілота й проникнути на станцію поблизу Детриту.

— Так, але Кобб думає, нам не вдасться переконливо вдати креллів.

— То звідки ти взяла, що можеш видати себе за цю інопланетянку?

— Вона з далекої планети, яка не входить у Старшину, — втрутився М-Бот. — У Старшині раніше не зустрічалися з представниками її виду, тому хай би як діяла Спенса, це не викличе підозри.

— Але їм вона здаватиметься аж занадто схожою на людину, — зауважив Йорґен.

— І це нормально, — сказала я. — Аланік — так звуть інопланетянку — родом із планети, яка колись була союзником людей.

— Це правда, — підтвердив М-Бот. — Культурні зв’язки між ними були дуже тісні.

— Ти не розмовляєш жодною з мов Старшини, — мовив Йорґен.

Повагавшись, я таки сягнула в кишеню й дістала значок, який забрала в інопланетянки. Медики надягнули на неї кисневу маску й обережно витягали з корабля. Я несказанно хвилювалася за неї, хоч ми тільки-но познайомилися.

Я досі відчувала її дотик до моєї свідомості. І прохання. Ледь помітну стрілочку, що вказувала на зорі. Підняла значок, показуючи Йорґену:

— Гадаю, цей значок зможе перекладати мені.

— Підтверджую, — мовив М-Бот. — Можу налаштувати його на переклад англійською, щоб ви розуміли все, що вам казатимуть.

— Добре, але це тільки половина справи, — погодився Йорґен. — А ти зможеш створити голографічну проекцію її корабля?

— Для цього його треба просканувати.

— Що ж, напевно, у нас таки немає часу…

— Готово, — сказав М-Бот.

Він запустив голограму підбитого інопланетного зорельота. На вигляд він був значно кращим за модель креллівського винищувача: формою та розмірами корабель Аланік був напрочуд подібний до М-Бота. Йорґен кивнув.

— Ти думаєш, що мені варто летіти, — сказала я йому. — Трясця, ти точно вважаєш, що це хороша ідея!

— Я гадаю, що треба ліпше обдумати всі варіанти перед тим, як робити щось. Скільки ще часу?

— Небагато! Хвилина-дві! Я ж не маю годинника в голові. Просто відчуття слабне. Поквапся.

— М-Боте, ти можеш надати їй вигляду тої інопланетянки?

— Якщо надіне браслет.

Я швидко зняла його з панелі приладів і почепила на руку.

— Як вчасно, — зрадів М-Бот, — медики саме закінчили сканувати її життєві показники. І… ось так.

Мої руки стали світло-пурпуровими: М-Бот наклав голограму зовнішності Аланік мені на шкіру й обличчя. Навіть гермокостюм змінив на такий, як у неї. Бездоганна імітація. Надивившись на свої руки, я перевела погляд на Йорґена.

— Трясця, — прохопився він, — аж страшно. Ну, добре, то який план?

— Немає часу на план!

— Ну хоч у двох словах. Під її виглядом ти летиш у мобілізаційний центр Старшини, вступаєш у їхню армію… Стривай, для чого їм нові пілоти? Напевно, вони збільшують чисельність військ для війни з нами, так?

— Так, — відказала я, бо це було цілком логічно.

— Це може зіграти нам на руку. Якщо в тебе вийде, вдасться зібрати цінні розвіддані щодо їхніх операцій. Там ти спробуєш викрасти гіперприскорювач — або хоча б сфотографувати його — і телепортуєшся назад. Гадаєш, повернешся сама?

Я поморщилася.

— Не знаю. Мої сили… нестабільні. Але в записах Аланік сказано, що вона летіла до Старшини, бо хотіла дізнатися більше про свій дар.

— Тож ти або навчишся контролювати свої вміння, або ж доведеться викрасти гіперприскорювач і придумати, як привезти його сюди на М-Боті.

— Ага.

Коли він виклав усе ось так, місія одразу здалася мені неможливою. Та я однаково подивилася на зорі вгорі й відчула в собі вогонь.

— Звучить безумно, але, Йорґене, я справді вважаю, що маю летіти. Я повинна спробувати.

Опустивши голову, зустрілася поглядом із ним на крилі біля кабіни. Він кивнув.

— Згоден.

— Згоден?

— Дзиґо, ти буваєш безрозсудна й лізеш на рожен, але ми літаємо разом уже майже рік, і я довіряю твоєму чуттю.

— Через яке в мене часто бувають неприємності.

Він нахилився до мене, поклавши долоню мені на щоку.

— Спенсо, ти врятувала нас усіх від набагато більшої біди, ніж будь-яка з тих, у які втрапляла сама. Трясця, я не знаю, чи правильно ми зараз чинимо, але розумію, що наш народ у великій небезпеці. І хоч даємо ми оптимістичні прогнози, командування знає реальний стан речей. Нам кінець, якщо не навчимося користуватися гіперприскорювачами.

Я накрила його долоню своєю. Інформація в мозку дедалі слабнула. Залишалося всього кілька секунд.

— Ти можеш це зробити? — спитав він. — Що підказує тобі інтуїція?

— Так, — шепнула я, а тоді вже твердіше, рішучіше, як належить войовниці, повторила: — Так, Йорґене, я це можу. Я здобуду гіперприскорювач і повернуся з ним. Обіцяю.

— Тоді лети. Я тобі вірю.

Я збагнула, що це саме те, чого мені й хотілося. Не його дозволу чи схвалення, а довіри.

На імпульсі вискочила з кабіни, вхопила його за барки й притягнула до себе, щоб поцілувати. Напевно, ми обоє були ще не готові до цього, та й час був не найкращий, але я однаково це зробила. Бо… Трясця, він же сам сказав довіритися інтуїції.

Це було неймовірно. Він відповів взаємністю, і я відчула його силу — майже електричний розряд, що передався від нього мені, а тоді повернувся йому ще сильніший завдяки вогню, що палав у моїх грудях. Розтягнувши поцілунок, як тільки могла, я врешті відсторонилася.

— Варто було б летіти з тобою, — сказав він.

— На жаль, у нас лише один мобільний передавач, — мовив М-Бот. — Вас миттю розкриють.

Йорґен зітхнув.

— Що ж, гадаю, комусь однаково доведеться пояснити все це Коббові.

— Ох і розсердиться ж він, — сказала я.

— Він зрозуміє. Ми ухвалили найкраще рішення, яке могли, з огляду на куций час і відомості, які мали. Борони нас святі, але я думаю, це необхідно спробувати. А зараз уперед.

На мить затримавши на ньому погляд, я відвела очі й скочила в кабіну.

Йорґен притулив руку до уст, струснув головою, підібрав шолом і зіскочив із крила М-Бота. Відтак побіг до решти команди, що поралася біля інопланетного зорельота, навіть не помітивши дива, яке щойно сталося.

— Я не розумію того, що було допіру між вами, — сказав М-Бот. — Здається, ви кілька разів запевняли, що не маєте до Йорґена романтичних почуттів.

— Я збрехала, — кинула я, чіпляючись за відчуття, яке передала мені інопланетянка.

Воно майже випарувалося, але я досі відчувала стрілу, що простягалася в небовись. За мить до того, як вона, здавалося, зникне назавжди, я якось різко її відчула.

— Цитонічний гіперприскорювач активовано, — оголосив М-Бот. — Він справді…

Ми щезнули.