Міжзір’я

20

Шатлом виявився невеликий летючий автомобіль із водієм, чиєї раси я не впізнала. Зовнішньо він віддалено нагадував гриба. М-Бот був би в захваті.

Сидіння, як на мене, було занадто м’яке. Як у Йорґенових люксових автівках. Похитуючи головою, я пристебнулася, і шатл злетів.

Щоб не гризтися тим, що залишила М-Бота самого, я розглядала місто під нами, у якому громадилися нескінченні ряди будівель.

— Куди ми летимо? — спитала я в М-Бота ледь шепочучи, щоб не чув водій.

Його голос озвався в навушнику:

— В інструкціях, які вам надіслали, сказано, що вас заберуть на «Міри й ваги».

— Це корабель? — уточнила я, не повіривши, однак, безневинній, на перший погляд, назві.

— Так. Велике торгове судно.

Зрозуміло, що це лише прикриття. Цей «Міри й ваги» — точно військовий корабель, просто Старшина не хотіла, щоб народ про це здогадався.

— Можемо швиденько пройтися по видах, з якими я сьогодні літатиму? — попрохала я. — Мені здається, Аланік має знати про них хоча б щось.

— Слушна думка! — відповів М-Бот. — Нам же не треба, щоб ви здавалися менш тямущою, ніж зазвичай. Так, подивімося… Морріумур, діон. З ними ви вже знайомі. Щоправда, вони радше — шаблон, як називають тут ще не народжену особу.

Пересмикнувшись, я виглянула у вікно.

— Те, що вони роблять, нагадує євгеніку, — прошепотіла я. — Не можна визначати, з якою особистістю хтось народиться.

— Дуже людиноцентричний погляд, — сказав М-Бот. — Якщо не бажаєте провалити місії, мусите навчитися бачити речі з позиції інших рас.

— Спробую, — шепнула я. — Найбільше мене цікавить та, яку називають фіґментами. Що це за створіння?

— Це розумні істоти, що існують як конденсована хмара повітряних часток. По суті, вони — запахи.

— Балакучі запахи?

— Балакучі, розумні й — наскільки мені відомо — небезпечні запахи, — промовив він. — Існує їх зовсім небагато, але в Старшині про них заведено говорити пошепки. Згідно з джерелами в місцевому датанеті, влада використовує всіх фіґментів, що залишилися, для таємного стеження. Більшість із них загинула в людських війнах, а розмножується цей вид украй повільно. Відомо про них мало. Як правило, їх залучають у внутрішньополітичних справах Старшини, зокрема для розслідувань порушень, які вчиняють високопосадовці. Вони здатні керувати зорельотами, проникаючи в електроніку й перебиваючи — або зламуючи — електронні сигнали з пульта керування.

— Вейпор зробила так учора, — відказала я. — Захопила один із дронів і літала на ньому. То вона, типу… вискочила на нього, чи як?

— Саме так, — мовив М-Бот. — Принаймні так пишуть у датанеті. Офіційних даних про фіґментів обмаль, але неважко здогадатися, чому присутність однієї з них на відборі пілотів викликала такий ажіотаж.

— Значить, вона теж шпигунка, — прошепотіла я. — До всього ще й невидима.

— І здатна виживати у відкритому космосі. Отже, це не просто газоподібні істоти, інакше їх розривало б у вакуумі. Здається, вони здатні подорожувати в космосі без спеціального обладнання й перелітати з корабля на корабель на льоту. Під час війни вони врізалися в електроніку ворожих винищувачів і захоплювали контроль над ними, навіть якщо за штурвалом сидів пілот.

— Трясця, — лайнулася я. Наче мені й без того не було чим перейматися. — А що то за людина?

— Таких, як вона, дуже мало. Люди повинні залишатися в заповідниках. Якщо чиновник бажає взяти людину, на неї слід отримати ліцензію. Простіше кажучи, треба взяти на себе відповідальність, якщо вона наробить шкоди.

— А вони таке чинять?

— Часом, — відповів М-Бот. — Але з того, що я бачу, переважно це були випадки, коли провину на них звалювали через упередження. Мати людей дозволено лише чиновникам, і то тільки для безпеки або для дослідів. Та, як на мене, Старшина використовує їх почасти для нагадування, що це вона перемогла у війні.

Я кивнула. Тим часом ми були вже високо над містом. Про таке треба довідатися трохи більше, якщо хочу здобути прихильність Брейд. Я не була певна, що це мені справді треба, але ж мусила хоча б спробувати звільнити її.

Зітхнувши, потерла лоба, розкладаючи все по поличках. Тож тепер у мене було три окремих завдання: викрасти гіперприскорювач, урятувати поневолену людину й, якщо вийде, дізнатися секрет боротьби з делверами. Напевно, найрозумніше буде зосередитися на першому.

— Що трапилося? — уточнив М-Бот. — Хочете, щоб я замовк?

— Ні, — шепнула я. — Просто трохи забагато інформації. Ну, хоча б із кіценами все більш-менш ясно.

— Можливо, це через їхні зв’язки із Землею. Вони встановили перший контакт із людством тисячі років тому — до індустріалізації обох суспільств.

— Як таке можливо?

— Для цитонічної телепортації технології не потрібні, — мовив М-Бот. — Як і казали Куна, якщо навчитися користуватися даром, можна телепортуватися без корабля. Інформація, чому перші кіценівські цитоніки обрали Землю, до нашого часу не збереглася. Одначе обидва види підтримували торгівлю і зв’язок у земному регіоні під назвою Східна Азія. На кілька кіценівських культур прямо впливали люди. Контакт між ними тривав до зникнення кіценівських цитоніків.

— Зникнення?

— Це трагічна історія. Хоча варто зауважити, що в ті часи кіцени були на рівні розвитку пізнього сталевого віку, тому дані можуть бути неправдивими. Схоже, їхній народ не вельми довіряв цитонікам, і ті покинули рідний світ. Певною мірою непорозуміння — себто війна — спалахнуло через людей. Як наслідок — більша частина кіценів жила в ізоляції на своїй планеті, допоки Старшина не встановила з ними контакт.

— Гм, і куди ж поділися кіценівські цитоніки? — прошепотіла я.

— Невідомо, — відповів він. — До наших часів дійшли тільки легенди. Краще запитайте в Гешо, якій із них він вірить найбільше. Мене цікавить он що: чому цитоніки обрали покинути планету. Просто тому, що їм не довіряли? Ви ж теж спочатку не вірили мені, але я нікуди не полетів.

— Бо не можеш.

— Зате я міг би сердитися, — мовив він. — У мене є програма поганого настрою.

— Це я знаю.

Шатл опустився нижче, і ми наблизилися до доків, що тягнулися далеко за межі міста, у саму чорноту. Перед межею атмосфери я помітила групу протестувальників із транспарантами. Що було на них написано, я не бачила — з такої відстані значок не міг їх перекласти — тому прошепотіла до М-Бота:

— Тут якась група вимахує транспарантами біля самих доків. — Примружилася, щоб краще бачити. — Один із них, схоже, їхній ватажок, скидається на горилу. Думаю, це берл — як той, якого викинули з іспиту.

— Зараз перевірю місцеву новинну мережу, — сказав М-Бот. — Хвилинку.

Проминувши демонстрантів, ми вилетіли за межі атмосфери. Щойно покинули гравітаційне поле платформи, як я злетіла в кріслі, а волосся попливло в невагомості. Ми понеслися вздовж доків, де стояли переважно величезні кораблі, що не вміщалися на звичайні посадкові майданчики.

Нараз далекою мелодією до мене знову озвалися зорі. Це була інформація, яку Старшина крізь безвість відправляла іншим планетам. Я спробувала виокремити різні звуки, але їх було занадто багато. Вони гули, мов бистра підземна річка. Якщо не зосереджуватися, я чула простеньку мелодію, на яку легко не зважати. Та як тільки пробувала виділити якийсь конкретний сигнал — починався гуркіт.

Було трохи дивно, що Старшина сама користується цитонічним зв’язком. Так, застосування цитонізму було обмежене, тому більшість народів спілкувалася з іншими світами за допомогою листів, записаних на чипи пам’яті, які доставляли зорельотами й під’єднували до місцевих датанетів по прибуттю. Та важливі персони могли користуватися не лише радіозв’язком, а й цитонічним — крізь безвість. Мені теж дозволили застосувати його, щоб надіслати повідомлення на планету Аланік.

— Знайшов причину демонстрації, — озвався М-Бот. — Загибелі пілотів на іспиті не пройшли непоміченими. Ґульза — пілот, якого відрахували учора, — разом із прибічниками висловлюють обурення ставленням Старшини до нижчих видів.

Ха. Такої непокори я не очікувала.

Ми підлетіли до останнього корабля в ряді, за неосяжними розмірами якого наш шатл здавався непомітним. З безліччю портів для зорельотів, він був навіть більший, ніж крейсери, що загрожували моїй домівці.

Ті виступи — то бійниці гармат, здогадалася я, хоч гармати й були приховані. Що тільки підтверджувало мою теорію: «Міри й ваги» — військовий транспортник.

Дивлячись на нього, я відчула тривогу. Такий зореліт міг телепортуватися, куди потрібно, і вже там випускати флот — себто навряд чи мені видадуть винищувач із власним гіперприскорювачем, та я не полишала надії. Тим часом шатл влетів у відкритий порт, відгороджений невидимим щитом, що утримував атмосферу всередині. Штучна гравітація повернула мене в крісло, і ми опустилися на посадковий майданчик просторого відсіку.

У вікні я вперше побачила справжню військову присутність на Міжзір’ї: вишикувані рядком, мене зустрічали діони у військових одностроях, зі зброєю на поясах.

— Висаджуйтесь, — промовив водій, відчиняючи дверцята. — Зворотний рейс о 9000.

— Добре, — мовила я, вилазячи.

Повітря пахнуло стерильно, трошечки наче нашатирем. Навколо в док залітало дедалі більше шатлів, від яких тягнувся сталий потік пілотів. П’ять десятків із хвостиком тих, хто склали іспит. Поки я думала, що робити далі, відчинилися дверцята сусіднього шатла, випустивши групу кіценів. Цього разу звірятка вилетіли на мініатюрних платформах, схожих на блюдечка, — по п’ятеро на кожній.

До мене підлетів Гешо, з яким на платформі було всього двоє кіценів: водій та ще одна, у яскраво-червоній формі із жовтими вставками. Вона в лапці тримала предмет, схожий на прадавній різьблений щит.

Пілот підняв платформу до моїх очей.

— Доброго ранку, капітанко Аланік, — привітався Гешо, ставши на підвищення посередині платформи.

— Капітане Гешо, — мовила я. — Як спалося?

— Боюся, не дуже, — зізнався він. — Більшу частину циклу сну я провів у політичних дебатах і голосуваннях на планетарній раді мого виду. Ха-ха. Політика — ще та морока, еге ж?

— Е-е-е, напевно. Але ж хоч пропозиції ваші прийняли?

— Ні, усі голосування провалилися, — сказав Гешо. — Решта асамблеї одностайно виступила проти моїх пропозицій із кожного питання. Така-от напасть! Але що ж поробиш, коли в нас справжня демократія, а не тіньова диктатура з королівською династією на чолі, чи не так?

Кіцени, що пролітали повз, радісно привітали демократичний лад.

До нас підійшли Морріумур, яким, здавалося, було незручно в білому гермокостюмі Старшини. Сусідню групу з чотирьох пілотів повели вглиб «Мір і ваг».

— Інших двох членів екіпажу бачили? — запитав Гешо.

— Вейпор я ще не чули, — відказали Морріумур. — А щодо людини…

Їм було ніяково навіть думати про таке.

— Не дочекаюся побачити її наживо, — промовив Гешо. — За легендами, люди — велетні, що живуть у туманах і живляться тілами мертвих.

— Я бачили кількох, — відповіли Морріумур. — Вони були не більші за нас, переважно — менші. Але в усіх них було дещо… чуже. Небезпечне. Це відчуття ні з чим сплутати.

До нас підлетів невеличкий дрон, чимось схожий на летючі платформи кіценів.

— А ось і п’ятнадцята ланка, — промовив із нього голос одного чиновника, який був і вчора. — Усі в зборі?

— Нам бракує двох, — відповіла я.

— Ні, — пролунав у повітрі біля мене голос, — лише одного.

Я аж підскочила. Отже, Вейпор теж тут? Але ж я не чула духу кориці. Тільки той спиртовий… який тут же зник, поступившись кориці. Трясця. І давно вона стежить за мною? Невже… Невже й у шатлі зі мною була?

— Людина приєднається до вас дещо пізніше, — пояснили чиновник. — Вас призначили в стрибковий відсік номер шість. Я проведу.

Дрон на дистанційному керуванні полетів, і ми рушили за ним. Перед дверима, що вели з доку вглиб корабля, нас зупинили двоє охоронців з рушницями. Оглянули наші речі й махнули нам проходити далі.

— «П’ятнадцята ланка»? — звернулась я до решти, ступивши в коридор. — Геть недоладна назва. Може, щось крутіше вигадаємо?

— Мені більше подобається номер, — сказали Морріумур. — Так його легко записати й запам’ятати.

— Дурниці, — промовив праворуч від мене Гешо на платформі. — Я згоден із капітанкою Аланік. Номер не годиться. Пропоную «Квіти прощального цілунку ночі».

— Про це ж я й кажу, — мовили Морріумур. — Як під час бою промовляти таку довгу фразу?

— Але про «П’ятнадцяту ланку» поезії не напишуть, — відповів Гешо. — Згадаєте мої слова, капітане Морріумуре. Узагалі, серед моїх талантів — вигадувати чудові назви. Якби волею долі мені не випало нести тягар служби, я став би поетом.

— Співцем звитяги? — спитала я. — Як скальди на Старій Землі?

— Саме так! — відказав Гешо, стрясаючи пухнастою лапкою.

Я усміхнено відповіла тим самим жестом. Ми порівнялися з іншими групами пілотів, яких вели коридором. Їхні загони були сформовані за расами: частина повністю складалася з представників одного виду, інша — з двох. І тільки в нашій команді було більш ніж два види.

Народ Гешо здавна контактував із людьми, подумала я. Планета Аланік — теж. А Вейпор з ними воювала. То, може, тому нас об’єднали в один загін — бо ми здатні дати раду Брейд?

Уздовж коридору парами стояли вартові, цього разу — крелли в повній броні замість простих коричнюватих скафандрів. Проходячи повз них, я збагнула, що, крім пілотів, ще не бачила на борту цього транспортувальника «нижчих видів». Охорона й командування — усі були креллами й діонами.

Це наштовхнуло мене на думку… Навіщо їм ми? З моїм народом на Детриті вони воюють за допомогою дронів на дистанційному керуванні.

Ні, подумала я, навіть якщо я чую команди, які надсилають дронам, їх точно почують і делвери. Без пілотованих винищувачів їм не обійтися.

— М-Боте? — прошепотіла я, збираючись запитати, чи не накопав він нічого про старшинські програми управління дронами.

Однак навушник озвався лише статичним шумом. Трясця. Невже з ним щось трапилося? Моє серце тьохнуло, аж тут я второпала, що перебуваю на борту військового корабля. Безперечно, зв’язок тут глушать. Ну, або ж я вийшла за межі радіуса дії приймача-браслета. Тепер я точно сама.

Нас вели галереями з одноманітними металевими стінами й червоним килимом по центру підлоги. На перехресті дрон звернув праворуч, до коридору з рядами дверей по обидва боки.

Мій загін подався за дроном, а я зупинилася в нерішучості. Праворуч? Чому праворуч?

Розумом я усвідомлювала, що не маю підстав думати про це. Проте якусь частинку мене манило прямо, далі коридором, яким ми йшли до цього. Не праворуч, а прямо. Туди нам треба. Я відчувала щось там…

— Що це ви собі надумали? — гарикнув солдат, що стеріг перехрестя.

Я вклякла на місці, усвідомивши, що іду прямо. Підняла очі на напис на стіні, і значок переклав його:

ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО. ІНЖЕНЕРНИЙ ВІДСІК.

Зашарівшись, я звернула праворуч і побігла доганяти свою групу. Охоронець прослідкував, щоб ми всі зайшли в одні двері. Ще навіть до того, як ступити всередину, я відчула, що там є Брейд. І справді: щойно зайшла, побачила її саму в маленькій кімнатці з пів дюжиною відкидних крісел. Вбрана в такий самий білий гермокостюм, як і на решті нас, Брейд сиділа пристебнута в задньому ряді й виглядала в ілюмінатор.

— То он вона яка, — промовив Гешо, підлітаючи до мене. — Не такою уже й загрозливою вона здається. Звісно, клинок, що забрав сотню душ, не блищатиме, ніби щойно з кузні, та небезпека — її дух солодкий, як заборонений плід. Його ні з чим не сплутаєш.

— Гешо, це дуже гарно, — сказала я.

— Дякую.

Залетіла решта галасливих кіценів. Дрон, що вів нас, наказав пристебнутися й полетів геть.

— Пристебнутися? — не зрозумів Гешо. — А я думав, нас посадять на винищувачі.

— Так і буде, — промовили Морріумур, займаючи крісло, — але спочатку «Міри й ваги» доправить нас на спеціальний полігон за кілька світлових років звідсіля.

— Але я… — затнувся Гешо. — Я думав, наші зорельоти будуть оснащені гіперприскорювачами, і ми полетимо туди самі.

— Зізнаюся, я теж очікувала цього, — додала я.

— Нам нізащо не видали б окремих зорельотів, що здатні виконувати гіперстрибки, — сказали Морріумур. — Це небезпечна технологія! Її не довіряють нижчим видам. Неправильне її застосування може накликати делверів.

— Але ж ми тут, щоб навчатися боротись із ними! — вигукнула я.

— Це однаково нерозумно, — відповіли Морріумур. — Стрибки на понадсвітловій швидкості проводять тільки найкваліфікованіші техніки на вищому рівні інтелектуального розвитку. До них не допускають навіть видів зі спеціальним доступом, як-от фіґментів. Правда ж, Вейпор?

Я підскочила, почувши позаду себе її голос:

— Усе так.

Трясця. Я ніколи не звикну до невидимки в нашому загоні.

— Але ж деякі раси володіють цитонізмом, — мовила я, пристібаючи ремінь. — Їм для стрибків старшинські кораблі не потрібні.

— Дозволяти цитонікам телепортувати зореліт украй небезпечно, — промовили Морріумур, роблячи дивний помах рукою, яким діони, схоже, висловлювали зневагу. — Повернення до цитонізму — це ніби відмовитися від підйомних кілець на користь реактивних двигунів! Ні-ні, у сучасному суспільстві так безрозсудно цим методом не послуговуються ніколи. Наші понадсвітлові стрибки абсолютно безпечні й не приваблюють уваги делверів.

Я кинула допитливий погляд на Брейд, але вона на мене навіть не зреагувала. Те, що довідався М-Бот, тільки підкріпило слова Куни: населення Старшини чуло про цитоніків, але більшість вважала, що їх не залишилося. Імовірно, вони навіть не здогадуються про здібності Брейд, що й казати про мої.

То… чи може бути таке, що ця примарна технологія «понадсвітлових» стрибків — брехня? Старшина могла твердити, ніби має супербезпечний спосіб переміщатися, але що як це лише спосіб тримати цитоніків у вузді?

Я заплющила очі й прислухалася до зірок, як учила Ба. Відчула, як нарешті «Міри й ваги» рушив із місця, відстаючи від доку і, повільно розганяючись, прямує геть від Міжзір’я. Але то були фізичні відчуття, далекі, ізольовані.

Зорі… цитонічні сигнали… я намагалася розшифрувати, зрозуміти їх. Спробувала вправу, якої мене навчила Ба. Уявила, ніби лечу. У небовись. Несуся крізь космос.

І я… почула… щось. Зовсім поруч. Дедалі гучнішаючи, воно промовляло.

Готовність до гіперстрибка.

Команда капітана зорельота. Віддана моторному відсіку. Я відчула його. І гіперприскорювач… У ньому вчувалося щось знайоме…

Почула наказ капітана стрибати. Я чекала, спостерігаючи й вбираючи все, що відбувається. Намагалася запам’ятати процес.

Мій мозок нараз вибухнув інформацією. Локація. Місце, куди ми прямуємо. Я зразу його впізнала. Я…

Десь неподалік пролунав крик. А далі корабель стрибнув у безвість.