Міжзір’я

26

Ми ввійшли в безвість.

Як завжди, спочатку пролунав крик.

Абсолютна темрява, серед якої світилися очі. Сліпуче-білі, вони дивилися в інший бік. Що частіше я це проходила, то більше відчувала… тінь того, чим вони були насправді. Велетенські, незбагненні створіння, що не вкладалися в моє розуміння фізичних форм.

Я провела там немовби цілу вічність. Окрім Брейд, яка ніколи про це не розповідала, решта моєї команди стверджувала, що взагалі не відчувала часу, проведеного в безвісті. Для них гіперстрибок відбувався миттєво. Вони не бачили ніяких темряви й очей.

Нарешті я відчула, що зараз усе завершиться. Це було легеньке згасання, яке…

Одне око розвернулося до мене.

«Міри й ваги» перемістився в космос біля Міжзір’я. Я задихалася, пульс мій як сказився, мене охопило відчуття передбойової тривоги.

Воно мене бачило. Воно подивилося просто на мене.

Ми поверталися на Міжзір’я після чергового дня тренувань — мого десятого в тутешньому війську. Після сьогоднішньої муштри я була особливо втомлена. Може, це тому делвер мене й побачив?

Але що я зробила? Що не так?

— Капітанко Аланік? — покликав Гешо. — Я хоч і не знайомий із вашим видом, та ви явно чимось дуже засмучені.

Я перевела погляд на кіценів. Бортові інженери Гешо переобладнали трохи крісел у стрибковому відсіку на власні станції. Це були невеличкі будівлі по кілька поверхів заввишки, прикріплені до стіни й доповнені кріселками для членів екіпажу.

Уся їхня команда весело щебетала, сидячи в каркасній споруді, тоді як Гешо мав окремий поверх для себе й своєї прислуги. Обладнаний розкішним капітанським кріслом, він розташувався приблизно на рівні моїх очей. Були там у нього й розваги: бар й екрани на стінах, що здавалося надмірною розкішшю, як для півгодинного перельоту «Мірами й вагами» від Міжзір’я і назад.

— Аланік? — повторив Гешо. — Я можу попросити, щоб вас оглянула наша бортова лікарка. Вона тут, поверхом нижче, щоправда, інопланетні види ще не лікувала. Скільки у вас сердець?

— Я в нормі, Гешо, — мовила я. — Просто трохи стомилася.

— Гм-м-м-м, — протягнув він, відкидаючись на спинку крісла й закидаючи ноги. — Безстрашна войовниця переживає хвилину слабкості. Це прекрасна мить, яку варто цінувати.

Кивнувши до себе, він зітхнув і натиснув на кнопку, що мигала в нього на підлокітнику. Один з екранів повернувся до нього.

Користуватися безпровідним зв’язком дозволяли лише в разі крайньої потреби. Гешо ж, вочевидь, термін «крайня потреба» розумів по-своєму й добився для себе виняткових умов, щоб обійти заглушки на борту «Мір і ваг». Мабуть, підслуховувати його розмову було не дуже чемно, але ж він сидів просто біля мене. Та й значок мій перекладав усе, що він казав, хотіла я того чи ні.

На екрані з’явився кіцен — чи то пак, судячи з темних і світлих плям на хутрі, кіценка — у підкреслено строгому костюмі з яскравого шовку й шапочці. Вона поклонилася Гешо.

— Ваша Не-Величносте Не-Королю, — привіталася вона. — Я дзвоню спитати вашої поради щодо завтрашнього голосування за національний податковий фонд.

Гешо почухав мордочку.

— Боюся, так не можна, сенаторко Аріє. Наші куратори зі Старшини кажуть, що я маю забагато впливу на сенат.

Сенаторка спаленіла:

— Але, Ваша Не-Величносте, сенат проголосував проти вашої пропозиції.

— Так, і правильно зробив, — відповів він. — Але в Старшині вважають, що це я наказав їм проголосувати навпаки, завдяки чому продовжую маніпулювати вами.

— Складна ситуація, — промовила сенаторка Арія. — То що накажете вчинити?

— Ну, схоже… Схоже, Старшині хотілося б, щоб ви обрали те, що хочете самі.

— Понад усе у всесвіті я хочу почути волю короля.

— А що, коли його воля — щоб ви були собою?

— Безперечно. Котрою собою ви хотіли б мене бачити?

— Напевно, такою, яка сама обирає, як їй проголосувати, — сказав Гешо. — Як гадаєте, ви так зможете?

— Авжеж, бо так Старшина не скаже, що нами керує щось інше, окрім долі. — Сенаторка Арія ще раз поклонилася: — Ми шукатимемо вашого впливу на всесвіт, що проявиться в розподілі голосів. Мудре рішення, Ваша Не-Високосте.

На тому вона урвала зв’язок. Гешо зітхнув.

— Вони такі… вірні вам, — зауважила я.

— Ми стараємося, — відказав він. — Нам це дуже непросто. Усе життя мене вчили відповідально висловлювати власну волю, але я не знаю, як її не виражати. — Він потер скроні, заплющивши очі. — Зараз ми мусимо перейняти звичаї Старшини, або ж нас завоюють, якщо повернуться люди. А це — мій найбільший страх. Під час Першої людської війни вони напали на нас. Їхній ватажок заявив, що наше спільне минуле перетворює наш світ на людську колонію. Фе. Аж хутро дибки стає. Якщо хочемо бути готовими, мусимо змінитися, але зміни даються нам важко. Мій народ не дурний і не слабкий. Просто впродовж багатьох віків єдиною непорушною силою, на яку він покладався, був престол. Якщо різко його відібрати, це ніби зняти пов’язку з рани до того, як вона загоїлася.

Слухаючи його, я згідно кивала, хоч це й було тупо. Бо забрати в Гешо одноосібну владу — розумний крок. Наскільки ж глибоко в минулому має застрягнути культура, у якій досі практикується спадкоємна монархія? Військова диктатура, за якої до влади приходять найсильніші пілоти й адмірали, що довели свою гідність у бою, — набагато кращий варіант.

— Може, не варто так перейматися через людей? — спитала я. — Ну, тобто вони можуть узагалі більше не повернутися.

— Можливо, — згодився Гешо. — Від самого дитинства мене вчили ставити інтереси планети попереду власних. Багато віків ми намагалися повернути сутінкових мандрівників, але мусимо нарешті визнати правду. Цитоніків серед нас більше не буде. Цей привілей ми давно втратили.

Він підняв очі до мене.

— І не жалійте мене через втрату влади. У сиву давнину мій пра-пра-прадід повів наші об’єднані війська проти людського вторгнення. Мечем він давав відсіч гігантам. До нього даймьо^[4] сімнадцяти кланів постійно були готові до війни. Я завжди мріяв стати капітаном власного корабля. Це буде пречудово. Головне, щоб мій народ не розчинився в Старшині, як крапелька крові — в океані.

— Не знаю, Гешо, чи варте воно цих старань, — сказала я, умощуючись зручніше. — Я про ваші зусилля пристосуватися до того, якими вони хочуть нас бачити.

— У такому разі нам залишається лише сидіти на своїх планетах без гіперприскорювачів. Мій народ уже якось це спробував, і нам душно. Єдиний спосіб жити повноцінно — грати за правилами Старшини.

— І попри те, діони й інші панівні види називають себе вищими расами, — мовила я. — Дарма що такі горді своїм розвитком, вони й далі займаються нічим іншим, як поневоленням решти.

— Гм-м-м, — протягнув Гешо, але далі не відповів.

Я глянула йому за плече, куди косився він, і почервоніла. Зразу за ним сиділи Морріумур. Трясця. Коли ж я нарешті навчуся думати, перед тим як говорити?

Коли «Міри й ваги» пришвартувався, Вінзік дав пілотам, що прямували до своїх шатлів, вихідний.

— Насолоджуйтеся вихідним, — сказав Гешо, коли кіцени полетіли на вихід із камери.

Морріумур вийшли наперед, уникаючи мого погляду. Клас. Але я ж невинна, що його вид — диктатори-тирани.

— Агов, — гукнула мене Брейд, поки я збирала речі.

Я обернулася до неї, здивована, що вона заговорила перша. Зазвичай після тренувань вона ні з ким не розмовляла.

— Гарно попрацювали сьогодні, — сказала вона. — Здається, наша група нарешті демонструє прогрес.

— Дякую, — відповіла я. — Мені це важливо. Чесно.

Вона тільки знизала плечима й проштовхалася повз мене до виходу, ніби соромилася, що проявила щирість. Шокована, я залишилася сидіти в кріслі. Схоже, мені вдалося знайти до неї підхід. Можливо, у мене все й вийде.

Сповнена рішучості, я поспішила на вихід за іншими. На мене ще чекала робота.

Герої собі випробувань не обирають. Не забувай.

На перехресті біля моторного відсіку я глибоко вдихнула й підійшла до охоронця.

М-Бот був переконаний, що ми зможемо виготовити й запрограмувати розвідувальний дрон, та коли я принесу його на борт, на налаштування знадобиться кілька хвилин. Я не зроблю цього, якщо навколо будуть інші члени мого загону. Найпростіше рішення здавалося мені найкращим.

— Мені треба у вбиральню, — звернулася я до охоронця, що стояв перед моторним відсіком — крелла, або й навіть креллки, судячи з нагрудних щитків ракоподібної істоти, що керувала скафандром.

— Ясно, — відповіла вона. — Зараз викличу дрон.

Охорона на «Мірах і вагах» була сувора. Ми могли самі ходити від доків до стрибкового відсіку, та якщо нам треба кудись іще — навіть коли викликало керівництво — туди нас обов’язково супроводжував дрон, яким керував хтось з офіцерів служби безпеки.

Вартова, ясна річ, поста не покинула. Гешо, Корі й кілька інших кіценів позаду мене чекали, поки я не махнула їм летіти далі. Кинула поглядом за вартову вглиб коридору. Чи вийде придумати, як витягнути з неї інформацію, поки стою тут?

— Послухайте, — почала я, — а як потрапити в піхоту?

— Моя посада не призначена для нижчих видів, льотчице-винищувачко, — відповіла вартова, вимахуючи броньованою рукою. — Радійте, що ви отримали честь потрапити на ці навчання.

— Але як воно — працювати тут? — спитала я. — Ви ж цілий день стоїте в цьому кутку. Вам хоч дозволяють відходити? Наприклад… е-е-е…

— Годі базікати, — відрізала вона.

Трясця. Нікудишня з мене розвідниця. Я зціпила зуби, розчарована своєю бездарністю, аж ось надлетів маленький дрон, що повів мене до вбиральні. Наші винищувачі, звісно, оснащені системою виведення відходів, що кріпилася до гермокостюмів — ми ж бо проводили в кабіні чимало часу. Досі я ще ні разу не користувалася вбиральнею на «Мірах і вагах».

Моє серце збуджено тьохнуло, коли дрон провів мене повз вартову в бік моторного відсіку. На жаль, я встигла ступити всього кілька кроків, до того як звернути праворуч в інший коридор з табличками на стіні, що позначали вбиральні. Як і ті, які я вже бачила раніше, призначалися вони для різних видів. Мене відвели до дверей для діонів, бо в нас схожа біологія.

Дрон провів мене у вбиральню, добре, що хоч у кабінку за мною не залетів. Я торкнулася до зап’ястка, запускаючи таймер на браслеті, щоб хоч приблизно уявляти, скільки часу це забере в мене. Зайшла в кабінку, зняла рюкзак і зробила своє діло. Оператор дрона нічого мені не казав, але поки мила руки, я почула, як він невимушено базікає про щось із колегою, забувши вимкнути динамік. Отже, не виняток, що він прискіпливо не стежитиме за мною.

Дрон завів мене назад у коридор, де — на свій превеликий подив — я побачила, що Гешо ще чекає на мене, хоча весь його екіпаж, крім Корі й прислужників, що були на одному диску з ним, полетів далі. Він наблизився до мене, і разом ми рушили до шатлів.

— Капітанко, з вами все гаразд? — поцікавився він.

— Так, просто в туалет прикортіло.

— А.

Витримавши паузу, Гешо озирнувся через плече.

— Вас провели коридором до моторного відсіку.

— Але вбиральня зразу біля входу.

— А, суто випадково, вам не вдалося зазирнути у відсік?

— Ні. Та й не для того я туди йшла.

— Жаль.

Пролетівши трохи, він додав:

— Я… чув, у вас є власний зореліт, здатний виконувати гіперстрибки. Звісно, про що тільки народ не базікає? Та й не зобов’язані ви ділитися з нами такою інформацією.

Я глянула на нього, поки кіцен намагався говорити з напускною недбалістю, і мимоволі посміхнулася. Він пробував вивідати, чи знаю я щось про гіперприскорювачі Старшини, але це в нього виходило не краще, ніж у мене. Нараз відчула приязнь до цього крихітного кудлатого диктатора.

— Гешо, мені невідомий принцип роботи їхніх гіперприскорювачів, — тихо промовила я, ступаючи в док для шатлів. — Я цитонікиня й можу, за потреби, телепортувати власний зореліт, але це вкрай небезпечно. Я тут, зокрема, бо так мій народ може отримати доступ до безпечнішої технології, якою володіє Старшина.

Перезирнувшись із Корі, Гешо задумався над моїми словами.

У доку було гамірно, бо всі пілоти сідали в шатли, які доправлять їх до домівок на Міжзір’ї. Кіцени вже зайняли свої місця, але Гешо — повагавшись хвильку — махнув Корі спрямувати платформу ближче до мене.

— Ви — мандрівниця в сутіні, — промовив він. — Цього я не знав.

— Говорити про таке мені не дуже зручно, — зізналась я. — Не те щоб я не хотіла, щоб ви знали, просто… це трохи дивно.

— Якщо в нас нічого не вийде, — тихенько сказав Гешо, проводячи лапкою по доку, — коли щось піде не так, відвідайте мій народ. Наших сутінкових мандрівників уже давно нема, але в нас залишилися записи деяких їхніх традицій. Можливо… Можливо, наші народи спільно знайдуть секрет старшинської технології.

— Я запам’ятаю вашу пораду, — мовила я. — Але сподіваюся, у нас усе вийде. Або ж я зможу… — затнулась я.

Дурепа. Ти що робиш? Вирішила відкрито, посеред ворожого доку, сказати йому, що шукаєш способу викрасти технологію?

Але Гешо, схоже, усе зрозумів.

— Мій народ, — повів він тихенько, — уже якось пробував викрасти технологію Старшини. Було це кількадесят років тому, і це… негласна причина, чому нам довгий час відмовляли в громадянстві.

Мені перехопило подих, і я не стрималася:

— У вас вийшло?

— Ні, — відповів Гешо. — У ті часи престол обіймала моя бабця. Вона спланувала одночасне викрадення трьох старшинських кораблів — усіх із гіперприскорювачами. Після того всі вони перестали функціонувати. Коли інженери оглянули відсіки з двигунами, то знайшли лише пусті ящики.

Як на M-Боті, подумала я.

— Старшинські гіперприскорювачі автоматично телепортуються, коли їх викрадають, — додала Корі. — Вони залишають корабель. Це одна із причин, чому, навіть після кількох століть, технологія залишається загадкою для всіх.

Гешо кивнув.

— Знання про це далися нам дорогою ціною.

— Дивно, — мовила я, — дуже дивно.

Ще одна перешкода, яку слід здолати.

— Так я і зрозумів, що найкращий спосіб допомогти моєму народу — прийняти правила Старшини, — сказав Гешо. — Але… подумайте над моєю пропозицією. У мене таке відчуття, ніби нами користаються для чогось у цьому проекті. Я не довіряю Вінзіку та його департаменту. Якщо повернетеся додому, розкажіть своєму народові про мій. У нас багато спільного, капітанко Аланік: поневолені людьми в минулому, іграшки Старшини сьогодні. Ми могли б бути союзниками.

— Я… Я ціную вашу довіру, — мовила я. — Вважайте мене своєю союзницею, Гешо. Хай що там було б.

— Значить, у нас спільна доля, і ми рівні, — зубато посміхнувся він. — Хіба що, коли знову будемо воювати з людством, першу людину вб’ю я.

Я натягнула криву посмішку.

— Ха! Вважатиму це за обіцянку. Щасти вам, капітанко Аланік. Ми все здолаємо разом.

Корі скерувала платформу далі, і я відчула, що щиро бажаю бути Аланік. Можливо, так у нас щось би й вийшло спільно — зі знаннями Гешиного народу, що помножені на військовий досвід мого. От лишень мій народ — люди. Ті самі, через страх перед якими він вирішив прийняти суворі вимоги Старшини.

Раптово я відчула всю небезпеку цих балачок із Гешо. Звісно, у доку було шумно, але наша розмова стосувалася зради проти Старшини. Що буде зі мною, якщо мене, людину, заарештують у подобі Аланік? А повітря чим пахне? Мастилом. Засобом для стерилізації. Нічого підозрілого.

Треба нарешті навчитися винюхувати присутність Вейпор, до того як вступати в підозрілі балачки.

Цього разу на борту шатла я була сама. Наближаючись до міста, готувалася, що от-от музика зірок стихне. Навіть готова до того, я щоразу відчувала втрату.

Вони мінімізують бездротовий зв’язок, але він усе одно є. Він необхідний їм для існування. Це я ще могла зрозуміти. Їм треба тримати баланс між страхом перед делверами й потребою комунікувати.

Поки міркувала про це все, я збагнула ще дещо. Демонстранти, їх більше не було. Я вже так звикла бачити на краю міста їхню групу з транспарантами про захист прав «нижчих видів». Проте зараз там було пусто: сміття, яке залишили демонстранти, прибирали діони в коричневій смугастій уніформі.

— Що сталося? — шепнула я до М-Бота. — Я про демонстрантів.

— Вони досягнули угоди з урядом, — сказав він. — Старшина пообіцяла виплатити компенсацію родинам загиблих на іспиті й застосовувати більше протоколів безпеки під час наступних відборів.

Я розчарувалася. Це було бюрократичне завершення протестів, яке насправді нічого не вирішувало. Але чого я ще очікувала? Заворушень?

Зітхнувши, я виглянула у вікно шатла й не відводила погляду від місця колишнього протесту та діонів за роботою, поки ті нарешті не зникли з виду.