Міжзір’я

9

У безвісті я пробула всього мить, але в тому місці час не важив зовсім нічого. Я пливла в тому просторі сама, без корабля. Мене оточувала нескінченна чорнота, усіяна вогниками, схожими на зорі, тільки лихими. Я була перед ними, як на долоні, почувалася мишкою, яку на ниточці опустили в клітку з голодними вовками.

Очі дивилися на мене, і гнів їхній зростав. Я вдерлася до них у володіння. Мізерна, як хробак, я своєю присутністю, однак, завдавала їм болю. Мій та їхні світи були чужі один одному. Раптом вогники понеслися на мене, загрожуючи вирвати з мене душу й роздерти її на клапті…

Я отямилася в кабіні М-Бота.

— …працює! — закінчив він.

— А! — скрикнула я, здригаючись й обхоплюючи руками підлокітники. — Ти це бачив?

— Бачив що? — перепитав М-Бот. — За моїм хронометром, не спливло й дрібки часу. Ви запустили цитонічний гіперприскорювач… чи то, точніше буде сказати, я вважаю, що цитонічний гіперприскорювач — це і є ви.

Я приклала руку до грудей, притискаючи її до щільного матеріалу гермокостюма, який був іншого кольору й тому мав дивний вигляд. Серце калатало, у голові на шаленій швидкості проносилися думки. Те місце… безвість. Я неначе плавала в озері в глибокій печері, куди не проникає світло, знаючи, що піді мною є щось, що спостерігає, тягнеться до мене…

Це були вони, подумала я, це вони знищили людей на Детриті. Це їх ми бачили на записі. Делвери цілком реальні. Вони і є тими очима.

Я глибоко вдихнула, щосили заспокоюючи себе. Принаймні вийшло здійснити гіперстрибок. За допомогою координат, які ментально передала мені Аланік, я знову скористалася своїм даром.

Так, а зараз час здійснити подвиг. Це я і так умію.

— Спенсо! — гукнув М-Бот. — Маємо контакт!

— З ким?

— З ким! — повторила збоку Слимачка.

— Ми перебуваємо неподалік великої космічної станції Старшини, — сказав М-Бот. — Подивіться на п’яту годину від себе. Радіосигнал тут слабкий, але розбірливий.

Я поклала руку на Слимачку, що невдоволено посвистувала, либонь, відчуваючи мій стан. Подивившись туди, куди вказував М-Бот, побачила те, що пропустила при першому огляді простору. Це була далека космічна станція: вогники, скупчені навколо центральної площини.

— Міжзір’я, — промовила я. — Так назвала це місце Аланік. — Натягнула й защебнула шолом. — Кажеш, вони вийшли на зв’язок із нами? Що хочуть?

— Просять ідентифікувати себе, — відповів М-Бот. — Розмовляють діонською — звичайною мовою Старшини.

— Земулюєш^[3] сигнал транспондера Аланік?

— У процесі.

— Клас. Тоді відволічи їх трохи, поки я подумаю, що робити далі.

Вочевидь, М-Бот досі перебував у подобі інопланетного зорельота, і, судячи з пурпурового кольору моїх рук, голограма на мені теж трималася. Якщо я і провалю місію, то не через недолік технології, а через брак у мене розвідувальних навичок.

— По-перше, — почала я, — треба продумати план відступу й перевірити, чи вийде в нас повернутися додому, якщо справи підуть кепсько. Дай мені хвилинку.

Я вдихнула, видихнула, заспокоюючись і повторюючи вправу, якої навчила мене Ба. Її вона опанувала від матері, що виконувала гіперстрибки в старому зоряному флоті ще до того, як ми розбилися на Детриті.

Сюди я стрибнула для виконання місії, але хотіла перевірити, чи зможу за потреби повернутися додому. Буде значно простіше, якщо це підсилення дару, яке дала мені Аланік, доторкнувшись до моєї свідомості, спрацює ще раз.

Я уявила, як знову пливу в просторі… навколо миготять зорі… Так, здійснивши щойно гіперстрибок, я відчувала, що можу це повторити. Безвість була близько. Я тільки-но повернулася з неї. І зможу пірнути туди знову.

І ті штуки знову мене побачать.

Не думай про це, суворо наказала собі я й зосередилася на вправі. Полетіла, минаючи зорі, прямуючи все далі…

От тільки куди? Це вже була проблема. Бо, окрім того, щоб здійснити короткий стрибок, треба було знати, куди я прямую. Просто так змінити напрямок, за яким мені сказала летіти Аланік, я не могла, бо в координатах не було відправної точки — Детриту, — лише пункт призначення — станція.

— М-Боте, — сказала я, виринаючи з трансу, — можеш прорахувати наші координати?

— Рахую за допомогою астрономічних даних. Але, Спенсо, попереджаю, відвертальний маневр не спрацював. Вони відправили кораблі для розвідки.

— А що ти робив?

— Надсилав їм бінарний код.

— Що? То це так ти їх відволікав?

— А що мені було робити? Розуміючи, що органічні форми життя дурнуваті, я зробив не менш дурну річ. Тепер мені здається, що це був не настільки вже й кепський вчинок. Хай там що, а вони будуть тут за хвилину для підтвердження зорового контакту.

Момент істини. Я глибоко вдихнула. Я — войовниця, яку із самого малечку бабуся вчила хоробро приймати свою героїчну долю. Ти все можеш, сказала я собі. Це теж битва, просто трохи інша. Ти наче Хуа Мулань чи Епіполь Каристська, що йшли в бій, вдаючи інших.

Їхні історії я чула від Ба не раз. Щоправда, обох їх зрештою розкрили, і закінчили вони недобре. Тож треба пильнувати, щоб і зі мною так не трапилося. Я розвернула М-Бота, коли від далекої станції до нас підлетіли два кораблі. Квадратні, білі, вони нагадували креллівські шатли, які я бачила на космічній станції біля Детриту.

Зорельоти порівнялися зі мною і так само обернулися, щоб мене було видно крізь скло їхніх кабін. Пілотами були двоє інопланетян із малиновою шкірою. Без шоломів, обидва були лисі, з масивними надбрівними дугами й вилицями. На вигляд — типові гуманоїди: дві руки, одна голова. Щоправда, зовнішність була достатньо незвична, щоб так просто визначити їхню стать.

М-Бот під’єднався до їхнього каналу комунікації, і в кабіні зазвучала чужинська мова. Я вийняла значок-перекладач Аланік, увімкнула, і той переклав їхні слова її мовою, що не дало мені геть нічого.

— М-Боте, — шепнула я, — ти ж казав, що налаштуєш цю штуковину.

— Ой, — зойкнув він. — Заходжу в мовні параметри перекладача… Ха! Англійську мову активовано.

— Невідомий корабель, — сказав інопланетянин, — вам потрібна допомога? Просимо назватися.

Не маючи іншого вибору, я відповіла:

— Мене звуть Аланік, раса: урдайл. Пілотеса, представляю планету…

— Рідон, — шепнув М-Бот.

— …планету Рідон. Я прибула сюди служити у ваших космічних силах. Як ви й просили.

Я замружилася. Прозвучало це не вельми переконливо.

— Вибачте, що довго не відповідала. Мій комп’ютер інколи барахлить.

— Ха-ха, — сказав мені М-Бот. — Це був сарказм. Я зрозумів, бо було не смішно.

Якийсь час обидва патрульні кораблі мовчали — либонь, перемкнулися на приватну лінію. Мені не лишалося нічого іншого, тільки чекати, зависнувши в космосі, і нервувати. Оглянувши білі квадратні зорельоти, на власний подив я не помітила на них жодного озброєння.

— Посланнице Аланік, — повернувся на зв’язок інопланетянин, — адміністрація посадкових майданчиків запрошує вас сідати. На вас чекали, але кажуть, що ви прибули пізніше, ніж зазначалося.

— Е-е-е, — протягнула я, — виникли деякі ускладнення вдома. Можливо, скоро мені доведеться відлучитися ненадовго, але я повернуся.

— Як скажете. Наразі маєте добро на посадку. Берт 1182, сьомий сектор. Там на вас чекатиме наш представник. Ласкаво просимо.

На тому вони розвернулися й полетіли назад на станцію.

Я не розслаблялася. Це точно пастка. Вони напевно розкусили моє недолуге маскування. Натиснувши на штурвал, я попрямувала за двома зорельотами, але вони не звернули на мене ані найменшої уваги.

Вони були в мене на прицілі. Я могла запросто зняти їх обох, тим паче летіли вони близько й необережно. Як, в ім’я Сімдесяти Святих, вони додумалися розвернутися до мене спиною? Розумніше було б пустити мене наперед і тримати безпечну дистанцію, щоб мати вогневу перевагу.

Додала прискорення, залишившись, однак, у межах радіуса враження, якщо раптом кораблі таки розвернуться. Здавалося, ті взагалі нічого не помічають. Якщо це справді пастка, то вони — першокласні актори.

Слимачка нервово присвиснула, і я з нею цілком погодилася.

— М-Боте, ти вирахував наше розташування? — спитала я.

— Так, — відказав він. — Ми неподалік від Детриту — усього за якісь сорок світлових років. А ця станція, яка й справді називається Міжзір’ям, є важливим торговельним вузлом. Тут міститься регіональне управління Старшини.

— Дай мені координати — напрямок і відстань — до Детриту.

— Запросто, — сказав М-Бот. — Виводжу дані на екран.

На датчику відстані зринуло кілька довгих чисел. Я зосередилася і, застосовуючи свої ще сирі цитонічні навички, звернулася подумки до місця, на яке вони вказували. От тільки куди? Ті числа були занадто великі й ні про що мені не говорили. Авжеж, це були координати Детриту, та я все одно не знала, де він — не відчувала, як тоді, коли Аланік відправила мені цитонічний образ локації Міжзір’я.

— Не виходить, — сказала я. — Не можу закинути нас назад, поки краще не опанувала своїх сил.

— Теоретично, звідси ми летітимемо з краденим старшинським гіперприскорювачем, так?

— Такий план, але мені було б легше, якби я знала, що в нас є короткий шлях до відступу. Скільки часу знадобиться, щоб повернутися на Детрит довгим маршрутом?

— Під «довгим маршрутом» ви маєте на увазі досвітлову швидкість? — уточнив М-Бот. — Так ми летітимемо десь чотириста років, залежно від того, наскільки наблизимося до швидкості світла, перед тим як витратимо половину енергії, решта якої знадобиться нам для гальмування, коли прибудемо на місце. Звісно, на такій швидкості для нас час сповільниться, і здаватиметься, що замість чотирьохсот минуло на чотири роки менше, та поки ми повернемося додому, ви однаково будете давно мертві.

Клас. Це точно не варіант. Проте ми з Йорґеном обоє усвідомлювали, що я можу застрягти тут навічно. Але я мала місію. Хай вона й ні на крихту не схожа на будь-яку з тих, що мені випадало виконувати, але впоратися із завданням могла тільки я.

Прискорившись, я підлетіла ближче до станції, яка виявилася більшою, ніж здалося на перший погляд. У космосі важко оцінювати розміри й масштаби. Станція дещо нагадувала одну з платформ навколо Детриту: летюче місто у формі диска, з обох боків якого стримлять будівлі. Ззовні його оточувала яскраво-блакитна бульбашка.

Мені чомусь завжди здавалося, що мешканці подібних станцій перебувають усередині, та наблизившись, я побачила, що це зовсім не так. Бо тутешні жителі ходили поверхнею станції, що оточена чорнотою. Напевно, бульбашка утримує повітря й тепло, роблячи поверхню придатною для життя. І справді, коли ми підлетіли ближче, два патрульні зорельоти пролетіли крізь блакитний щит.

Я зупинилася перед оболонкою та спробувала наостанок ще раз застосувати свої цитонічні здібності. Сягнувши думками в напрямку, на який вказав М-Бот, я відчула… тихеньку музику в закутку свідомості. Отже, напрям правильний. Звідти до мене звертався хтось, можливо навіть, Аланік.

Та цього було замало. Я не могла телепортуватися назад. Значить, час проникнути на ворожу базу. Зібравшись, я спрямувала зореліт крізь шар повітря.